Оазис гордині

– Хочеш статую із діамантів? – гриміло над горами, – Діамантових я ще не робив!

А лише годиною раніше ніщо не віщувало біди. Так, про хребет Бантероя чого тільки не розповідали в барах шахтарського селища, але ж про біди виключно природного походження. То серед ночі монолітна скеля розсиплеться в крихту, засипавши табір геофізичної експедиції, півтори дюжини людей як корова язиком злизала. То мисливську хатинку блискавка спалить, а велетенські дерева в десяти кроках стоять незаймані. То пронесеться долиною стадо биків в кілька тисяч голів, витоптуючи все на своєму шляху, і рятувальники, які прибули на замовклу метеостанцію, знаходять лише уривки наметів і бенкетуючих падальників.
Бувало, і просто пропадали люди. Мисливці, дослідники. Зникали на двадцяти тисячах квадратних миль хребтів, долин, відрогів і каньйонів. Корпорація “Тобе Інтергалактик”, яка володіє планетою GS-4032 із самопроголошеною назвою Кубишка, не дуже переймалася в забезпеченні рятувальних операцій, а місцевий шериф з півсотнею підлеглих міг зробити не більше, ніж міг. Йому й у межах селища проблем вистачало.
Адже на Кубишці видобували індій. Промисловість центральних систем ковтала індій сотнями тисяч тонн, і Кубишка вже півсторіччя забезпечувала десяту частину видобутку цього металу в галактиці. У шахтах працювали роботи, що не боялися токсичного пилу, але селище біля збагачувального комбінату та космопорту розрослося вже до вісімнадцяти тисяч жителів, і гарячих голів твм завжди було надміру. Тож поліції було чим зайнятися і вдома.
Також на Кубишці було досить примітивне сільське господарство. Пара ферм, теплиці та фруктовий сад. Худобу не тримали, маючи більш ефективне джерело м’яса: заготівельники-оптовики відстрілювали місцевих копитних, забезпечуючи селище недорогим натуральним продуктом. А мисливська еліта добувала хутрового звіра. Ось і цього ранку глайдер мисливської команди Джима Балки вирушив із дальнього кордону з вантажем дорогоцінного хутра. Відверто кажучи, майже пустими поверталися: хутро багато не важить, а почати його обробку треба якнайшвидше. Тільки день не задався: у тумані заблукали, йшли по руслах струмків, мало не навпомацки, але гори є гори. Перед обідом спіймали сигнал приводного маяка, визначились із місцем, дружно вилаялися в шість горлянок. Ні, палива вистачало, але незнайомою місцевістю до вечора дістатися додому не виходило ніяк.
– Шефе, на дві години, за лісом, наче рукотворне щось? – привернув увагу Боббі Тейлор, майстер з виготовлення ловчих петель та механік команди.
– Ага … Хайві, а ну-ка, давай ближче.
– Це що, цвинтар?
– Ні, хлопці, це більше на парк скульптур схоже, – ділилися думками члени команди, – У нас на Чайці-3 був дивак, з деталей старих комбайнів ціле поле фігур зварив.
Схил гори і справді був усіяний чи то пам’ятниками, чи скульптурами з тих, що прийнято називати парковими. Фігури людей у гордовитих позах блищали в передзахідному світлі.
– Гей, мужики, а он ті три ліворуч, то вони що – золоті?
– Та ну на хрін, а ну, давай ближче!
– Он та мармурова.
– Та їх тут під сотню!
Глайдер м’яко опустився в двоста ярдах від крайніх фігур. Джим Балка оглянув команду, поворухав губами і нарешті віддав чітку команду:
– Йдемо всі разом. Наче нікого поряд, але дивитися в обидва!
Мисливці висипали вшестером на кам’янистий схил, пострибали за звичкою – нічого не дзвенить, і попрямували до найближчих статуй. З кожним кроком ставало все зрозуміліше – і справді, три з лівого краю точно золоті. Всі постаті людей на галявині виявилися статуями на повний зріст. А пози – де урочисті, ніби це пам’ятник засновнику планетарної колонії, а де… Ой, зі сміху б не впасти. Ось пузан із надутими щоками тицяє товстим пальцем у розгорнуту карту, а поряд якийсь лисий сморчок на складному стільці, як на троні сидить, а в руках теодолит зі штативом наче скіпетр із державою. А за ними, за ними… Суцільний парад самолюбства.
– О, а я знаю цього дурня! – Заявив Тейлор. Я йому пару місяців тому хотів у барі пику начистити, аж надто випендрювався. Пощастило йому, злиняв вчасно.
Бронзова статуя, на яку він у цей час показував, зображувала хлопця років двадцяти п’яти, що здував уявний дим зі ствола револьвера.
– Так, я його начебто теж у селищі бачив, – підтвердив пілот, – чи то в адміністрації, чи то в лавці якійсь.
Мисливці обійшли весь схил, впізнали ще кількох людей – усі вони колись жили чи бували у селищі, але потім зникли безвісти. Золотими виявились ще дві фігури, одну з яких ідентифікували як зниклого рік тому колегу-мисливця, дружину місцевої фельдшерки. Декілька мідних і бронзових статуй, одна начебто титанова, а інші з різних порід каменю. З десяток мармурових, а решта вразки. Лабрадорит, яшма, малахіт. Одну, з незвичайною текстурою поверхні, порадившись, визначили як фульгуритову.
І ні душі навколо, жодного сліду невідомого скульптора чи господаря моторошного парку.
А якщо немає господаря, то виходить, це все нічийне? І золоті статуї, адже вони не порожні всередині, звук при постукуванні глухий, без луни. Тож у кожній тонні півтори золота, а то й дві? І все це нічиє, без нагляду!
– А скажи, Хайві, – усміхнувся Балка в бороду, – глайдер ще пару тонн потягне?
– Та мусить, – відповів пілот, – перевантаження невелике буде, але тут лише через хребет перевалити, а далі все вниз і вниз.
– Тоді цього вантажимо, – показав командир на статую чоловіка фельдшерки, – Та й попитаємо обережно у дружини, куди він збирався, що в тих місцях золоті пам’ятники дають. Я, може, теж собі такий хочу, ще за життя. Хіба ж не заслужив?
А мисливці… А що мисливці? Адже кожен щиро сподівався, що теж заслужив своїми справами якщо не пам’ятник на повний зріст, то хоча б золотий бюст. Хоч би і настільний, у долоню розміром, але це вже безсумнівно.
Глайдер завис над статуєю, розкрив стулки навантажувача. Інші члени команди акуратно закріпили троси – і фігура мисливця, хитаючись, поповзла у вантажний відсік. Ще чверть години, щоб правильно закріпити вантаж, щоб той не змістився під час маневрів. Ну, час і честь знати: зайняли крісла в салоні, і під натужне виття двигунів глайдер поповз до перевалу.
– Так… – Джим Балка відзначив на карті точку, куди кожен член команди вже пообіцяв собі неодмінно повернутись ще не раз, а… Золотих статуй на галявині залишилося чотири, мінімум стільки і виходить. – Заночуємо сьогодні на злитті ось цих струмків, а зранку додому. І ще у нас позапланове чергування утворилося. Тож сьогодні кашеварять Алекс та Мустафа, посидимо насамкінець біля багаття.
Глайдер перевалив хребет і ковзав над кам’яним осипом. Мисливці розслабилися в кріслах, мріючи про… Та про що тільки вони не мріяли, адже дві тонни золота на шістьох! Звісно, чверть – частка командира, але і без неї виходить майже сімсот фунтів на рядового члена команди. Як тут не поринути у мрії, не помічаючи того, що відбувається навколо?
– А-а-а, холєра!!! – розірвав тишу крик пілота. І слідом удар. І темрява.
***
– Ну що, злодюжки, всі прокинулися? – гримів голос незадоволеної напівпрозорої істоти розміром із глайдер мисливців, якщо той поставити на корму. – Вас мама не вчила, що чуже брати недобре?
– А де написано, що воно твоє, га? – стер кров з чола Джим Балка.
– Я той, хто оспівує марнославство, – загуркотіла істота, клубочуючись смугами диму, – Я творець найбільшої на цій планеті оази гордині, який ви посміли нахабно пограбувати! Ну нічого, своє я забрав, статуя вже на місці. Ну і вас із консерви вашої витрусив.
Що так – то так, мисливці лежали на камені за кілька кроків від знівеченого глайдера. Всі живі, добряче побиті, але начебто руки-ноги у всіх цілі. Ось тільки Тейлор якось важко дихає, і цівка крові з рота біжить.
– Гей, Боббі, – покликав Джим, – ти, як там, сильно доклало?
– Мені капець, хлопці, – прошепотів механік, Ребра в шмаття… Схоже, легеню проткнуло.
– Гей, прозорий! – заволав командир, – нам би пораненого перев’язати!
– А що його перев’язувати? – засміявся згусток диму, – Пару годин протягне, а мені більше і не треба!
– Це як?
– А він незабаром стане моєю новою скульптурою. Мені багато часу не треба, а надвечір він все одно загнеться, так що з нього і почну – пояснив їх полонитель.
– У сенсі? А ми?
– І ви теж скоро прикрасите мою колекцію, – посміхнувся той.
З подальшої розмови команді стало все гранично ясно.
По-перше, мисливцям “пощастило” натрапити на енергоїда – істоту частково речової і частково енергетичної природи, про існування яких на Кубишці хіба що чутки серед дідів ходили, але своїми очима наче ніхто і не бачив. Чи, схоже, той, хто бачив – вже не міг розповісти.
По-друге, цей енергоїд, вже п’ятий рік збирає свою колекцію, перетворюючи мандрівників, що заблукали в його долину, на статуї. При цьому якось змушує людину запишатися собою, цей стан гордині і фіксує для подальшої роботи. А ще перед тим дозволяє вибрати матеріал для статуї. І, що цікаво, золото в останні секунди життя вибирають одиниці. Геологи, наприклад, всі до одного чомусь обирають напівдорогоцінне каміння, а якийсь кухар, що заблукав, зажадав, аби його статую виготовити з кухонної солі. Але почувши, що соляна статуя у вологому кліматі довго не простоїть, трудівник каструль і сковорідок погодився на фарфор.
А по-третє, саме така доля і чекає на них усіх у найближчі кілька годин.
А ще Джим, виявляючи дива дипломатії, вмовив енергоїда дати їм півгодини попрощатися з пораненим другом, якого той збирався перетворити на статую першим.
– Ех, хлопці, – шепотів механік, – так я і не осів на землю, все думав: ще пару сезонів попрацюю, накопичу, звалю звідси… І ось, ні будинку свого, ні сім’ї. І гроші, за які горбатився, банку дістануться.
Боббі був єдиним холостяком у команді. Решту в недосяжному тепер селищі чекали дружини, а Джима ще й троє карапузів, шанси побачити яких вже практично відсутні.
Вступити в бій? Чи багато навоюєш голими руками проти велетня? Гвинтівки лежать десь у глайдері, а короткоствол той здер з мисливців разом із кобурами та поясами. Та й був би в них толк проти зітканого з диму монстра?
Спробувати втекти? Чи не смішно. Навколо на півмилі голий схил, а енергоїд уже показав, що пересувається набагато швидше людей, що пережили аварію. Навіть якщо всім врозтіч – не втекти нікому.
Тож до ранку все для них закінчиться, і залишиться команда Джима Балки прикрасою оази гордині.
– А що, джентльмени, – порушив тишу Алекс, – золото виберемо чи платину? Ну, якщо вже без варіантів, то хоч цей вибір він нам залишив. Хоча ні, нісенітниця це. Я миш’як виберу. Нехай цей хрінов енергоїд, поки з мене скульптуру робить, надихається і намацається!
-ХА-ХА-ХА! – гучний сміх істоти струснув команду, – що мені твій миш’як? Я поза законами хімії. Ще б про фосген згадав!
– Боббі, – раптом стрепенувся Мустафа, відпустивши плече механіка, – у мене ж пігулка від головного болю в кишені. Не бодай що, та хоч трохи легше стане тобі.
– Ти сам ту пігулку з’їси, – закашлявся механік, – тобі в самий раз, он яка гуля на лобі. А я потерплю, мені вже недовго.
– Гуля? Ну так я ж на камбуз пішов, продукти на вечерю вибрати, – простягнув Мустафа, – і, схоже, в детектор диму чолом влетів.
– Диму, кажеш? – Боббі помовчав, потім погляд його ніби прояснився. – А знаєш, давай сюди пігулку…
Миті, що залишилися, пролетіли в тихих розмовах – про дружин, про колишні і недобуті мисливські трофеї і, зрештою, про красу гір.

– ЧАС!!! – пролунав над горами голос енергоїда, відбившись багаторазовою луною.
Димний велетень навис усією своєю дванадцятиметровою фігурою над пораненим механіком.
– Настав час вибору, смертний, – гримів енергоїд, – Згадай же, чим пишаєшся найбільше! І скажи, яким хочеш стати навіки! Хочеш статую із діамантів? Діамантових я ще не робив!
– Слухай, кудлатий, – борючись із кашлем, відповів Тейлор, – а як це взагалі відбуватиметься? Ти мене прямо тут на статую обернеш, чи там, в оазі своїй?
– Там і зверну. Ти матеріал вибери і позу прийми, а я тебе туди віднесу, місце підберу, і прямо на тому місці, знаєш, акуратно так, атом за атомом…
– А що поза… Мені вже не підвестися, ліпи лежачи. Я пишаюся собою таким, який я є, і всім, що було, теж пишаюся. Так ліпи. А матеріал… – механік пожував губу, – а от у нас на камбузі детектор диму є розбитий. Там у самому центрі гарний матеріал, ліпи з нього. Дорогий, факт – але я заслужив.
Сміх мало не оглушив мисливців.
– А ти хлопець не промах! – Відсміявшись, сказав енергоїд, – ти маєш рацію, цей матеріал набагато дорожче золота, і добути його непросто. Та не мені! Буде тобі така статуя. Ну, що, готовий?
– Айн момент, – сплюнув Тейлор, – останнє, так би мовити, напуття друзям … Хлопці, нема чого вам бачити, як він мене забирає. Ви б поки що в глайдері пересиділи, чуєте? У вікна дивитися також не треба. І взагалі, ви там пристебніться – ну щоб бажання вискочити не було. Все, кудлатий, забирай мене! Ах, курво, боляче ж! – застогнав механік, коли Тревульданатод підняв його на напівпрозорі руки.
– Ша, я тебе акуратно понесу, – посміхнувся енергоїд, – а ви що застигли? Сказано ж: марш у свою консервну банку, і сидіть там тихо. Незабаром за наступним прийду!
Мисливці з пониклими головами полізли в знерухомлений глайдер, озираючись на енергоїд, що ніс вдалечінь їх товариша. Незабаром той зник зі своїм вантажем за перегином хребта.
– Чорт, чорт… – бурмотів Джим Балка, – як же так, Боббі?
Раптом у його очах блиснула іскра розуміння, і він закричав на весь салон:
– У вікна не дивитись, куніцини діти! Всі пристебнулися! Очі закрити! Прийняти позу для аварійної посадки!
Мисливці миттєво пристебнулися до крісел, зігнулися, ховаючи обличчя в кільці рук. Прошелестіло ще кілька секунд – і раптовий яскравий спалах висвітлив гори. А за ним прийшов удар, багаторазово сильніший за попередній. Глайдер закрутило, понесло вниз по схилу в низькорослі зарості ялівцю, де той і застиг під гуркіт віддалених камнепадів.
– Ну що, всі цілі? – усміхнувся Балка. – А тепер хапайте, хто що може нести, і валимо звідси швидше.
Через дві хвилини ланцюжок з п’яти мисливців бігом віддалявся в бік далекого лісу. Далеко за їхніми спинами, десь над долиною з “оазисом гордині”, наливалася багряними фарбами величезна грибоподібна хмара.
***
Джим підкинув поліно в багаття, присів, взяв протягнутий кухоль чаю.
– Ви ж, хлопці, не знаєте. Та й я майже забув, що Боббі на флоті служив. Механіком термоядерних рухових установок. Нишпорив він у цій справі будь здоровий, навіть у такому стані зрозумів…
Команда мовчки чекала на продовження.
– А в детекторі диму – америцій-241. Щільність як у золота 585 проби. Тож статуя нашого механіка мала важити трохи більше тонни.
Джим ковтнув чаю, помовчав.
– А критична маса цього ізотопу – менше двохсот фунтів… І, до речі, Хайві! Я бачив, ти аптечку з глайдера забрав, а там спирт був. Підставляйте кухолі, хлопці: антиоксиданти в нашій ситуації зайвими не будуть… Ну, за Боббі, не цокаючись, щоби йому гірські схили були периною!
Декілька хвилин над лісом висіла тиша. Джим Балка мовчки милувався танцем язиків вогню між полінами, але одна думка не виходила в нього з голови. Нехай те, що залишилося від золотих статуй в оазі, на найближчі десятиріччя недосяжно через радіацію, але ж енергоїд сказав, що його оазис – найбільший на планеті. А отже, є й інші?