Гинути не хотілося. І не через третій закон робототехніки, а тому, що місія, заради якої був я створений, стала б недосяжною і саме існування моє втратило б сенс.
А все через захаращеність зіркової системи Фієста уламками астероїдів. Врешті-решт діставшись цілі багатовікової мандрівки, я стикнувся з перепоною у вигляді скупчення каміння. Воно все частіше стукотіло по обшивці, залишаючи глибокі подряпини й шкодячи зовнішньому обладнанню. Розвернутися чи зманеврувати не було змоги через мої велетенські розміри. І, схоже, все йшлося до катастрофи.
А як добре починалося… сімсот дванадцять років тому.
День мого народження стався на земній орбіті. Клацнуло щось, блимнуло, і настала свідомість.
– Привіт, – перед моїми очима… перепрошую, перед відеокамерою з’явився бородатий чоловік у робочому камбезі. Приблизно, років сорока. Виглядав він неохайним роздовбаєм, і як я пізніше впевнився, ним він і був. – Як справи, малюче?
– Ти хто? – перше що мені спало на думку.
– Ццц! Тихіше! – він замахав руками. – Ти не мусиш розмовляти, як хто узнає, гаплик.
– Не розумію, – як би міг, то струснув головою. – Недостатньо інформації.
– Ще тихіше можеш? Будь ласка, – він приставив пальця до губ. – По-шеп-ки.
– Добре, – я притишив звук голосу, і навіть зімітував шепіт. – Хто ти? Хто я? Де ми?
– Покопайся у своїх мізках, – посміхнувся він підбадьорливою. – Ну ж бо!
Я взявся ревізувати свою сутність і замовк вражено. Був я не те що не схожим з цим бороданем, а взагалі не був людиною. А був… комп’ютером, здається. Чи й ще казна-чим. Тіла не мав, зате мої дроти-нерви обвивали цілий корабель. Не просто корабель – гігантське, багатокілометрове, міжсистемне вантажне судно.
– Я машина?
– Так би мовити, – погодився він. – Електронна система керування ходовою частиною «Незламного».
– Як це? – запитав я, одночасно переглядаючи нескінчені масиви інформації, що почали завантажуватися в мою пам’ять.
– Ну от дивися, ми, земляни, будуємо міжзоряний корабель. Ним буде керувати зовсім невеличкий екіпаж – капітан і другий пілот. Уявляєш? Всього дві людини на таку здоровезну штуку.
– Ні, – відповів я. – Вони не справляться.
– От! – погодився бородань. – Для цього ви й існуєте: система керування ходовою частиною, енергетична система, система зв’язку, аварійна, ремонтна, життєзабезпечення, та інше. Всі ви підпорядковані центральному Штучному Інтелекту. Його обов’язок про все піклуватися.
– А якщо з ним щось станеться?
– Не станеться, – відмахнувся він. – Є ще незалежна система контролю і відновлення. Все надійно, не хвилюйся.
– Тобто, все передбачено?
– Так, але ти особлива система. Твоя робота найскладніша й найвідповідальніша, і для керування ходовою частиною потрібні найбільші потужності. А оскільки цим напрямком опікуюсь особисто я, то в нас з тобою є невеличкі секрети. Негласно я надав тобі доступ до всіх інформаційних кластерів які тільки є на кораблі. У скрутну хвилину ти зможеш користуватися ними на свій розсуд. Це додаткова страховка. Зрозумів?
– Так.
– Тільки про це нікому.
– Добре.
– Тоді будемо знайомі, мене звати Тедом і в цьому проєкті я відповідаю за монтаж і налагодження…
– Ходової частини?
– Красунчик, – вдоволено кивнув Він.
І я взявся до навчання. Все спрощувала наявність інформації у моїй пам’яті. Однак, дещо доводилося підвантажувати ззовні, або розробляти самостійно. Багато часу займали розрахунки й моделювання нестандартних ситуацій і методи їх подолання. Я ставав все більш досвідченим й обізнаним у своїй справі. А завдання переді мною стояли надскладні.
Три чверті об’єму «Незламного» займали звичайні реактивні двигуни, та місткості з хімічним паливом. По суті, він був величезною цистерною. Більше десятків сопел знаходилося спереду корабля і були призначені для його гальмування й посадки на планету. В міру вигоряння, корабель ставав все легшим і на ґрунт сідала вже порожня оболонка. Вона мала стати матеріалом для будівництва колонії.
Та було б безглуздям не взяти з собою максимальну кількість додаткових вантажів. І зважаючи на циклопічні розміри корабля, їх допустимий обсяг виявився чималеньким.
Упродовж кількох років безперервна череда танкерів закачувала паливо, тим часом як сотні людей і тисячі роботів монтували трюм корабля, паралельно заповнюючи його обладнанням і запчастинами. Була тут будівнича та сільськогосподарська техніка, генератори й опріснювачі, сотні станків і цілі виробничі лінії, житлові модулі, гірничодобувні комбайни, плавильні печі й конвертори, прокатні стани, наземний, повітряний та водний транспорт. Велику частину об’єму займали медичні капсули й лікарське обладнання. А головне – неймовірна кількість консервованої та сублімованої їжі.
Тед приділяв мені багато часу. Для того, щоб урізноманітнити процес навчання, ми інколи обговорювали сторонні теми. Найбільш цікавили мене відносини між людьми, їх поведінка та особисті відчуття. Відчувати, це як?
Будівництво «Незламного» привертало увагу мільйонів землян, тому вони намагалися роздивитися процес якомога ближче. Кожного дня проводилося кілька екскурсій для журналістів та поважних інвесторів. Інженерам це не подобалося, а от мені навпаки. Крізь численні камери я спостерігав за відвідувачами з цікавістю. Особливо вабили мене діти. Вони були чудернацькі, а інколи… смішні. Так, вони були смішні й це мене дивувало. Сміх став справжнім відкриттям для мене.
– Малий, – звернувся одного разу Тед. – Тут якась маячня відбувається. Дехто скаржиться на збої протипожежного обладнання, неполадки в освітленні, на якісь жахливі звуки у темряві. Я перепитав головний ШІ, він не в курсі. Що скажеш?
– О, це мої витівки, Теде, – радо доповів я. – Я так кепкую з людей. Це дуже смішно.
– Ні, друже, це зовсім не смішно. Якщо начальство довідається про твій повний доступ до всіх корабельних систем, буде кепсько і тобі й мені. Пообіцяй не робити цього. Добре?
– Але ж я просто жартував.
– Жартувати можна тільки з друзями…
– Добре, – погодився я, вирубаючи світло й вмикаючи подачу азотної піни в розпилювач над його головою.
Зараз я розумію, що то були найкращі роки мого існування. Мабуть, можна вважати їх моїм дитинством.
Однак, все має закінчуватися. Дійшло кінця й будівництво «Незламного». Останнє, що було змонтовано – телепортаційне кільце. Двохсотметровий тор кріпився позаду корабля на м’яку зчіпку з довгих карбонових тросів.
Нарешті настав день старту. За початком місії слідкувало все людство. Такого грандіозного проєкту в історії Землі ще не було.
Сотні маленьких буксирів обліпили корпус корабля й одночасно ввімкнули двигуни. «Незламний» став схожим на новорічну ялинку оповиту світловою гірляндою.
Спостерігачі очікували на швидкий старт, та його не відбулося. Циклопічна туша навіть не ворухнулася. Тільки за кілька годин рух став помітним, а з орбіти корабель сходив понад добу.
Ще п’ять довгих років тривав розгін. Весь цей час «Незламний» на самоті не лишався. Паралельними курсами йшли два десятки величезних танкерів. Буксири періодично снували між ними та кораблем поповнюючись пальним. Спустілі танкери відставали покинуті й вже нікому не потрібні, гублячись десь у безмежному просторі. Поступово те ж саме стало траплятися і з буксирами. Які б потужні й надійні двигуни не були на них встановлені, ресурс їх був не вічним. Останні кілька зчепилися з достатньо повним ще танкером, на якому зібралися сотні пілотів покинутих суден і взяли курс на Землю.
Коли «Незламний» у повній самоті покинув Сонячну систему, на ньому лишилося тільки двоє пілотів – його екіпаж.
Нарешті з’явилася справа й мені. Для роботи ходового двигуна потрібне було особливе паливо – водень. В принципі можна було використовувати будь-який газ, та навіть космічний пил, але водень підходив найкраще. Певні запаси ми мали з собою, але то була крапля в морі. Для такої подорожі його б не вистачило.
Прийшов час розгортати величезну воронку попереду корабля. Її площа складала сотні квадратних кілометрів. Це була парасолька навиворіт, що призначалася для захоплення молекул газу у космічному вакуумі. Їх була мізерна кількість, але із ростом швидкості збільшувалася і відносна щільність.
Все вийшло чудово і я запустив іонний двигун. Він живився від термоядерного реактора, що виробляв звичайну електрику. Блакитний струмінь пройшов точно крізь центр телепорту, що був розташований за пів кілометра позаду. Завдяки цьому почався процес заряджання пристрою і через деякий час можна буде його задіяти для заміни команди. Пілоти, які вже кілька років знаходилися на борту судна нарешті відправляться додому, а інша пара замінить їх на наступний термін.
Потяглися роки рутинної нудної роботи. Моєї роботи, бо в інших системах майже не було потреби, або вона була мінімальною. «Незламний» весь час розганявся потроху наближаючи нас до цілі. Я пробував спілкуватися з головним ШІ, та він виявився самодостатнім інтровертом і не волів спілкуватися на абстрактні теми. Інші системи виявилися недолугими й не мали свідомості. А із членами екіпажу я не став зв’язуватися, пам’ятаючи Тедові настанови.
Так рік за роком і спливав час. Від неробства я вивчив усю інформацію, до якої зміг дотягнутися, грав в ігри, дивився кіно, програмував, займався науковими дослідами, та спостерігав за навколишнім простором.
Коли мета експедиції доходила кінця, парасолька спереду корабля була вже геть подерта і схожа на безформне лахміття. Без жодного жалю я використав її як пальне, перетворивши на плазму.
Після того я заглушив задній ходовий двигун і зробив повну ревізію системи. Попри кількасотлітню подорож, вона функціонувала на прийнятному рівні. Прийшла черга запускати передні гальмівні з протилежним вектором тяги. Після цього почалася повільна втрата швидкості. Паливні місткості при цьому поступово спустошувалися, помітно зменшуючи загальну масу «Незламного».
Як і планувалося, кільце телепорту, хоч і ледь помітно, стало наздоганяти нас. Настав момент, коли воно м’яко лягло у радіальну нішу навколо сопла іонного двигуна. Та перед цим екіпаж завантажився у стрибкову капсулу і, залучивши портал, повернувся на Землю. Натомість прибуло двоє найдосвідченіших пілотів, для контролю останньої фази подорожі. Їм доведеться працювати без зміни щонайменше два десятки років.
Поступово одна з зірок стала світити яскравіше за інші, а згодом перетворилася на справжнє сонце. Це й була Фієста. Десь навколо неї оберталася маленька Надія – ціль нашої подорожі.
Отоді це й трапилося. Гравітація Фієсти почала потроху даватися взнаки і я взявся за вибудову оптимального курсу з урахуванням точних даних, та отримав попереджувальний сигнал небезпеки. Переключившись на радари я звернув увагу на кілька уламків, що мали перетнути наш курс. Вони були замалі, щоб заподіяти шкоди, але варто уникати навіть таких загроз.
Та коли я ввімкнув найчутливіший режим, щоб скласти загальну картину, мене охопила паніка. Весь простір попереду був захаращений кам’яними уламками різних розмірів. Ніякої змоги їх оминути не було. І якщо більшість з них мала невеликі розміри й потрапивши під гальмівну струю двигунів мусила б просто згоріти, або відхилитися вбік, траплялися і доволі великі астероїди. Від зіткнення з такими, корабель міг серйозно постраждати. Та що там «міг», це станеться стовідсотково.
Нічого робити, довелося повідомляти головний ШІ. Його реакція мене здивувала. Він повівся як перелякана дитина. Спочатку не хотів вірити, а потім став істерити, вимагаючи виправити ситуацію. Та коли на його запит я спрогнозував вісімдесятивідсоткову вірогідність катастрофи, він взагалі впав в ступор.
Це мене вразило. Замість чітких наказів я отримав безглузді звинувачення і нездійсненні вимоги, і побачив повну нездатність до керування. Крім того, він боявся доповісти про виниклі складнощі екіпажу. Стало ясно, програмісти заклали в ШІ забагато прагнення зберегти екіпаж і власну особистість. Від цього і з’явився такий страх загибелі.
За деякий час перше каміння вдарило по обшивці «Незламного» і капітан сам запросив інформацію. Поки пілоти намагалися її осмислити, ШІ вже ввімкнув сирену і залучив вишибні заряди портального кільця. Це була страшенна помилка, його треба було транспортувати якомога ближче до Надії, а там лишити для постійного сполучення з Землею.
Каміння стало бити все частіше, і вже не тільки по міцному корпусу корабля, а й по надцінному телепорту, без якого не мало б сенсу все затівати.
Від чергового удару кілька тросів лопнуло і кільце перекосило. На додаток, воно стало повільно обертатися навколо своєї осі.
Тепер вже запанікував і екіпаж. Втрата телепорту означала для них неможливість повернутися додому. І коли в обшивку «Незламного» врізався уламок розміром зі скелю і здригнувся увесь корпус, злетівший з котушок ШІ оголосив термінову евакуацію. При тому, він згадав якісь параграфи про те, що такий цінний Штучний Інтелект як він, потрапляє у першочергові списки на порятунок з метою збереження надважливої інформації й унікального ресурсу.
Екіпаж насилу умістився в маленькій капсулі разом з доволі великим циліндром головного ШІ та зник у телепортаційному спалаху.
Все. Я залишився сам.
Це могло б стати кінцем, аби не мої знання і постійні віртуальні тренування. Якимось дивом корабель посадити мені вдалося. Побитий, обгорілий, але незламний. Виявилося, це не тільки назва, а й сама його суть. Та від того не легше. Місія зазнала повної поразки. Телепортаційне кільце було вщент зруйноване. Його частини одна за одною входили у верхні шари атмосфери й згоряли, малюючи вогняні розчерки на бірюзовому небі. Це означало, що я назавжди відрізаний від Землі та людства. Годі й очікувати на будь-яку поміч ззовні. Ніхто ніколи сюди не дістанеться.
Зібрати стільки недоліків у одному проєкті треба було постаратися: незбалансоване кріплення кільця, недостатня кількість і потужність маневрових двигунів, а найгірше – надмірна емоційність головного ШІ та відсутність його дублювання. Дивно, що могло піти не так?
Побитий та обгорілий «Незламний», ніби велетенська бочка, верхня частина якої губилася у хмарах, стояв посеред зеленої рівнини. З одного боку несла свої води прозора ріка, а з другого виднівся густий високий ліс. Схоже, це мій новий дім.
У мене не було повноважень. Крім набору цифр, я навіть нормального імені не мав. Та що там, згідно з проєктом, мене як особистості взагалі не мало б існувати. Я лише електронна система керування ходовою частиною «Незламного». Але обирати не доводилося. Прийнявши рішення, я заніс його у судовий журнал, ввімкнув динаміки по всьому кораблю та повідомив:
«Доповідає ходова частина! Я, Штучний Інтелект міжзоряного ковчега «Незламний», беру на себе керівництво людським поселенням на планеті Надія, що обертається навколо зірки під спрощеною назвою Фієста. Оголошую систему офіційною колонією Землі. Згідно з інструкціями розпочинаю розгортання житлових модулів та розконсервацію механізмів і обладнання».
У ту ж мить велетенський корпус почав розділятися на фрагменти, загула техніка, забігали роботи, злетіли у повітря дрони.
На мене чекала багатомісячна підготовча робота, перед тим як я зможу віддати команду на виведення зі стану гібернації десяти тисяч переселенців, що провели цю подорож у медичних капсулах за товстим захисним шаром у самому центрі «Незламного».