Одіссея пана Лубіка

Хрісто Лубік зазирнув за край вузького містка і ледь не втратив рівновагу, дарма що стояв із палицею.

Клуби диму від охолоджувачів ракетних двигунів робили стометрову прірву аж надто моторошною. В голові Лубіка запаморочилося, до того ж різкий запах аміаку вдарив йому в носа, і він ледь не зблював.

Побачивши це, двоє безіменних помічників підбігли до нього та допомогли дійти до люка, а потім акуратно вклали Лубіка в кабіні, забравши при цьому палицю — при малій гравітації вона буде зайвою.

Якби цю незграбну посадку транслювали в новинах, у глядачів неодмінно виникло б питання: нащо цей негодящий пан сідає в ракету? І хто при здоровому глузді погодився відправити його в космос?

Пан Лубік не міг похвалитися не лише прийнятним фізичним станом, а і будь-якими вміннями, які могли стати в пригоді у такій подорожі. Зате через старі родинні звʼязки мав вихід на китайських урядовців, яким дуже кортіло протестувати довготривалий політ людини із подальшою висадкою, проте публічна місія з тайконавтами несла зависокі піар-ризики. Зрештою, в червоній Піднебесній, як і в СРСР, не було невдалих космічних місій — тільки тріумфальні або секретні.

І якраз тут китайцям підвернувся Лубік.

Він мав коротшу праву ногу, страждав від каменів у жовчному, вегетосудинної дистонії, та й від сколіозу задоволення не отримував. Втім, якщо людина з такими проблемами переживе і старт, і шість місяців польоту, і все інше, то це вдасться будь-кому!

Ракета затремтіла, заревіла, і перевантаження вдавили Лубіка в крісло. У нього хруснули пару хребців, але на випадок гострого болю він мав із собою запас морфіну на рік. Спеціально для нього розробили поживне пюре, яке не викликало рефлюксу, тож більшу частину вантажного відділення займали пачки з цим порошком і вода. Та особисті речі Лубіка зайняли лише крихітну коробочку шириною в пʼятдесят девʼять міліметрів й вагою вісімдесят грамів. Фактично ніщо, але для нього саме цей вантаж був найціннішим.

Побачивши Землю з орбіти, чимало людей відчувають так званий ефект огляду: вони раптом розуміють, що наша планета лише маленька та вразлива кулька, і життя на її поверхні захищає тонка, мов папір, атмосфера. З космосу не видно державних кордонів, тож усі геополітичні конфлікти починають здаватися порожньою метушнею. Зрештою, людина по-новому усвідомлює свій земний шлях, концентруючись на тому, що дійсно важливо — чого вона хоче досягти в житті насправді?

Хрісто Лубік і без космосу чітко знав відповідь на це запитання. Він дивився в ілюмінатор рибʼячими очима і не відчував абсолютно нічого, крім легкої нудоти. Лікарі по радіозвʼязку відзначили, що його тіло напрочуд добре перенесло старт, але справжні випробування були попереду.

Коли американці посилали свою першу міжпланетну місію, три члени екіпажу так перегризлися між собою, що ледь не розвернули корабель. НАСА залучило найкращих психологів, але незграбні діалоги з майже пʼятихвилинною затримкою ні до чого не призвели. Врешті-решт спрацював лише ляпас від самого командувача космічних сил: він дуже переконливо пообіцяв, що в разі відмови від місії капсулу з трьома астронавтами зібʼють при вході в атмосферу Землі. В підсумку місія пройшла прекрасно, і тільки журналістське розслідування кілька років по тому викрило її скандальні залаштушки.

Потім був ще аналогічний індійський політ з однією людиною, і ментальне здоровʼя віоманавта врятував лиш той факт, що він був дуже релігійною людиною і тому не злякався, коли через три місяці з ним почали розмовляти небесні голоси. Зрештою, божеств в індуїзмі вистачило б на цілий екіпаж уявних друзів для багатотисячного ковчега поколінь!

Лубік же в жодного бога не вірив, бо, якби той існував, то вже давно змилувався б над ним. А загалом останні кілька років він і так майже не виходив зі своєї квартири в Празі. В голому металевому кораблі було навіть краще, адже тут стіни й шафи не були завішені численними трофеями зі змагань.

В школі він брав участь в математичних олімпіадах і пʼять разів завоював срібло. Першим його справжнім захопленням був гольф, але вище других місць він так і не піднявся. Юний Лубік також грав у шахи, але… мабуть, вже і так зрозуміло, чого він у них досяг.

Всі його трофеї мали на собі одну й ту саму цифру — двійку.

Багато хто в дитинстві Лубіка знав чемпіона світу з шахів Магнуса Карлсена — але як щодо імен тих, хто програвав йому у фіналах? Вони не потрапляли в новини, і лише справжні поціновувачі могли назвати цих гросмейстерів. Звичайно, Лубік не досяг аж таких висот у шахах — і мабуть, саме тому, що так і не зміг жодного разу перемогти в рішучих поєдинках на рівні країни. І не те ще щоб він боявся, не хотів або не старався — просто так виходило, ніби на Лубіка наклали прокляття. І воно розповсюджувалося не лише на самі змагання.

В шлюбі він також грав другу скрипку, і зрештою дружина пішла від нього до Марка Пакстона — чемпіона змагань, в яких Лубік посідав друге місце три роки поспіль.

Коли ж він спробував використати свої невдачі, щоб написати автобіографічний роман, виявилося, що відома авторка з Британії подала до видавництва рукопис з аналогічним сюжетом на тиждень раніше. Саме її твір став бестселером, тому Лубіков здався читачам вторинним і не знайшов успіху. І це при тому, що письменниця все вигадала, а він — ні. Лубік не був здатен стати першим навіть у рефлексіях над власним життям!

Та розсікаючи вакуум в мільйонах кілометрів від Землі, він не намагався стати першопрохідцем космосу. Лубік ніколи не мріяв полетіти на інші планети. У випадку вдалої висадки він буде аж пʼятою людиною з аналогічним досягненням, і його імʼя точно не лишиться в масовій свідомості завдяки цьому. Якщо ж із кораблем щось станеться перед тим, то про місію взагалі ніхто не дізнається — такою була умова китайських урядовців.

І все йшло геть непогано: справи Лубіка зводилися до того, щоб поглинати пюре три рази на добу, видаляти природні відходи та спати. Аж доки через три місяці польоту в наземному центрі управління не помітили невеликий витік повітря в житловому відсіку. Лубіка проінструктували, як залатати мікрощілину, але скільки він не простукував стінки й не прислуховувався — так її і не знайшов. Та через обмежені запаси кисню, тиск поступово знижувався, дихати ставало важче, і щоб не втратити свідомість від гіпоксії, Лубіку довелося пустити в хід частину резервного запасу кисню, яка була підготовлена на зворотний шлях до Землі. Щоб він не задихнувся потім, медики порадили йому вже після зльоту ввести себе в керовану кому, щоб споживати якомога менше повітря, тим паче що така аварійна опція була передбачена з самого початку. Лубік на все погоджувався і ні на що не жалівся, та коли раптом вибухнув один із трастерів, почав всерйоз задумуватися, що може так і не досягти своєї мети.

На щастя, аварія не пошкодила життєво важливі системи, але корабель почав шалено обертатися, з прискоренням від подальшого витоку реактивних газів, а інші трастери, для компенсації, через аварійне блокування ввімкнути ніяк не вдавалося. І хоча основна траєкторія польоту не постраждала, спробуйте-но посидіти в центрифузі пару тижнів. Організм Лубіка не міг витримати навіть кілька кіл на звичайній каруселі, тож це випробування стало для нього справжнім кошмаром. Його постійно вивертало, і ця рідина ще й кружляла житловим відсіком, розмазуючись по всім приладам. Блювотина Лубіка кілька разів ледь не спричинила пожежу! Ліки на такий випадок не дуже й допомагали, а вени на його руках вкрилися запаленими ранами, бо зробити собі інʼєкцію в таких умовах було б складно навіть тренованому астронавту.

Жахіття припинилося, тільки коли інженери таки змогли перезапустити вцілілі трастери й вирівняти політ.

Протягом останніх двох місяців Лубік повсякчас тримав на обличчі кисневу маску і майже не рухався. Він лежав, закутавшись в ковдру, бо через витік повітря в житловому відсіку стало зимно. Не те щоб йому були потрібні сили з низькою гравітацією в пункті призначення, але перспективи все одно виглядали вкрай кепсько. Лубік був майже впевнений, що з його удачею десь при виході на орбіту чи іншому різкому маневрі корабель просто розвалиться, і його закляклий труп згорить в атмосфері.

Та зрештою він дійшов висновку, що не так уже це й погано: технічно Лубік буде першою людиною, яка загинула на Марсі. Ну тобто поруч з ним…  Дідько, навіть це звучало непереконливо і надто специфічно, але принаймні хоч якось розбило би прокляття.

Мабуть, саме через живучість цього прокляття орбітальні маневри, відстиковка посадкового модуля і сама посадка пройшли, мов по нотах. Невелика бляшанка з Лубіком примарсилася на сході рівнини Утопія, і поява навіть малого тяжіння розштовхала його іпохондричний організм. Лубік вперше за багато тижнів поїв із задоволенням і помилувався марсіанським сходом Сонця. Через величезну відстань і ржавий пустельний серпанок воно нагадувало не зірку, а газовий ліхтар з тих, що використовували в девʼятнадцятому столітті — якраз тоді, коли астрономам марилися канали на Марсі. Та подальші дослідження не лише розвінчали цей міф про марсіанську цивілізацію — жодна з найретельніших місій не знайшла найменших ознак того, що на червоній планеті коли-небудь існувало будь-яке життя. Лубіку навіть не видали інструментів для взяття проб ґрунту — ця отруйна перхлоратна каша вже нікого не цікавила. В ній ніяк не могли прижитися рослини й навіть бактерії з Землі, тож про колонізацію Марса згадувала лише ідеалісти, і те — дедалі рідше.

Та Лубік не збирався провести тут більше однієї місцевої доби — як він точно знав, вона на 39 хвилин і 35 секунд довша за земну. І в тому був весь сенс.

Він налагодив відеозвʼязок з Землею через антену й орбітальний модуль — все працювало ідеально — і раптом не побачив поруч свою безцінну коробочку. Панічна атака накрила Лубіка: невже з усіма цими негараздами він забув взяти її з собою в посадковий модуль? Він підскочив та почав перевертати крихітний інтерʼєр догори дригом: якщо нічого не знайдеться, це буде трагедія вселенських масштабів, і найгірше, що йому буде нема кого звинуватити, крім себе самого.

Та після кількох хвилин гарячкових пошуків Лубік знайшов коробочку… під власним сидінням! Він сам сховав її там, в надійному місці, щоб точно нікуди не ділася — і забув про це! Класичний Лубік.

Він відкрив коробочку, розімʼяв пальці та почав тренуватися — треба було звикнути до рухів при третині земної гравітації; робити це в польоті, заздалегідь не мало жодного сенсу. Лубік навіть примружив очі: цілих пів року він не займався справою, яку обожнював ще з дитинства. Багато хто любить крутити щось у пальцях під час роздумів, чи просто щоб заспокоїти нерви, але є лиш один подібний предмет, за швидкісне збирання якого змагаються на найвищому рівні. Власне, Марк Пакстон вже сім років поспіль залишався чемпіоном у цій дисципліні, з найкращим результатом 3.09 секунди і середнім за пʼять спроб у 4.51 секунди. І тепер Лубік, який три рази ставав другим на змаганнях із ним, мав усі шанси обставити Пакстона. І так, це було особисте!

Після години тренувань Лубік був готовий. Спершу він записав відеозвернення, в якому подякував китайському керівництву за можливість відправитись на Марс і збрехав, що політ пройшов без жодних проблем, а його самопочуття було відмінним. А далі він поставив другу камеру перед крихітним столиком і сфокусував на своїх руках. Попри зморшки, вони все ще були тонкими та спритними. Лубік колись і на конкурсі піаністів виступав, щоправда, з відомим результатом.

Він глибоко вдихнув і сказав у першу камеру:

— Я, Хрісто Лубік, знаходжуся на планеті Марс, що засвідчують супутні дані до цього запису. Його автентичність та відсутність редагувань підтвердить китайський центр керування польотами, який організував цю місію. Я пройшов цей великий шлях… — він зробив павзу, розмірковуючи, як краще пояснити трюк, який він збирався утнути, і не здатися шахраєм. — Так, я подолав понад шістдесят мільйонів кілометрів, і багато хто з вас може запитати: навіщо цей пан так мучив себе і піддавав смертельній небезпеці? Та відповідь прямо перед вами, у мене в руках.

Лубік покрутив перед двома обʼєктивами пластиковим кубиком з різноколірними квадратиками на гранях. Потім заплющив очі і сплутав їх ще більше, щоб ніхто не міг запідозрити нечесну підготовку. Нарешті, поклавши іграшку на столик, він промовив:

— Ось моя офіційна заявка на одразу два світових рекорди щодо збирання кубика Рубіка.

Розплющивши очі, він схопив кубик та швидше, ніж ви скажете: «Лубік зібрав кубик Рубіка» — Лубік зібрав кубик Рубіка. Далі він ретельно повторив процедуру сплутування і збирання ще чотири рази й нарешті віддихався. Менш як хвилину в нього пішло на те, щоб подивитися цифровий запис на вбудованому термінальчику — і посміхнутися від вуха до вуха.

— Очевидно, що я перша людина, яка склала кубик Рубіка на Марсі, — продовжив Лубік. — Та це не єдиний титул, на який я претендую. На екрані у вас мають зʼявитися заміри для кожної моєї спроби, і найкраща з них триває 3.17 секунди, тоді як середній час для пʼяти спроб становить 4.62 секунди. Це мій найкращий результат, але, згідно з поточними рекордами Марка Пакстона, лише другий… Або ні?

Лубік став розбирати та складати кубик у руках просто від задоволення собою.

— Бо що таке, власне, секунда? Починаючи з 1967 року, в усіх підручниках ви прочитаєте, що це час, за який цезієвий атомний годинник коливається 9 192 631 770 разів. Втім, Міжнародна Федерація Спідкубинга у своїх правилах досі визначає секунду як 1/86400 доби, що, в сутності, одне і те саме. Але лише на Землі. Та оскільки шановні судді не уточнили, для якої саме планети справедливе таке значення, варто вважати, що для всіх, принаймні на момент цього запису. Враховуючи це, моя заявка постає в геть іншому світлі.

Марсіанська доба на 39 хвилин і 35 секунд довша за земну, нагадав Лубік. Отже, марсіанська секунда, згідно з наявним визначенням, складає 1.028 земної секунди.

— Все це означає, — він підняв кубик угору, мов перст, — що моя найкраща спроба триває 3.08 секунди, а середній час для пʼяти спроб становить 4.5 секунди. Тобто я, Хрісто Лубік, віднині посідаю перше місце у світі по спідкубингу. І перед тим, як ви почнете заперечувати мій рекорд як суто технічний курйоз — я пропоную вам повторити мій досвід. Дякую за увагу!

Лубік вимкнув запис і подивився в ілюмінатор. У ньому виднілося примарне відображення переможця.

Він не був настільки наївним, щоби всерйоз вважати, ніби його рекорд справді зафіксують. Але уявивши пику Марка Пакстона і всі суперечки навколо цієї космічної одіссеї — спеціально полетіти на Марс, щоб зібрати кубик Рубіка — Лубік просяяв яскравіше за марсіанське сонце.

Хтось казатиме, що це безглуздя і шахрайство, інші ж писатимуть петиції до Федерації Спідкубинга, щоб його обовʼязково нагородили при поверненні, бо, зрештою, він зробив усе чітко за правилами.
Так чи інак, станеться величезний скандал, який однаково увійде в історію спорту та астронавтики. Проте найголовніше, що навіть пересічні люди, які не захоплюються ні тим, ні іншим, і незалежно від того, підтримують вони його вчинок чи ні — будуть робити одне й те саме.

Вони багато, багато разів повторюватимуть імʼя Хрісто Лубіка.