Перший контакт

Ось воно, перший контакт. Хто б міг повірити у таку вдачу – капітан Міхал Войтек очолював, та й був усією командою, першого міжгалактичного корабля людства і вже натрапив на позаземне життя. Коли капітан приземлився на потенційно заселену планету неподалік від скупчення життя, яке показували радари, відкрив люка і ступив на поверхню, то ледь не знепритомнів від здивування і радості – навколо юрмився натовп абсолютно різних неповторних позаземних форм життя. З усіх боків було багато конторок з віконечками, що просто таки висіли у повітрі, а до них стояли черги різноманітних істот. Можливо, це був якійсь міжгалактичний вокзал під відкритим небом чи що. За таких обставин на його прибуття мало хто звернув увагу. Тож у пана Войтека був час усе обміркувати.

Відчував себе як дитина на полуничному полі – не знав яку спіленьку ягідку вхопити. Роздивлявся навколо і думав з яким із цих прибульців встановити перший контакт. За відсутності будь-яких особистих преференцій, мабуть з тим, хто буде краще виглядати на фото в підручниках історії, що земні діти читатимуть до кінця існування людства. Отой двометровий стовпо-гедзь виглядає дуже позазeмно і загадково. Усе у Всесвіті здавалося таким неважливим і мізерним в порівнянні з цією величною миттю. Чоловік підійшов до гедзя і на віддиху урочисто промовив:

– Вітаю! Я капітан Міхал Войтек, представник цивілізації планети Земля у Сонячній системі! – він затамував подих і приготувався закарбувати навіки перші позаземні слова. Істота відповіла:
– Співчуваю, станьте в чергу як усі.

Капітанові довелося викарбувати ці слова зі своєї пам’яті назад. В підручниках історії цього можна не писати. Пан Войтек прикликав на допомогу свій улюблений механізм психологічного захисту – раціоналізацію і помислив собі, що мабуть порушив місцевий етикет звернувшись не до тої особи, тож покірно став у найближчу чергу до якогось віконечка. У черзі часу він не гаяв, не міг схибити другого разу, усе людство покладалося на нього, бубонів собі під ніс різні варіанти промов для першого контакту. От і добре, що йому дали потренуватися, цього разу він точно не схибить.

Але чотири місяці та одна година тренувань першої промови пішли прахом, коли пан Міхал нарешті наблизився до омріяного віконечка, всі слова вилетіли з голови:

– Від нашої цивілізації вашій цивілізації – привіт! – вичавив він з себе якусь маячню. Добре, що людство його не чуло.

Представник позаземної цивілізації у віконечку нетерпляче перебив:
– Місце виникнення?
– Ее… Кого, мене? Земля, Сонячна Система… – трохи розгубився капітан.
– Співчуваю. Вам у інше віконечко, – істота показала корявим відростком кудись праворуч.

Капітана Міхала це трохи збентежило, але його готували до неочікуваних ситуацій, тому він не здавався. За наступним віконечком чекало якесь каламутне жовтувато-гірчичне желе зростом з півтора метри. Десь за півгодинки, третя спроба першого контакту відбулася:

– Капітан Войтек! Маю честь вітати ваші форми життя від усього людства!
– Що у Вас? – проігнорувало його позаземне желе.

Тепер Войтек вже був напоготові і не розгубився:
– Перший контакт! – бадьоро вигукнув він.

Чоловіку здалося, що істота глянула на нього з-під лоба, але ж у желе не могло бути лоба.
– Ви заявку заповнили?

Десять років навчання в академії НАСА не підготували його до цього, тільки даремно витратили гроші платників податків.

Він був такий ошелешений, що навіть не подумав нащо всі, власне, стоять у чергах до якихсь віконечок і що це, взагалі, за місце.

– Та я ж тут вперше!
– Тут усі вперше. В середині залу стенд з формами, заповніть потрібну.

З купи незрозумілих круглих шматочків якогось пружного матеріалу на стенді в середині зали він вибрав криваво-мерехтливий з надією, що це якийсь особливий прискорений варіант дозволу. І знов став у кінець черги до бюрократичного желе.

– До цієї форми треба додаток, отам у кінці залу, а потім до черги праворуч, – пробулькало через півгодини жовтувато-гаряче гастрономічне непорозумінння.

Так повторювалося ще кілька разів. Капітан вже втратив лік часу, черг, які він відстояв і слів співчуття, які почув. На що тільки не підеш задля людства. Через кілька годинок (або днів) він мав з двадцяток заяв, додатків, формулярів та уточнень різного кольору, форм та цупкості, деякі з них мерехтіли, пахли, загрозливо зникали і з’являлись в іншій руці, і він би міг закластися, що навіть подорожували в часі та існували у десятьох вімірах одразу. З цим бентежним багатством пан Міхал нарешті став у кінець черги до вже знайомого їстівного бюрократа без лоба. Щоб підбадьорити себе Войтек замугикав під носа мелодію з Одіссеї 2001, до нього обернувся рослинний істот, що стояв попереду:

– І скільки їх у Вас на планеті? Ну форм життя?
– Десь вісім мільярдів.
– Вісім мільярдів! І ви тільки зараз до нас прийшли?! Чого так тягнули? Давно виникли?

Капітан вирішив додати вагомості людській расі і трошки накинув віку:

– Мільярд років.
– Отакої! – істот обернувся до черги попереду: – Пропустіть його, в нього вісім мільярдів!

Звідсіля почувся співчутливий (принаймні Войтеку так здалося) гомін, свист, кряхт і мерехтіння. І капітана пропустили без черги.

«Нарешті! Вони зрозуміли важливість ситуації.» Подумав він. «Так, нас аж вісім мільярдів і ми вже готові вступити до Всесвітньої спільноти.» З останніх сил, але з піднесенням, він підійшов до віконечка:

– Я чув, що у Вас вісім мільярдів? – зацікавлено спитало желе.
– Так, цілих вісім мільярдів і кожного дня все більше.
– Співчуваю, бідна планета…
– Та ж якого біса ви мені усі співчуваєте, у нас нормальна планета! – не витримав Міхал.
– Так, так, тут нема чого соромитись, ми всі через це пройшли.

Після цих слів капітан мав би втратити самовладання, та він його недалекоглядно розтринькав ще у попередніх п’яти чергах.

– Ви заявку неправильно заповнили. Не затримуйте чергу, станьте в кінець.

От тепер пан Міхал згадав, що в нього завалялось ще трошки самовладання в відділі самоповаги. Тож він вирішив і його втратити.

Розірвав кляті мерехтливі, шершаві, прозорі кругляшки, трикутники та паралелепіпеди, зробив із них кольорове конфетті та розкидав навколо, а потім затоптав шматки ногами. Проревів щось невідоме в адресу желе, черги і всієї установи. І вилетів геть, тричі пошкодувавши, що по дорозі не трапилося дверей, якими можна було б грюкнути. «Людство ще явно не готове приєднатися до зоряної спільноти, – розсудив собі пан Войтек: Якщо воно чекало стільки тисячоліть, то може почекати ще.»
В звіті він напише, що позаземне життя не знайдено, а коли підлікує нерви в державному гірському санаторії вийде на пенсію та займеться вирощуванням батату на схилах Дніпра.

Нудьгуючи в одній із черг іншопланетний стовпо-гедзь і якийсь блакитний ефірний хмар, що стояв за ним провели поглядом до виходу збаламученого капітана і почали пліткувати:

– От дивак, відстояв двадцять чотири черги, а заявку на дезинфекцію планети так і не подав.
– Ці примітивні раси такі нерішучі.
– Цікаво які у них завелись паразити?
– Ходили чутки, що їх аж вісім мільярдів.
– Бідолаха, не дивно, що дах зірвало.