— Вітаю, любі мої! З вами ваш улюблений Рейвен Стар. Сьогодні у мене в студії надзвичайний гість: професор, лінгвіст та перекладач Кріс Морсбі, керівник проєкту з вивчення мови велтарі та, не побоюся цього слова, найвідоміша людина на планеті Земля в 2078-му році…
— Добрий вечір, Рейвене. Ви точно перебільшуєте, але мені приємно.
— Крісе, зізнаюся: коли три місяці тому я почув про космічний сигнал від позаземної цивілізації, то неабияк перелякався. А вам було страшно?
— Ще й як. Але як науковець я не міг не зацікавитися цим унікальним викликом. Лінгвістів покликали, коли вже стало зрозуміло, що це не випадковий шум, а послання. Найкращі фізики, криптографи, філологи та культурологи людства, об’єднані в одну команду. Ох, Рейвене, це була неймовірна атмосфера! Перед нами стояла монументальна задача… Ми також одразу приєднали «Агатангел» — когнітивний семантичний дешифратор, розробку наших українських колег. Він став ключовим інструментом у розшифровці. Хоч велтарі і надіслали нам величезну кількість матеріалів для вивчення своєї мови…
— Вирішили полегшити нам завдання, еге ж?
— Саме так, Рейвене, саме так. Але основна проблема вивчення інопланетної мови полягає в відсутності семантичних перехресть із людськими мовами: її категоріальний апарат спирається на концепти, що не мають аналогів у земних культурах. Навіть базові значення не можуть бути інтуїтивно виведені через відмінність у перцептивних і концептуальних рамках. Без спільного досвіду, що закладає фундамент для метафор і аналогій, переклад стає не просто підстановкою знаків, а реконструкцією цілого мислення…
— Воу-воу, Крісе, полегше! Мій рейтинг впаде, якщо глядачі почнуть засинати перед екранами… Краще розкажіть, що ще вони надіслали, окрім букваря?
— Крім мовних матеріалів, ми отримали колекцію їхніх творів мистецтва. Література, живопис, музика… Вони неймовірні! Така глибина, такі сенси… Ми маємо змогу ознайомитися з найкращими зразками надзвичайної культури.
— Тобто вони готують нас до свого прибуття?
— Саме так. Як ви знаєте, кораблі велтарі вже в дорозі, і прилетять на Землю приблизно через п’ять років. Це дає нам час підготуватися, вивчити їхню мову, щоб вступити у рівноправну комунікацію.
— Вражаюче! Але ж Крісе, хіба нам не варто боятися, що їхні наміри можуть виявитися не такими невинними?
— Поки що ми не бачимо причин для занепокоєння. Усі повідомлення та матеріали говорять про мир і співпрацю. Вони прислали нам твори мистецтва, а не ракети, Рейвене! Ми впевнені, що велтарі хочуть поділитися своїми знаннями.
— Чуєте, мої любі? Нам немає чого боятися. Крісе, здається, ви хотіли зробити якесь оголошення?
— Так, дякую, Рейвене. Я маю чудову новину для землян: відсьогодні кожен охочий зможе долучитися до вивчення мови велтарі через «Агатангел»!
— Це той суперкомп’ютер, про який ви згадували?
— Саме так. Тепер будь-хто може завантажити драйвер до свого нейрочіпа і під’єднатися до «Агатангела».
— І що, я одразу вивчу мову велтарі?
— На жаль чи на щастя, Рейвене, але це довгий процес. «Агатангел» може допомогти з граматикою та лексемами, значення яких вже ідентифіковано, але перед нами ще величезний масив роботи. В базі лишається дуже багато неперекладеного, особливо в блоці художньої літератури. Найактивніші користувачі навіть зможуть зробити свій вклад в проєкт Першого Контакту!
— Крісе, але ж ви і сам письменник. Чи варто нам очікувати ваших мемуарів про цей неймовірний досвід? Можливо, ви напишете їх мовою велтарі?
— Не маю права розповідати, Рейвене, але певна робота в цьому напрямку вже ведеться…
***
— Ми пройшли неабиякий шлях, — шампанське в Крісовому келиху вже давно втратило ознаки життя, а промова все не закінчувалася. – Завдяки нам мову велтарі вже вивчають всі держслужбовці Європейського Альянсу. На черзі решта цивілізованого світу. Задача нашої команди – познайомити людський світ з неймовірною і, я не побоюсь цього слова, Великою культурою цивілізації більш розвиненої за нашу. Розуміння – ось ключ до миру і процвітання…
Богдан не любив вечірки. Він би з задоволенням провів вечір вдома, в київському будинку, з новонародженою донькою. Але Рута так хотіла бути тут, на симпозіумі «Першого Контакту» в мальовничому готелі в Альпах. Рута, його геніальна дружина, неперевершена дослідниця давніх та сучасних мов, натхненниця та ключова розробниця «Агатангела». Рута, яка через складний перебіг вагітності не змогла приєднатися до проєкту перекладу і втратила найбільший науковий шанс свого життя. Рута, яка саме підходила до нього зі склянкою «віскі сауер» в руці. Звісно, про грудне вигодовування не могло бути і мови: щойно вибравшись із лікарняного ліжка, вона одразу зв’язалася зі своєю командою і поринула в кілометрові емейли та шумні опівнічні відеоконференції, залишивши догляд за дитиною Богдану та нянькам.
«Чи вона колись пробачить маленькій Ліні?», промайнула думка, яку Богдан одразу ж звично заштовхав подалі в глибини свідомості.
— Бачив самовдоволену пику Кріса? — мугикнула Рута. — Впевнена, асистенти вже дописують йому перший драфт дисертації. Найвідоміша людина на планеті Земля, ну звісно.
— Я думав, ти «надто зайнята, щоб витрачати час на якесь ідіотське інтерв’ю». Не сумніваюсь, що матеріалу вам вистачить ще на тисячу дисертацій.
— Історія запам’ятовує перших. Якби не «Агатангел», вони б досі топтались на частотному аналізі… Чому ти так на мене дивишся? Так, звісно, я несправедлива! Мені ще стільки всього треба надолужити…
— Ти все-таки приєднаєшся до проєкту? Офіційно?
— Сьогодні нарешті все узгодили. Я працюватиму з дому…
Це не стало для Богдана сюрпризом: бісові інопланетяни відібрали у нього і так примарні надії на спільні сніданки та тихі сімейні вечори. Він знав, якою Рута бувала, коли працювала над цікавим проєктом.
— Богдане, Руто! Вітання молодим батькам, — до них пробирався Кріс, який тим часом завершив свій тост. — Чесно кажучи, не очікував, що ти так рано відпустиш до нас свою чарівну дружину…
— Ну що ти, Крісе, я і так вже пропустила всі веселощі, — посмішкою Рути можна було різати скло.
— Повір, роботи стане на всіх. Твої доступи майже затверджено. Хоча, підозрюю, їх відсутність і зараз тебе не спиняє, — підморгнув Кріс. — Ох, Руто, велтарі — прекрасна. Ти побачиш. Я вже не дочекаюся, коли зможу обговорити з тобою деякі граматичні структури… А поезія? Я читав і плакав, клянуся…
Коли Кріс нарешті пішов за новою порцією шампанського, Рута кілька секунд задумливо дивилась йому вслід.
— Тобі це не здалось дивним? — зрештою запитала вона.
— Що саме?
— Я ще ніколи не бачила, щоб Кріс був в захваті від будь-чого, окрім себе.
* * *
«Час змінити лідера?»
The Guardian, 15 вересня 2078
Погляньмо правді в очі: ми зазнали невдачі. Незважаючи на всі наші технологічні досягнення, людство продемонструвало кричущу нездатність керувати власною планетою. Глобальне потепління досягло точки неповернення. Війни спалахують з моторошною регулярністю. Нерівність між багатими та бідними сягнула історичного максимуму.
Тож чи не час визнати, що нам потрібна допомога більш розвиненої цивілізації?
«Велтарі досягли того, що ми називаємо утопією», — стверджує професор Кріс Морсбі, провідний експерт з мови велтарі. «Їхня цивілізація існує в досконалій гармонії з природою. Їхня мова містить концепції, які ми навіть не можемо осягнути — настільки вони випереджають наш примітивний спосіб мислення. Їхня література демонструє глибину розуміння всесвіту, до якої ми лише починаємо наближатися. Хіба не божевілля відмовлятися від можливості перейняти їхній досвід?»
Можливо, найрозумнішим рішенням було б визнати очевидне: людство потребує наставника. І велтарі, схоже, ідеально підходять на цю роль.
* * *
Світ лихоманило: члени новоствореної Дипломатичної Ради Землі намагалися не пересваритися між собою, ринок валют стрибав мов божевільний, мережею вірусилися відео мовою велтарі, а секти поклоніння інопланетянам з’являлися, як гриби після дощу. Рута повністю заглибилася в роботу, майже не виходила з кабінету і, якби не зусилля Богдана, харчувалась би виключно кавою і шоколадними батончиками.
Щось було не так: тіні під її очима ставали глибшими, а рухи різкішими. Погляд палав божевільними вогниками, передвісниками біди. Якщо це знову один з її епізодів… Втім, Богдан знав, що розпитувати немає сенсу: вона сама розповість, коли буде готова.
Зрештою, так і вийшло. Він сидів в саду, ловив останні промені осіннього сонця та колихав маленьку Ліну у візочку, коли Рута сіла поруч з чашкою кави в руках. Богдан замислився, чи бачив її хоч колись такою невпевненою, і не зміг згадати.
— Що ти знаєш про гіпотезу Сепіра-Ворфа? — запитала Рута, не відриваючи погляду від чашки.
Ось це вже було неочікувано.
— Що вона не працює?..
— Не працює для людських мов… Уяви, що вивчаєш мову, яка не просто передає інформацію, а змінює сам спосіб твого мислення. Слова та граматичні структури в ній слугують не нейтральними засобами передачі інформації, а командами, що перебудовують зв’язки в твоєму мозку. Ти не просто розумієш нові концепти — ти поступово починаєш сприймати світ так, як це закладено в самій структурі мови. І чим глибше занурюєшся, тим менше залишається від твого попереднього світогляду. Як вірусний код, що поступово переписує операційну систему… І ось ти вже прокидаєшся в захваті від величної культури велтарі і вважаєш їх вищою расою, якій потрібно підкоритися.
У Богдана пересохло в горлі. Рута нарешті підняла на нього погляд — вогники божевілля у її очах розгорілись як наднові зорі.
— Це по-своєму геніально, — криво посміхнулася вона. — Велтарі розпочали окупацію, ще навіть не прибувши на Землю.
— Але… Хіба… Руто… Ти звучиш як конспірологи з реддіта!
— О, з ними я теж зв’язалася. Розумієш, я не знаю, скільки в мене часу… Я почала вивчати велтарі на три місяці пізніше за інших, і це дало мені перевагу — я побачила повну картину, не заглиблюючись так сильно в семантику. Кріс не хоче мене навіть слухати, але я підняла деякі свої контакти серед військових… Попередила всіх, кого могла.
Богдану б дуже хотілося, щоб зараз вона розсміялася і сказала, що все це жарт.
— Люба, — почав він обережно, — можливо, варто взяти відпустку? Ти майже не спиш…
— Ти не слухаєш! — відсахнулася Рута. — Я кажу про реальну загрозу! Поки ми тут сидимо, найкращі уми планети перетворюються на маріонеток!
— Ти розумієш, як це звучить?
— Як? Як параноя? Ти ж бачив Кріса на симпозіумі: він говорив про велтарі як про богів! І він не один такий. Я перевірила логи «Агатангела» — у нас сотні тисяч нових користувачів щодня. Щодня, Богдане!
Ліна захникала у візочку. Богдан підхопив доньку на руки.
— Руто, благаю, давай поговоримо спокійно. Навіть якщо ти маєш рацію, звідки нам знати, що велтарі роблять це спеціально? Можливо, їхня мова просто так функціонує?
— Ну звісно — Рута розсміялася різко, майже істерично. — А тоді вони прилетять і ми, взявшись за руки, будемо танцювати на квітковому полі з єдинорогами.
Вона підхопилася і швидко пішла до будинку. Богдан дивився їй услід, гойдаючи доньку і відчуваючи, як спиною стікає холодний піт.
* * *
Богдан прокинувся посеред ночі від раптової тривоги. Ліва половина ліжка була звично порожньою. Серце закалатало, коли побачив світло з дитячої: Рута стояла над колискою і спостерігала за сплячою донькою.
— Що ти робиш? — прошепотів він.
— Дивлюся на неї, поки можу.
Богдан підійшов ближче. В тьмяному світлі нічника обличчя Рути здавалося восковою маскою.
— Я не зможу їх врятувати, — промовила вона. — Тих, хто вже почав вивчати велтарі. Процес незворотній. Але я можу зупинити подальше поширення. Я знайшла спосіб.
— Як?
— Через «Агатангел». Я досі маю доступ до ядра, лишила собі кілька лазівок… Я трохи зрозуміла, як працює ця бісова мова. Можу додати до моделі перекладу семантичні пастки, які викличуть когнітивне перевантаження. За моїми розрахунками, протягом кількох днів у всіх заражених почнуться епілептичні напади. Потім — кома. А далі…
Ні, не може бути.
— Ти з глузду з’їхала? — Богдан не міг повірити своїм вухам. — Ти не можеш говорити серйозно. Це ж сотні тисяч невинних людей, Руто!
— Сотні тисяч потенційних агентів ворога! Якщо нічого не зробити, через п’ять років на Землю прилетять істоти, яким ми самі віддамо всю владу.
Йому здавалося, що все це поганий сон. Чи думав Богдан колись, що йому доведеться відмовляти власну дружину від масового вбивства? Найгірше — він навіть не сумнівався, що Рута справді на це здатна.
— Та ти сама себе чуєш? Ти не маєш права вирішувати таке одна! Є люди більш компетентні — політики, міжнародні організації…
Рута дивилася на нього холодним оцінювальним поглядом так довго, що Богдан, сам не знаючи чому, знітився.
— Дуже зручно, правда? Коли є хтось, хто має вирішувати. Будь-хто, тільки не ти, Богдане. Думаєш, якщо закриєш очі, проблема зникне? Я не дозволю їм використати мого «Агатангела» проти людства. Не дозволю вирішувати за Ліну, в якому світі їй жити.
— Звісно, давай, виставляй мене боягузом, а себе героїнею… А як щодо моралі? Як щодо життів цих людей, які нічого поганого не зробили? Прибери свої красиві слова — і залишиться звичайний тероризм. А якби я був одним з них? — гнів Богдана ущух від раптового усвідомлення: — Але ж ти теж під’єдналася до «Агатангела»…
— Це як проблема вагонетки, тільки до однієї з колій прив’язаний ти сам, — неуважно промовила Рута, вже думаючи про щось своє. — Жахлива жертва, щоб мати шанс на майбутнє для Ліни. Потрібно тільки натиснути на важіль…
Богдан глибоко вдихнув. Він ніколи не встигав за нею, ніколи не міг ні в чому переконати.
— Послухай, я просто прошу тебе не поспішати, добре? Ти виспишся, і ми разом подумаємо, що з цим можна зробити. Зв’яжемося зі ЗМІ, розповсюдимо інформацію… Знайдемо спосіб все виправити.
— Хіба ти не розумієш? Не можна нічого виправити! Будь-хто, хто спробує знайти протиотруту, тільки сам заразиться любов’ю до велтарі. І поки світова спільнота буде мямлити і турбуватися, агенти ворога лише зміцнятимуть свої позиції. Крім мене, ніхто не наважиться на радикальний крок, а я навіть не знаю, чи надовго ще вистачить моєї свободи волі! — голос Рути надломився.
Богдан обійняв дружину та відчув, як вона тремтить.
— Одна ніч, Руто. Ми ляжемо спати і поговоримо вранці, так? І з усім розберемося.
Рута слабко кивнула в його плече.
* * *
Богдан вибрався з ліжка, не розбудивши Руту, і споглядав млявий і туманний схід сонця на ґанку, поки чекав службу безпеки. Приїхало три оперативники та, чомусь, Кріс Морсбі.
— Богдане, друже, ти вчинив правильно, — почав він. — Запобіг великій трагедії. Велтарі будуть тобі вдячні…
— Навіщо ти тут, Крісе?
— Мені потрібно забрати матеріали, над якими працювала Рута. Переконатися, що більше ніхто не матиме доступу до «Агатангела»…
Богдан мовчки розвернувся та повів їх у будинок. В спальні було порожньо. Руту вони знайшли в кабінеті — вона сиділа за лептопом, незворушно дивлячись в темний екран.
Поки її заковували в кайданки та зачитували права, вона кинула на Богдана погляд, в якому не було ні здивування, ні навіть розчарування. Він всю ніч підбирав слова, якими пояснив би Руті, що це для її ж добра, але зрештою так нічого і не сказав.
Тільки одне питання відлунювало у його втомленому мозку: чи встигла вона? Встигла? Чи ні?