Глава 1: Голоси в тиші
Кабінет лікаря Гаврилюка був тісним та віддавав простотою: білі стіни, пофарбовані дешевою фарбою, тьмяна лампа над столом та кілька стільців.
— Як самопочуття сьогодні, Артеме? — лікар Гаврилюк відкинувся на стільці, тримаючи в руках тонку теку з історією хвороби.
Молодий чоловік Артем сидів навпроти, його худі пальці стискали краї светра, а чорне волосся спадало на очі, прикриваючи неспокійний погляд. Артем зітхнув, провівши рукою по волоссю, наче намагався заспокоїти щось, що гуло в голові. Його погляд блукав по кімнаті, немов намагаючись знайти вихід.
— Не працює, лікарю. Я все одно їх чую. Так, стали тихішими, але все одно заважають. Весь час торочать, що це все змова, щоб змінити мене і ви зі змовниками заодно.
Лікар зітхнув, схилившись вперед.
— Розумію, Артеме. Я тут, щоб допомогти, а не змінити. Скільки ви вже лікуєтеся з параноїдною шизофренією?
— Десь чотири роки.
— Так, чотири роки, — повторив лікар, кивнувши. — І бачу, що класичне лікування типовими та атиповими антипсихотиками Вам не дуже допомагає. Рисперидон, оланзапін…
— Так, не дуже. Чому я взагалі я маю цю хворобу?
— Однозначної причини розвитку шизофренії немає. Частково відіграє свою роль генетика, а частково стрес. Але на нашу думку, основна причина в тому, що у вас не зупинився ріст дофамінових рецепторів.
— Тобто?
— В психічно здорової людини в мозку все дотримується балансу. Саме баланс нейромедіаторів та рецепторів до них дозволяє індивідууму нормально функціонувати. Під час зростання у дитини розвивається мозок та нормалізується кількість різних рецепторів. На нашу думку, у пацієнтів з шизофренією під час дозрівання мозку сталася помилка, від чого у них дуже багато рецепторів до нейромедіатора дофаміну.
— То може забрати цей дофамін?
— Е, ні. Не так все просто. Саме таким чином і побудовані класичні нейролептики, які вже ви приймали. І що? Голоси залишились, настрій погіршився. Дофамін потрібен. Він як посланець, що приносить у мозок відчуття радості, мотивації… і, на жаль, іноді — хаосу. Ваші проблеми через дисбаланс у кількості рецепторів до дофаміну. Їх надлишок як багато радіоприймачів, що уловлюють одразу сотні частот — голоси, шум, уривки думок. Саме так і формуються галюцинації та марення.
— То які можливості, лікарю? Я можу вилікуватися?
— Ну, класичні ліки, що блокують рецептори дофаміну ми вже спробували. Але тепер ось придумали новинку. Новий препарат “Дофарез” зменшить кількість дофамінових рецепторів — переважно D2-подібних. Саме вони часто пов’язані з емоційними сплесками і цими… голосами. Але не хвилюйся — ми не зачепимо рецептори, які відповідають за мотивацію та пам’ять, як-от D1 чи D5.
Артем знервовано стиснув підлокітник.
— І що буде, якщо я буду приймати цей препарат?
— Ми досягнемо балансу у вашому мозку. Будемо коригувати дозу в міру покращення симптомів. Можна сказати ці ліки це перший етап хіміохірургії мозку. Речовини, що органічно або безповоротно змінюють мозок на молекулярному рівні.
— Ого, а є якісь негативні реакції?
— Якщо ми все будемо робити правильно, то такого не буде. Ви нарешті почуєте справжнє життя без голосів.
Артем зробив паузу. В його очах читалася тривога.
— Але все ж, — продовжив він. — Якщо ви видалите забагато рецепторів, то що буде?
— Ну, теоретично це може призвести до паркінсонізму. Проте це дуже малий ризик. Ми будемо уважно слідкувати за дозуванням.
— Паркінсонізм? — перепитав Артем.
— Так. Паркінсонізм виникає, коли нейрони чорної речовини мозку, які виробляють дофамін, пошкоджені або їхні сигнали ослаблені. Низький рівень дофаміну призводить до тремору, ригідності, сповільненості, апатії — лікар зупинився, даючи Артему час усвідомити сказане.
— Виходить, якщо надто багато — я втрачаю розум, якщо надто мало — втрачаю тіло.
— Ну можна і так сказати, — підтвердив лікар. — Баланс — ось ключ до здорового життя.
Артем довго мовчав, дивлячись у вікно, за яким сіре небо зливалося з бетонними стінами сусідньої будівлі.
— Спробуємо, — твердо вимовив він. — Ці голоси заважають мені жити.
— Домовились. Тоді почнемо від завтра, — промовив лікар, записавши щось у теці.
Глава 2: Хаос рівноваги
Через місяць Артем знову сидів у тому ж кріслі. Він сидів не торкаючись спинки, а руки були щільно притиснуті до колін. Погляд спрямований вниз, але він, здається, не дивився ні на що конкретне. Пальці постійно смикали край рукава, а тіло ледь помітно похитувалося вперед-назад.
— Знаєте, — почав він тихо, не підводячи очей, — я не сплю нормально. Але не через втому. Я… просто не можу вимкнути думки. Вони… не зупиняються. Все повторюється знову і знову… — він замовк, а потім швидко додав: — Ви колись рахували, скільки плиток на підлозі в цьому кабінеті?
Гаврилюк нахилився вперед, уважно слухаючи.
— А голоси?
— Їх майже немає. Іноді щось пробивається — уривки, шепіт. Але тепер я чую… усе інше. Як ніби світ кричить на мене, — голос Артема звучав рівно, майже відчужено. — він якийсь хаотичний. Усе яскраве, гучне. Люди розмовляють, і я чую кожне слово, навіть якщо воно не для мене. Це… як сто розмов одразу, і я не можу їх вимкнути.
Лікар кивнув.
— Думаю, це тимчасовий ефект. Зараз йде короткостроковий дисбаланс. Зниження дофамінових рецепторів після “Дофарезу” призвело до перенасичення нейротрансмітером дофаміном. Тому за допомогою ферменту дофамін-бета-гідроксилази він перетворився на норадреналін. А надлишок нейротрансмітера норадреналіну викликав у Вас аутистичні порушення.
— Стоп! Я чув про норадреналін і адреналін. Це ж гормони, так?
— І так, і ні. Є гормони, а є нейротрансмітери. Одна і та ж речовина в мозку та крові мають інші функції.
— То що… — Артем підвів погляд — я вилікував одне безумство, щоб отримати інше?
— Це не безумство. Це побічний ефект пошуку рівноваги в мозку, — відповів лікар. — Баланс нейромедіаторів — тонке мистецтво. Ваші симптоми це відлуння надлишку норадреналіну.
— І що тепер? — Артем стис підлокітник так, що побіліли кісточки. — Знову препарати? Нові побічні ефекти?
— Не зовсім, — лікар Гаврилюк зітхнув, — Трохи часу і все мало б нормалізуватися. Кількість нейротрансмітерів на відміну від кількості рецепторів може коригуватися мозком. Зараз нейротрансмітерів надлишок, тому мозок вже дає сигнал виробляти їх менше. В кінцевому етапі він сам віднайде гармонію.
Артем заплющив очі. Його дихання залишалося рівним, але пальці продовжували стискати тканину.
— Гаразд, — видихнув він. — Довіряю Вам.
— Все налагодиться, Артеме, — лікар легко торкнувся його руки, але одразу ж забрав її, помітивши, як Артем напружився.
Глава 3: Свій чужий
Цього разу в кабінеті було двоє: Артем і його дружина Олена. Вона сиділа поруч, тримаючи сумочку на колінах, її пальці нервово стискали ремінець. Артем же виглядав спокійним — занадто спокійним.
— Лікарю, — голос Олени тремтів, — Як це ви так лікували мого чоловіка? Він змінився!
— Я в порядку, Олено, — тихо сказав Артем, повернувшись до неї, — Я ж тобі це вже казав. Почуваюся чудово. Більше ніяких голосів, зривів, проблем. І лікар казав, що я здоровий.
— Але, лікарю, — перебила його Олена. — у ньому зникла його пристрасть, винахідливість! Він вже немає цікавих ідей, з ним нудно. Де той Артем, що захоплювався світом та мною до нестями?
Лікар Гаврилюк посміхнувся.
— Олено, зрозумійте, Артем вилікуваний. Можливо трохи змінився, але вам потрібно звикнути до психічно здорового чоловіка.
— А я не думаю, що він здоровий — її голос поступово переходив у крик. — Він інший. Звідки ви знаєте, що йому тепер добре? Можливо колись йому було краще? Ви змінили його особистість своїми таблетками!
— Пані Олено, це неможливо. Нові препарати лише нормалізували нейрохімічний баланс у мозку. Знизили кількість дофамінових рецепторів, що заважали йому жити. Його префронтальна кора, яка відповідає за самоконтроль, раціональність і прийняття рішень, працює стабільно.
— Про що ви говорите?! Яка стабільність? Його погляд став порожнім. Колись у ньому горів вогонь — іноді некерований та небезпечний, але він був живий. Це як лоботомія!
Лікар трохи насупився.
— Пані Олено, це точно не лоботомія. Артем нормально функціонує та працює. Ми повернули все до норми.
— Але що таке «норма»? — Олена стиснула кулаки. — Чи є «норма» синонімом особистості? Чи не був він собою саме через цей дисбаланс?
Лікаря здивувала ці слова і він вже не знав, що сказати. Нарешті втрутився Артем.
— Олено, я розумію, що ти сумуєш за мною колишнім. Але той Артем жив у хаосі, а тепер я в гармонії. Я можу мислити чітко.
— Але я любила тебе за те, як ти відчував цей світ. Як ти відчував мене. Тепер ти дивишся на мене, ніби я… просто об’єкт, який ти аналізуєш. Я наче живу з незнайомцем у тілі коханого.
— Пані Олено, особистість формується через взаємодію нейромедіаторів. Хвороби — це крайнощі. Але правда в тому, що іноді саме ці крайнощі й роблять людину унікальною. У випадку Артема лікування усунуло не лише хворобу, але й ті риси, які ви асоціювали з його характером. Мабуть, Вам треба знайти іншого чоловіка.
— То он, куди ви хилите! Я повинна знайти іншого чоловіка?! Та це ж Ви його скалічили! Забрали мого Артемчика. Я подам на Вас в суд!
— Пацієнт задоволений. Якщо хтось і подаватиме в суд, то тільки він, — вже агресивніше промовив лікар.
Олена встала та вийшла з кабінету грюкнувши дверима,
— Не зважайте на неї, — тихо промовив Артем трохи зніяковівши. — Мені дійсно стало значно краще. Мабуть, ви маєте рацію і нам з Оленою краще розійтися. Дякую Вам.
Артем встав і вже хотів вийти з кабінету, але раптом зупинився.
— До речі, лікарю, на роботі у мене теж не все добре складається. Я працюю вчителем художньої школи, але після лікування… малювання більше не приносить задоволення. Якщо чесно, я взагалі не розумію, як раніше цим займався. Наче це був не я.
Лікар Гаврилюк злегка насупився.
— Це, мабуть, тимчасово. Можливо, просто адаптація до нового життя?
— Не знаю… Останнім часом мене більше цікавлять машини. Думаю влаштуватися водієм або механіком.
Лікар кілька секунд мовчав, дивлячись на нього.
— Ну, це ж теж непогано, так? — нарешті промовив він, але в його голосі було щось не так.
Артем повільно кивнув, ніби переконуючи себе.
— Так… Думаю, так. До зустрічі через три місяці?
— Так… До зустрічі.
Артем вийшов, тихо зачинивши за собою двері.
Лікар Гаврилюк провів його поглядом, потім стомлено зітхнув і провів рукою по обличчю.
“Я зробив усе за протоколом. Повернув пацієнта до норми. Але чому мені здається, що щось пішло не так?”
Чудово! Мені дуже сподобалось.
… А мне тригернуло, причому по всьому тексту. Якби жінка дійсно жила з людиною, в якої параноїдальна шизофренія, вона б не розказувала щодо “забрали мого Артемчика”. Знову ж таки, зниження точки концентрації уваги і розпорошення їх по всіх об’єктах не ж визначною рисою аутищм, адже аутизм визначається не однією ознакою і сенсорна інтеграція або розпорошення уваги не є вирішальним даному випадку. Як для людини з шизофренією – спокій, чи навпаки припадок не є визначальним для любові чи ненависті до улюблених справ. Коротше бачу лікаря який не розуміє що таке аутизм, бачу гіпотетичну жінку, яка брала розуміти “залаштунки” шизофренії, але не розуміє. Бачу хворого, який ще не призвичаївся до своєї нормальності.
Ох уже ця диванна психіатрія. Оповідання принесло багато роздратування, переважно на автора.
Grumpy granny, де Ви диванну психіатрію побачили? Звичайно я мусив використати художні вигадки та спрощення, щоб зробити сюжет більш динамічним та цікавим. Але це, бляха, науково-фантастичне оповідання, а не наукова стаття!
Науково обґрунтовані факти:
Шизофренія та дофамін:
Дійсно, одна з теорій розвитку шизофренії пов’язує її з дисбалансом нейромедіаторів, зокрема дофаміну.
Надмірна активність дофамінових рецепторів може спричиняти галюцинації та марення.
Класичні антипсихотики (нейролептики) блокують дофамінові рецептори, зменшуючи симптоми психозу.
Дофамін та норадреналін:
Дофамін є попередником норадреналіну.
Дисбаланс дофаміну може впливати на рівень норадреналіну, що, своєю чергою, може спричиняти різні симптоми.
Норадреналін дійсно є і гормоном і нейромедіатором.
Паркінсонізм:
Тривале застосування антипсихотиків, особливо першого покоління, може спричинити паркінсонізм через блокування дофамінових рецепторів у певних ділянках мозку.
Паркінсонізм характеризується тремором, ригідністю та сповільненістю рухів.
Вплив нейромедіаторів на особистість:
Нейромедіатори відіграють важливу роль у формуванні емоцій, поведінки та особистості.
Зміни в нейрохімічному балансі можуть впливати на характер та інтереси людини.
Grumpy granny, де Ви диванну психіатрію побачили? Звичайно я використав художні вигадки та спрощення, щоб зробити сюжет більш динамічним та цікавим, бо це науково-фантастичне оповідання, а не наукова стаття!
Гарно написано, піднімає важливі тема творчості та межі медичного втручання, й балансу між різними аспектами здоров’я. А от срача в коментах я не зрозумів.
От спеціально почитав, щоб зрозуміти, що це тут в коментарях сталося.
Мова дуже хороша і є чітка послідовність подій. На відміну від деяких оповідань, де пропустиш один рядок – і треба перечитувати спочатку.
Недолік (не вельми критичний, однак) у тому, що автор писав як психолог для психологів (чи принаймні студентів-психологів). Тому пересічному читачеві буде важче зрозуміти чи повірити в наукові підґрунтя з термінами та симптомами. Гадаю, більшість знайомі з зображенням шизофренії та її сприйняттям за фільмами. От цю різницю між кіно і реальністю було б цікаво обіграти в наступних творах. Продовжуйте.
Частину коментарів прибираємо.
Ще раз прошу коментувати твір, і не переходити на особистості.
Starfort: “Частину коментарів прибираємо”.
Учасники конкурсу: перестають читати твори та ідуть читати коменти під суперечливим твором)))
Починати оповідання з інфодампу (навіть «замаскованого» діалогом) – не найкраща ідея. Пацієнт вже 4 роки лікується і йому потрібно проговорити з лікарем оце усе прямо зараз?
Враження, що ніби статтю у вікіпедії прочитала. А під кінець залишилося питання «І шо?», на яке не знаходжу відповіді.
Отже, вибачайте, авторе, що зараз буду повчати, але то з абсолютно добрими намірами, а значить мені можна 😉
До змісту оповідання в мене претензія хіба до лікаря, який роздає поради щодо сімейного життя… такий собі психіатр))
Звісно, можна поправити діалоги, зробити більш життєвими, більш художньо подати наукову інформацію, але.. на мою думку, це не врятує, треба перебудовувати все з фундаменту.
Подивіться на оповідання рожева колючість самотності. Ідея на 100% співпадає з вашою. Наукова складова там на рівні дитсадка: вчені не можуть винайти клітку фарадея, потім здогадуються зробити шапочку з фольги, але носити не постійно. Із точки зору психіатрії, підозрюю, все так само сумно. Але яка естетика, який стиль, як співпереживаєш персонажам!..
Біда в тому, що це літературний конкурс аматорів. Тут тобі чорна діра в центрі землі заблукала, там пси-промені, тут астероїдів на орбіті як спітнілих мужиків у маршрутці в годину пік… і якщо раптом буде толкова інформація, то все одно серед дтячих фантазій вона сприймається скептично, як окпіпаста вікі чи чатботу. Я б із задоволенням вислухала цю історію від Сапольскі, але під час читання не бачу вашої бороди та окулярів, і запис не у Стенфорді…
Що я б зробила, якби хотіла розкрити цю ідею. Спочатку показати, який Андрій крутий чувак, ми повинні полюбити його та його особливості. Нарпиклад, почати сцену із сексу втрьох, і лише потім на прийомі в психіатра показати, що одна дівчина (хлопець?) уявні. Показати стервозну дружину, яка каже, що Андрюша хороший, тільки оцю його уявну коханку відріжте. Покажіть лікаря, який бубнить оцю інформацію, яку ви хотіли донести, як ГГ сумнівається, допитує чатжпт, а той несе якусь дичину тощо. І лише потім ми побачимо трансформацію героя, який вилікувався, але втратив частину себе. А у вас спочатку ми бачимо воза із інформацєю, яку ми не можемо оцінити за якістю, і лише потім заходить кінь, який тягне того воза
Удачі на конкурсі)
Звірунька-бурмотунка, краще б ви промовчали..
По-перше: Обсяг оповідання: від 8 000 до 15 000 знаків з пробілами. А отже, те як би Ви зробили можете викинути в смітник, бо не вистачить символів.
По друге: “Рожева колючість самотності ” про природу реальності, людський зв’язок та прагнення до знань.
По третє: “Пластичність думки” про складність людської природи, межі медичного втручання та ціну “норми”. Ідея зовсім не співпадає.
Ви зовсім не розумієте наукову фантастику та її основні відмінності від інших жанрів фантастики. Ідіть читайте романтичну фантастику з Вашими “емоціями” , “сумнівається” і іншою балабольщиною. Це саме стосується і користувача “canzano”.
П.С.: Користувачі які не шарять в літературі, краще не пишіть зовсім свої повчальні коментарі, щоб не позоритися в моїх очах. Дякую.
Ойвей, авторе, я була би більш обачною з анонімами, ніколи не знаєш хто там і який у нього рівень)
Виклик прийнято, після завершення конкурсу буде вам мініатюра до 15К знаків на цю ж тему, “про складність людської природи, межі медичного втручання та ціну “норми”” Зі збереженням наукової складової, а може й поглибленням 😉
Діло ваше. В літературі прийнято щоб читач спочатку бачив, як герой “рятує кицьку”, а потім вже йшов у справах. Якщо ви хочете щоб герой пройшов усю трансформацію, а потім вже прийшла його дружина жалітись, що кицьку він уже не рятує, а рятує песика, то ж вам заборонить.
О, драма в коментарях, цікаво.
Розкажу вам, авторе, історію. В грудні 2017 року американський музикант Маршал Метерз випустив свій альбом Revival. Незважаючи на максимально завищені очікування, купу фітів з іншими зірками, ретельну роботу зі звуком і залучення найкращих продюсерів, альбом вийшов… так собі. Ні риба ні м’ясо, місцями терпима попса, місцями просто нудний.
Шанувальники, фанати, критики, журналісти – усі не посоромилися сказати Маршалу, що його альбом – провал. А сам він – застарий для нормальної музики, втратив усю свою енергію і шарм, і пора, значить, дідові на пенсію.
Маршала це так розізлило, що він закрився в студії і буквально за кілька місяців накатав ще один альбом, під назвою Kamikaze. Там він відповідав своїм критикам і розповідав де він бачить їх і усю музичну індустрію в цілому.
І от вже цей новий альбом беззаперечно став одним із найкращих у його кар’єрі.
Бажаю авторові теж конвертувати свої емоції в нову творчість, а не безглузді суперечки з критиками.
А оповідання звісно не ок. Діалог – не найкраща форма подачі інформації, особливо такої зубодробильної.
“— Не зовсім, — лікар Гаврилюк зітхнув, — Трохи часу і все мало б нормалізуватися. Кількість нейротрансмітерів на відміну від кількості рецепторів може коригуватися мозком. Зараз нейротрансмітерів надлишок, тому мозок вже дає сигнал виробляти їх менше. В кінцевому етапі він сам віднайде гармонію.”
“— Думаю, це тимчасовий ефект. Зараз йде короткостроковий дисбаланс. Зниження дофамінових рецепторів після “Дофарезу” призвело до перенасичення нейротрансмітером дофаміном. Тому за допомогою ферменту дофамін-бета-гідроксилази він перетворився на норадреналін. А надлишок нейротрансмітера норадреналіну викликав у Вас аутистичні порушення.”
Так і уявляється лікар, який говорить такими реченнями.
І уявляється дівчина, яка каже: “Де той Артем, що захоплювався світом та мною до нестями?”
Точніше ні, не уявляється. Люди так не говорять.
Якщо хочете зрозуміти, як писати про таке правильно – почитайте Олівера Сакса. Там випадки з реальної практики, але написані так, що не відірватися.
Успіху з новим альбомом! Оповіданням, себто.
Боже, та не потребую я Ваших порад… Ви для мене читачі, а не вчителі….
Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “фігня”, “не сподобалось”. Невже так важко?
— Я б порадив вам, негайно застосувати окулярний оклюзійний механізм, — лікар Гаврилюк поправив окуляри і серйозно подивився на автора. — У вашому випадку спостерігається гостра форма коментаріальної гіперчутливості з супутньою реактивною нейрокритикофобією.
— Що це означає? — автор розгублено кліпнув очима.
— Простіше кажучи, — лікар Гаврилюк зітхнув. — При тривалому впливі деструктивних коментарів відбувається надмірна активація амигдалярного комплексу з одночасним пригніченням функції префронтальної кори. Це призводить до каскадного вивільнення кортизолу та авторської невпевненості.
— А це небезпечно? — стривожився автор.
— Ще й як! — лікар Гаврилюк схилився ближче. — Надмірна експозиція до читацьких коментарів може спровокувати гострий синдром творчого параліча з подальшою деградацією наративно-креативних структур мозку. Патогенез розвивається блискавично: спочатку виникає гіперактивація рецепторів самокритики, потім — інгібування нейромедіаторів творчого натхнення, і нарешті — тотальна блокада фантазійно-імажинативних шляхів.
— І що ж робити? — прошепотів автор.
— Окулярна оклюзія! — рішуче відповів лікар Гаврилюк. — Заплющте очі, уникайте коментарів щонайменше 72 години і приймайте тричі на день чай з медом. Через тиждень нормалізується баланс авторської самооцінки, а рівень творчої дофамінергічної системи відновиться до оптимальних показників.
— Гаврилюк, — автор намагався зберігати спокій, — По-перше Ви не лікар, а пацієнт Ал. По-друге дозвольте мені вас запевнити, що моя амигдала чудово справляється з потоком… е-е-е… творчих порад. Можливо, це у вас спостерігається гостра форма коментаріальної гіперчутливості, адже ви так переймаєтеся моїм емоційним станом? Можливо, вам самому потрібна окулярна оклюзія та чай з медом? Хоча вважаю, що у формі клізми це буде ефективніше. Ви вже й так звикли.
Санітари! Можете забирати цього “лікаря” та везіть наступного.
Боже, та не потребую я Ваших відповідей… Ви для мене оповідання, якому треба виставити оцінку….
Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “дякую за коментар”, “врахую”. Невже так важко?
Де тут лайки ставити під постами..?
*Жує попкорн
Нє-нє-нє, котик навіть близько не збирається читати твір. Я шо лох, вестись на таке знецінення та затикання рота. Де ж таке видано, щоб коментаторам намагалися прикрити рота і заборонити сра… висловлювати свою думку… страшне, сумне та політичне
*Сьорбає колу
Ал явно пише цікавіше принаймні контратака автора слабесенька — не оригінальна, аж журбинка…
Ок, романтична фантастика, я чув, що автор це любить
Відблиски ритуального вогнища танцювали на стінах древньої Зали Коментарів. Олена зіщулилась, спостерігаючи як її коханий Артем, прикутий до Трону Критики, безпорадно вдивлявся в скрижалі з висіченими словами ненависті.
— Приведіть наступного автора! — прогримів Верховний Коментатор, чиї пальці, загартовані десятиліттями друкування токсичних зауважень, виблискували в напівтемряві. — Згідно з Кодексом Літературного Скорення, автор Артем віднині належить Сфері Безжальної Критики!
— Ні! — крикнула Олена, виступаючи з натовпу. Її серце розривалося від болю, коли вона бачила, як з кожним новим коментарем очі Артема все більше тьмяніли. — Він не заслуговує на таке!
— Не втручайся, дівчино, — прошипів один із жерців Ордену Редакторів. — Такою є споконвічна традиція. Кожен, хто наважується опублікувати свої думки, повинен пройти через Випробування Коментарями.
Олена відчайдушно кинулася до Артема. Його погляд був порожнім, наче кришталева куля без магії.
— Артеме, ти мене чуєш? Згадай, як у тобі горів вогонь!
— Боже, та не потребую я Ваших порад… Ви для мене читачі, а не вчителі…. — монотонно відповів Артем, дивлячись крізь неї. — Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “фігня”, “не сподобалось”. Невже так важко?
— Але я любила тебе за те, як ти відчував цей світ! — сльози котилися щоками Олени. — Як ти відчував мене. Тепер ти дивишся на мене, ніби я… теж збираюся тебе критикувати. Я наче живу з незнайомцем у тілі коханого.
— Надто пізно, — зловтішно посміхнувся Верховний Коментатор. — Його душа вже поглинута Виром Обурення. Він не здатен думати ні про що крім чужих оцінок своєї творчості.
— Але, Верховний Коментаторе, — відчайдушно благала Олена. — У ньому зникла його пристрасть, винахідливість! Він вже не має цікавих ідей, з ним нудно. Де той Артем, що захоплювався світом та мною до нестями?
Раптом Олена помітила давню руну на підлозі — символ Давнього Мистецтва Ігнорування. Легенди стверджували, що колись давно творці могли захищатися від коментаторів особливим закляттям.
— Артеме! — вона схопила його за руки. — Послухай своє серце, а не їхні слова! Твоя історія — це ТИ, а не вони!
У глибині порожніх очей Артема з’явилася іскра. Олена швидко намалювала руну на його чолі стародавніми чорнилами.
— Що ти робиш?! — заревів Верховний Коментатор, але було пізно.
Кайдани Критики розсипались, і Артем, моргаючи, ніби прокинувся від довгого сну.
— Олено? — прошепотів він, і його очі знову засяяли тією божевільною пристрастю, яку вона так любила. — У мене є ідея для нової історії… Про дівчину, яка врятувала світ від тиранії Критиків…
— Тікаймо! — вигукнула Олена, і вони разом вискочили з Зали Коментарів під розлючені крики жерців, у світ, де їхні історії належали лише їм.
Відблиски полум’я висвітлювали похмуру Залу Вічних Дискусій, де я, прикутий до Столпа Авторської Гордості, зітхав під градом читацьких настанов. Тіні гуділи, а повітря тремтіло від шепоту: “Треба було так… А чому не отак?” Моя душа тьмяніла з кожним новим “корисним” коментарем.
— Наступний! — гримнув Верховний Читач, його очі блищали від насолоди, а пальці тримали перо, загострене роками виправлень чужих текстів. — За Кодексом Вічного Вчительства, ти, авторе, відданий у руки тих, хто знає краще!
— Та годі вже! — вирвалося з мене, коли черговий “учитель” із натовпу почав розповідати, як би він це написав. — Ви ж читачі, а не мої наставники! Я не просив лекцій! Пишіть “нудно” чи “не зайшло” — і гайда собі далі. Невже це так складно?
— Він чинить опір! — загуділи жерці Ордену Порад, їхні мантії шелестіли від обурення. — Так заведено споконвіку: автор пише, а ми вчимо його як писати!
Я зціпив зуби, відчуваючи, як мої ідеї тьмяніють під вагою чужих “а от я б…”. Та раптом у кутку зали блиснула руна — древній символ Мовчання й Прийняття. Кажуть, колись автори вміли ігнорувати непрохані уроки.
— Годі! — гаркнув я сам собі, уявивши, як малюю ту руну на власному чолі. Кайдани “добрих порад” тріснули, і я видихнув, відчуваючи, як повертається мій голос. — У мене є ідея… Історія про світ, де читачі просто читають, а не правлять чужі долі!
— Та ні Наш Верховний коментатор Ал буде далі використовувати штучний інтелект, щоб писати коментарі! — заверещали жерці.
І тому я пішов геть із тієї зали, сміючись. У світ, де мої слова — це я, а не чийсь урок.
Читач був стомлений, але не зламаний. Минулі кілька рокі він витратив на коментарі проти свого найлютішого ворога, Автора. Щоразу, набираючи літери, Читач вірив, що цей коментар буде останнім, вирішальним. Він думав, що Автор здасться і відступить, не писатиме більш ніколи. І щоразу помилявся. Здавалося, Автор ніколи не спить, не відлучається від комп’ютера. Він чатує, щоб написати відповідь саме тоді, коли солодка перемога ввижається здобутою.
І ось Читач стояв перед будинком Автора. Він стиснув у долоні биту, готовий вирішити раз і назавжди авторське питання. Бац! Шибка розлетілася на друзки. Читач вдерся в будинок, роззирнувся на всі боки. Де він? Де він?! З сусідньої кімнати чувся звук, тихе гудіння.
Читач вломився туди, перечепився об поріг. А коли підняв погляд, ледь не зомлів. Автора не було. Лише масивна комп’ютерна ферма. Всі ці роки наполегливий невтомний суперник був байдужий до Читача. Не людський мозок, ні! Алгоритм запущеної на комп’ютері програми писав відповіді сотням Читачів, без ненависті чи радості відписував просто, бо це його призначення.
Спершись на руки, Читач піднявся, але щось тримало його. Кінцівки заплуталися в кабелях, дротах і шлейфах. Здалося, машина підморгнула йому червоним вогником на корпусі. Ніііі! – протягнув Читач повним розпачу голосом. Всі ці безсонні ночі машина, конгломерат плат і мікросхем, тримала його в лещатах онлайну. А тепер він був і фізично скований.
І найгірше, найгірше те, що знищення машини не принесе Читачеві полегшення. Машина не може страждати, не може щиро визнати поразку, як міг би Автор. Але перемогти – так, перемогти їй вдалося. І коли до кімнати зайде її власник – якщо це станеться – він теж… буде… переможцем.
Не знаю як щодо оповідання, але коментар Людоїдоїда проходить у фінал. Та й інші молодці… крім автора. Це вже вважається деаононом чи ще ні?
А загалом старий як мережеві конкурси срач, на кожному щось таке має бути. Якщо на конкурсі нема ображених авторів, то який сенс в усьому цьому?) Та якщо серйозно, якби я голосував у цій групі, обовʼязково вліпив би 2 або навіть 1. І не тому що оповідання якесь дуже погане – я гадки не маю, не читав. Щоб просто дехто засвоїв, що на конкурсах та і в Інтернеті в цілому реакція автора твору на коментарі може неабияк зашкодити твору.
Владислав Лєнцев, Клас! Оцінюємо не оповідання, а Автора, як він лиже сраки іншим авторам-читачам 🙂
Тоді, мабуть, конкурс інакше б назвали та проводили 🙂
На відміну від Вас, Лєнцев, я завжди ставив оповіданню оцінку, яке воно заслуговує, навіть якщо Автор на мою думку мудак чи няшка…
То може не треба деанонімізуватися, м? Що заборонено правилами взагалі-то. Бо виходить прям як на тій картинці, де чєл сам собі вставив у колесо велосипеда палку і звинувачує когось іншого. На жаль.
Сівер мій нікнейм, а не справжнє імя чи псевдонім. Анонімність важлива, щоб друзі не підвищували оцінку. У мене немає таких друзів. Решту своїх творів я виставляю під справжнім імя та прізвіщем.
Окей, в даному контексті важливіше, що ви проявилися в коментах до свого оповідання і залишили по собі, гм, неоднозначне враження. Подобається вам це чи ні, справедливо це чи ні, але це впливатиме на оцінки, така вже наша мережева реальність. І саме тому, навіть коли мені пишуть щось неприємне у відгуках, я, на відміну від вас, Сівере, ніколи не пишу у відповідь нічого конфліктного. І вам щиро бажаю теж так навчитися, бо ви надто легко стаєте мішенню для тролінгу. Буквально малюєте на собі ці концентричні кола з крапкою. Дуже прошу, не робіть так, зупиніться. З найкращих міркувань кажу.
Та яка різниця, і так пролечу :). Колись розглядав срач, як необхідність людини в момент самотності. Може в мене такий момент….
В інших конкурсах, я якось спокійніше ставився до коментарів. Може набридло? Може хотілося накликати на себе тролів? Ні.
Думаю, основною причиною, що вважав, що тут будуть твори з максимально науковою складовою і люди будуть чіплятися швидше до наукових фактів, а в результаті люди чіплялися до стилю тексту. Конкурс з наукового перетворився просто на конкурс фантастики. І це, мабуть, мене найбільше засмутило.
Коментарі ще не дочитав. Схожу по пиво та чіпси. 🙂
Це якийсь метамодернізм виходить, коли сама реакія на художній твір стає надбанням мистецтва. Як на мене, написано не так уже і складно, логічно і з цікавою ідеєю в основі. Щоправда, я б не назвала його фантастичним. Це драма про те, що таке норма і чи варто до неї прагнути. До прикладу, чи варто лікувати РДУГ, щоб бути організованішим, якщо у процесі втратиться надмірна креативність і пошук новизни, тож планувати буде нічого…
Удачі, хай конкурс пройде цікаво!
Ох скільки флейму!
Признаюся, після слів “Олена встала та вийшла з кабінету грюкнувши дверима” очікував розвиток ситуації в напрямку, що це все була сумісна постанова лікаря і пацієнта, щоб отримати саме цей ефект: дружина грюкає дверима і сама подає на розлучення. Ото був би (без)виграшний сценарій. Ну і останні рядки про те, як той пацієнт обіцяє доктору порадити його послуги деяким своїм друзям. 🙂
Єнот з дубу, хороший твіст 🙂
“Звичайно я мусив використати художні вигадки та спрощення, щоб зробити сюжет більш динамічним та цікавим.”
Не вийшло.
Поки відчувається як шкільна пʼєса, далі читати коментарі з порожніми вихваляннями автора не бачу сенсу.
Олег Осипов, Ех, де ж ті коментарі з вихвалянням автора…. Але радий, що Ви так думали 🙂