Серія закінчилась та Петро, намацав ногою мишку, зарив плеєр. Далі дивитись не хотілось. Він неспокійно совався на стільці — останні декілька тижнів сидіти на ньому було вже майже неможливо. Хоча стілець був розроблений спеціально під нього, ближче до кінця зміни страшно боліли плечі та спина. Мабуть, це накопичилося за.. За скільки? Навіть повноцінного вихідного в нього не було вже років сім. Петро глянув вниз. Там, за скляною перегородкою з отворами для рук повільно рухалась стрічка конвеєра з людьми. Сам конвеєр був в декількох метрах внизу. Майже повністю він був закритий важким металевим щитом з овальним отвором. Раз на шість секунд конвеєр підвозив під це віконце людину.
Декілька сервоприводів рівномірно розводили та знов зводили пристебнуті до металевих підтримок руки Петра. Долоні мʼяко торкались людини та ніби невеликий розряд пробивав її тіло. Насправді не було ніякого розряду, просто зазвичай, коли руконакладання зцілювало когось, зміни відбувались настільки швидко, що всі мʼязи рефлекторно стискались.
Та людина їхала далі, з вже непотрібним медичним обладнанням, сенсорами, приладом штучного дихання, крапельницями, голками, пломбами та штифтами, які безпорадно лежали поряд, виштовхнуті відросшими тканинами. Людина їхала, прокинувшись від коми, чи медикаментозного сну, чуючи як бʼється у вухах здоровий, сильний, тік серця. Як по тілу проходить озноб від опіатів, що випаровувались, як падає тиск у вільних від атеросклерозу судинах, а пухлини стікають по животу білясою вʼязкою жижею. Одразу ж навалюється нудота та страх — організм ще не зрозумів що відбулось. Очі щипає від поту та сліз. Сліплять довгі ряди ламп денного світла. Конвеєр везе людину в одне з розгалужень, потім ще одне, ще одне. Що вона думає? Хтось обіцяє собі щось, хтось дякує богові, хтось просто плаче. Людину зустрічає команда техніків, та говорить, що все тепер добре. Її швидко оглядають, отирають, та ставлять на ноги. Як це, одразу на ноги, я вже забула як ходити… Але конвеєр працює, техніки вже відкочують ліжко, монітори, крапельниці. Загорнуту в халат людину, яка з клубком у горлі намагається схопити когось за руку та просить передати, що вона дуже вдячна, вже обережно виштовхують назовні, де чекає її сімʼя.
Господи, витягнути б руки з ременів хоча б на хвилиночку та розімʼяти плечі. Раніше він міг робити перерви хоч кожні півгодини. Зараз все вирішує КІР. Коли над логістикою пацієнтів працювала команда з понад десяти тисяч робітників інституту, кожна зупинка конвеєра була заздалегідь запланована та регламентована. Одна хвилина пʼятнадцять секунд раз на дві години. Конвеєр — надскладна система, котра кожен день працювала на грані колапсу та трималась тільки на титанічний та самовідданій праці кожної ланки. Петро був одним з самих небезпечних місць, пляшковим горлечком цього процесу, бо він був один, на весь інститут та на весь світ.
Будь-яка затримка чи бажання розімʼяти руки могло обернутись каскадом збоїв та зупинити роботу конвеєра на години. Люди, які в результаті неправильного тріажу не попали на нього в першу чергу, могли померти. Люди помирали все одно — поки він спав чи відпочивав. Люди помирали весь час поки він не покладав на людей руки. Вони помирали й коли він покладав, але повільніше… Він подивився на годинник — залишалось ще двадцять хвилин. Відірватися вже ніяк не вийде. Починала боліти голова. Але треба дотерпіти. Він клацнув мишею та відкрив новини. “Ще одна жінка, яку використали як сурогатну матір, попросила політичного притулку в Україні. Шокуюча історія простої…”. Петро закотив очі, закрив новини та включив наступну серію.
Вже скоро техніки допомогли йому спуститись вниз, зняти маску, продезінфікувати руки та зняти захисні наліпки з нігтів. Прибираючи інструменти, вони йому щось сказали, він щось їм відповів. Петро, з трудом рухаючи занімілими плечима, натягнув куртку та швидким кроком пішов по білому пустому коридору в сторону свого дому. Десь там, позаду, ще чувся гуркіт коліс каталок та моторів ліфтів. Потім він стих, залишились тільки кроки двох охоронців, які йшли позаду. Перед самим виходом він зупинився та подивився на невелике електронне табло. 7495. Всього було пʼять віконець для цифр. Найперше ще не горіло. Петро зглитнув. Він дістав цигарку, підпалив, та вийшов за охоронцем. Навпроти, на заасфальтованій стоянці вже стояв гольф-кар. Поряд з водієм сиділа Анна Лукʼянівна, директора інституту, за нею якась молода жінка в халаті. Вона помахала рукою, Петро махнув їй у відповідь. Що їм ще треба? Кожен раз коли вони ось так приїжджала, Петро відчував, ніби давно знайомий шулер знов запрошує його грати в карти. Та в цей раз точно все буде чесно!
Петро глибоко вдихнув, дим змішався в його легенях з ще холодним весняним повітрям. Сім тисяч. Непогано. Якій святий міг вилікувати сім тисяч людей за один день? За ліхтарями та помаранчевим від світлового забруднення київським небом майже не було видно зірок. Над корпусами інституту підіймався Місяць. Один за одним над головою пронеслись чотири літаки. Чи раніше ангели несли хворих людей апостолам та пророкам на зцілення?
Петро кинув недопалок в смітник та сів в гольф-кар. Анна Лукʼянівна повернулась до Петра:
— Це Софія, моя аспірантка, — представила Анна Лукʼянівна дівчину. Та вітально кивнула Петру, — вона працює над однією концепцією. Планується створити розгалужену сітку з вирощеної у лабораторії шкірі. Кожен з кінців цієї павутини ми пришиваємо до пацієнта. Якщо все спрацює як треба, тобі буде достатньо покласти руки на цю шкіру, та всі підключені пацієнти одночасно будуть зцілені. Якщо ми зможемо підключати одночасно понад п’ятнадцять пацієнтів, це буде ефективніше за конвеєр.
— Не спрацює. Я пробував покладати руки на декількох людей ще на самому початку, ми їх клали пліч-о-пліч. Та ще потім перевіряли, коли писали Канон.
Петро згадав їх перші експерименти, ще давно, до інституту, зараз все це здавалось дитячою грою, коли вони буквально наосліп намагались зрозуміти, як працює його дар. Зараз все це було делеговано та зашито в нескінченні бетонні ангари, які розтягнулись на десяток кілометрів. На дахах світились великі літери самого штучного неоново-фіолетового кольору: “Київський Інститут Рукопокладання”. КІР.
— Тому ми хочемо провести експеримент. Неофіційно, тому не в інституті, — трохи помовчав, сказала Анна Лукʼянівна, — Нам важливо знати зараз чи є в цього майбутнє, та чи будемо ми замовляти лабораторію та спеціалістів. Треба прийняти рішення до завтра, бо завтра мені треба подавати бюджет.
— Добре, — пожав плечима Петро, — тільки швидко, будь ласка.
Скоро на фоні Дніпра, темно-бурого, ніби хтось мив в ньому пензлики від акварелі, він побачив похилий дах свого будинку. Поряд з ним, вже опершись об огорожу, його чекав масажист.
— Ну як воно?
— Гірше, плечі болять, поперек щось тягне, ще й голова розболілась під кінець.
— Я завтра знов прийду подивитись на тебе, може ти сидиш неправильно.
— Та це стілець цей, — роздратовано проговорив Петро, та різко смикнувши за ручку дверей, зайшов в дім.
На дивані, вже в піжамах, дивились з нянею мультфільм Іван та Андрій. Вони радісно підскочили до нього: “Тату!”
— Ну я поки буду розкладатись, як завжди, — сказав масажист.
На столі вже стояв стакан води та пігулки від головного болю, Петро випив. Андрій взяв його за руку та потягнув за собою: “Там пташка хворіє”. Вони підвели його до невеликої коробки, в якій лежало каченя з перебитим крилом.
— Ми знайшли його на березі. Ти ж не можеш вилікувати?
— Ні, Андрію, вибач, я можу лікувати тільки людей. Тварин все ще завжди треба лікувати у ветклініках.
— Тоді я хочу працювати ветклінікою! — сказав Іван.
— Я теж! — підпригнув Андрій.
— Я думаю Анна Лукʼянівна вам з цим допоможе, так? — Запитав Петро.
— Звісно, якщо будете добре вчитись, — сказала Анна Лукʼянівна.
— Двадцять хвилин, — кинув Петро Анні Лукʼянівні та Софії. Охоронець вже вносив у гостину чорні валізи з блідо-фіолетовими літерами “КІР”.
Він уклав дітей спати, Андрій заснув майже одразу. Петро ще деякий час пошепки розмовляв з Іваном. Потім заглянув в спальню — Марія вже теж спала. Поряд на ліжку лежав ноутбук. Дисплей вже погас, але Петро точно знав, що там була сторінка якоїсь туристичної агенції. Він ніби бачив її відбиток на темному екрані. Він закрив кришку ноутбука та вимкнув світло.
В гостинній кімнаті вже поставили штативи з камерами та застелили плівкою диван. На ньому лежала Софія. Анна Лукʼянівна обкалувала їй передпліччя лідокаїном.
Потім дістала з валізи поряд тонку напівпрозору стрічку довжиною з метр та, зробив надріз, трьома спритними рухами пришила його до руки Софії. Анна Лукʼянівна показала Петру на інший кінець клаптя шкіри. Петро поклав одну долоню на іншу та торкнувся стрічки. В нього було неприємне механічне відчуття ніби його рукам знову управляє конвеєрна машина.
Стрічка різко сіпнулась, ніби за неї дьорнув фокусник, який сховався під диваном. Софія підскочила та схопилась за місце, куди стрічка була пришита. Вона прибрала руку з передпліччя — шкіра була ціла.
— Працює! — В неї був дуже знайомий Петру розфокусований погляд людини, яка зіткнулась з чудом.
— Супер, — констатувала Анна Лукʼянівна.
— Це дійсно супер! — Відповіла Софія та обмацала своє підборіддя, — я так добре себе почуваю! Тільки щось не так язиком, чи щелепою…
— Тебе від чогось було зцілено. В тебе є цигарка? — запитала Анна Лукʼянівна у Петра.
— Від чого? Я нічим не хворіла.
— Рукопокладання — це субʼєктивний процес. Петро не обирає як саме та від чого тебе зцілювати, але це залежить від того, що під нормою розумієш ти, він, та навіть люди навколо. Саме тому кожен день він витрачає декілька годин на прослуховування лекції та вивчає медичні дослідження. Почитай Канон.
Директорка розвернулась, взяла невелику папку зі столу, та разом з Петром вийшла на веранду.
— Вона не з інституту? — Запитав Петро
— Так, підряд, — відповіла Анна Лукʼянівна та закурила, — Це добре, це дуже добре. Пазл складається, я думаю завтра ми почнемо…
— Я хочу відпуску, — перервав її Петро, та почав промову, яку багато разів репетував в голові. Над їх головою пролетів ще один літак. Анна Лукʼянівна уважно дивилась на нього, схрестив руки з папкою на груді.
— Та я готовий працювати далі. Я можу працювати далі. Я більш-менш нормально сплю, хлопчики приходять до мене робити уроки, в мене навіть є вільний час. Але я не можу так жити далі. Мені потрібна перерва. Я хочу провести час з сімʼєю. Я хочу, щоб мої руки належали мені весь день. Я хочу мати можливість не звірятись ні з ким, та кудись поїхати. Просто так. Я хочу ходити в туалет сам, а не щоб мені його підкочували техніки, тому що я прикований до цього конвеєра. Я хочу… — Петро перевів дух, — Я хочу два тижні. Два рази на рік. Як у всіх нормальних людей… Та не говори що в тебе нема відпустки! Ти обрала це. Ти сама обрала те, яким життям ти живеш. Я своє не обирав. Це моє бажання. Інститут вирішує багато проблем кожен день. Він дуже добре вирішує проблеми. Я думаю він зможе вирішити і цю.
— А знаєш, ми її вже вирішили. Тобі тільки треба підписати оце, — Анна Лукʼянівна дістала з папку декілька зшитих папірців, та поклала їх на маленький стіл поряд.
— Що це?
— Твоя згода на те що інститут може клонувати тебе.
— А це законно? Я думав клонування людей заборонено.
— Ми працюємо над цим з урядом.
— Так, ні! До чого тут клонування? Я хочу відпуску зараз! Ви хочете виростити руки, та щоб я приклеїв їх іншій людині? Думаєте це спрацює? Чи ви можете одразу клонувати дорослу людину?
— Нам не треба нікого ростити. Вони вже виросли. Самому старшому твоєму клону зараз 6 років. В нього були всі соматичні прояви, які були в тебе перед тим, як твій дар прокинувся — біль в руках, важка голова, носові кровотечі. Йому снились навіть ті самі сни, що й тобі. Вчора він зцілив першу людину. Такі самі симптоми в трьох його молодших братів.
Петро осів на підлогу. Анна Лукʼянівна стояла над ним як гігантська статуя.
— Зовсім скоро вони готові почати роботу. Вони зможуть працювати позмінно по дві години та жити своїм нормальним дитячим життям, не бійся, — вже мʼяко сказала вона.
— Господи, скільки їх?
— В Україні пʼятнадцять. Та буде ще декілька сотень у цьому році.
— Декілька сотень… — Петро схопився за голову
— Їх вже навіть більше по всьому світу. Як мінімум у двадцяти країнах. Твій біоматеріал дуже активно крадуть, я тобі скажу. Але я навіть рада. Ми на три-чотири роки попереду, це мінімум. Інфраструктура… Хах, ну я подивлюсь, — посміхнулась Анна Лукʼянівна, — В нас все, всі кращі лікарі, техніка. Коли закінчиться будівництво шостого терміналу Борисполя та нові корпуси… Але насправді я рада. Це згодом зніме багато політичного тиску на країну. Диктатори не будуть намагатись попасти до нас інкогніто.
— А цей шкіропровід, це…
— В дитей занадто короткі руки. В нас є інші можливости, але такий “подовжувач” робить все дуже простим.
— Знову! Ти знову це робиш! Ти підготувала цю папку, сама принесла сюди! Тобто ви спеціально зробили так, щоб в мене боліла спина, осі ці розмови Марії про поїздку, ви знов обробляєте мене, маніпулюєте. Щоб я зробив те що вам треба, — він кивнув в сторону паперів, — та ще й сказав дякую.
Анна Лукʼянівна присіла навпочіпки поряд з ним.
— Я розумію, але подумай, це ж дійсно те чого ти хочеш. За років сім—десять ти навіть можеш вийти на пенсію. Жити таким чином, яким сам забажаєш.
— А діти? Ці клони? Як будуть жити вони?
— Дуже добре. Ми змалку виховуємо їх зі знанням того, яка важка та почесна місія на них очікує.
— З самого дитинства? А якщо в них не зʼявився дар, щоб ви з ними робити? Залишили як невдалий експеримент?
Анна Лукʼянінва знизала плечима.
— Тільки подумай. Ми нарешті можемо розділити конвеєр. В нас буде нормальне перинатальне відділення, косметологія, трансплантологія, дійсно масова. Та це тільки початок. За пʼятнадцять років ми відкриємо філії, багато філій. Не треба летіти за пів земної кулі та чекати тижні, щоб вилікуватись. Ми будемо лікувати ще більше, ще краще. Ти вже змінив світ. Ми змінимо його ще раз.
— Це занадто багато, це дуже велика відповідальність, мені треба подумати, — отерши похолоділий лоб, сказав Петро.
— Це відбудеться так чи інакше, вибач.
— Навіщо тоді все це?! — Він вскочив, та потряс паперами у повітрі.
— На тобі дійсно є відповідальність. Всі ці хлопчики підростуть. Їм буде важко, як і тобі. Вони будуть думати, що це несправедливо. Та коли вони не будуть знати що робити, вони подивляться на тебе. Вони побачать, як ти відчайдушно працював. Як ти віддав дуже багато для всіх людей світу, віддав просто так, тому що ти хороша людина. Це допоможе їм виконати своє призначення. А ти дійсно зробив дуже багато. Та я думаю ти заслуговуєш на відпочинок. Можливо, навіть потребуєш його. Я б дуже хотіла щоб ти помандрував світом, та побачив сам, на власні очі, як ти його змінив, — Анна Лукʼянівна простягнула йому авторучку.
— Дякую, — сказав Петро. Він хотів додати ще щось, але промовчав та поставив свій підпис.