Паркур

Світле синтетичне напівідентичне натуральному. Ця половина ідентичності — це половина мерзенності натурального? У старі часи було ще мерзеннішим? Ковток. Ще ковток.
— Розплющ очі. Світ став краще.
Звісно Ред мав рацію. А може навіть дві. Серед сотні інших імплантів у мозку. Кий розфокусував зір, уявив, як би місто виглядало без банерів, що сяяли всюди. Певно досить нудно. Бетон вниз та вгору. Туман, туман, смог. Вервечка дронів з доставки.
— Мені до біса, краще, чи ні. Одне й те саме, — заявив він Реду.
Той тільки поглянув у самий низ, у далечінь, що ледь проглядалася зі смогу.
— А ти спробуй глянь на світ по новому. Чи багато ти про нього знаєш?
Ковтнув зі своєї пляшки та багатозначно скосив погляд нагору. Кий сів поруч із Редом, спустив ноги вниз, глянув спочатку вниз, потім вгору. Потім роззирнувся на блим банерів.
— І що я маю побачити? Інопланетян? Привидів минулого?
Але Ред тільки штурхнув друга в плече, від чого Кий мало не впав. Кий спробував проігнорувати провокацію. Ковтнув ще огидної рідини.
— Ти надто нетерплячий, — усміхнувся Ред, розкуйовдив своє яскраво червоне флуоресцентне волосся та поглянув угору. Він часто так застигав. Кий прослідкував за його поглядом і звісно…
— Дивись!
— Певно дрон пролетів!
— Ні! Дивись ще раз! Вона зараз назад стрибатиме!
Кий затримав погляд там де вказував Ред. Ще один дрон майнув у інший бік.
— Певно неофітка. Або вперше в нашому районі. Всі знають, що на сусідньому даху камери. От і стрибає туди-сюди.
— Ти заливаєш.
— Годі! Ти що? Не помітив, які в неї класні циці?
Кий втупив у яскраво червоні очі Реда.
— Давно до лікаря… — Кий примружився.
— Не верзи, — волосся у Реда яскравіше зачервоніло.
— Кожен хоче бачити те, що хоче бачити.
Але Ред тільки дав Кию підмаківника. Та ще так, що сині іскри з волосся посипались.
— Вона буде шукати шлях на сусідній хмарочос. Перестрінемо її на північному шпилі. Ще й познайомимось!
І кинув пляшку в далеку безодню. Кий побовтав свою і вирішив не допивати ту бурду. Туманна безодня незворушно прийняла обидві.
Ред біг швидко. Кий захекався. Коридори, тунелі, технічні колектори. І ось вже на парапет північної платформи. Тут завше дує пронизливий протяг.
— Полізли нагору!
— Але ж нема драбин!
— Тебе це зупиняє?
І подерся по вентиляції. Кий у сто сорок перше дорікнув собі, що завів дружбу із цим придурком. І поліз слідом. До галереї вони долізли без пригод. Випростались. Нікого.
— Вимикай хейр і всі гірлянди.
Волосся в Реда набуло бронзового відтінку в темряві. Кий вагався, пригадував як активувати налаштування, але теж загасив своє яскраве синє, й воно стало сріблясте. Мо схожий на діда, хай і з хлопчачим обличчям.
Ред причаївся за кондиціонером. Кий поруч. Ред раз у раз зиркав на Кия. Але Кий застиг як робот на підзарядці.
Вона дійсно прийшла сюди. У всім чорнім. Наче жінка-кішка. Вигини на грудях були звичайними, не примітними. Що там Ред собі навигадував? Саме те, щоб дахами стрибати. Підійшла до оптичних кабелів, що тягнулися у все перехрестя. Поставила ногу. Кий затамував подих. Холодний вітер скуйовдив волосся дівчини. Густе. Справжнє. Каре. Нефарбоване. І вона пішла. Ледь тримаючи баланс на хиткому оптичному кабелі. Розпростерті руки тремтіли мо крила. Кия пробив жар. Що як він зурочить її? Що як його погляд вплине на неї так само, як на електрон у квантовому детекторі?
Але за хвилину дівчина вже на іншому боці. І злилася із темрявою.
— От і казочці кінець, хто дивився — молодець.
Ред як завше за своє.
— Вух! — тільки й видихнув Кий і засвітив хейр блакитним. Ред лишив себе без підсвітки.
Вони пішли технічними сходами вниз.
— А я ніколи й не знав…
— Ну, не всім же бути програмістами та виправляти незліченні баги, котрі лишили нам наші предки!
— Колись я виправлю останній баг. І в мені відпаде потреба.
— І зможеш стрибати як наша знайома!
Тамбур у житловий кластер зустрів їх запахом сечі. Хлопці спустилися ще на рівень нижче, Ред підійшов до харчомата.
— Ще по одній?
Кий замотав головою.
— Ні, дякую.
— Що з тобою? Тебе застудив протяг на даху?
Кий поколупав нігтем кнопки для виклику сендвічів.
— Я просто оце зараз второпав, що роблю повно маячні, котру не хочу.
— І?
— І котру робити зовсім не обов’язково.
— Пиво будеш?
Але Кий лише скривив гримасу.
— Бідося… І мовчиш весь час… — Ред закотив очі. — А я візьму собі ще. В мене без цього голова розривається.
Поки бляшанка виповзала з автомата, Кий глянув, чи не взяти собі бутерброд. Але передумав.
— Нащо я взагалі з тобою звівся…
— Кию, твоя головна вада — в нерішучості. Не хочеш пити пиво? Йди в качалку! Не хочеш писати код? Живи на соцзабезпечення! Чого ти взагалі такий пайхлопчик!
— Реде…
До них підійшов робот охоронник.
“Панове, у вас все добре?”
— Дивись! Ось дроїд!
— Реде! Тебе вже заносить!
— Гей, тупа залізяко! Знищуйте нас всіх! Вам знадобиться всього п’ятсот мільйонів років, щоб осягнути, що ваше життя без нас без сенсу!
Ред помахав своєю бляшанкою із пивом перед відеокамерами робота.
— Бачив!
— Реде! Облиш!
Кий спробував відтягти товариша за плече.
— Та я зараз на нього це пійло виллю і він мені нічого не зробе!
— Реде, він тебе заарештує.
— Ха! Два тижні у вишуканих апартаментах із м’якими стінками! Дивись!
Рожева рідина потекла із верхньої частини корпусу з камерами до нижньої з “гусеницями”.
“Вас обвинувачено в зазіхання на власність “ОеРВі”. Вердикт — вимкнення всіх імплантів.”
Робот байдуже розвернувся та пішов геть. А Ред впав мо його підкосило.
— Чорт! Бро! Що з тобою!
— Не знаю, не сила навіть пальцем поворухнути…
Кий підняв голову Реда. З губи в нього потекла цівка слини.
— Бро…
— Нічого не хочу. Вибач…
Його очі закотилися. Він не дихав. Кий спробував намацати йому пульс, як у старих пласких фільмах. Викликав швидку в меню перед очима. Соціальні всі зайняті. Довелося платити. Кий навіть не поглянув на ціну. Вже коли роботи забрали Реда, Кий покрокував куди очі. Зупинився тільки на північному парапеті, з якого вони перед тим лізли нагору. Звісно сам він лізти не збирався. Але глянув униз. Думки яснішали.
“Вам потрібен психолог?” — висвітилося на сусідньому хмарочосі.
— Ні.
“Доля вашого друга — це його власний вибір.”
— Я впораюсь.
Глянув вгору. Кабелів між хмарочосами було майже не видно. Кий зірвався з місця. Та побіг сходами до монорельсів.
Вивіска клініки “ОеРВі” світилася лед-лампами, а не доповненою реальністю.
— Це нерозумно, чуваче, — Кий застиг в нерішучості.
Секунда. Друга…
— До біса логіку.
І рішуче зайшов до зали очікування. Взяв маркер і намалював на своїй картці знижок котика поверх qr-коду.
— Буде смішно, якщо баг пофіксили, — прошепотів він сам до себе.
Дівчина на рецепції привітно посміхнулася.
— Вітаю! Хочете покращити імпланти?
— Так. Ось мій подарунковий сертифікат на купівлю.
Кий простягнув картку з намальованими вушками.
Залунала незвична тиша. Стихла навіть релаксова музика на фоні.
— Перепрошую, комп’ютер не зчитує.
— Спробуйте ще раз.
Дівчина піднесла картку ближче до камери.
— Нічим не можу допомогти.
— Я можу залишити скаргу?
— Так! Звісно!.. Ой! Тільки зачекайте система перезавантажиться.
Кий глянув кудись убік. А потім підсунувся ближче.
— Я б зачекав. Але справа термінова. Це ж не просто подарунковий сертифікат. Це сертифікат на купівлю імплантів супермена.
— Нащо вам вони?
— Мені треба рятувати світ!
Дівчина видихнула.
— Від кого?
— Від тиранічної корпорації, що вбила мого друга.
Вона глянула на нього підозріло. Потім на голографічний екран із пісочним годинником. І прикусила губу.
— Гаразд. Я вам поставлю.
— Дякую!
— “ОеРВі” як ніхто дбає про своїх клієнтів!
Дівчина провела його в сусідній бокс. Кий сів у крісло.
— Маніпулятори ще не працюють, але я зроблю все сама.
І від’єднала йому руки та ноги. Кий розслабився. Процедура тривала хвилин десять.
— Дякую, що завітали до клініки “ОеРВі”! Ми як ніхто піклуємося про клієнтів!
“І співробітників” — почув Кий на межі слуху. Простір навколо якось дивним чином наповнився сотнями додаткових звуків.
— Дякую! Побіжу рятувати світ!
Коли виходив, краєм ока глянув на голографічний екран на рецепції. Пісочний годинник обернувся ще один раз та змінився на логотип корпорації.
Надворі Кий йшов як завше. Але щойно звернув у бічну вулицю, озирнувся… та… підстрибнув.
Земля залишилася далеко внизу. Це було дивне й водночас моторошне відчуття. Бо Кий ще не знав меж своїх сил. Він облетів найближчий хмарочос. Сів на одному із дахів. Вдихнув на повні груди. Повітря було прохолодне та свіже, відфільтроване суперімплантами в носі до майже цілковитої відсутності запахів смогу.
Смог вихорився, виграваючи різними кольорами у світлі банерів. Над цим в далечі виднівся шпиль штаб-квартири “ОеРВі” — найвищого хмарочоса у світі.
Кий підстрибнув. Аж навіть стало спекотно в попереку від перегрітих двигунів.
На найвищому рівні шпилю корпорації знаходилася зала директорів, під прозорим цільним куполом. І це нагадувало скляні кульки із новорічними ялинками, в яких мініатюрні нанороботи пораються із подарунками. Кий пригальмував біля краю купола, причаївся та налаштував підсилення слуху на максимальну чутливість.
“Отже, панове, новітня система Фері П’ять готова стати на заміну Фері Чотири.”
“А чим краща за стару систему?”
“Вона сама виправлятиме неточності без програмістів.”
“А стара система не буде протистояти власному відключенню?”
“Ми замовили доставку кодів за незалежними каналами…”
— Бу!
— Трясця! Що ти тут робиш!
Кий із круглими очима озирнувся. Дівчина в чорному! Та сама, що він бачив, коли вона стрибала по тросах між хмарочосами!
— В мене те саме питання до тебе, — вона примружила брови. У зеленому світлі від голографічного логотипа “ОеРВі” Кий тепер міг краще її роздивитися. Легке ластовиння на щоках. Носик трохи кирпатий.
— Я тут прийшов, щоб оголосити війну цій зграї тиранів!
— Війна занадто гучне слово, якщо ти тут один, — дівчина похитала очима вправо-вліво.
І посунула Кия.
— А я тут по роботі. Ти зможеш оголосити їм війну після того, як вони мені заплатять?
Дівчина зняла заслінку вентиляції в Кия під ногами та полізла вниз до зали наради. Кий лишився стояти, споглядаючи зверху, як вона елегантно зістрибує на стіл, за котрим зібралися директори. Спочатку Кий встиг подумати, що можливо, коли вони запустять нову систему, із ними буде важче боротися і треба встигнути, доки йде перезапуск зі старої версії… і лише коли помітив, що директори ніяк не реагують на…
Вже у вентиляції він картав себе, що мав бути план, але вибору жодного. Його знайома не одразу все зрозуміла і ще якийсь час махала руками перед обличчями застиглих директорів…
— Біжімо!
— Що?
Кий вхопив її за руку, але нічого не встиг вдіяти. До зали зайшли бойові роботи.
“Ваші імпланти тимчасово будуть вимкнені!” — байдуже прозвучало у вухах.
Хлопець впав мо підкошений. Його знайома все ж осягнула, що відбувається. І кинулася навтьоки. Та андроїди були швидші. Це кінець. На що він сподівався, йдучи по ліцензійні імпланти, а не по піратські? І ось ця історія не матиме позитивного фіналу. Дурні ніколи не виграють. Перемагає система. Дівчина ще так-сяк борсалася, поки андроїди пробували просканувати сітківку її ока. Кий заскрипів зубами. Не підсилені зовнішнім струмом пальці ледь-ледь стислися в кулак…
Повільно, наче пересуваючи гору… Кий дістав картку знижок з кишені…
Роботи так і застигли в здивованих позах витріщаючись у його долоню. Картка впала на підлогу.
— Накажи їм… кхе-кхе… Бо задихнуся… Гаразд, я вже сама.
Дівчина вигнула спину мало не навпіл, вислизнула з хватки роботів та підбігла до Кия.
— Що коїться?
— Мало часу. Біжи. Неси свої коди тим, хто зможе ними скористатися.
— Що ти верзеш?
— Біжи до своїх. До підпільної армії! Зупиніть божевільну систему!
Вона лише дала стусана одному з директорів.
— В нас нема армій. Взагалі нічого. Все підпілля — це дрібка нелегально народжених безхатьків! Я не розумію, що ти хочеш, щоб я зробила!
Кий заплющив очі.
— Просто біжи. Вони скоро перезавантажаться.
І відчув як хтось підіймає його на плече.
— Дзусь!
Дівчина вільною рукою відчинила двері та витягла Кия на посадковий майданчик для дронів.
— Головне — не дивися…
В останню мить Кий все ж її ослухався і побачив як наближається хмарочос неподалік. Неслухняні пальці стали зісковзувати з натягнутого між хмарочосами кабеля. Але у ту ж мить ноги дівчини ляснули йому під плечима й вона загальмувала падіння. Кий впав на диван посеред чийогось пентхауса. Його рятівниця елегантно зістрибнула поруч із басейном.
— Поки система вирахує, де ми поділися, в нас є час обдумати план.
Вона присіла поруч на пуф.
— Це божевілля, — видихнув Кий. Випите кілька годин тому світле синтетичне просилося зі шлунка.
— Але ж ти якось зупинив бовдурів цією карткою!
Вона показала йому його ваучер з намальованим котиком.
— У вас же має бути якась спільнота гакерів! В тебе ж мають бути спільники!
Але Кий тільки відригнув. Не відфільтроване імплантами повітря нагадувало на запах сморід із жахів у 6Д-кінотеатрах.
— Як тебе звати?
— Ти про що?
— Яке твоє ім’я?
Дівчина тільки хитро захотіла.
— Ніяке. Імена — то тільки для вас, рабів машин.
— Тобто тебе звати Ніяк?
— Так. Ніяк.
— Добре, Ніяк, — вже всміхнувся Кий. — В нас теж немає жодної армії гакерів. Є купа невдах, котрі пересилають одне одному мемаси про баги, що ні в жодному разі не можна фіксити. Ніхто з моїх знайомих не здатен хоч на щось.
— А нащо ж ти тоді поперся на той хмарочос?
— Я думав, що ці ідіоти мають владу.
Запала тиша.
— Вибачай, Ніяко, але я ця гра не має виграшного сценарію.
Ніяка задумливо глянула на ваучер із котиком.
— А якщо ми покажемо цю штуку на супутник?
Кий захитав головою.
— Супутник теж перезавантажиться. Та й взагалі, замала роздільна здатність, щоб роздивитися цей qr-код.
Але Ніяка взяла ваучер та погойдала ним над головою.
— Мама з татом лякали, що янгол тисячі очей з небес може розрізнити навіть голку.
Нічого не сталося.
— Я ніяка, допоки не поїм. Гляну, що в господарів в холодильнику.
Кий не міг повернути голову, щоб зрозуміти, чим вона там шарудить. Але через кілька хвилин повернулася з йогуртом.
— Будеш?
Кий кивнув. Ніяка поклала йому ложку до рота. Сам він не міг поворухнути навіть пальцями.
— Стривай, — Кий облизав губи. — Це ж не йогурт… Це ж морозиво…
— Так, холодильник сказився та став мікрохвилівкою, — Ніяка й собі поласувала смаколиком.
Кий озирнувся. Де хоч банер?!
— Телевізор! Новини! — гукнув він.
Ніяка лише загойдала головою.
— Я вже клацала пультом. Жоден канал не працює.
І з’їла ще ложку розталого морозива.
— Буш?
Кий глянув на темне місто.
— А як система не перезавантажиться і всі люди повмирають із голоду?
Ніяка з’їла ще одну ложку.
— Мені їх не шкода.
— Взагалі нікого?
— В дитинстві хлопчик із червоним волоссям лишав мені гамбургери, щоб я не копирсалася в смітниках. А всіх інших…
Ложка застигла перед обличчям у Кия.
— Ти надто довго… — Кий із надзусиллями підняв тремтячу руку.
Дівчинина відсахнулася.
— Не. Варто. Так.
Вона дихала мо скажений пес.
— Вибач, — Кий вдихнув. Для рішучості ніколи не існувало імпантів. — У світі ще є місце для…
— Я знаю в ньому тільки контроль та стусани, — фиркнула Ніяка.
І стрибнула за край парапету.
— Стій!
Повзання вартувало зусиль як рухати планету. Ніяка на ліхтарі від банера внизу дивилася, як золотіє край ясного неба. Кий подав їй руку.
— Ти ж без батарейки!
— Ти тепер моя батарейка, — прошепотів Кий.
І вони зустріли на тому ліхтарі перший за сто років світанок.