Місто, з якого не повертаються

Засніжене місто застигло прямо перед ним, немов привид, що раптово вискочив посеред пустки з нізвідки. Він заглушив мотор снігохода і зняв з очей важкі дорожні окуляри. Без них тут було нікуди – спробуй поїздь на подібній швидкості так, щоб очі не вкрилися тоненькою плівкою інію, відбираючи назавжди можливість бачити.

Утім, навіть якщо так, тут не було на що дивитися. Тут і чути іноді не хотілося. Забери скривджена природа в нього зір – він нічого не втратив би.

Але люди люблять жити. Люди пристосовуються, коли висять на волосинці над прірвою. Навіть якщо ця волосинка – ображена природа, що вкрила світ радіоактивною кіркою. Люди пристосовуються навіть до ядерної зими. Йому навіть іноді здавалося, що, можливо, і Едем насправді був далеко не раєм. Просто місцем, де не потрібно було ні до чого пристосовуватися.

 

Він перевірив усі кріплення. Рація надійно звисала з пояса, набір інструментів під намотаними шматками тканини трохи відтягував груди, системні приймачі на руках дарували приємну впевненість. Усе було на місці. Інакше бути й не могло – стільки часу вбити на підготовку, щоб проколотися в якійсь дрібниці?

Він мотнув головою і зосереджено подивився вперед.

Усе здавалося примарно знайомим. Високі будівлі, вершини яких подекуди вже починали обсипатися, дивилися на нього порожніми очницями тріснутих вікон. Не вибитими, ні, навіть не відчиненими, – потрісканими від постійних холодів. Покритими товстим шаром інею.

 

У місті було холодно. І в місті він був один.

 

Може, це колись снилося йому. Колись, коли він ще бачив сни. Може, він читав про це в дитячих книжках або бачив на картинах – на кшталт тих, що він іноді викопував зі снігових куп.

Усе здавалося примарно знайомим. І від того не лякало. Ні, не лякало. Хлопець прислухався до себе. Манило, притягувало. Твердження, що він був у місті один, усе таки було неправдою. Звичний, далекий звук клацання, який уже став для нього рідним, пролунав зовсім недалеко. Великий ворон з металевими крилами – він завжди називав його *** – важко змахнув крилами, сідаючи йому на плечі. Хлопець автоматично погладив його по холодному металевому пір’ю – механізм клацав і дзвенів, посилено працюючи. Механічний птах проскрежетав щось нерозбірливе. Може висловив схвалення. Або хвилювання. Він ще раз погладив крила уктутаними в обірвані рукавички руками. Поверхня була холодною на дотик – тканина трохи прилипала до металевого пір’я. Юнак хотів щось сказати, але губи намертво прилипали одна до одної. Ворон глузливо схилив голову і, видавши невиразний звук, злетів просто з його плеча.

 

“Так, – подумав хлопець, – так, я знаю. Не можна заплющувати очі. Дякую, що нагадав.”

 

Сонне царство під білим покривалом. Варто попросити сон затриматися – і він уже не піде.

Ворон кружляв над його головою, роблячи коло за колом і видаючи чутне навіть із такої відстані клацання. Що ж, так він його точно не загубить.

 

Місто зустріло його мовчанням і порожнечею. Ні звичного в інших покинутих містах шурхоту по кутах, ні щурів, що шмигають поміж будівель в пошуках крихт їжі, ні розбійників, вистрибуючих з-за кутів, ані живності, що пристосувалася до температури. Нічого звичного.

 

Місто було німим. Місто було мертвим.

 

Він все одно не прибирав руку зі зброї на поясі. Цього місця не можна було не боятися. Це було вшито в його підсвідомості, у вивороті його особистості, у кожній частинці його єства. У сонливості, що накочується на плечі. Подекуди, просто посеред вулиці, спершись на стіни будинків, лежали скелети. Без обгризених шматків м’яса, без гнилі, без слідів битви.

Звісно. Вони й не боролися. Вони просто заснули. Заснули – і холод забрав їхні тіла й душі. Вічний холод вічного міста вічної мерзлоти. Пташиний скелетик під ногою неприємно хруснув у навколишній тиші, яку насмілювалися переривати лише старі високі дерева.

Хлопець підняв голову і жестом підкликав свого птаха собі на плечі. Ворон одразу послухався. Зазвичай він не був таким поступливим – дарма, що був усього лише механізмом.

 

Кожна механічна душа має крихітне механічне серце – він у це, принаймні, свято вірив. Тому він прощав *** норовливість.

 

Напевно, тому саме його й поставили на цю місію.

Він знав куди йому звертати – це місце було вказано на карті. Карта була, звісно, доволі старою і пожованою. Невідомо, що вона пережила, – він, напевно, ніколи й не дізнається, чому вона має ось такий вигляд. Але позначка була ясною. Другий поверх, будинок на лівому боці однієї з нескінченних вулиць.

Як для невеликого містечка тут було багато вулиць, занадто багато вулиць. Занадто багато скелетів, занадто багато заснулих навіки, загублених.

Хлопець потер очі. Трохи щипало. Треба було поспішити – він уже відчував, як у куточках його очей починає накопичуватися сонливість.

Він дістав із кишені прилад і подивився на вказані на ньому цифри. 22.3. Зрушити трохи вліво. 22.4 Хлопець поморщився і зробив крок уже в інший бік. 22.2. Він задоволено хмикнув. Прилад був винайдений для єдиної мети – знайти той самий хрестик на старій карті. Не хотілося навіть думати, чого це коштувало.

Але він знав. На жаль, він знав.

 

Будинок, до якого він підійшов, лежав трохи осторонь від інших. Напіввідчинені вікна й такі самі двері. Усе як і всюди.  Холод у під’їзді, що пробігає вітерцем по його хребту. Кутайся чи не кутайся – він дістане.

Вина це радіації чи його мозку?

Квартира на другому поверсі виявилася п’ятою, в яку він зайшов. Обережно, двері за дверима, сходинка за сходинкою. Десь на нього чекала та сама кімната. У приміщенні було порожньо. Не було вже навіть звичних розкиданих скелетів і купок холодного одягу. Абсолютно порожня кімната. Він імпульсивно дозволив собі невеличку необережність і провів рукою по замерзлих квітах, що стояли на верхній полиці. Він сам не знав, на що сподівався. Побачити посеред кімнати акуратну коробочку? Людину, яка стискає в руках те, що він має забрати? Хлопець знову подивився на прилад. 0.0. Ну ось. Тепер ця механічна коробочка йому не допоможе. Далі вже він має впорається сам. Моргати було важко. Ще трохи, зовсім трохи.

 

Іноді, в казармах, лежачи в ліжку, він думав  як шкода. Як шкода, що він не зможе обійняти її, не зможе доторкнутися до її холодної шкіри.

Він думав – була вона теплою чи крижаною, як світ, що оточує їх зараз? Він зумів би її зігріти? Зумів би взяти за руку і тримати, дивлячись в очі.

Він думає, очі були б синіми.

 

Хтось ледь відчутно дзьобнув його в плечі і він потер очі руками, повертаючись у реальність. Ворон скептично схилив голову, сидячи в нього на плечі. Не можна спати. Хлопець потер очі. Не можна спати, не можна думати про сни, не можна залишитися тут назавжди. Він обережно погладив птаха пальцями по голівці.

У шухляді, у шафі. На нижній полиці. Під шаром застиглої тиші, під потоками мовчання. Хлопець стояв, стискаючи в руках щось гаряче. Гаряче. Вражаюче гаряче для цього наскрізь промерзлого світу, вражаюче гаряче для чогось, що вмерзло в лід. Промені заходу сонця відбивалися в кришталевій поверхні, забарвлюючи криваво-червоне серце всередині, що продовжувало стукати. Лід стирчав уламками, не приховуючи орган повністю, де-не-де він навіть міг доторкнутися до його тонкої пульсуючої тканини.

 

Міг би. Але не став.

 

Ворон на плечі тривожно скрипить. Не хвилюйся. Бачиш, усе добре. Він усього на секунду заплющить очі. Пів секунди. Гаряче серце в руці не дасть йому заснути, чи не так? Велике макове поле. Він заплющить очі й опиниться в маковому полі. Опиниться в Едемі. Він і вона. Чи буде він тримати її руку у своїй. Так, як тоді, в тому сні, в тому напівзабутому сні-фантазії. Тільки по-справжньому. Він бачив блакитні очі. Він чув криваво-червоне серце. Макове поле могло бути містом. Не треба було пристосовуватися.

Не треба було сумувати. За тим, чого ніколи не бачив.

Різкий біль у плечі змусив його розплющити очі. Гострий, неприємний, такий, що викликає і повертає. Ворон голосно скрикнув. Болісно скрикнув. Він вірив, що навіть механічні ворони могли відчувати біль. Він потер очі, все ще не випускаючи з рук спекотне серце, вмерзле, просочене гострими осколками льоду.

Усе правильно. Машина не може нашкодити людині.

Навіть рятуючи її життя.

*** здригнувся і його крила повільно обсипалися. Вони опадали на підлогу купою дивних осколків, потемнілих і обвуглених, що здавалося таким дивним у цьому холодному світі.

 

Все правильно. Жертва.

Жертва має бути тим, кого ти любиш, навіть якщо це холодні зубці механізму. Чи любив він ці шматочки шестерень, зібрані в одне ціле?

А чи любив його ***?

Він не міг нічого сказати. Не міг нічого зробити, не міг навіть простягнути руку і погладити по голові крихітне створіння. Перед ним, на підлозі кімнати, лежала жменька деталей, що колись були його другом.Він опустився на одне коліно і зняв з руки рукавичку. Так, можливо, це було небезпечно. Але зараз це його не хвилювало.

Холодний світ байдужий і справедливий. Холодний світ не терпить і не прощає. Кожна виплакана сльоза назавжди залишиться в тебе на щоці болючим шрамом.

Вони були створеними для цього. Сотні особистих помічників, сотні літаючих розвідників і друзів, покликаних допомагати, шукати. Чи не так? То чому його очі так щипає?

Рація на його поясі різко загула.

– База, база викликає об’єкт.

Хлопець подивився на безводного птаха, чиє крило він усе ще стискав у своїй руці. Він трохи зсунув пов’язку, що прикривала його рот, і тихим, трохи надірваним, але все ще чітким голосом промовив.

– Операція Герда пройшла успішно. Ще один елемент остаточної моделі було знайдено. Повертаюся на базу.

Він натиснув на кнопку відбою і повісив рацію назад. Механічний ворон на гладкій підлозі виглядав самотньо. Він не хотів, щоб зараз хтось був самотнім.

Він пробурмотів щось собі під ніс, стараючись вимовити ім’я птаха, піднімаючи обпалююче руки коліщатко, що слугувало раніше оком ворону. Він обережно підніс його до губ.

Його пальці боліли – хто знає, від холоду чи від жару?

Холодний світ не шкодує нікого. Чи так це?

 

Хлопець подивився на серце, яке все ще стискав у руці. Воно так само продовжувало м’яко пульсувати й віддаватися приємним теплом. Тепле чуже тіло. Він розстебнув курточку і поклав його в нагрудну кишеню. Не було відчуття, що чужорідний предмет якось йому заважає або створює незручність – він став як вилитий, його биття, здавалося, злилося з биттям хлопця. Це було не його серце – але воно не було чужим.

Він стиснув у долоні коліщатко, ніби відчайдушно намагаючись зігріти його своїми руками. Чи слабкість – не зуміти кинути друга.

Крихітна нашивка просто під коміром хлопця – поросла інеєм і відливала синім – свідчила “Кай. Модель 23.67”.

 

Самотня постать віддалялася від сплячого міста. Сніг під його чобітьми скрипів, немов сміючись із чогось. Або посміхаючись чомусь назустріч. У його кишені побрязкувало коліщатко – сумною, наспівувальною мелодією. Або тихим, ледь чутним, сміхом.