Глава 1: Голоси в тиші
Кабінет лікаря Гаврилюка був тісним та віддавав простотою: білі стіни, пофарбовані дешевою фарбою, тьмяна лампа над столом та кілька стільців.
— Як самопочуття сьогодні, Артеме? — лікар Гаврилюк відкинувся на стільці, тримаючи в руках тонку теку з історією хвороби.
Молодий чоловік Артем сидів навпроти, його худі пальці стискали краї светра, а чорне волосся спадало на очі, прикриваючи неспокійний погляд. Артем зітхнув, провівши рукою по волоссю, наче намагався заспокоїти щось, що гуло в голові. Його погляд блукав по кімнаті, немов намагаючись знайти вихід.
— Не працює, лікарю. Я все одно їх чую. Так, стали тихішими, але все одно заважають. Весь час торочать, що це все змова, щоб змінити мене і ви зі змовниками заодно.
Лікар зітхнув, схилившись вперед.
— Розумію, Артеме. Я тут, щоб допомогти, а не змінити. Скільки ви вже лікуєтеся з параноїдною шизофренією?
— Десь чотири роки.
— Так, чотири роки, — повторив лікар, кивнувши. — І бачу, що класичне лікування типовими та атиповими антипсихотиками Вам не дуже допомагає. Рисперидон, оланзапін…
— Так, не дуже. Чому я взагалі я маю цю хворобу?
— Однозначної причини розвитку шизофренії немає. Частково відіграє свою роль генетика, а частково стрес. Але на нашу думку, основна причина в тому, що у вас не зупинився ріст дофамінових рецепторів.
— Тобто?
— В психічно здорової людини в мозку все дотримується балансу. Саме баланс нейромедіаторів та рецепторів до них дозволяє індивідууму нормально функціонувати. Під час зростання у дитини розвивається мозок та нормалізується кількість різних рецепторів. На нашу думку, у пацієнтів з шизофренією під час дозрівання мозку сталася помилка, від чого у них дуже багато рецепторів до нейромедіатора дофаміну.
— То може забрати цей дофамін?
— Е, ні. Не так все просто. Саме таким чином і побудовані класичні нейролептики, які вже ви приймали. І що? Голоси залишились, настрій погіршився. Дофамін потрібен. Він як посланець, що приносить у мозок відчуття радості, мотивації… і, на жаль, іноді — хаосу. Ваші проблеми через дисбаланс у кількості рецепторів до дофаміну. Їх надлишок як багато радіоприймачів, що уловлюють одразу сотні частот — голоси, шум, уривки думок. Саме так і формуються галюцинації та марення.
— То які можливості, лікарю? Я можу вилікуватися?
— Ну, класичні ліки, що блокують рецептори дофаміну ми вже спробували. Але тепер ось придумали новинку. Новий препарат “Дофарез” зменшить кількість дофамінових рецепторів — переважно D2-подібних. Саме вони часто пов’язані з емоційними сплесками і цими… голосами. Але не хвилюйся — ми не зачепимо рецептори, які відповідають за мотивацію та пам’ять, як-от D1 чи D5.
Артем знервовано стиснув підлокітник.
— І що буде, якщо я буду приймати цей препарат?
— Ми досягнемо балансу у вашому мозку. Будемо коригувати дозу в міру покращення симптомів. Можна сказати ці ліки це перший етап хіміохірургії мозку. Речовини, що органічно або безповоротно змінюють мозок на молекулярному рівні.
— Ого, а є якісь негативні реакції?
— Якщо ми все будемо робити правильно, то такого не буде. Ви нарешті почуєте справжнє життя без голосів.
Артем зробив паузу. В його очах читалася тривога.
— Але все ж, — продовжив він. — Якщо ви видалите забагато рецепторів, то що буде?
— Ну, теоретично це може призвести до паркінсонізму. Проте це дуже малий ризик. Ми будемо уважно слідкувати за дозуванням.
— Паркінсонізм? — перепитав Артем.
— Так. Паркінсонізм виникає, коли нейрони чорної речовини мозку, які виробляють дофамін, пошкоджені або їхні сигнали ослаблені. Низький рівень дофаміну призводить до тремору, ригідності, сповільненості, апатії — лікар зупинився, даючи Артему час усвідомити сказане.
— Виходить, якщо надто багато — я втрачаю розум, якщо надто мало — втрачаю тіло.
— Ну можна і так сказати, — підтвердив лікар. — Баланс — ось ключ до здорового життя.
Артем довго мовчав, дивлячись у вікно, за яким сіре небо зливалося з бетонними стінами сусідньої будівлі.
— Спробуємо, — твердо вимовив він. — Ці голоси заважають мені жити.
— Домовились. Тоді почнемо від завтра, — промовив лікар, записавши щось у теці.
Глава 2: Хаос рівноваги
Через місяць Артем знову сидів у тому ж кріслі. Він сидів не торкаючись спинки, а руки були щільно притиснуті до колін. Погляд спрямований вниз, але він, здається, не дивився ні на що конкретне. Пальці постійно смикали край рукава, а тіло ледь помітно похитувалося вперед-назад.
— Знаєте, — почав він тихо, не підводячи очей, — я не сплю нормально. Але не через втому. Я… просто не можу вимкнути думки. Вони… не зупиняються. Все повторюється знову і знову… — він замовк, а потім швидко додав: — Ви колись рахували, скільки плиток на підлозі в цьому кабінеті?
Гаврилюк нахилився вперед, уважно слухаючи.
— А голоси?
— Їх майже немає. Іноді щось пробивається — уривки, шепіт. Але тепер я чую… усе інше. Як ніби світ кричить на мене, — голос Артема звучав рівно, майже відчужено. — він якийсь хаотичний. Усе яскраве, гучне. Люди розмовляють, і я чую кожне слово, навіть якщо воно не для мене. Це… як сто розмов одразу, і я не можу їх вимкнути.
Лікар кивнув.
— Думаю, це тимчасовий ефект. Зараз йде короткостроковий дисбаланс. Зниження дофамінових рецепторів після “Дофарезу” призвело до перенасичення нейротрансмітером дофаміном. Тому за допомогою ферменту дофамін-бета-гідроксилази він перетворився на норадреналін. А надлишок нейротрансмітера норадреналіну викликав у Вас аутистичні порушення.
— Стоп! Я чув про норадреналін і адреналін. Це ж гормони, так?
— І так, і ні. Є гормони, а є нейротрансмітери. Одна і та ж речовина в мозку та крові мають інші функції.
— То що… — Артем підвів погляд — я вилікував одне безумство, щоб отримати інше?
— Це не безумство. Це побічний ефект пошуку рівноваги в мозку, — відповів лікар. — Баланс нейромедіаторів — тонке мистецтво. Ваші симптоми це відлуння надлишку норадреналіну.
— І що тепер? — Артем стис підлокітник так, що побіліли кісточки. — Знову препарати? Нові побічні ефекти?
— Не зовсім, — лікар Гаврилюк зітхнув, — Трохи часу і все мало б нормалізуватися. Кількість нейротрансмітерів на відміну від кількості рецепторів може коригуватися мозком. Зараз нейротрансмітерів надлишок, тому мозок вже дає сигнал виробляти їх менше. В кінцевому етапі він сам віднайде гармонію.
Артем заплющив очі. Його дихання залишалося рівним, але пальці продовжували стискати тканину.
— Гаразд, — видихнув він. — Довіряю Вам.
— Все налагодиться, Артеме, — лікар легко торкнувся його руки, але одразу ж забрав її, помітивши, як Артем напружився.
Глава 3: Свій чужий
Цього разу в кабінеті було двоє: Артем і його дружина Олена. Вона сиділа поруч, тримаючи сумочку на колінах, її пальці нервово стискали ремінець. Артем же виглядав спокійним — занадто спокійним.
— Лікарю, — голос Олени тремтів, — Як це ви так лікували мого чоловіка? Він змінився!
— Я в порядку, Олено, — тихо сказав Артем, повернувшись до неї, — Я ж тобі це вже казав. Почуваюся чудово. Більше ніяких голосів, зривів, проблем. І лікар казав, що я здоровий.
— Але, лікарю, — перебила його Олена. — у ньому зникла його пристрасть, винахідливість! Він вже немає цікавих ідей, з ним нудно. Де той Артем, що захоплювався світом та мною до нестями?
Лікар Гаврилюк посміхнувся.
— Олено, зрозумійте, Артем вилікуваний. Можливо трохи змінився, але вам потрібно звикнути до психічно здорового чоловіка.
— А я не думаю, що він здоровий — її голос поступово переходив у крик. — Він інший. Звідки ви знаєте, що йому тепер добре? Можливо колись йому було краще? Ви змінили його особистість своїми таблетками!
— Пані Олено, це неможливо. Нові препарати лише нормалізували нейрохімічний баланс у мозку. Знизили кількість дофамінових рецепторів, що заважали йому жити. Його префронтальна кора, яка відповідає за самоконтроль, раціональність і прийняття рішень, працює стабільно.
— Про що ви говорите?! Яка стабільність? Його погляд став порожнім. Колись у ньому горів вогонь — іноді некерований та небезпечний, але він був живий. Це як лоботомія!
Лікар трохи насупився.
— Пані Олено, це точно не лоботомія. Артем нормально функціонує та працює. Ми повернули все до норми.
— Але що таке «норма»? — Олена стиснула кулаки. — Чи є «норма» синонімом особистості? Чи не був він собою саме через цей дисбаланс?
Лікаря здивувала ці слова і він вже не знав, що сказати. Нарешті втрутився Артем.
— Олено, я розумію, що ти сумуєш за мною колишнім. Але той Артем жив у хаосі, а тепер я в гармонії. Я можу мислити чітко.
— Але я любила тебе за те, як ти відчував цей світ. Як ти відчував мене. Тепер ти дивишся на мене, ніби я… просто об’єкт, який ти аналізуєш. Я наче живу з незнайомцем у тілі коханого.
— Пані Олено, особистість формується через взаємодію нейромедіаторів. Хвороби — це крайнощі. Але правда в тому, що іноді саме ці крайнощі й роблять людину унікальною. У випадку Артема лікування усунуло не лише хворобу, але й ті риси, які ви асоціювали з його характером. Мабуть, Вам треба знайти іншого чоловіка.
— То он, куди ви хилите! Я повинна знайти іншого чоловіка?! Та це ж Ви його скалічили! Забрали мого Артемчика. Я подам на Вас в суд!
— Пацієнт задоволений. Якщо хтось і подаватиме в суд, то тільки він, — вже агресивніше промовив лікар.
Олена встала та вийшла з кабінету грюкнувши дверима,
— Не зважайте на неї, — тихо промовив Артем трохи зніяковівши. — Мені дійсно стало значно краще. Мабуть, ви маєте рацію і нам з Оленою краще розійтися. Дякую Вам.
Артем встав і вже хотів вийти з кабінету, але раптом зупинився.
— До речі, лікарю, на роботі у мене теж не все добре складається. Я працюю вчителем художньої школи, але після лікування… малювання більше не приносить задоволення. Якщо чесно, я взагалі не розумію, як раніше цим займався. Наче це був не я.
Лікар Гаврилюк злегка насупився.
— Це, мабуть, тимчасово. Можливо, просто адаптація до нового життя?
— Не знаю… Останнім часом мене більше цікавлять машини. Думаю влаштуватися водієм або механіком.
Лікар кілька секунд мовчав, дивлячись на нього.
— Ну, це ж теж непогано, так? — нарешті промовив він, але в його голосі було щось не так.
Артем повільно кивнув, ніби переконуючи себе.
— Так… Думаю, так. До зустрічі через три місяці?
— Так… До зустрічі.
Артем вийшов, тихо зачинивши за собою двері.
Лікар Гаврилюк провів його поглядом, потім стомлено зітхнув і провів рукою по обличчю.
“Я зробив усе за протоколом. Повернув пацієнта до норми. Але чому мені здається, що щось пішло не так?”
Чудово! Мені дуже сподобалось.