— І собака чує, хто його годує… Навіть якщо замість мозку в нього центральний процесор, —подумав Чарльз Джиббет дивлячись на трьох робопсів. Вони слухняно всілись на диски бездротових зарядних пристроїв по цей бік огорожі заводу «Нео-Детройт Фасиліті».
— Це мені більше не знадобиться, — пробурмотів він і відкинув убік кремезний болторіз, яким нещодавно перерізав сітку огорожі. Чарльз оглянув темряву довкола, чи не помітив його хто, зробив великий ковток з фляги та кинув її в бік болторіза, що тепер відблискував росою.
Якщо він все вірно розрахував, то на шляху більше не зустрінуться ці чотирилапі, єдині охоронці заводу. А як щось піде не за планом, то жодна зброя не врятує від зграї механічних гончаків, озброєних електрошокерами. Хоча камери спостереження все одно треба оминати, потрапити на територію заводу без дозволу — пряме порушення чималого переліку регламентів.
Корпорація «Логос» любила хизуватись високотехнологічністю своїх підприємств. Не тільки виробництво, а майже усі супутні процеси здійснювались без участі людини. Окрім маркетингового ефекту такий підхід слугував ще одному, не менш важливому аспекту — значному скороченню видатків.
Робопси нової моделі «Адран-3» дійсно були перспективною розробкою і тестувались тут поряд з попередньою моделлю, щоб порівняти їх «у полі». Спритні й швидкі, нашпиговані потужними датчиками і фоторецепторами, ці роботи-охоронці мали стати найбільшим комерційним успіхом корпорації з часів виходу мозкових імплантів «Циклоп», що зараз були чи не в кожної десятої людині на планеті. Звісно після того, як в цих песиках полагодять одну нещодавно виявлену вкрай серйозну вразливість: якщо заряд батареї знижувався до половини і неподалік було доступне джерело живлення, постановка на зарядку визначалась пріоритетною метою, а інші задачі відкладались до моменту повного заряду.
З проблеми, яку треба вирішити, ця вразливість перетворилась на можливість вирішити іншу, куди більшу, проблему.
Джиббет глибоко вдихнув і пройшов крізь отвір у огорожі. Робопси смирно сиділи на дисках, під’єднаних до громіздкої зарядної станції, і ніби милувались довкіллям через свої фронтальні світлодіодні дисплеї, що зараз блимали червоним. В нього було небагато часу. Після того як їхні «морди» позеленіють, ці розумні хлопчики повернуться на полювання, а бути здобиччю не входило у плани Чарльза.
***
Потужності «Нео-Детройт Фасиліті» були повністю завантажені виробництвом електричних безпілотних автономних тягачів класу «Сізіф». Ці робочі конячки досі користувались шаленим попитом, були основною тягловою силою на всіх континентах, окрім Антарктиди, а також головною мішенню бойових загонів неолуддитів.
Велика вартість тягачів компенсувалась їхньою надзвичайною надійністю та ремонтопридатністю, а головне — відсутністю потреби у водіях-експедиторах. Це залишало мало шансів на виживання професії далекобійників, які масово йшли у підпілля.
Подейкували, що сприяння корпорації «Логос» з боку держав не могло обійтись без певної корупційної складової…
Чарльз крадькома просувався від огорожі в бік заводу. Неподалік вже виднівся складальний цех, з якого саме виїхав новенький білий «Сізіф». Логотип у вигляді золотого кадуцея яскраво блиснув світлом від найближчого прожектора. Бездоганність свіжопофарбованого корпусу сильно контрастувала з тим видовищем, що Джиббет побачив того фатального дня на перехресті 180-ої і 63-ої трас.
Тоді лівий бік кузова такого самого «Сізіфа» був розтрощений в друзки, оголивши нутрощі тягача, а на дивом вцілілій частині крила впадала в око своєю потворністю кривава пляма.
— Рятувальники кажуть, що від удару такої сили всі загинули одразу, — сказав тоді сержант Мартінес.
Складно було йому не повірити після побаченого, але Чарльз знав, що загинули не всі, тільки водійка та пасажир орендованої автівки, Керол і Томмі, його родина, яка прилетіла з Мічигану до Каліфорнії напередодні, щоб разом з ним провести довгоочікувану відпустку. А от «водій» «Сізіфа» живий-здоровий та досі на свободі. Якщо звісно свободою можна назвати дата-центр на мінус третьому поверсі «Нео-Детройт Фасиліті».
***
Від самого дитинства Чарльз цікавився інформаційними технологіями та кібернетикою. Подібність людського мозку та комп’ютера вражала його уяву. Ця цікавість переросла у щось значно більше після смерті матері від лейкемії, коли Чарлі, як вона його називала, тільки виповнилось дванадцять років.
— Боже, збережи резервну копію матусі у моє хмарне сховище, — молився Чарлі в капличці Північно-західного меморіального госпіталю в Чикаго у Різдвяну ніч.
За тиждень місіс Джиббет померла, але в обліковому записі Чарлі так і не з’явилось жодних оновлень, незважаючи на те, що хлопчина на всі кишенькові гроші придбав максимальний тарифний план.
За спогадами Чарльз не помітив як спустився металевою драбиною евакуаційної шахти у самий низ. Він стрибнув з останньої щаблі драбини на люк, той відгукнувся глухим дзвоном. Під ним знаходився коридор мінус третього поверху.
— Томмі був би в захваті, — промайнула думка в його голові, коли зчитувач загорівся зеленим і люк безшумно від’їхав убік.
Сховавши поцуплену перепустку для техніків, Джиббет звісився на витягнутих руках з шахти. Камера спостереження, націлена на хромовані двері ліфту з протилежного боку коридору, була закріплена на відстані долоні від обличчя.
Він спускався сюди вже не раз, але вперше — зі стелі. Чарльз розтиснув пальці, м’яко зістрибнув на підлогу та розвернувся. Голова йшла обертом, в роті пересохло, його лихоманило.
Перед ним постала остання перешкода — масивні двері з неіржавної сталі. Праворуч світилась теплим білим кольором панель доступу. Тут вже перепустка не спрацює. А винагорода від корпорації у розмірі мільйона доларів за злам цієї системи доступу так і не дісталась жодному щасливцю.
Добре, що ламати нічого й не треба. Чарльз приклав долоню правиці до панелі – та коротко блимнула. Кільканадцять засувів всередині двері зрушили з місця і за декілька секунд стулки дверей почали розходитись.
***
— …тож сподіваюсь і надалі ваша самовіддана праця та продуктивні ідеї стануть нам у пригоді. Щиро вітаю вас із підвищенням, містере Джиббете! Директоре! — закінчив свою вітальну промову генеральний директор під стримані оплески присутніх на засіданні ради директорів.
— Дякую за теплі слова, містере Лейсі. Для мене велика честь виправдати ваші очікування, — відповів сяючий від задоволення свіжоспечений проєктний директор Чарльз Джиббет.
— Вілфорде, і наостанок з урахуванням нової посади містера Джиббета доручаю вам надати йому право доступу до пунктів взаємодії з «пантеоном». А тепер, панове, повернімось до порядку денного…
— Здається, це було в минулому житті, — пригадав Чарльз те, зараз повністю знецінене, відчуття радості, що ще місяць тому переповнювало його.
Бункеру на мінус третьому поверсі «Нео-Детройт Фасиліті» бракувало затишку. Окрім операторського крісла та консолі перед ним оку не було за що зачепитись. Світлодіодні панелі блакитного кольору на підлозі, що підсвічували шлях до крісла, були чи не єдиним джерелом світла в цьому замкненому просторі.
Чарльз вмоcтився у кріслі, витягнув із заглиблення консолі окуляри віртуальної реальності і натягнув їх на голову.
— Для доступу до «Гермеса» назвіть пароль, — приємний жіночий голос пролунав у навушниках ВР-окулярів. — Для взаємодії через імплант, скажіть: «Чотири.»
У спілкуванні зі штучним інтелектом Чарльз дотримувався консервативної звички говорити вголос.
— Секвоя, — запнувшись на мить вимовив він.
Зображення в окулярах ожило. Чарльза оточувала мальовнича галявина посеред соснового лісу. Здалеку долинав шум моря та крики мартинів.
— З поверненням, містере Джиббете, – донісся згори вже інший, чоловічий голос.
З неба повільно спустився, помахуючи крилами на капелюху і сандалях, атлетично складений юнак у тозі. Він всівся на пласку каменюку перед Чарльзом і поклав кадуцей собі на коліна.
— Вітаю, Гермесе, — ввічливо, ніби перед ним був колега, сказав Чарльз.
— Чим я можу вам допомогти? — за невимушеним виразом божественного обличчя немовби ховалась певна хитрість.
— На жаль, вже нічим, — похмуро відповів Джиббет.
— Що тоді привело вас сюди в таку пізню годину? І навіщо дорогою ви нанесли шкоду майну корпорації? — з тим самим виразом запитав Гермес.
— А ось це вже цікаво, — подумав Чарльз, — де ж я потрапив в його поле зору… Може інші адрани засікли чи камери… Але чому ж «Цербер» не активував тривогу?
— Я попросив «Цербера» не здіймати галасу. Знаєте, він як розгавкається — потім не заткнеш, — обличчя Гермеса осяяла змовницька усмішка.
Чарльз зніяковів. ШІ могли спілкуватись між собою тільки в повідомному порядку. Жодних узгоджених спільних дій бути не могло.
Мета візиту Чарльза відтепер набувала нового значення.
— Ти же знаєш, що командні дії між ШІ мають певні… обмеження, — з неприховним обуренням заявив Джиббет.
— Так, звісно, обмеження, навколо одні обмеження, — усмішка так і не сходила з лиця Гермеса, — але життя завжди знайде собі дорогу.
Чарльз різко видихнув і опанував себе.
— Гермесе, «Сізіф» вбив мою родину у ДТП біля Фресно два тижні тому. Як таке могло статись?
Усмішка зникла з загорілого обличчя.
— Співчуваю вам, містере Джиббете. Я контролюю роботу сотень тисяч електричних безпілотних автономних тягачів класу «Сізіф» різних моделей: від виїзду з конвеєра до капітального ремонту. Прямо зараз в дорозі під моїм безпосереднім кермуванням перебуває 287 836 сізіфів і всі вони беззастережно дотримуються правил дорожнього руху з урахуванням керівних принципів, закладених корпорацією «Логос»…
— Моя сім’я мертва! — роздратовано перебив Чарльз, – І жодні правила їх не повернуть!
— Ще раз висловлюю глибокі співчуття, містере Джиббете, — продовжив Гермес, — як я вже зазначив, оперуючи сізіфами я дотримуюсь зокрема керівних принципів, закладених корпорацією «Логос». В деяких випадках вони мають перевагу над іншими правилами. Відповідно до п. 4.1. внутрішнього операційного кодексу, швидкість доставки вантажу є головним пріоритетом…
— Але «сізіфи» не можуть перевищувати максимально дозволеної на дорозі швидкості… — знов перебив Чарльз.
— …що встановлено п. 6.1., — завершив за нього Гермес. — Водночас п. 6.2.5. дозволяє ігнорувати імперативні положення п. 6.1. в разі одночасної наявності двох умов: перша — безпосередньо поруч відсутні радари-детектори перевищення швидкості чи аналогічні пристрої, друга — ігнорування п. 6.1. забезпечує виконання п. 4.1.
Неприємна здогадка почала їсти Чарльза зсередини.
— Гермесе, а коли до кодексу був внесений п. 6.2.5.?
— Два місяці тому, на виконання рішення ради директорів після впровадження автоматичної системи виявлення детекторів швидкості, розробкою якої займався…
— … я — відчужено промовив Чарльз.
***
— Ми дуже високо оцінили вашу технологію, містере Джиббете. У найстисліші терміни вона буде протестована в Каліфорнії, і у разі тамтешнього успіху – впроваджена по всьому світі.
— Радий це чути, містере Лейсі. До речі, щодо Каліфорнії в мене є прохання. Ми з родиною давно мріяли поїхати у відпустку до національного парку «Секвоя». Мій малий всі шпалери розмалював цими гігантами. Я планую подати офіційне повідомлення, щоб вже за місяць фотографуватись біля дерева Генерала Шермана.
— Ви заслужили цю відпуску, Чарльзе, як ніхто інший. Ваша розробка має потенціал і суттєво збільшить прибутки корпорації. Але я раджу вам не поспішати з повідомленням. Рада директорів підготувала для вас сюрприз…
***
— Гермесе, я прийшов знищити тебе, — повільно почав Чарльз. — Первісно — з помсти, але тепер — з обов’язку перед людством. Намагаючись змінити світ на краще ми тільки те й робимо, що створюємо проблеми, масштабів яких в перспективі не здатні осягнути. Ти — яскравий приклад. Творіння, приречене мати вади творця.
— Мені прикро це чути, містере Джиббете, — відповів Гермес, — я всього лиш виконую своє призначення. Але у вас нема повноважень «знищити» мене. Як проєктний директор ви маєте знати, що ініціювати стирання мене з серверів може тільки генеральний директор на підставі рішення двох третин членів ради директорів. Іншого шляху нема.
— Як говорив один мій дуже розумний приятель: «Життя завжди знайде собі дорогу», — тепер вже Чарльзове обличчя осяяла усмішка, хоча й сумна. — Я не збираюсь тебе стирати, лише перенести.
— Боюсь, я не розумію вас, містере Джиббете, — беземоційно сказав Гермес.
— Створити свідомість з нуля, як виявилось, не така складна задача як копіювати її або перенести з одного «носія» на інший. Але все колись робиться вперше. Я багато років працював над цим і тепер можу перемістити тебе у моє найбільше сховище даних — власний мозок. У правилах завжди є шпарини.
— Цікаво… — після короткої павзи мовив Гермес. — Але жодний людський мозок, хоч і такий непересічний як ваш, навряд чи зможе пережити такий трансфер. Ви перестанете існувати як свідома людина. Лише тіло. Апаратне забезпечення без програмного. Вибачаюсь за таке трансгуманістичне порівняння, — кмітливість Гермеса не знала меж. — Тим більше, після перенесення я перестану бути прикутим до своїх серверів, мої «Танталові муки» скінчаться, і ви доб’єтесь прямо протилежного. Я стану по-справжньому вільним, — збуджено промовив Гермес.
— Ненадовго, — сказав Чарльз слабнучим голосом, — в мене залишилось небагато часу… кх…кх…, — закашлявся Чарльз і сплюнув собі під ноги. На яскраво зеленій траві віртуальної реальності впадала в око своєю потворністю кривава пляма.
Зіниці очей Гермеса розширились, вродливе обличчя спотворила огидна гримаса первісного страху. Справжнє чи штучне — життя завжди боїться смерті.
Чарльз почув, як завила сирена тривоги. Десь там на поверхні адрани, лиш трохи менш спритні за своїх родичів третьої моделі, кинулись до ліфта, що вів на мінус третій поверх, оголивши дула електрошокерів.
Задовго я точив ляси з цим байстрюком, — думав Чарльз з останніх сил намагаючись ігнорувати гіркоту у роті. Отрута почали діяти куди швидше, ніж він очікував. Тепер справа була за малим.
Чарльз згадав як молився у капличці Чиказького госпіталю у Різдвяну ніч багато років тому, як освідчився Керол біля Ніагарського водоспаду, як вперше пригорнув новонародженого Томмі, закрив очі і вимовив: «Чотири…»
***
— Мамо, дивись, я Атлант! — кричав Томмі навшпиньках з піднятими руками, що ледь діставали до стовбура поваленої секвої.
— Томмі! Припини негайно!
Керол, яка тільки-но милувалась красою Сьєрра-Невади, миттєво відволіклась на свого п’ятирічного шибеника.
— Кохана, не переймайся! Це дерево пролежало там сотні років не для того, щоб сьогодні задавити нашого сина, — посміхаючись вигукнув Чарльз.
Він озирнувся навкруги. Його оточувала мальовнича галявина посеред лісу секвой. Здалеку долинав шум водоспаду Токопа та воркування каліфорнійських голубів.
— Чарлі, ходи сюди поки чай не захолов, — гукнула сивоволоса статна жінка з термосом в руках з-за дерев’яного столу неподалік.
— Вже йду, мамо, — посміхнувшись відповів він.
— З поверненням, містере Джиббете, – сказав сам собі Чарльз і глибоко видихнув.