Лабіринт Вінчестер

– То кажеш твою тваринку звати Доппі – «намордник»?
Гіноїд чмихнула і кинула тваринці сушеного пластівця. Доппі ловко зловив, ласо хрумкнувши. Ніби не ясно – у нього ж кисневий намордник на шиї, а на спині сток-балони.
Проводир був людиною, вона – колишньою черницею з Гільдії-дому роботів, кіборгів та дроїдів. Її Доппі був з породи ладомен – «останньою собакою людства». А у Проводиря тільки деактивований скутер-крило. Його то і демонстрував поруч з бокс-наметом – потертого, запиленого, навіть скинувши вуглерядно.
– Ти ж розумієш, що мені вже відомо, чому ти давно не сталкерив?
– Думаю, тобі колишні колеги пояснили. І ти все одно хочеш зі мною? Не боїшся? Ти ж можеш боятися?
– Можу. Боюся. Але іншого виходу немає. Не хочу жити довго, дізнаючись свою долю.
Проводир кивнув, наче розуміюче. Схоже він починав погоджуватися. Така нагода знову попрацювати у Вінчестері, політати на свободі як колись, йому навряд чи ще випаде. А працювати вибивайлом – це залежати від примх наймачів. Ну і доля, так, клята діалектика – знати її чи ні. Гіноїд мала рацію.
– Люди найчастіше хочуть.
– І ти?
– Хотів би. Можу. Та не буду. – Він трохи її перекривив.
Гіноїд залупала довгими віями над величезними чорними очиськами. Вона мала ім’я, і він мав. Але вони поки себе не називали. Коли вирушаєш на сталкерку тунелями у лабіринтах Вінчестерта, не важливо під яким ім’ям ти загинеш, покалічишся чи пропадеш безвісти. Тим паче, коли виберешся одурілим зомбаком.
– Коли вирушати?
– Хоч зараз. Мої припаси, зрозуміло, всі у мені. – Проводир глянув на її хиткий бюст, під ним – серце – квантовий чіп-акумулятор, її проблема і майже вічне життя. – Тільки для Доппі – тому, давай, допоможу збиратися тобі. Доппі увійде з тобою в долю. Я на це відклала ще кілька коїнів.
Проводир кивнув. Знову придивився до живих очей гіноїда і зрозумів, що вона щось у ньому читає зі швидкістю сто гігакверц.
Закупилися вони швидко. Бізнес для сталкерування на планеті Х-Вінчестер-11 процвітав на кожному кроці. І це єдине, що не подобалося Гіноїду – отже в Лабіринті, хоч майже і безкінечному, але досі на цій планеті до кінця невивченому, – буде чимало зустрічних попутників. Але і нападників – мародерів, убивць, маніяків чи заблукалих зомбаків. Та й здичавілих чи покинутих тварин теж буде. Або її одноплемінників по Гільдії. Не дарма Доппі постійно тулився до її струнких колін, наче в недоброму передчутті. Але кращого господаря чи годувальника у нього не було.
Проводир вирішив заходити в Лабіринт з непопулярного входу під назвою «Убивця#3». Чому під таким номером пояснив просто: «Бо, кажуть, кожен третій вузол розгалуження – це місце обов’язкової катастрофи для скутерів». І далі вивчав карту відомих та пройдених завитків і виробок лабіринту. Давно до такого не брався – його девайс теж був застарілої моделі. Але геть безневиний у порівнянні з колегою скутером.
Вирушили на світанку – зірку планетної системи Х-Вінчестер-11 називали Бетельгейзе – що нічого не промовляло в пам’яті людства вже тисячоліть три. Зірка-гігант та й годі. Колись Яд Аль-Джауза, або Гула, Кларія і т.д.
Гіноїд летіла на такому древньому скутері-крилі вперше. Доппі сидів між ніж. Ліворуч місце Проводиря. Керував він мисленево – це і була проблема скутера. Його ШІ, як пояснили в останній конторі сталкерів-Проводирів, суїцидник. Але цей приголомшливий діагноз чи насміх не відбив бажання глянути на останню кандидатуру. Бо саме на цього Проводиря й вистачало коштів після перельоту.
Інфу про суїцидника-скутера Гіноїд раз-по-раз відкидала, погладжуючи Доппі. Виштовхувала з думок чи їх нейропотоку.
Що думав, керуючи польотом, Проводир вона не здогадувалася. Бо точно знала, що саме – і це теж відхиляла, –єдина погана людська звичка, що ставала їй не раз в нагоді.
Вітер цього світанку був з електророзрядами на сході. Бетельгейзе саме виринала. Овальне крило мчало в метанистій атмосфері. Далеко на горизонті висіли газові хмари, над скупченням високих столових хребтів. Де і ховався «Убивця#3».
Проводир мовчав, тому Гіноїд переглядала флешбеки про Вінчестери.

Вони – це… найбільш відомі вивченні світи єдиним відомим життям у Чумацькому шляху – Людськістю. Скільки їм мільйонів чи більше років – теж не є доконано встановленим. Жодної теорії, котру підтвердили б хімічні аналізи, радіоактивні чи нейтринні дослідження. Здавалося б – примітивні тунелі, розгалужені в корі тринадцяти планет, «допотопні», і незрозуміло чи природні, чи рукотворні, – тоді ким?
Ці тринадцять планет вчені назвали-Вінчестерами – вдало чи ні, – з-понад десяти тисяч відкритих та вивчених, заселених чи ні, світів. А їхні підземні Тунелі-Лабіринти – єдині місця у галактиці, де можна не бачити, забути або відкинути знання про своє майбутнє.
Так, Людськість пізнало солод та страх бачення долі кожної одиниці уже як п’ять тисяч років тому. Відколи запустили на прадавній батьківщині своїй 24 лютого 2222 року перший квантовий обчислювальний пристрій. Лише Лабіринти Вінчестерів чи то стирали дані, чи стверджували, що немає долі наперед.
Гіноїд зупинилася на єдиній теорії, котрій довіряла її особистісна нейромежа – на ТеоВСії – теорії Втомленого світла. Буцім у тунелях-лабіринтах Вінчестерів з різних зіркових систем рух та властивості світла «втомлюються» з невідомих поки що причин. Ні вирахувати, ні вхопити інструментами це не можливо. Тому її висміяли і відкинули – теж погана хороша звичка Людськості. Зате всерйоз вивчали теорію, що лабіринти – це наче «золота спіраль» для природи й космосу, але не зліва-управо, а навпаки.
13 світів-Вінчестерів і схожі, і ні. Є з ледь придатною атмосферою і заселені лише для видобутку копалин або транзиту. Є непривітні, не заселені – і їхні лабіринти маловивчені. Менші за 11-й і більші. Але всі неодмінно кам’янисті.
І про них на зорі Людськості вигадували лише поодинокі писаки-фантасти. Тодішня наука піддавала їх обструкції та насмішкам. У той же час самі вчені, ті ж космофізики, намагалися довести такої бздури, як крижані зірки. Літаючі килими сприймалися суто казками, а молитви, медитування на них не летом свідомості. Хоча перший паровоз могли обізвати самохідною піччю.
Тепер, тисячоліття потому, їх самих сприймають за невдах-фантастів. Бо прозріння про Лабіринти підтвердив час і косморозквіт. Хай Людськість за це заплатила чітким знанням про долю… тричі відкочуючись саме в епоху перших ракетоносіїв з технологіями реверсної посадки.

Навігаційний шолом мав тільки Проводир. Їй без потреби.
– Десять хвилин, – Проводир мав на увазі іксчековий час.
Між колін Гіноїда потепліло. Отже Проводир піклувався про Доппі, аж той висолопив язика у масці.
Столові хребти її стреовізор розрізняв прискореним наближенням. Зростанням висоти й огрому вершин, які коливалися від 667 іксчекових метрів до 999-ти.
Проводир вказав рукою і стереовізор розпізнав якусь чорну цятку під висотою 801. Гіноїд відчула захоплення, нетерплячку зчитування невідомого. Це був не проблиск, а ніби збій у знанні майбутнього – стандартного та незмінного.
Ще десять хвилин цятка бубнявіла чорною дірою. Точкою на підніжжі горизонту гравітаційного колапсу. Гіноїд чмихнула, бо навіть Доппі висунув писок і понюшив. Не встигла отямитися, як крило влетіло точно в чорні обшири – рвучко, миттю. Бірюзовий світанок Бетельгайзе – і темінь космосу чи всесвіту.
Загорілося переднє освітлення. Стереометрія показувала, що в жодному з Вінчестерів стіни тунелів дрібногорбистою довільною поверхнею не повторюють малюнок протягом усієї протяжності. Розшифрування не піддавалося у жодному з тринадцяти.
Вінчестер–11 не виняток. Хіба відрізнявся геологією. Більше кварциту, менше вапняку чи магматитів.
Гіноїд прислухалася усією сигнатурою датчиків-збирачів.
Проводир важко задихав, хоча перші два повороти у розв’язці скутер минув як по маслу. Наче сам вибрав.
Але третій має бути смертельним – і ШІ-скутера може скористатися цим задля самогубства.
І раптом, на долю миті випереджуючи події, постало з майбутнього – яким і могло виявитися. Бах! І врозліт на дрібні та більші уламки – тіл, механізмів. Тканин, палива, вогню, елктророзрядів, запаху, від звукового вибуху все лопається – від перепонок Проводиря до ідеальних суглобів Гіноїдки чи її Доппі, і змішуються з абразивною неповторністю тунелю на кількадесят іксчекових метрів. Розмазуючись, замащуючи нерівності.
Але третє розгалуження мигнуло несподіваним зависанням у думках по крапчастих стінах. Час наче забарахлив – навіть по звуку генератора у скутері – іксчековий або скарбничий час, тобто колишній уні-квантовий.
Вони ще не знали, якого першого попутника можуть стріти.

Гіноїд зрозуміла куди хилить мисленево та збитим диханням Проводир – скутер минув перший третій і звернув ліворуч. Убивця#3 промахнувся!
Її квантовий чіп-акумулятор похолов і пішли брижі синтетичною шкірою. Уперше знання свого майбутнього промахнулося. Поглянула на затиснутого у мисленєвому керуванні летом та наступному виборі – справді уже Проводира, а не лише пілота.
Й опустила очі на Доппі, зчитуючи його. Її нейромережу відчутно попускало. Гіноїд відчула, що пограбування скарбнички її бідного монастиря і втеча до найближчого Вінчестера, відпускає. Тому, що забувала, яке у майбутньому чекало покарання або визнання.
І вона вчепилася.
Ще через дев’ять розв’язок, поворотів та жеребу – вдалих чи майже на волосині – Доппі висолопив язика, і ніби радів, що не хоче цуратися, бо представник дивних тварин, інакший від розумніших, вдосконалених генетично та біокібернетично. І що без нав’язаного ШІ.
Ще через трохи, що має свій прадавній ШІ – гострі нюх, слух та безмежну відданість годувальниці. Аж захотілося захищати її, допомогти здобувати йому прохарчування.

Скутер раптом почав гальмувати. І через десять секунд завис у цілковитій темноті. Чому вимкнув світло?
Гіноїд відчула поблизу жевріння ледь живої маленької істоти.
Проводир без пояснення зістрибнув на поземок тунелю. не боячись, що там. Гіноїд з Доппі сліпо слідкували за тим, що він збирається робити в тісній, видовженій у невідомі розв’язки, подобі black hole.
Проводир нахилився і зник під крилом. Гіноїд заворушилася, бо раптом Доппі вперше за довгий час підвискнув і злегка гавкнув.
Що це, до чого? Політ почався вдало, бо минули чергове третє розгалуження.
Відповіді довго чекати не довелося. Проводир виліз на крило, хапаючись руками й дивно переставляючи коліньми, наче йому вигнуло спину. Мов той Доппі, коли одного разу на нього збиралася напасти гемеошна зграя напів-іграшок напів-пустельних лисиць.
Проводир всівся і скутер почав набирати швидкість. Доппі аж гавкнув. А Гіноїд відчула, що їх стало п’ятеро зі скутером-суїцидником. І на підтвердження щось прозвучало.
– Це всього лиш котеня. – Проводир пояснив, наче нічого не сталося. І вийняв з-за пазухи куртки ледь живе створіння. Воно звисало безвільно з міцної долоні. – Але я про таких попутників чув не часто. Ти помітила, як скутер розминувся з третьою розв’язкою?
– Я помітила купу обломків.
– Отож бо.
– Звідки тут взялося це створіння і як воно вижило?
Проводир стенув плечима і увімкнув схему для тунелів.
– Колись вважали, що кіт приб’ється – то на щастя, а собака – на лихо.
На його ерудицію Гіноїд чмихнула. Це не від поганої звички, а щоб відбиватися від набридливих чоловіків-тюхтіїв. Здавалося б, от-от вони могли б уже подумати про ціль цього сталкерного польоту, хоча б краплю, мить чи міліметр про надію щодо цілі – аж ось кошеня їх спіткало як попутник. І то найдивніший.
Головне, що Проводир ані слова не сказав, який запланував маршрут далі. Але і Гіноїд не наголосила на своєму. Адже він всю ніч перед цим просидів то над мапою, або перевіряв скутер-крило.

Стирання пам’яті про майбутнє було головною метою відвідування Вінчестерів, їхніх лабіринтів. Розвага чи пригоди заради гострих відчуттів, чи з відчаю, стояли далеко позаду.
Раптом скутер зачепив крилом зовсім безпечний поворот і на другому штовхнуло об протилежну стіну!
Гіноїд відчула удар в грудну клітку, а Доппі завищав.
Скутер нарешті заскрипів крилом востаннє і вткнувся в щось. Аж тепер Гіноїд зрозуміла, що різкий віраж було справою рук Проводиря, аби загальмувати і оминути якісь технічні громади і в них же уткнутися. Їх затіняла темрява і провалля попереду та сліпило відблиском від прожектора зі скутера.
– Це небезпечно?
– Все годяще тут одразу визбирується. Але отакі буксири чи тягачі – це затори
– Ми виберемося?
– Навряд. Доведеться вертатися.
Гіноїд прислухалася до пам’яті – попереду нічого не бачила. Виходить, Вінчестер свою справу зробив буквально – за скільки часу? Це правда, чи переляк?
– Шлях назад пригадуєш, де треба повернути?
– Ні. Але є закладена пам’ять.
Пальці Проводиря забігали по уявній панелі і він зойкнув:
– Трясця!.. Немає – стерто. А ти нічого не відтвориш?
– Спробую.
Гіноїд напружила пам’ять і знову попереду нічого. А позаду тільки переляканий, болючий писк Доппі. Він саме лизнув її руку.
– Що робитимемо?
– Вертатаймося. Якщо це не засада мародерів чи трупарів, то щось же нам мусить підказати вихід.
– Сказав у відчаї майбутній зомбак.

– Істинно кажеш, колего, – почувся тріскотливий голос і відбився від темряви.
Що це? Попутник чи мародер? У Гіноїда похолола вся нейромережа.
– Хто тут? – і, обернувшись до Проводиря, мисленево шепнула. – Ми ж озброєні?
– Це я, ШІ-скутер. Не варто було підбирати котеня. За ним зараз почнеться полювання зомбаків.
Проводир наче не повірив:
– Виводь нас із цього затору й прямуй по маршруту до цілі. Той, що учора тобі заклав.
– Я знаю, яка твоя ціль, Проводирю. Нічого у вас не вийде. Ти Гоноїду розповів?
А Гіноїд нашорошила слух, вушка та пряла очима то по скутеру, то косила на Проводиря. Доппі слідкував за нею з не меншою увагою.
– Що, що мав розповісти Проводир?
Скутер задрижав і почав розвертатися.
– Що коли лабіринти зітруть всі знання про вашу долю, то візьмуться за минуле. А коли Лабіринт досягне повного стирання пам’яті, то…
– Заткнися! – крикнув Проводир і скутер почав віражувати, наче ним підкидало.
– Не зупиняйся! – і до Гіноїда на коліна вистрибнув Доппі, ховаючи морду під руку.
– Поки я встигаю боротися за керування з цим сталкером, то знай, що служив попередньому. Тому і з’явилися думки прошити себе програмою самогубства.
Скутера почало бити крилами від стіни до стіни. Віражі та удари ставали що раз, то небезпечніші, та іскрили. Запахло гаром. Нейромережа Гіноїда притихла і не знала, як діяти, притискаючи Доппі до лона.
– Мені скоро кінець! – і, справді, скоро… – Якщо тобі лабіринт витирає пам’ять, то, не знайшовши іншого, когось живого – будь-кого! – твоя сутність чи життя стають самотнім зомбаком.
Ліве закрилля від тертя об стіну тунелю почало руйнуватися гофрою у напрямку місця Проводиря. Раптом Гіноїд перехилилася на протилежне крило і випала у темінь. Наче за борт тонучого судна. Не дочувши останнього вигуку скутера.
Незабаром пролунав гучний вибух з канонадою відлуння уперед і назад по тунелю, з яскравим та чадним освітленням.
Тиша мороку, яка відновилася одразу ж, протривала недовго.
– Нічого, Доппі. Цить. Ми, здається, живі! – задиханий шепіт Гіноїда чувся десь поруч. – Ми виберемося. А ні, то у тебе є я, а ти у мене… Ти ж чув, як він сказав: «Те котеня у Проводиря не просте! То його…» – здається, так.