Мрія

Автор starfort | 02.07.2018

Надвечір мірошник Микола Бовкун запріг коня у віз та вирушив за браму. Треба все зробити без зайвих очей. І так із підозрою дивляться на те, що відбувається на млинарськім подвір’ї. Налякані – зерно привозять, та тікають геть. Сотник каже – повинися, може, люди пробачать. А в чому винитися? Мірошник у людській темряві не винний. Може, хто й навмисне підбиває громаду.
Літо хмурилося наприкінці, вітер гнав хмари. Почало сутеніти. Віз обігнув ставок і шатровий млин, що стояв поряд на горбочку, та вивіз у поле. З одного боку дзюркотала річка, вдалині за лісом сідало сонце.
Щось важке всілося позаду. Мірошник озирнувся – каламутна постать. Ще й зовсім не стемніло, а не розгледіти, мов очі застить. І кінь тремтить од страху. Бовкун натягнув поводи, зіскочив і обійшов воза. Нікого. Тільки мішок із зав’язаною горловиною. Вийняв з-за халявки ножа, полоснув полотнину. Покотилися монети.
– Тьху ти! – сплюнув і перехрестився.
Звалив мішка на землю. З розпоротого боку сипалося каміння. Ось тобі й золото. Здалося, хтось тонко й гидко сміється неподалік.
– Смійся – смійся, бісеня сохате, – прошепотів Микола. Заспокоїв коня, і віз покотив собі далі.
Ту занедбану стодолу Бовкун придивився давно. Поруч із дорогою, проте від села загороджував невеликий ялинник.
Усередині стояв присмерк, було прохолодно і тхнуло голубиним послідом. На старому дубовому столі мостилася велика скриня з відчиненим віком. Василь, з ногами вбравшись на лавку, щось ладнав у скрині лівою рукою. Присвічував собі лойовою свічкою на блюдці, яке тримав на розчепірених пальцях правиці. Бовкуна побачив – усміхнувся. Зрадів.
Вважалося в селі, що Василь у Бовкуна на кшталт домашнього чорта. Ніби мірошник виховав його, зігріваючи під пахвою курячий зносок. Тому побоювалися, а не чіпляли – бо міг постояти за себе. Маленький, клаповухий, із горбатим носом і чіпким поглядом з-під кущистих брів. Тільки борода в нього чомусь не росла. Насправді звали його Стефан Базиль і ще якось… повністю навіть Микола не пам’ятав. Привіз він карлика з-під Парижа, де майже два роки мешкав після взяття фортеці Дюнкерк військом отамана Сірка. Врятував од селян, що хотіли спалити живцем як чаклуна. Трофей, як то кажуть французи.
Щоправда, Микола теж вважав Базиля за чаклуна. Проте не можна через це вбивати людину. Може, він такий французький характерник. А коли Базиль зізнався, що здатний зробити ту штуку, про яку Микола мріяв із дитинства, – остаточно повірив. Кому, як не чаклуну, таке до снаги.

– Готово! – сказав Василь. – Спробуємо завтра.
– Гречкосії злі, спалять ні за цапову душу. Хтось їх накрутив проти мене. Може, десь у лісі збудуємо вітряка? – із сумнівом спитав Микола.
– Він дуже сильний вийшов, – Василь кивнув на скриню, – тому потрібен справжній млин. І мрія. Так що, як тут кажуть – чи пан, чи пропав.
Скриня виявилася важкою. Назовні висувалося велике цівкове колесо – для зчеплення з маховиком, як пояснив Василь. Підняли на віз, приховали полотниною. Василь влаштувався поруч, скрутився калачиком і відразу заснув. І Миколу розморило, він кинув віжки, довіривши коню дорогу.

Прокинувся од дивної тріскотні. Звук наближався, і в сутінках мірошник побачив небувалу картину. Хтось у шкіряних обладунках їхав дитячою конячкою, на стільчику поміж коліс. Зад дивовижного звіра чадив клубами диму, а на лобі світив яскравий ліхтар. Кінь, звичний до гуркоту гармат, тільки зиркав на торохтілку, але стримував норов. Василь же був глухуватий, тому міцно спав. Микола процідив крізь зуби:
– Золото ти підсунув? Дзуськи! Не всяк мірошник знається з дідьком.
– Гроші мої, зізнаюся, – чужинець котив під ухил поруч із возом. – Тільки я не чорт. Звати мене Митрав, я з підпростору кореляції бажань.
– От як огрію дубцем… – Микола потягнувся до довгої жердини.
Митрав вильнув убік, колесо налетіло на купину, таратайка мало не завалилася.
– Стривай! Простіше поясню. Ось зібрався коваль на риболовлю, а хробака немає – спека. У сусіда в льоху зате його до схочу. Тільки він і рибалити не йде, і віддати хробака не може. Йому на сінокосі ногу вилами проткнули. Сусід лежить і стогне, як той Дніпр, на лікаря чекає. А в того похмілля, хлопчика до шинку відправив по оковиту. В сусіднє село. Проте кінь дорогою розкувався…
– І ти зводиш їх, щоби кожному краще стало? Але мені нічого не треба.
– Не поспішай, це кільцеві бажання, їх легко виконувати. А є такі, що платити треба. Певна річ, що з доброї волі. Наприклад, продаєш заповітну мрію.
– А ти знаєш мою мрію?
– Авжеж! І мрію, і того, хто за неї непогано заплатить.
– Бачу, без дубця не обійтися…
Митрав чортихнувся, додав ходу і рвонув до ближнього байраку.

Зерно зранку не приймали, привід вітряка перевели на тартачок. Похмурі селяни повертали вози, деякі навіть погрожували. Микола не звертав уваги, бо не мав часу. Вони з Василем пиляли дошки, корбою тягли нагору, збивали поміст під шатром. Підняли скриню й довго припасовували до місця. Нарешті обидва сіли звести дух.
Знадвору долинали зойки. Микола глянув у віконце над криловим валом. З усіх боків ішли люди. В кого шаблюка, в кого паля, але всі – зі смолоскипами.
– Зовсім погано? – спитав Василь.
– Подивимося!
Бовкун почав швидко спускатися драбиною, лишивши Василя чаклувати зі скринею.
Микола з дружиною замкнув браму, зачинив двері, віконниці. Поклав на стіл шаблю. Дітей усадив поруч і наказав мовчати.
– Чорного півня не закопав під поріг, – голосила дружина. – Наплачемося, спалять. А була б удача, і душі дерев не помстилися б.
– Півня живцем? Шкода тваринку. А дерева не мстять. Так роблять лише люди.
Дружину було не вгамувати:
– Комору на козлах чому не збудував, нащо цю пристрасть городив? Ще й ґанок посередині млину. Це навіщо?
– Милуватися красою, – усміхнувся Микола. – Не бурчи, витримаємо, не вперше!
Голландська шатровка в п’ять поверхів, і справді, виглядала тут чужою. Крутився в неї тільки ковпак, тобто шатро. Щоранку Микола переставляв його під вітер завіднею, яка ходила ґанком із точеними балясинами, або галереєю, як називав Василь. Маховик у шатрі крутив через цівкове колесо могутній стовп, від якого працювали два посади. Борошно в Миколи виходило дешевше, а помел тонше, ніж у сусідів, тому інші мірошники Бовкуна, м’яко кажучи, не любили.

Гомін за брамою наростав, але раптом ущух.
– Відчиняй! – крикнув сотник і грюкнув у хвіртку.
Микола підійшов і глянув у щілину. Люди не розходилися, але відійшли подалі. Тріщали смолоскипи, тхнуло паленим. Бовкун відчинив хвіртку, сотника пропустив і знову заклав стулки колодою.
Сотник зняв шапку і розгублено став посеред комори.
– Миколо, всі знають, що ти собі на умі. Справа моя – попередити. Люди невдоволені. Чутки ходять різні. Буцім Василь твій – чорт і в пустій стодолі готує отруту, щоби додавати в борошно. То вийди, будь ласка, до народу, пообіцяй зламати цю чортову голландку, та їдь вже звідси. Пожалкуй хоча б дітей. Бо далі навіть я не врятую, – і сотник гордо розправив плечі, немов був кошовим чи, принаймні, гетьманом.
Насправді він у жодній серйозній справі участі не брав, а тільки полагоджував корисні зв’язки та набивав капшука. Хата його в селі вважалась найбагатшою. Проте любив розповідати, як у походах бився з ворогом.
– Хоча ні, лишайся…
– З чого ти, пане сотнику, на захист став? Може, ти й підмовляв громаду?
– Не про те кажеш, Миколо. Ти ж до Січі не повернешся?
– Хтозна. Якщо ворог наскочить – повернусь.
– Продай шаблю. А я врятую від будь-якої напасті.
– Шаблю, кажеш? – Микола в задумі витягнув клинок із багатих піхов. Старовинний, булатний, заговорений. Він пам’ятав багато справ. – Ну що ж. Ось тобі шабля!
І рубонув стіл так, що полетіли тріски.
– Я попередив. Не ображайся! – і сотник мало не перестрибнув браму.
Гриміла замкнена брама, хтось уже ліз через паркан, полетіли жмути запаленої соломи…
– Василю, пора! – щосили крикнув Микола і махнув дружині: – Хапай дітей, ходімо нагору! – і перший поліз вище жорен.
Вітряк здригнувся. Здавалося, що вал посередині раптом пішов униз. Але це було не так…
Микола й сам не вірив до кінця, що це сталося насправді. Юрба навколо почала розсіюватися, мовби побачили таке, що вразило до самих печінок. І було від чого. Верхня частина млину з ґанком відділилася від низу вітряка. Усі, хто був усередині, відчули себе на палубі дивовижного вітрильника. Охопило почуття польоту, як уві сні.
– Людоньки, що ж коїться! Гепнемось чи ні? – побивалася жінка.
Микола тільки посміхався. Дітвора, навпаки, висипала на ґанок.
Дехто з тих, що лишалися коло млина, спробували вхопитися за крила. Але ті почали крутитися швидше.
– Од гвинта! – крикнув Василь.

Митрав розумів – тут більше робити нема чого. Бачив, як злетів вітряк. Що ж, вперше за кар’єру підвів клієнта. Далеко звідси, в іншому часі запускали корабель до Марса. Грошей було повно. А мрії та бажання, що все збудеться, бракувало. І цю мрію Митрав тільки-но проґавив.
До нього підійшла маленька дівчинка:
– Дядечку, зніми капелюха.
Той зняв мотоциклетний шолом.
– Де вони?
– Хто?
– Я хотіла помацати роги. Хвоста теж немає? Тю… Що ти за чортяка такий, ні до чого не придатний, – та пішла геть.
Назустріч мчав галопом вершник. Нічого хорошого Митрав не чекав, тому про всяк випадок підгазовував трохи.
– Ти чорт? – згорда позираючи на Митрава, спитав пан сотник. – Не викрутишся! Всі знають, що ти з мельником базікав.
– Хай буде чорт, – приречено кивнув Митрав. – Чого тобі?
– Слави!
Митрав ще додав газу й почав повільно відпускати зчеплення. Справедливо вважаючи, що одна кінська сила п’ятдесяти не дожене.
– Вона в тебе буде.
В центрі села, серед саду, піднявся чорний стовп диму.
– Це ж… що ти зробив! Я ж тепер жебрак! Невже на схилі віку йти до зброї?
– Саме так! – у русі кинув Митрав. – В бою здобудеш ти славу й честь!
Він був казково задоволений. Хоч невелике бажання, та виконав. Причому, безоплатно.

Крила з силою розсікали повітря. Навколо розстилалася земля з неозорим, трохи вигнутим туманним обрієм. Хотілося летіти ще вище, й не було перешкод для мрії.
Микола заліз до шатра, став поруч із Василем.
– Це що за важіль? – спитав чаклуна.
– Поки не чіпай. То майбутнє.

Мрія

29 коментарів до “Мрія”

Залишити відповідь Скасувати відповідь