Коли припиняється боротьба (12+)

Мене розбудив гул сирен. Насправді лунали вони безупинну вже близько тижня, однак раніше на них ще можна було не звертати уваги. Зараз же цей пронизливий писк ставав майже нестерпним. Хоч і не з першого разу, проте я намацав перемикач, і з тихим гудінням світло увімкнулось. Краще б я цього не робив. Центр управління виглядав ще гірше, ніж коли я бачив його востаннє. Більшість електроніки була вкрай зіпсована або працювала з сильними перебоями, про що свідчили чисельні повідомлення про аварії, які випливали на блимаючих екранах. Зі стін тут і там стирчали кабелі, з чиїх пошкоджених кінців вилітали яскраві іскорки. І, що найгірше, зі стелі на мене постійно крапало щось, що за запахом нагадувало суміш машинного масла та зіпсованого томатного соку.
«А загалом все не так і погано» – подумав було я, підводячись, хоча прекрасно знав, що це повна маячня. Підтвердженням тому слугувала головна панель керування, перед якою було розташовано три металеві крісла. Крісла, в які вже ніхто й ніколи не сяде. З них я перевів свою увагу на широке панорамне вікно, яке півколом охоплювало ледь не половину всієї кімнати. Вид, що відкривався з нього можна було б назвати захопливим, якби ж тільки він не був водночас таким жахливим. Безмежна космічна порожнеча сповнена тисячами тисяч блискучих зір. І десь там, вдалині, була малесенька точка, мій пункт призначення. Проте її існування добігало свого кінця, а ніхто з тамтешніх про це навіть не здогадувався. Що ж, це я якраз і збирався виправити.
Я наблизився до одного із терміналів, що випирали зі стіни та не були розтрощені до неробочого стану, та натиснув кнопку із невеликим значком мікрофона ній, бо ж більшість клавіатури була занадто пошкоджена. Пролунав короткий гудок, що сигналізував про перехід на голосове керування.
– Запрошую активацію протоколу «ATH-33N». – продиктував я уже завчену напам’ять команду.
Якусь мить нічого не відбувалось, аж раптом на одному із моніторів змінилось зображення. Замість повідомлень про помилки та перебої у системі, екран мав темно синє тло на якому виділялась велика чорна літера «А», оточена таким само чорним колом.
– Вітаю, пане Тарель. Чим можу допомогти? – пролунав із динаміка жіночий голос.
– Привіт, Афіно. Який поточний статус системи?
– Наразі тридцять сім відсотків систем корабля пошкоджені до неробочого стану. За останні п’ятнадцять годин ефективність системи фільтрації повітря впала на вісімнадцять відсотків. Що стосується двигунів-
– Так, так, знаю. – пробурмотів я. – А як щодо нашого курсу?
– У поточному стані відхилення від курсу складає близько 15 градусів.
– Не страшно. Ми вже достатньо близько. Якщо добре вибрати час, маємо потрапити у магнітне поле планети без зайвих проблем. Тепер залишається лише одна річ. Афіно, додай новий запис до бортового журналу.
– Зроблено. Що саме ви б хотіли туди вкласти?
– Голосове повідомлення. Також додай його конвертацію в текст та збережи на всіх серверах, про всяк випадок.
– Буде виконано. А тепер прошу, почніть запис після сигналу.
Пролунав характерний *Бііііп*, і на екрані з’явився значок, який означав початок запису звуку. Я зробив глибокий вдих та ще раз прокрутив у голові необхідні слова.
– Бортовий журнал, запис номер дев’ятнадцять, тридцяте березня ді тисячі сто дев’ятого року. Говорить Стефан Тарель, один із вчених, а також останній вцілілий член екіпажу корабля «Геліос-чотири». Близько року тому мене та кількох моїх колег було відправлено дослідити аномалію, пов’язану із різким збільшенням інтенсивності сонячних променів, що була зафіксована за да місяці до початку цієї експедиції. Як було раніше занотовано у попередніх записах журналу, наша команда із трьох пілотів, п’яти інженерів, двох лікарів та семи науковців, наблизилась до Сонця на прийнятну відстань і розпочала спостереження.
Не зважаючи на довгі місяці аналізу, нам не вдалося визначити конкретну причину зміни поведінки Сонця. Проте що нам вдалося дізнатись, так це що саме відбувається з ним. Якщо обійтись без специфічних термінів та статистичних даних, які вже все одно ні на що не вплинуть, то суть наступна. Сонце знаходиться у вкрай нестабільному стані, який погіршується із кожним днем. У разі, якщо ця нестабільність не зникне (а у нас не було причин на це сподіватись), поточні фізико-хімічні процеси середині Сонця призведуть до того, що відбудеться його детонація, протягом лічених хвилин після якої, за нашими підрахунками, більшість планет відомої нам сонячної системи, включно із Землею, буде повністю знищено. За найбільш оптимістичними прогнозами, це має відбутись за шість місяців після створення цього запису.
Як тільки моя команда зробила дані висновки, спостереження було припинено, і ми вирушили назад. Проте, водночас із цим на поверхні Сонця було зафіксовано потужний викид енергії. Як я і казав раніше, ми знаходились на безпечній відстані, тому він не зачепив нас безпосередньо. Натомість ударна хвиля, що виникла внаслідок цього викиду, відкинула наш корабель, і той потрапив у пояс астероїдів неподалік. Відбулося зіткнення, через що ми зазнали катастрофічних ушкоджень. Що стосується корабля, то вантажний відсік був повністю знищений та пізніше ізольований аби запобігти розгерметизації. Більшість функціональних систем, включно із системою керування та бортового помічника, все ще функціонували, хоча із перебоями, але найбільших ушкоджень зазнали двигуни. Генератор пларк-часток був більше не здатен накопичувати заряд, тому ми були сильно обмежені у можливості просторових стрибків. Водночас наша звичайна швидкість пересування була значно знизилась, і це враховуючи, що «Геліос-4» із самого початку був сконструйований більше як рухома дослідницька станція ніж повноцінний корабель і для переміщення здебільшого спирається на стрибки. З моменту зіткнення минуло сто шістдесят сім днів, протягом яких ми повільно дрейфували через космос у напрямку Землі. Ця безцільна подорож знесилила нас, позаяк велика частина припасів знаходилась у вантажному відсіку. Більшість екіпажу загинуло, деякі під час самого зіткнення, деякі значно пізніше – від отриманих поранень. Зрештою, залишився тільки я.
Те, що я скажу далі, не має жодного стосунку до нашої місії або отриманої інформації. Але я мушу це сказати. У поточному становищі корабля подорож до Землі склала б щонайменше рік з моменту цього запису, і тоді саме його існування не мало б сенсу. Але я не можу допустити аби смерті моїх колег та друзів були марними. Тому я планую перемкнути генератор пларк-часток у автономний режим. Таким чином, збереженого всередині нього заряду має вистачити аби за один стрибок доставити корабель до атмосфери Землі та забезпечити йому відносно плавне приземлення. Таким чином він опиниться на Землі десь за день з моменту цього запису. Проблема полягає лише у тому, що автономний режим призначений виключно для безпілотних суден. Причиною є те, що у такому випадку генератор працюватиме на повну потужність, і відповідно імпульс від такого стрибка органічна матерія просто не витримає. Але це загальновідома інформація. Я хочу сказати ось що.
Коли корабель приземлиться, і ви зайдете всередину, то ви не знайдете тут тіл. Ні моїх загиблих друзів, ні мого власного. Тому я прошу: не забудьте про нас. У мене самого не залишилось сім’ї, але подбайте про родини інших. Вони заслуговують знати, що їхні кохані та близькі боролись до самого кінця. Їхня боротьба закінчилась, як скоро закінчиться й моя. Тож благаю, на дайте нашим зусиллям стати марними. Якщо діяти оперативно, то ви встигнете організувати евакуацію до наших колоній у сусідніх зоряних системах. Так буде паніка, так буде страшно, але у вас є шанс. Кінець запису.
Я зробив кілька кроків від монітору, на якому виднівся вже тільки логотип Афіни.
– Запис збережено у бортовому журналі, пане Тарель. Однак не можу не зауважити, що ви припустились однієї помилки. Згідно із попередніми нотатками у базі даних, до детонації Сонця ще щонайменше п’ятсот сімдесят один день. Чи не бажаєте ви скорегувати дану неточність?
– Зовсім ні, Афіно. Нехай все залишиться як є.
– Чи можете ви пояснити причину подібної фальсифікації інформації?
– Все дуже просто. Як я й казав, наших страждань не можна змарнувати. Тож краще нехай у людства буде невеликий запас по часу. Врешті решт, коли маєш справу із кінцем світу, то неможливо бути занадто обережним. Це теж частина моєї боротьби. Адже боротьба припиняється не тоді, коли здається ніби все втрачено. Аж ніяк. Боротьба припиняється лише тоді, коли ми відмовляємось її продовжувати.
З цими словами я спустився до кімнати, де знаходився генератор пларк-часток, замінив кілька значень у системі та перемкнув кілька важелів. А тоді повернувся до головної панелі керування і натиснув кнопку, що відповідала за просторовий стрибок. А далі все, що я бачив, це сліпуче біле сяйво. Сяйво яскравіше навіть за саме Сонце.