І прийшов вогонь

Коли Джордж раптом замовк посеред речення, підніс руки до голови, закотив очі та впав посмикуючись на підлогу, Марта лише зітхнула. Вона й сама не знала, чого в цьому зітханні було більше – полегшення чи розчарування, так цей молодик встиг її дістати за останні хвилини.
Першим чином Марта піднесла до очей наручний годинник і запам’ятала час. Сімнадцять сорок три, двадцять дев’ять. Обережно переступивши через Джорджа, якого теліпало на підлозі в усі боки, вона підійшла до панелі управління і вставила свій ключ у шпарину зліва. Пару секунд повагалась, роздивляючись чорні та жовті перемикачі, потім рішуче поклала руку на перший з них.
Клац. Всі автоматичні двері на підземні поверхи заблокувалися. Клац. Відключилось живлення на сервери, вентиляцію та опалення. Клац. Зникло світло, щоб за секунду повернутися – мерехтливим, непевним, тривожного рожевого кольору. На горішньому рівні наукового комплексу надриваючись завила сирена.
Найнижчій червоний перемикач не ворухнувся, навіть коли Марта надавила на нього з усіх сил. Вона знала, що так буде – адже в неї не було другого ключа, шпарина під який виднілася з правого боку панелі, але спробувати було варто. Що ж, ніхто ніколи не казав, що буде легко.
Марта повернула ключа, фіксуючи зміни в панелі, і витягла його. Піднесла до рота рацію і сповістила на загальній хвилі те, що й так всі мали б зрозуміти: – Код червоний. Загальна евакуація. Це не навчання. Повторюю – це не навчання.
І, помовчав, додала те, що не входило в звичайний протокол: – Нагадую – всім вимкнути імпланти.
Подивилася на Джорджа, що нарешті завмер на підлозі, скрутившись в позу ембріона. На його штанах спереду розпливалася велика темна пляма. Сімнадцять сорок чотири, десять секунд. Марта скривилася. Реакція йшла швидше, ніж раніше. Безперечно швидше. Схопивши Джорджа за ногу, вона потягнула його за собою, залишаючи вогкий слід.
***
Із п’ятнадцяти цивільних, що обслуговували сьогодні перший поверх, вчасно (цебто після першого попередження, що пролунало ще п’ятнадцять хвилин тому) вимкнули імпланти лише шестеро. Серед охорони послухались наказу всі, не рахуючи рудого Саллі, який часто нахабно ігнорував командний ланцюжок. Марта подавала його на звільнення три рази, і кожного разу її запит повертали незатвердженим. Що ж, тепер «куратор» Саллі з якоїсь спецслужби напевно пожалкує, що не наказав своєму агентові вести себе менш зухвало, адже навряд чи скручений вузлом охоронець колись закінчить свій останній звіт.
Десятеро людей стояло перед вантажним ліфтом, який залишився заблокованим у верхньому положенні після маніпуляцій Марти з вимикачами. Вона, незважаючи на сполошене ниття та запитання цивільних, ще раз перерахувала присутніх – як тих, що залишались на ногах, так і купку скорчених, змочених блювотинням та сечею тіл, що ледь-ледь ворушилися. Охоронці – її зміна, її хлопці – стояли мовчки, згідно протоколу, півколом навколо цивільних, тримаючи руки на шокерах. Обличчя в них були злі та червоні від напруги, а Дейл позирав на одну з жінок з явною злобою, потираючи глибоку подряпину під оком.
Марта поглянула на годинник. Сімнадцять сорок дев’ять, тридцять одна. На тренуваннях було краще, але на тренуваннях завжди краще. Головне поки що вона встигала.
– Містер Баррен. – звернулася вона до єдиного цивільного, що не кричав злісно про свої права та свавілля охорони, а стояв мовчки, збліднувши та нервово смикаючи краватку. Погляд його був прикутий до купи тіл на підлозі. – Ви єдиний тут крім мене з допуском на підземні рівні і хто напевно знає, або здогадується, що саме там відбулось. Ви ж помічник Джорджа, чи не так? Мали допуск до останніх звітів?
Він смикнувся. Начальниця зміни охорони не мала б питати його про такі речі. Можливо, навіть не мала знати про дещо… Але код був червоний, тож Баррен точно знав, хто зараз командує.
– Я.. так. Мав. Але… Це те саме? – спитав він хрипко, вказуючи на купу непритомних.
– Те саме. Підземні поверхи перестали відповідати за три хвилини до того, як я віддала наказ вимкнути імпланти. Добре, що ви це все ж зробили і не валяєтесь наразі долі купкою гівна, як ці невдахи. Добре. Так як ви розумієте, що сталось, це позбавляє мене необхідності гаяти час на написання рапорту.
Інші цивільні замовкли, як тільки вони почали розмовляти, сирена вимкнулася, тож в коридорі застигла тиша, в якій було добре чутно, як голосно стукають зуби одного з цивільних – здається, когось з програмістів.
– Згідно протоколу всі мають залишити тут всі без виключення носії інформації та будь-яку електроніку перед евакуацією. – сказала Марта, вказуючи на підлогу. – У вас хвилина. Потім охорона проводить вас до шлюзу, де ви будете чекати сигналу на відкриття зовнішніх дверей. Як ви мали б знати, червоний код дає охороні право застосовувати силу, тож мовчки і швидко виконуйте інструкції. Ви зможете подати на мене скільки завгодно позовів та скарг, коли вийдете з комплексу. Тільки на мене, бо все, що роблять хлопці, вони роблять за моїм наказом.
Вона скривила посмішку, коли хтось з охоронців тихо виматюкався, почувши її останні слова.
– Хочеш стати героїнею, Марто? – прошепотів їй на вухо Дейл, коли всі цивільні пройшли повз датчик, залишивши на підлозі купку електроніки й інші охоронці повели їх в евакуаційний коридор.
– Нема вибору, ніхто, крім мене, не знає, що і як треба робити. – сказала вона, хапаючи першого непритомного за ноги. – Як ти, напевно, знаєш, я отримувала зарплату в півтора рази більшу за вас. І це було не просто так. Ну ж бо, допомагай.
Пару хвилин вони витратили, затягуючи тіла до вантажного ліфта.
– Що все ж таки трапилось? – спитав в неї Дейл, коли вони закінчили.
– Тобі розкажуть. Можливо. – сказала вона. – Ти йдеш до шлюзу? Чи хочеш прокотитися зі мною вниз?
Охоронець завагався. В червоному мерехтінні було видно, як на його чолі виступили краплинки поту.
– Ти впораєшся сама? – нарешті спитав він.
– Я не очікую великих проблем. Місія доволі проста.
– Чому ти така спокійна? – раптом засичав він, стискаючи кулаки.
– Я б вибила з тебе нахабство задавати такі питання, Дейл. – сказала Марта, помовчавши пару секунд. – Але цього разу я тобі пробачу. І навіть відповім. В мене є, заради кого померти. А ось жити… Жива я дочкам не дуже потрібна.
– Лайно! Все це лайно! – виплюнув охоронець. – Але ти вирішила?
– Так.
– Ну й дідько з тобою. Мені є задля чого жити. – розвернувшись, він стрімко рушив до аварійного коридору, не оглядаючись. – Дурепа чортова, героїня, хай тобі, суча…
Двері ліфта зачинилися, відрізаючи Марту від його прокльонів і від першого поверху комплексу. Кабіна стрімко рушила вниз.
Марта дістала з кобури «Глок». Подивилася на годинник. Сімнадцять п’ятдесят шість. Хтось із купи непритомних раптово застогнав. І ще один. І ще. Вона байдуже дивилася, як вони почали ворушитися, викашлювати з себе короткі звуки, вовтузитися на підлозі. Реакція йшла швидше, ніж раніше, але все це не мало значення. Її імплант, що раніше дозволив би підключитися до будь-якої камери в комплексі чи відкрити будь-які двері, був дезактивований. Це додавало незручностей… і гарантувало, що «номер триста дванадцять» не залізе їй у мозок.
Ліфт зупинився, двері відчинилися, а потім десь вгорі пролунав глухий брязкіт і через деякий час – удар, з яким відірваний вибухом трос впав на дах кабіни. Марта прибула на свою останню станцію.
***
Підземний комплекс складався з багатьох рівнів, але ліфт згідно протоколу прибув на найглибший, де розташовувалися генератори, компресори та інша складна інженерна машинерія. Також тут були майстерні та склади.
«Триста дванадцятий» теж був тут. Як мінімум частково.
В мерехтливому рожевому освітленні Марта побачила скособочену людську фігуру, яка лежала на спині перед сходами, що вели до заблокованого нині переходу на горішні рівні. Чоловік, незважаючи на свої зламані при падінні зі сходів ноги та розбиту в кров голову, бавився з застібкою на робочому комбінезоні. Вжжик. Повільно донизу. Вжжж. Швидко – до середини, далі знову повільніше, поки не застібнеться повністю. Потім рука повторювала процедуру. Очі чоловіка при цьому, не моргаючи, були втуплені в застібку.
Вжжик.
Марту пересмикнуло, і вона відвернулася. Її метою була вбиральня персоналу в глибині коридору, що вів від слюсарної майстерні біля сходів до реакторної зали.
Тут, біля дверей, вона знову побачила частки «триста дванадцятого». Ці двоє – жінка та чоловік, не бавилися своїми застібками. Вони намагались увійти до вбиральні. «Триста дванадцятий» знав, що потрібно смикати ручку на двері, натискати її. Але двері були заклинені чимось зсередини, і це залишало частки по цю сторону. Вони звичайно могли б вибити двері, але ця концепція їх колективному мозку була ще незнайома. Хоча Марта була впевнена, що рано чи пізно він до цього докумекає.
Вона зняла «глок» із запобіжника і, не вагаючись, прострелила часткам голови. З вбиральні долинув зойк.
– Виходьте, Бернард! – крикнула Марта, відтягуючи за ноги тіла від дверей, щоб розблокувати прохід. – Я знаю, що ви там!
– Мерісмер? Марта Мерісмер? Це ви? Що там відбувається? – крикнув тремтячий голос з гардеробу. – Хто стріляв?
– Я стріляла, Бернард. Ви справді хочете лишитися там, поки сюди на звуки не збіжаться нові кадаври? Виходьте. – втомлено проказала Марта. За дверима щось зашурхотіло, впало щось важке. Нарешті вони відчинилися. Професор Бернард Стіл, голова проекту, якого вона бачила на камерах охорони на технічному рівні саме перед тим, як по всьому комплексу почали падати і корчитися люди, обережно виглянув в коридор.
– Мати божа. – проскиглив він, побачивши два трупа.
– Воно якось здогадалось, що ви тут. – сказала Марта. – І скоріш за все, запам’ятало ваше обличчя. Не знаю, чи воно вже розуміє поняття «помста», але навряд чи ваша фізія в нього асоціюється з чимось хорошим. Не після всіх тих ваших досліджень з мавпами та електрошоком. Адже в «триста дванадцятому» варіанті є багато пам’яті з попередніх, чи не так?
– Що, більше ніхто не встиг вимкнути імпланти? – спитав професор, коли вона вивела його коридором в порожню зараз майстерню. Частки їм більше не зустрілися, що було зрозуміло – технічний поверх зазвичай і був порожнім, весь персонал був на горішніх поверхах. Що відбувалося там зараз, Марта не хотіла і уявляти.
– На нижніх поверхах – не знаю, зв’язок обірвався з усіма відразу. Нагорі… Спочатку все було як треба, але потім якась частка піднялась схоже по аварійних сходах і сигнал добив нагору. Тож там ми втратили ще десятьох. – відповіла вона байдужим тоном, присівши на стіл напроти професора. Пістолета вона все ще тримала в руці.
– Стільки людей… – прошепотів вражено Бернард . – Стільки людей загинуло.
– Стільки людей ви вбили, – поправила його Марта і глянула на годинник. Вісімнадцять і вісім. Аварійна команда могла вже вирушити, але пробитися вниз їм буде нелегко. В неї ще був час.
– Я? Ми… це просто чиясь помилка! – закричав Бернард. – Скоріш за все програмісти переплутали ключ доступу до корпоративних імплантів з ключем об’єкта. А далі…
– Та годі вам. Ви навчали свій ШІ роками максимально швидко розповсюджуватися між мізками мавп та інших тварин, використовуючи їх мозок як базу для розширення мережі. Те, що якась версія врешті знайде шпарину в захисті стандартних імплантів та втече в мережу, було легко передбачити. Тим паче, що ви йому сильно допомогли. – перебила Марта професора. – Отримавши відразу сотню чи дві мізків разом з імплантами, ШІ почав прогресувати набагато швидше, чи не так? Вийшов з глухого куту, на який ви скаржилися Джорджу останні півроку? Адже сотні людських очей та рук це набагато краще, ніж три-чотири пари лап шимпанзе?
– Та що ви взагалі розумієте, ви ж усього-на-всього охоронниця! – закричав нервово Бернард.
– Перша фаза йде зараз лише тринадцять хвилин, Бернард. – тихо сказала вона і професор вражено замовк.
– Тож я б привітала вас з успіхом, але не розумію, як би ви скористалися його плодами. Начальник проекту перед самим інцидентом вимкнув імплант і сховався у вбиральні порожнього поверху – невже ви думали, що хтось настільки тупий, щоб не зрозуміти, що сталось? – додала Марта втомлено. – Навіть якщо б ви підчистили всі логи…
– Я нічого не скажу під запис! І взагалі, я вимагаю, щоб ви вивели мене звідси! Негайно! Ваш обов’язок мене врятувати, так рятуйте! – злісно закричав Бернард.
Марта здивовано закліпала очима.
– Але я не збираюсь нікого рятувати, Бернарде. – сказала вона тихо. – Триста дванадцятий стирає особистості повністю, тож рятувати нікого. Всіх, хто залишився людьми, вже врятовано. Крім вас. Але від вас мені потрібен лише ключ. Ключ від панелі.
Тільки тепер, вочевидь, професор помітив, що навколо нього аварійне освітлення і зблід, зрозумівши, нарешті, що відбувається.
– Ви використали «червоний» код! – прошипів він на Марту. – Та як ви смієте! Ви знищите все! Десятки років праці, сотні жертв – і все дарма? Ось вам, а не ключ!
І він, враз втративши всю свою інтелігентність, показав Марті непристойний жест. Очі його блищали праведним гнівом.
– Добре. – сказала Марта і підняла «глок». – В мене немає на це часу.
– Мене не залякати! – сказав Бернард презирливо і впав. На стіл позаду нього плеснуло червоним та жовтуватим.
– А я і не збираюсь. – сказала Марта, і, нахилившись до тіла, витягла другого ключа з нагрудної кишені халату, де він і мав за правилами зберігатися.
Резервна панель була зовсім близько, в реакторній. Ніхто не думав, що нею хтось колись скористається. Якщо б і дійшло до «червоного коду», то вмикати руйнацію підземних рівнів треба було з безпечного горішнього поверху. Просто така була інструкція – зарезервувати все. Зокрема систему самознищення.
Відкриваючи панель, вона не відчувала майже нічого, навіть люті на Бернарда, тільки втому та смуток. Її доньки не хотіли її бачити, винуватячи у всіх гріхах світу, і вона справді заслуговувала на таке ставлення до себе – вона це знала. Але вона все ще любила їх і не могла дозволити монстру, якого створив Бернард, виповзти на поверхню і почати розповсюджуватися, все пришвидшуючи свій прогрес, по всій планеті. Чим більше мізків – тим швидший прогрес, тут професор точно не помилився – вона сама побачила, як прискорюється переробка людей в частки з кожним новим тілом, яке отримував ШІ.
Вона ніколи не дізнається, чи врятує вона зараз людство чи може просто знищить геніальний винахід, оплачений вже стількома життями. Але їй варто було уявити Лору, що лежить, втупившись мертвим поглядом у застібку і вивчає, як та робить «вжжик» назад і вперед, і будь-які сумніви щезали.
Марта вставила ключі в панель. Повернула. Натиснула червоний перемикач.
І прийшов вогонь.