Останній ковчег

— Покарання! Правосуддя! Справедливості!
Крики натовпу за дверима зливалися у єдиний рев, що нагадував голос якогось тисячоголового чудовиська зі старих легенд. Здавалося, що самі стіни тремтіли від ненависті тих, хто стояв зовні. Глухі удари по металу нагадували удари молотів, що крушили останній бастіон знання.
Генетична лабораторія ховалася в печері під товщею мерзлої гірської породи. Будівля була однією з найміцніших на планеті, збудована ще першими колоністами. Її стіни витримували випробування часом, але зараз питання було не в часі, а у силі людської люті.
У приміщенні було холодно. Система обігріву ще працювала, але всі розуміли, що це ненадовго. Автоматичне освітлення ледь миготіло, відкидаючи тіні на обличчя присутніх.
Купка людей у синіх лабораторних халатах з’юрмилася біля входу. Вони мовчки дивилися на двері, які, здавалося, ось-ось здадуться під натиском. У їхніх очах застигла напруга та страх, який вони боялися озвучити.
— Що з нами буде? — порушила мовчання Белінда, жінка маленького зросту з короткою стрижкою, яку зазвичай вважали найраціональнішою з усіх. Але зараз її голос тремтів від панічного страху. — Професоре! — гукнула вона. — Агов? Ви спите?
Твісел відповів не одразу. Він сидів у кріслі, розвалившись у ньому так, наче перед каміном у себе вдома, а не в обложеній лабораторії. У руці він тримав металевий термос, повільно відпиваючи з нього воду. Його обличчя залишалося незворушним, майже медитативним.
— Чи довго витримають ці двері? — нетерпляче додала Белінда.
Професор заплющив очі, витримав паузу, вдихнув і видихнув.
— Двері витримають, — нарешті промовив він. Його голос був рівний, майже спокійний, що лише більше напружувало решту. — Ці двері витримають навіть падіння метеорита і термоядерний вибух. Хіба що гірська порода трохи розплавиться.
— Але людський фактор… — прошепотів Артур, високий худорлявий чоловік, заступник голови лабораторії.
— Саме так, — підтвердив Твісел.
— Тобто ці фанатики… ці навіжені зможуть увірватися всередину? — Артур ковтнув клубок у горлі.
— Зможуть, — Твісел зітхнув, ніби йому було лінь пояснювати очевидне. — Але не одразу. І не так швидко. Якщо застосують вибухівку та зварювальні апарати — а в цьому я не сумніваюся — вони таки проріжуть собі шлях. Але для цього їм доведеться напружити свої мізки. А їх, схоже, поплавило релігією.
Ральф, кремезний чоловік із зачіскою у формі ірокеза, втиснув голову в плечі.
— Скільки часу ми ще протримаємося?
— Годину, може дві, — відповів професор. — Все залежить від їхньої наполегливості.
Ззовні почулися нові звуки. Метал рипів під дією чогось важкого. Тиск наростав.
— Вони вже застосовують різаки, — пробурмотіла Ешлі, лаборантка, що спеціалізувалася на молекулярній біології.
Твісел кивнув.
— Я думав, що цей момент настане пізніше.
— Ви знали, що це станеться? — здивувався Артур.
— Звісно. Пророк Спаркл не зможе зупинитися. Йому потрібно знищити нас, щоб остаточно закріпити свою владу.
— І що ми будемо робити? — Белінда знову перевела погляд на двері, наче сподіваючись, що вони самі собою витримають натиск.
— У мене був час підготуватися, — спокійно відповів Твісел.
— Що це означає?
— Це означає, що ми вже виграли.
Белінда знервовано засміялася.
— Виграли? Ми тут, а вони — там, і через пару хвилин увірвуться й розірвуть нас.
— Виграли не ми, а людство, — виправив її професор.
Артур стиснув кулаки.
— Професоре, досить загадок!
— Роботи виконують свою місію, — сказав Твісел.
Усі завмерли.
— Які роботи? — Белінда втупилася в нього так, наче побачила вперше.
— Ті, яких ми запустили перед тим, як фанатики захопили колонію. Вони винесли найцінніше — зразки ДНК, модифіковані ембріони, сховища даних. Вони сховалися в місці, яке реноватисти ніколи не знайдуть.
Запала тиша.
— То ви все це планували? — тихо запитав Ральф.
— Я передбачав, що цей момент настане. Але знаєш, що найсмішніше?
— Що?
— Насправді вони бояться не нас. Вони бояться правди. Бо якщо вони визнають, що генетична інженерія могла б врятувати людство, то їм доведеться визнати, що вони були неправі.
Артур похитав головою.
— І це варте наших життів?
— Життя бувають різні, Артуре. Але смерть — однакова для всіх.
Різкий звук вибуху розірвав повітря.
Будівля здригнулася.
— Вони йдуть, — прошепотіла Ешлі.
Твісел встав і випрямився. Його голос залишався спокійним:
— Готуйтеся. Це буде швидко.
Металеві двері вже не витримували. Вони вигиналися, наче картон, розпечені дугою різаків.
— Професоре, — тихо сказала Белінда, — якщо вони вб’ють нас…
— Вони вб’ють нас, — Твісел обернувся до неї. — Але ми вже перемогли.
І саме тоді двері з гуркотом впали, і в лабораторію вдерся розлючений натовп.
***
Ґрунт під ногами вкривав лід. Від холоду німіли ноги. Ральф, Артур і Твісел стояли на колінах посеред головної площі столиці колонії, зв’язані мотузками, що врізалися в зап’ястя. Інші лаборанти лежали на землі, побиті, змучені, дехто — непритомний. Коли фанатики увірвалися в лабораторію, вони стріляли, не розбираючи, кого вбивають, а кого беруть у полон.
Навколо стояв натовп. Люди — ті самі колоністи, яких Твісел та його команда намагалися врятувати від вимирання, — тепер кричали, вимагаючи крові. Вони вже не були людьми. Це був натовп, осліплений вірою й наповнений гнівом.
— Спалити!
— Єретики!
— Бездуховні виродки!
Серед криків прорізався гулкий удар дзвона. П’ять разів. Символічно. П’ять разів — за п’ятьма головними законами реноватистів, серед яких: “Не чини зла творінню Божому”, “Не порушуй задуму Творця” та “Чистота є запорукою спасіння”.
Попереду, піднявшись на платформу, сидів головний суддя цієї вистави — Пророк Джонатан Спаркл.
Його бліде видовжене обличчя майже не виражало емоцій. Темний плащ спадав до землі, а очі були примружені, ніби він роздивлявся пляму бруду, а не людей, що перед ним стояли.
— Діти мої, — почав він тихим, але проникливим голосом, що змусив натовп стихнути.
Запала тиша, немов розлилася крижана вода.
— Перед нами — творці скверни. Вони зазіхнули на саме життя. Вони хотіли зруйнувати задум Творця і створити нову расу — расу нелюдів.
— Гріх! — закричали віряни.
— І за це вони мають отримати правосуддя!
Натовп схвально загудів, наче одне величезне тіло.
Твісел підняв голову. Він не хотів, щоб це було його останнє видовище — купка фанатиків, що святкували майбутню страту.
— Ви не знаєте, що робите, — промовив він, і його голос не здригнувся.
Спаркл глянув на нього з цікавістю.
— О, ми прекрасно знаємо. Ми знаємо, що ви обманювали людей. Казали, що наша кров “занечищена”. Що ми “вироджуємось”. Ми знаємо, що ви нас ненавидите.
— Ви неправі, — спокійно сказав Твісел. — Ми вас любимо. Саме тому і працювали над порятунком.
Пророк скривився.
— Ви не розумієте, що людина — це більше, ніж набір генів.
— А ви не розумієте, що природа не створює досконалих систем. Ми не підлаштовані під цю планету. Ми тут чужі. І якщо ми не змінимося, то вимремо.
— Ліпше померти з чистою душею, ніж жити, спотворивши задум Божий!
— А ви йдете далі, — не відступав Твісел. — Ви не просто забороняєте змінювати людей. Ви знищуєте всіх, кого вважаєте “неправильними”. Ви вже стерилізували всіх, хто народився з вадами. Тепер винищуєте нас. І що далі? Скільки ще життів ви заберете, перш ніж зрозумієте, що самі прирікаєте свій народ на смерть?
Запала тиша.
Спаркл повільно підвівся.
— Ви не маєте права говорити від імені народу. Народ вже зробив свій вибір. Ви — вороги.
Він підняв руку, і двоє охоронців витягли вперед двох хлопців — синів Белінди та Ешлі. Діти, не старші десяти років, були залякані, але не плакали. Їхні матері, які стояли в натовпі, закричали, намагаючись прорватися до них.
— Скажи нам правду, професоре, і діти житимуть, — звелів Спаркл.
Твісел відчув, як його серце стиснулося.
— Де ви заховали решту результатів своїх експериментів?
Професор заплющив очі.
Він бачив майбутнє. Людство, яке вмирає через безпліддя. Останніх людей, що втрачають здатність до розмноження. І бачив інше майбутнє — те, яке він заклав у своїх роботах. Майбутнє, де нове покоління, очищене від хвороб та слабкості, виходить з Ковчега, щоб жити на цій планеті.
— Мені шкода, — сказав він.
Пророк подав знак. Лункий постріл розірвав тишу.
Белінда скрикнула. Хлопчик впав на землю, кров розпливлася по мерзлому пилу. Ешлі закричала, кидаючись уперед. Другий постріл. І другий хлопчик впав і застиг.
Твісел стиснув щелепи так сильно, що аж заболіло.
Спаркл нахилив голову.
— Ви не дали нам вибору.
Професор повільно підвів погляд.
— Ви зробили його самі.
Пророк махнув рукою.
— Завтра на світанку — страта.
Натовп вибухнув радістю.
Охоронці схопили Твісела, Артура та Ральфа, тягнучи їх до в’язниці.
Професор востаннє глянув на темне небо. Він знав, що його життя скінчене. Але він також знав, що вночі, глибоко під землею, почався відлік останніх 120 років. Ковчег чекав свого часу.
Ранок на цій планеті завжди починався з тьмяного, сіруватого світла, яке ледь пробивалося крізь густі хмари. Але цього разу, здавалося, навіть сонце не хотіло дивитися на те, що тут відбувалося.
Головна площа колонії була заповнена людьми. Деякі прийшли через ненависть, деякі — через страх, а ще частина просто боялася не прийти. Всі знали, що того, хто не підтримує пророка, може чекати така сама доля.
***
Посеред площі стояли три дерев’яні палі. Вони були міцно закріплені, а навколо акуратно складено сухе пальне — фанатики любили, коли їхні страти мали ефектний вигляд.
Професор Твісел, Артур і Ральф стояли зв’язані перед ними. Вони не говорили між собою. Сенсу в словах вже не було.
На підвищенні стояв Пророк Джонатан Спаркл у темній мантії. Він здався Твіселу навіть худішим, ніж зазвичай — наче разом з люттю висушив і власне тіло.
— Сьогодні, брати й сестри, ми очищаємо нашу колонію! — голос пророка був сильним і проникливим, він віддавав луною від кам’яних будівель. — Сьогодні ми змиваємо гріхи цих єретиків, цих творців нечистоти! Нехай вогонь спалить їхню скверну, і нехай наш народ стане чистішим!
— Слава пророку! — заволав натовп.
Твісел дивився перед собою, наче не чув. Його думки були не тут.
“Вони думають, що перемагають, — подумав він. — Вони думають, що я програв. Але вони не знають. Не знають, що програли ще до того, як ця площа наповнилася людьми”.
Його губи ледь помітно смикнулися у посмішці.
Спаркл це помітив.
— Що це? Невже посмішка? Ти знущаєшся? — Пророк зійшов з підвищення і підступив ближче. Його очі звузилися. — Ти маєш боятися, професоре! Трястися, наче щур! Але ти не боїшся. Чому?
Твісел повільно перевів погляд на нього.
— Бо ти горітимеш в пеклі разом зі мною.
На мить у погляді пророка з’явився проблиск нерозуміння. Потім — сумнів. А потім — страх.
— Починайте! — різко крикнув він, відходячи назад.
Охоронці підвели в’язнів до паль, прив’язали до них грубими мотузками. Запах диму вже розносився по площі — фанатики підпалювали смолоскипи.
Натовп ревів. Артур дихав уривчасто, його руки здригалися, але він тримався.
— Я не хотів помирати отак, професоре, — пробурмотів він.
— Ти й не помреш просто так, — відповів Твісел.
Ральф криво посміхнувся.
— А ти хитрий сучий син… Я так і знав, що в тебе є план.
— Був, — спокійно сказав професор. — І він спрацював.
Він відчув у роті тверду капсулу, яку ховав за щокою з моменту, коли їх схопили.
Поки натовп радів своїй “перемозі”, він прокусив її.
Хімічна реакція почалася майже миттєво.
Його легені наповнив густий паралізуючий газ. Він повернув голову до Артура і Ральфа, вдихнув носом і видихнув газ прямо їм в обличчя.
Вони захиталися, їхні очі закотилися, а тіла за мить обм’якли. Вони померли без болю, навіть не відчувши полум’я.
Професор видихнув востаннє.
Тепер залишалося лише чекати.
Вогонь підбирався до нього. Він відчував жар, чув тріск полін, крики натовпу, що ставали все голоснішими…
І тоді — ВИБУХ.
Голосний, нищівний, сильний настільки, що хвиля від нього збила багатьох людей з ніг.
На тому місці, де стояв Твісел, тепер не було нічого. Його тіло було оснащене детонатором, який спрацював від певної температури.
Вакуумний вибух вмить витягнув кисень з навколишнього повітря. Вогонь, який мав символізувати святкову страту, перетворився на бурливий смерч, що поглинув усе навколо.
Пророк Спаркл впав із платформи.
Його обличчя, ще мить тому спокійне, спотворилося від жаху, коли він зрозумів, що палає живцем.
Він намагався кричати, але не зміг. Полум’я заповнило його легені.
Коли вибухова хвиля розсіялася, на площі залишилися лише обгорілі тіла.
Реноватисти втратили лідера. Вони втратили свою силу.
Їхня ідеологія ще деякий час жеврітиме, але без голови змії їхня система швидко впаде.
Колонія, можливо, і не врятувалася. Але вона більше не була під владою темряви.
А десь глибоко під землею, у закритій печері, активувалися машини.
Ковчег чекав 120 років, доки штучні утроби ростили нове покоління.
Покоління, що буде позбавлене релігійного фанатизму, генетичних хвороб, слабкості людської природи.
Старе людство вимерло.
І коли Ковчег відкрився, з нього вийшли нові люди.
Люди, що могли вижити.
Люди, які ніколи не дізнаються, ким був професор Твісел.
Але саме він подарував їм новий світ.
***
Гори стояли, наче велетні, вкриті кригою. Сотні років їхні вершини були закутані в лід і темряву, байдужі до того, що відбувалося внизу. Вони не чули криків фанатиків, що колись палили людей живцем. Не бачили, як згасала колонія, як її вулиці ставали пустельними, а будівлі — руїнами.
Люди думали, що вони — останні. Вони помилялися.
Коли небо освітилося білим світлом, вхід до печери, прихований у надрах скель, повільно відчинився.
Гладенькі штучні двері розсунулися безшумно. З темряви вирушила процесія.
Спершу — роботи. Високі, витончені конструкції, схожі на примар зі старих легенд. Їхні обличчя були гладенькими, беземоційними, але їхні рухи — плавними, майже людськими. Вони йшли попереду, як провідники.
За ними — діти.
Близько двох сотень хлопчиків і дівчат, однакового зросту, у простих сірих костюмах. Їхні обличчя були бездоганними — симетричними, чистими, позбавленими дефектів, що мучили їхніх предків. Їхні очі — ясними, чужими, позбавленими страху чи емоцій.
Вони йшли рівними рядами, не зупиняючись.
Вони не помічали тих, хто стояв біля руїн.
Але старі люди помічали їх.
Залишки колоністів, які пережили десятиліття голоду, хвороб і виродження, зібралися перед руїнами. Їхні тіла були зігнуті, обличчя спотворені зморшками, пухлинами, шрамами від генетичних захворювань, що передавалися з покоління в покоління. Вони думали, що вони — останні люди, приречені згаснути серед каміння.
Але вони побачили нових людей.
І впали на коліна.
Дехто плакав. Дехто шепотів молитви — тепер уже не старому пророку, а тим, хто стояв перед ними. Вони не просили порятунку. Вони знали, що для них його не буде.
— Пробачте нам… — прошепотів хтось.
— Пробачте нам за те, що зробили наші предки…
Нові діти продовжували йти.
Їхні вирази облич не змінилися.
Жоден із них навіть не глянув у бік тих, хто благав їх про прощення.
Вони пройшли крізь останніх людей, як крізь тіні.
Роботи вели їх уперед.
Вони піднялися на пагорби й подивилися на світ, що залишився їм у спадок.
Стара колонія гнила в руїнах.
Але новий світ був чистим. І тепер він належав їм.