Кожний день я проходжу повз неї. Хоча вона вабить, кличе мене, обіцяє розкрити всесвітні таємниці, казкові секрети, але я не піддаюсь. Червоною блискучою поверхнею продовжує закликати: зупинись. І кожного разу мені все важче. Колись не стримаюсь і натисну на неї. І нехай буде, що буде.
Прокинувся й чітко усвідомив: сьогодні настав цей момент, котрого я так довго чекав. І якщо знову відкладу, то збожеволію.
Я зупинився наче зав’язую шнурки. У кожного вони ж можуть розв’язатися біля стовпа з величезною червоною кнопкою и написом: “Не натискати!”? Звідки вона взялася на цій забутій планеті, яка виробляє кільку, що ніхто не їсть? Дуже цікаве питання. Але ще цікавіше, що станеться, коли натиснути?
Ось зараз, коли немає ні одного перехожого.
Я зав’язав шнурки і, коли вставав, ніби ненароком оперся об кнопку.
Роздався гучний вибух. Але я не озирався. Я біг, що є духу, подумки тріумфуючи, що настав кінець моїм терзанням, хоча нічого путнього, як завжди не вийшло. Щоправда, невдовзі й моїй пробіжці настав кінець, бо мене спіймали й скрутили якийсь зіваки, яких хвилину назад навіть ніде й не було видно.
*****
– Я ненавмисно, – повторяв мов заведений.
А поліцейський-андроїд чомусь із посмішкою все дивився на мене й дивився:
– Злочин, виходить, скоїли?
– Нічого не скоював, кажу ж, що ненавмисно качнувся на ту кнопку.
– Чудово. А навіщо тоді втікали з місця злочину?
– Злякався. Там як щось вибухнуло. Рятувався. І не втікав я з місця злочину. Адже не було нічого такого, – пізно спохватився я.
– Припустимо – не було. І ви стверджуєте, що як андроїд експлуатуєтеся на консервній фабриці?
– Нічого не стверджую. Все так і є, – насупився я.
– Пречудово. Тоді в мене є для вас дві новини. Одна – добра, друга – погана. Оскільки ви – андроїд, значить, не могли скоїти злочин і тим паче не можете понести за нього кару, бо трапився лише нещасний випадок. А наразі – погана. Кожен андроїд, що виявився причиною такого випадку – підлягає дефектовці. Так що вибирайте, дорога наша нелюдино, хто ж все-таки ви такий.
– Добре, – я здався. Я – людина. Вам від цього легше стало?
– Поки – ні. Але дуже на це надіюсь, – серйозно відповів мені андроїд-поліцейський. – Як ви зуміли вижити?
Оце так задав мені запитання так запитання. Якби я знав…
– Не знаю, – зізнався я. – Я був у дальній розвідці, а коли повернувся із сусідньої галактики, то застав тільки андроїдів. Вдав себе одним із вас і перебуваю до сих пір у невіданні.
Андроїд задумався:
– Взагалі-то я хотів уточнити, як вам вдалося повернутися, адже ви так довго перебували в списках безвісті зниклих, але так навіть краще, що поки що ви не знаєте про те, що трапилося.
– Про що не знаю? – не витримав я.
– При масове перенесення.
*****
Виявилося, я не дуже вчасно триста років тому відправився на освоєння сусідніх галактик. Якраз після мого відбуття в камері кріосну на зорельоті, навчилися повністю оцифровувати свідомість. І переносити її в андроїдів, мозок яких нічим майже не відрізнявся від людського. Тільки наявністю трьох законів роботехніки: оберігати людей, підкорятися їм, якщо, звичайно, накази людей не йдуть їм самим на шкоду, і, зрештою, дбати про власну андроїдну безпеку, якщо це не суперечить наказам людей і їх безпеці. Така була плата за нестаріючі тіла андроїдів і на яку згодилась більшість. Точніше, всі. Бо вже через двісті років стало неможливим знайти людину.
– І що в цьому поганого? – поцікавився я у андроїда.
– Майже нічого, – відповів той. – Окрім другого закону роботехніки. Останні люди віддали нам накази працювати й виробляти для них продукцію. Але під старість вони також перешли в штучні тіла. А накази ніхто так і не відмінив.
– А я тут при чому? – розгубився я.
Андроїд почухав скроню:
– Ти мене, звісно, вибач, згідно першого закону не повинен тебе кривдити, але до перенесення сам я був набагато кмітливішою людиною. Нам – андроїдам, потрібна хоча би одна людина, щоб відмінити накази на пусту працю. Тому розставили пастки на людей, повз яких вам важко було би пройти.
– Якщо маєте на увазі ту злощасну кнопку, на яку не можна натискати, то змушений замітити, що багацько людей мого часу спокійно пройшли би повз неї.
– А нам такі й не треба, що не ризикнуть і не відмінять минулі накази тих людей, котрих вже давно немає.
Я уявив життя андроїдів, віддане нарешті їм самим. Життя, коли ніхто ніколи не ризикне відправитися до сусідньої галактики чи натиснути на кнопку, що не можна. Але хіба то життя?
– Звичайно, відміняю. Але ви від мене так просто не відкараскаєтесь. Натомість наказую ризикувати хоча би раз в десяти випадках, не зважаючи на третій закон роботехніки.
Андроїд не міг второпати на краще чи на гірше отримання свободи з такою умовою. А його розгублений вираз обличчя був вартим того, що я не зажадав себе проголосити якимось володарем галактики.
Зрештою вони навчаться правильно ризикувати. На відміну від людей, що азартно втягуються в перегони зі смертю або й носа бояться висунути.
Iconic One Theme | Powered by Wordpress
Тобто натискати на невідому заборонену кнопку – це прояв людської допитливості й ледь не подвиг? Ну-ну… 🙂
Посил твору загалом зрозумілий, та не скажу, що для мене прийнятний. Ризик ризикові не рівня, є мужність, а є дурість, і все залежить не від ситуації, а від якості лою, залитого в посудину під кришкою :-).
Написано вельми кострубато, текст ну дуууже потребує хоча б вичитки (“скрутили якийсь зіваки”, “При масове перенесення”), про русизми давайте не будемо взагалі :-). Втім, досконалість не має меж, є ще куди розвиватися.
Удачі на конкурсі!
Добрий день, Зіркоходе!
“Ризик ризикові не рівня, є мужність, а є дурість, і все залежить не від ситуації, а від якості лою, залитого в посудину під кришкою” – саме це і є головною ідеєю твору. Прикро, що не зумів її донести до вас.
Тільки автор через ГГ не вірить, що в середньому люди можуть ризикувати правильно.
Сам ГГ розуміє свою маніакальну навіженість-дурість, що показана в першій тисячі знаків. І надіється, що андроїди, що змушені будуть іноді ризикувати, будуть якраз ризикувати лише мужньо. Звичайно, гарно було би показати обмеженість андроїдів до мужнього ризику через третій закон, але то трохи для більшого твору.
“Удачі на конкурсі!”
Навзаєм!
“Зрештою вони навчаться правильно ризикувати”
Не-а. Ризик завжди – або дурість, або подвиг. Обом навчитися не можна, це в характері.
Удачі на конкурсі!
Птице Сірін, згоден : – ) Тільки, думаю, треба надати андроїдам хоча би можливість на дурість або подвиг. Хоча може це й дурість. Зрештою – “Ненавмисна помилка не карається.” і “Право бути неправим – основне в космосі.” ; – )
“Удачі на конкурсі!”
Навзаєм!
От що цікаво – вони ж колишні люди, що мають вічне тіло. Невже не лишився в них дух авантюризму?
Звичайно, залишився. Але зараз піде тонна пояснень… А, здається, зрозумів! Поспішив із оповіданням. Треба було використати ще пять килознаків, а не робити саме оповідання маленькою кнопкою, і більш точніше розписати будову андроїдів, що окрім подібних людських мізків в них також зберігалися роботичні вичислювальні потужності (щоб слідкувати за виконанням трьох законів, як завжди чомусь автору при написанні це було цілковито зрозумілим, тепер розумію, що цьому авторові тільки одному й могло це бути зрозумілим, телепатією ніхто ж не володіє, певно, із шановних читачів), і тепер андроїдам за нової умови потрібно буде вичисляти, як один раз ризикувати таким чином, щоб вижити і ще дев’ять разів зовсім не ризикувати. Хоча тут може кульгати логіка, що цей один ризик опосередковано через дев’ять неризиків все ж таки враховує третій закон. Дивно, що в андроїдів мізки ще не вибухнули.
Але на пояснення не зважайте. Правилами заборонено будь-які правки твору (і в коментарях теж).
І дякую всім за коментарі. Реально допомагаєте автору розібратися у своєму творі.
“і тепер андроїдам за нової умови потрібно буде вичисляти, як один раз ризикувати таким чином, щоб вижити і ще дев’ять разів зовсім не ризикувати”
На мою думку, ризик і розрахунок – дві різні речі. Вони не сумісні. Якщо ти все порахував і знаєш заздалегідь, як уникнути небезпеці, це вже не ризик. І навпаки. Коли людина відчайдушно кидається в таку прірву, що при розумі ніколи не полізе – вона не замислюється, а робить, а тоді вже думає. Це наш клієнт, персонаж пригодницької літератури. 🙂
Саме тому ці андроїди – вже не повністю люди. Без наказів людей і необхідності дбати про їх здоров’я, андроїди будуть сахатися від кожної небезпеки. Але і при лімітованому ризику все одно врахувати всі небезпеки не вдасться, тільки до якоїсь ітерації. Саме тому герой (і автор) надіється, що на кнопку тиснути андроїди не будуть через велику ймовірність шкоди, а відправлення до сусідньої галактики вже є меншою шкодою. Персонажі-люди пригодницької літератури, також якось розуміють, де дурний ризик, а де подвиг? Якийсь незбагненні розрахунки у їх голові миттєво проносяться, коли плигають у прірву когось рятувати або просто з даху за компанію? По андроїдам просто запропонував ось таку методику. Бо інакше у андроїдів ніякого в таких умовах не буде ризику: ні розрахункового, ні звичайного.
Гарна історія!
Абсурдно, але цікаво.
Воно не зовсім шекліанське, як на мене, але як притча — хороше. Дякую.
Якби люди завжди чинили раціонально, поступ був би неможливим. Ризик і не мусить бути завжди розумним. Інколи він мусить просто бути. Було цікаво почитати, дякую і успіхів)
Це дуже хороше оповідання, ще й засноване, наскільки я можу судити, на реальних подіях, десь я читав про експеримент із кнопкою на вулиці, тільки там був прямий заклик до дії.
Трохи в фіналі аж надто моралізаторства))
АЛЕ
при цьому все одно дуже хороша мініатюра.
Удачі на конкурсі!
Цікаве обговорення під текстом, із задоволенням прочитала, у кого які міркування щодо ризику)
Безпосередньо про текст говорити складно, бо він у мене прочитався як три різні уривки довкола теми. У першій частині нема й натяку на суспільство андроїдів чи те, що герой повернувся з якоїсь просто неможливої експедиції. Ну не вважати ж натяком на андроїдів цю фразу: “Звідки вона взялася на цій забутій планеті, яка виробляє кільку, що ніхто не їсть? ” Хтозна, може, мешканці просто виробляють несмачну кільку, то й попиту нема.
У другій частині ми разом з героєм дізнаємося про масове перенесення (він, виявляється, про андроїдів уже знає, але його то не бентежить, тож читачеві він не сказав). Це РАПТОВО, от правда. І, оскільки не було натяків і передумов, а тема червоної кнопки ніби відходить на другий план, не можу сказати, що це та раптовість, яка йде в плюс.
У третій частині фокус з масового перенесення свідомості й останнього з людей зненацька переноситься на тему ризику й ніби “закільцьовується” на першій частині з червоною кнопкою. І тут ми повертаємося до того, хто і як бачить ризик. Як на мене, полетіти в небезпечну експедицію до далеких зірок – це виправданий ризик, адже є висока мета – пізнання, розширення меж. А натиснути на червону кнопку, бо цікаво, – це, перепрошую, просто дурість. Ні мети, ні підстав, до того ж – найогидніше – ризик не лише для тебе особисто, але й потенційно для всіх навколо. А раптом би справді планета вибухнула? Тому, може, експеримент і цікавий, але не віриться, що цей діяч доведе андроїдів до чогось хорошого. Ризикувати один раз з десяти – це дуже розпливчасто, але, з характером героя, дивно, що він ще таку м’яку умову висунув.
Словом, не те щоб зовсім нецікаво, але здалося непереконливим логічно і в плані композиції штучно зшитим з різних за кольором-розміром-текстурою шматочків. Якось так.