Серед вчених, що зібрались навколо колеги з його комп’ютером, повисла довга тиша.
Було чутно, як працює обладнання навколо, як кондиціонери ганяють кімнатою охолоджене повітря, як свистять вентилятори в комп’ютерах. Здавалось, ще трішки – і можна буде почути, як рухається електрична енергія вздовж проводів, розкиданих усією кімнатою.
– Невже це кінець? – Прошепотів хтось ледь чутно, але навіть такий тихий голос здавався наче грім серед ясного неба.
Це дало поштовх і іншим.
– Та не може бути…
– Щоб отак…
– Та завжди є вихід.
– А може, все ж помилка?…
Однак всі розуміли – шансу на помилку не залишилось. Усі розрахунки були перевірені безліч разів, і їм знаходилось лише більше і більше підтверджень щодня.
Кращі астрономи і математики приречено закрили очі руками, відвернулися, важко опустились прямісінько на підлогу. Один з них розлючено перевернув стіл. Від шуму декілька чоловік перелякано підскочили і зойкнули, але зрештою повернулись тиша і мовчання, які подекуди переривались лише чиїмось тихим плачем.
Все говорило про те, що Землі залишились лишені тижні.
***
Скоро усі люди на планеті обговорювали найскандальнішу новину нашого часу: ядро нашої планети «заражене» – його пожирає зсередини чорна діра.
Це звучало абсурдно, настільки, що більшість людей відмовлялись у це вірити. Багато хто запевняв, що це чергові спроби влади тієї чи іншої країни перевірити межі дозволеного – наскільки сильно люди дозволять собою керувати. Піднялась цілковита паніка, якою хтось намагався керувати, хтось – заспокоїти, а хтось просто махнув рукою.
Існування мікроскопічних чорних дір було теоретично доведено близько століття тому. Шанс того, що щось подібне буде дійсно виявлено, був просто нікчемний, а шанс того, що така діра з’явиться у ядрі нашої планети – ще меншим. Тому ніхто не готувався, не вірив. Однак, це сталось. Можливо, якась людська поведінка подіяла як магніт, можливо, такою була просто людська вдача. Та це ніяк не змінювало самого факту – Земля приречена, і людство разом з нею.
***
– …але «Геркулес» ще не готовий!
– Спробуйте пояснити це чорній дірі!
Він залишався їх останньою надією, хоч і був досі недобудований. Це був навіть не найкращий серед найгірших варіантів, це був фактично єдиний можливий варіант.
– А ракети…
– Не відлетять достатньо далеко. Тема закрита.
***
– Скажу відверто, мені вся ця ідея здається абсолютно ідіотською. Але розумію, що нічого кращого немає, – важко зітхнув Микола.
– Отож і воно, що нічого кращого не вигадали. Тому робимо, що можемо, – так само важко зітхнув Джеймс. – Все, годі, вони вже тут.
Ледь він встиг договорити, як відкрились двері у каюту, де вони займались технічним обслуговуванням, і до них вплила Кейла – увесь медичний персонал кораблю в єдиному обличчі.
– Молодь чекає на вас, капітан.
– Якісь відхилення були знайдені? – Стурбовано уточнив Джеймс.
– Звісно ні. Я б повідомила про це ще по радіозв’язку.
– Ну, – він знову важко зітхнув. – Тоді немає причин затримуватись.
Скоро усі троє були у кают-компанії, кожен куточок якої розглядали шестеро підлітків – по троє юнаків і дівчат.
«Вони ще зовсім діти,» – сумно подумав капітан, надаючи своєму обличчю привітного і радісного виразу.
– Вітаю вас на «Геркулесі»! Мене звати Джеймс, і я ваш капітан. Не знаю, що вам розповіли на Землі, але обіцяю – все не так погано…
За десяти хвилинний монолог він намагався розрядити атмосферу, і коли у нових членів команди почали з’являтись перші посмішки – капітан зміг дозволити собі трішки розслабитись. Він переживав, що корабель буде повним дітлахів, але на Землі провели непогану роботу, і усі молодші колеги видавались старшими від свого віку. Хоча б на перший погляд.
Навряд хтось їм сказав справжню мету їх прильоту сюди. Можливо, хтось вже здогадувався… Та не варто їм все казати зараз. Все ж таки, вони ще занадто молоді, щоб правильно до цього віднестися.
– …тому, наше завдання – швиденько знайти нову планетку для людей. Раз-два, справа на якихось кілька років. Не встигнете і оком моргнути, – закінчував свою промову капітан. – У нас є достатньо часу, щоб познайомитись поближче, але у нас зовсім немає часу на пусті балачки. Тому прямісінько з цього моменту ми приступаємо до роботи.
На відміну від звичайних космічних команд, тут все було трішки більше схоже на армію. Але і політ намічався не стандартний, і на Землі усіх про це попереджали, тому всі сприйняли це як належне і розійшлись по справам. Старший екіпаж – капітан Джеймс Андерсон, пілот Микола Мельник, спеціалісти широкого профілю Ханамі Акіяма і Франц Мюлер, а також медик Кейла Сміт – розійшлись кожен по своїм робочим місцям і приступили до виконання обов’язків. Молодшому екіпажу було дозволено напротязі місяця вільно переміщуватись між ними усіма, спостерігати за їх роботою, а в подальшому, кожен повинен буде обрати собі наставника і піти до нього в учні.
Звісно, на Землі все врахували, і люди були підібрані так, що створювали ідеальну команду. Зрештою, жоден напрямок роботи не залишився проігнорованим, а жоден член екіпажу – без роботи.
«Геркулес» був першим міжпланетним кораблем, не якоюсь там ракета! Хоч і недобудований, але все одно гордість Землі!
І він відправився у свій перший і найголовніший політ.
Екіпаж намагався не думати про те, що він же мав бути і останнім.
***
– Капітан, ми вийшли на пряму траєкторію до «Проксіми Бе», – відрапортував Ян, звіряючи прилади.
– Як швидко ми перейдемо до посадки на планету? – Запитав Джеймс, розглядаючи зображення планети на екранах.
– Через тридцять дві години, – цього разу відповів старший пілот, кинувши погляд на молодого чоловіка поруч.
– Тобто посадки? – Все ж перепитав Ян, відвертаючись під пульту керування.
Корабель, з налаштованим автопілотом, продовжував рух по заданим координатам, хоч атмосфера у кабіні і змінилась.
Капітан, постарівший за час польоту, з сріблястими бровами, зустрівся поглядом з молодим чоловіком, який буквально сформувався на його очах. Він чудово знав, що від нього очікувати. Присутні Микола і Марсела – спадкоємиця ролі капітана і його заступниця – мовчки спостерігали.
– Але ж «Геркулес» ніколи не призначався для посадки на планету з щільною атмосферою! – Розгублено сказав Ян, переводячи погляд з Джеймса на Марселу. – Як же?…
– Ми і не повинні нікуди звідси летіти, – спокійно відповів капітан, зітхаючи.
За усі ці роки польоту, він так і не наважився підняти цю розмову. Йому здавалось, що молодь сама здогадається до всього. Але говорити про це прямо він, щиро кажучи, боявся
– Тобто?… Ще ж у наш перший день, ви, капітан, чітко сказали мету нашого польоту: знайти нову планету для людства. А тепер кажете, що ми не повернемось?…
– Скільки часу в нас зайняв політ сюди? – Запитав молодого колегу Микола, дивлячись на нього втомленими очима.
– Двадцять чотири роки, вісім місяців і двадцять один день. Згідно Земного часу…
– І це ми ще не долетіли. А ще дорога назад. Ти розумієш, скільки пройде часу з моменту нашого відльоту? – Спокійно продовжував старий пілот, намагаючись говорити дружелюбно.
Ян кивнув головою, по його обличчю було зрозуміло – хлопець почав розуміти.
– Відправити сигнал буде швидше, ніж летіти додому, – погодився він. – Але це не привід розбиватись при посадці!…
– Я не хочу тебе засмучувати, але… Це кінцева точка нашого польоту, – тихенько додала Марсела, яка намагалась втримати сльози. – Ян… Землі вже може і не бути.
– Наші ресурси майже вичерпані. Ми мусимо приземлятись. Або так, або сяк, але наш політ закінчується, – озвучив сурову правду капітан.
– Слухай, – Микола поклав руку на плече колеги. – Я з автопілотом тут впораюсь, а ти йди відпочинь трохи. Ти потрібен будеш нам на свіжу голову через тридцять з хвостиком годин. Відпочинь, зберися з думками.
Кивнувши, той відстібнувся і пролетів через усю кабіну до виходу. Коли за ним закрились двері, атмосфера залишалась все такою ж важкою.
– І чому ніхто не сказав раніше? – Важко дихаючи, запитав Ян у Кейли і Астрід, які в цей час діставали йому заспокійливе.
– Мені здавалось це очевидним, – спокійно відповіла молодша з медиків. – А ти сам не додумався за стільки часу? Нас тут буквально по парі підібрали, і відправили саме в той момент, коли Землі залишалось всього нічого. Ну серйозно, це було зрозуміло з самого початку.
– Але якщо там все ще є люди, які чекають…
– Земля загинула більше двадцяти років тому, – спокійно сказала Кейла, погладивши Яна по плечу.
Він лише кинув на неї розгублений погляд.
Це була неофіційно заборонена тема для розмов. Усі боялись того відчуття розпачу, яке несла за собою думка про Землю. Адже вони одинадцятеро – останні люди у всьому космосі. Але це була сурова реальність, з якою вони повинні були зіштовхнутись рано чи пізно.
Час посадки наближався. Головним пілотом був Микола, хвилюючись за стан Яна. Та й досвіду у посадці космічних ракет у нього було набагато більше, хоч «Геркулес» і відрізнявся від них. Однак досвіду у посадці космічних кораблів взагалі ні у кого не було.
Їх жахливо затрясло. В якийсь момент, усі зовнішні камери почали відмовляти одна за одною – не витримували вхід в атмосферу. Жодних ілюмінаторів у «Геркулеса» не було – інженери переживали, що за такий довгий переліт вони будуть радше проблемою, аніж чимось корисним, – тому посадка відбувалась лише за приборами.
Здавалось, це продовжувалось вічність. Усіх безпощадно кидало зі сторони в сторону, і, прив’язані до крісел, вони бовтались туди-сюди, абсолютно безпомічні. Вони відчували, як їх тіла наливаються вагою – давала знати про себе місцева гравітація. І хоч увесь екіпаж в обов’язковому порядку займався з різними тренажерами, щоб їх кістки не деформувались від невагомості, але це давно забуте відчуття важкості тіла було для них як щось абсолютно нове.
Через скажений гуркіт і свист, в кабіні пілота почувся тріск, і корабель затрясло ще сильніше.
– Що відбувається?! – Перекрикуючи шум, запитала Марсель.
– Один з наших відсіків відвалився! – Так само голосно крикнув у відповідь Микола.
– Котрий саме?
Пауза, під час якої капітан порався з комп’ютером, здавалась вічною. Аж нарешті, пролунала відповідь.
– Медичний!
Все. Можна рахувати місію завершеною.
Усі члени екіпажу знаходились на своїх робочих місцях – не було ніякої можливості тримати їх в одному приміщенні. Та й це було по-своєму небезпечно – наприклад, на випадок розгерметизації. На щастя, ізоляція окремих відсіків витримала. Але вони щойно втратили обох своїх медиків, і увесь запас ліків, який був у них з собою. Кілька аптечок то тут, то там можна було не враховувати – цих ліків не вистачить для колонізації планети.
Джеймс проковтнув грудку, що застрягла в нього в горлі. Лице Марсель не виражало жодних емоцій, коли в неї по щоці потекла сльоза. Але обидва пілоти були занадто зосереджені, щоб реагувати на втрату частини корабля і двох членів екіпажу.
А через кілька хвилин, страшні звуки повторились, і всі вони розуміли – скоріш за все, був втрачений ще хтось. Ніхто не реагував. Вони були безсильні щось змінити.
Коли «Геркулес» нарешті досяг поверхні планети, від нього фактично нічого не залишалось. Вони втратили всі додаткові відсіки, а отже – майже весь екіпаж. Обломки кораблю ще частково догорали в атмосфері, шматки горіли на поверхні.
Кабіна була вщент розбита, про герметичність не могло йти і мови, більшість кисню вже вийшла назовні, і незвичне, кисле на смак місцеве повітря знаходило собі шлях всередину, до людей. Воно смерділо, неначе гниюча рослина, дихати ним було жахливо неприємно, але можливо.
– М’якою посадочкою це не назвеш, – прохрипів Микола, навіть не намагаючись піднятись.
– А я думав, ви профі, – прокашлявшись, відповів йому Ян.
Скинувши з себе відірвані кабелі і внутрішню обшивку, він перевірив, чи нічого собі не зламав, і піднявся у повний зріст.
Вони впали десь посеред скальної рівнини. Навколо не було видно нічого, окрім уламків. Ні води, ні рослин.
– Це точно та планета? – Голосно запитав він, озираючись.
– Якщо ти можеш дихати без скафандру – тоді точно, – хрипко відповів Микола і закашлявся.
У нього жахливо пекло у грудях і все нестерпно боліло. А прокашлявшись, він поспіхом витер сліди крові з долоні.
Джеймс з окровавленою головою знайшовся неподалік. Поруч з ним була Марсель – у неї в крові було все обличчя, і, здається, дівчина не дихала.
– Хто… хто вижив? – Не своїм голосом запитав Джеймс.
В кількох сотнях метрах були уламки одного з відсіків. Туди і кинувся Ян, щойно капітан прийшов до тями.
Микола, який досі сидів на своєму місці, перечислив усіх, кого бачив, не додаючи себе до них. Його капітан все зрозумів і кинув на старого пілота погляд, повний болю.
– Невже ми стільки років летіли сюди, щоб от так тупо все закінчилось?! – У люті і розпачі запитав Ян, і з усією сили копнув ногою якийсь не палаючий уламок поруч з собою.
– Казали ж… ін… женери, – важко дихаючи, сказав Джеймс. – «Геркулес»… не… готовий…
Повисла тиша.
Знайти у цьому всьому аптечки і надати хоч якусь допомогу, Ян здогадався далеко не одразу. Микола м’яко відмовився від допомоги. Через кілька годин, він помер. Марсель загинула, не приходячи до тями. Капітан Джеймс встиг наостанок трішки поговорити з молодшим пілотом. Ханамі, знайдена серед уламків неподалік, протрималась добу, але для неї не було необхідних ліків. Франц протримався на два дні довше своєї колеги. Знайдені поодаль тіла Олівера, Мартіна і Евелін були вже холодними, та й судячи з ран на їх тілах – вони не мали жодного шансу на виживання. Нікого з медичного персоналу так і не знайшлось.
Останнім, хто вижив, був Ян.
– Завжди я останній.
Він проклинав все навколо.
Їжі не було – автомат, який перетворював сіроватий порошок на щось їстівне переніс цю посадку не краще самого екіпажу. А в таку дорогу, вони нічого іншого і не могли з собою взяти.
Голод мучив останнього космонавта. Холодні ночі, пекельне сонце удень, смердюче і кисле на смак повітря намагались зробити те, що не вдалося щільній атмосфері.
У нього не було сил відійти далеко від уламків. Та й навіщо? Як сказала тоді Марсель, їх було «по парі». Він свою пару втратив. Цікаво, кого з дівчат намітили для нього? Вони всі спілкувались більш-менш однаково, і за стільки років, вони всі зблизились між собою, і…
– Та яка різниця, – сплюнув він на землю і підняв голову.
Наближався черговий захід сонця. Небо поступово фарбувалось в темно-зелений колір. Який би тут не був склад атмосфери, він точно відрізнявся від Земного. Цікаво, наскільки вчені вгадали з його складом? Можливо, це було ще однією причиною, чому «Геркулес» не витримав.
– Теж мені, Геркулес, – гірко розсміявся Ян, достаючи з кармана пігулки. – Невдалий ковчег…
Він насухо проковтнув цілу жменю пігулок. За нею – ще одну. Це були усі пігулки, які йому вдалось знайти серед уламків.
Коли останній сонячний промінь зник за горизонтом, тіло останньої людини у Всесвіті важко впало на поверхню чужої планети, яка не захотіла приймати до себе паразитів, під назвою «люди».
Так, починаючи з однієї випадковості і закінчуючи наслідками поганої підготованості, закінчила своє існування, можливо, єдина розумна форма життя у Космосі. Усі старання Еволюції були дарма і привели лише до Великої Катастрофи, в якої навіть не залишилось свідків.