Останнє самотнє чаювання Софії

Характерним звуком електрочайник повідомляє, що довів воду до кипіння. Софія відкладає книгу, встає з крісла. Пакетик зеленого чаю опускається в горнятко. Софія знає, що зелений чай краще заварювати при температурі близько вісімдесяти п’яти градусів, але їй ліньки чекати, тож вона заливає пакетик окропом. Вода заповнює горнятко, виштовхуючи назовні пару.
Якщо пощастить, сьогодні Софія наважиться.
З цією думкою вона бере чашку і йде до сходів, що ведуть у підвал. Там давно перегоріли всі лампи, тому по сходах Софія ступає дуже обережно. Так жінка з горнятком повільно спускається у темряву.
Її зустрічає звук, з яким працює портальний генератор. Софія ловить себе на думці про те, наскільки вона звикла до цього звуку. В підвалі є маленький журнальний столик, на ньому — підставка для чашки. Поставивши на столик горнятко, Софія підходить до генератора і вмикає портальне освітлення.
Тепер портал, що весь цей час знаходився у кутку, стає видимим.
Сфера, за об’ємом рівно така, щоб у неї помістилась людина, виділяє синє світло. Софія підходить ближче, аби побачити все, що знаходиться по той бік порталу.
Там, у іншій реальності, як і раніше стоїть Денис. Її чоловік. Час у тій реальності пливе інакше, повільніше. Тому Денис здається нерухомим. Насправді він рухається, але з настільки малою швидкістю, що помітити її неозброєним оком неможливо.
Ось він, її Денис. На відстані одного кроку, який вона не наважується зробити. Дивак з довгим волоссям та кумедними бакенбардами. Чолов’яга у синій сорочці та зелених джинсах. З неймовірно добрими очима. Стоїть там, чекаючи на неї.
Він вже там, у іншому світі. Для нього не пройшло й п’яти секунд з моменту переходу.
Для нього не пройшло й п’яти секунд з моменту, коли Софія не наважилась ступити туди за ним.
— Перехід через портал — ризикована штука, — казав колись Денис. — Є тридцятивідсотковий шанс отримати серйозні опіки мозку.
Так він говорив у день, коли зустрів її. Коли вперше привів до цього дому. Коли показав портальний генератор.
— Але ти все одно перейшов, — дивувалась тоді Софія. — Чому?
— Мушу знайти у вашому світі кілька важливих речей. Як тільки знайду, маю повернутись.
Це не було кохання з першого погляду, але симпатія виникла ще тоді. Денис виділявся, носив цей дурнуватий одяг. Якби він не був таким високим, Софія порівняла би його з леприконом чи різдвяним ельфом — настільки казково виглядав цей дивак. Вони зустрілись у музеї, розговорились, пішли в кафе. Коли він ввечері проводжав її додому, Софія була певна, що кохає цього чоловіка.
Тепер, забувши про чай, вона дивиться на нерухомого Дениса й згадує, як закохалась у прибульця з чужого світу.
Вже на другий день після знайомства він привів її в цей дім, показав портал і розповів про свій світ. Софії складно було повірити у сказане, але ж вона бачила портал на власні очі. Вже через місяць вона переїхала до Дениса, і з усіх проблем її насправді хвилювала тільки одна — колись цьому дивакові доведеться повертатися до свого світу.
Наступні два роки вони то мандрували світом, збираючи артефакти для Дениса, то тижнями сиділи вдома, насолоджуючись життям.
Коли вона сказала Денису, що боїться втратити його, він заспокоїв її:
— Якщо наважишся, можеш піти до мого світу зі мною.
І вона погодилась, бо думала що наважиться.
В день, коли вони разом стояли у цьому ж підвалі, Денис увійшов до порталу, а Софія мала послідувати за ним через хвилину.
Знаєте, скільки речей може статись за хвилину?
За хвилину можуть починатись війни, ставатись масові катастрофи. За хвилину можуть вимирати цілі види тварин, і навіть з’являтись нові.
За хвилину жінці можуть зателефонувати і сказати, що її мама потрапила в лікарню. Ось чому Софія не зробила тоді той крок.
Вона вирішила почекати, поки матір одужає. Все одно час у світі Дениса тече настільки повільно, що він і не помітить різниці.
Але прив’язаності накопичуються, тому навіть коли через місяць матір повністю одужала, Софія не наважилась ступити у портал. Захотіла провести ще трохи часу з родиною, з друзями. Не змогла так одразу покинути свого рідного світу.
Все одно вона не змушує Дениса чекати — для нього це тільки секунди.
День за днем, тиждень за тижнем Софія жила з думкою про те, що в підвалі на неї чекає незроблений крок.
Час від часу вона спускалась сюди й дивилась на Дениса, який нерухомо чекав її по той бік переходу. В такі дні вона говорила собі: ще трохи, і я теж наважусь.
Сьогодні вона впевнена, що наважиться. Сьогодні вона написала прощальні повідомлення усім друзям. Сьогодні вона завершила всі справи, роздала все, що мала. Спалила все, що пов’язувало її з цим світом.
Лишилось допити чай.
Тож Софія знову піднімає горнятко, і робить кілька ковтків. Кофеїн підвищує шанси успішного переходу. Вона знімає сережки, браслети, персні. Вона розпускає волосся. Вона допиває чай і ставить порожню чашку на столик.
Вперше їй не соромно дивитись в нерухомі очі Дениса.
“Я змусила його чекати лише кілька секунд” — заспокоює вона себе.
Глибокий вдих. Вона відчуває, наскільки теплішим є повітря біля порталу.

Крок.
Софія відчуває легке поколювання, але не більше. Опіків мозку немає. Вона опиняється у схожому підвалі, і перед нею стоїть більше не нерухомий Денис.
Софія бачить, як його усмішка повільно перетворюється на подив, а потім — на розчарування.
— Господи, сонце… — розгублено і поблажливо каже він. — Скільки часу ти провела там?
Він підходить до неї ближче. Так близько, що вона відчуває його дихання. Кладе долоню на її зморшкувате обличчя.
— Тридцять два роки, — каже Софія. — Я справді забарилась…
Вона відводить очі. Новий світ пахне озоном, дихати в ньому легше.
Ось вона. Стоїть перед своїм коханим чоловіком, але він не радий їй. Тому що до нього прийшла не так людина, якої він чекав. Для когось кілька секунд, для когось три десятки років.
Софія задумалась над тим, чи шкодує вона про згаяний час.
Може і шкодує. А може й ні.
Денис обіймає її, на її щоки падають сльози з його очей.