Поразка (+12)

Колись у підлітковому віці я підходила до дзеркала, і мені здавалося, неначе звідти на мене дивиться чуже обличчя. Але тоді я все одно знала, що це я, а не хтось незнайомий, хай і ввижалося, неначе це якась незрозуміла і надто доросла дівчина. Проте зараз, коли я бачу у відображенні безтурботну посмішку когось іншого, але точно не свою, то хочеться лише втекти. Але куди подітися із власного тіла?
Я вже давно переконую себе, що мені тільки здається, переконую себе, що ті наноботи, які ввели в мене в «Тек-Санктумі», неактивні. Що все це лише наслідок надто бурхливої уяви, а не їхнього впливу. «Тек-Санктум» і, особливо, проєкт, до якого залучили і мене, вивчали нанотехнології, здатні врятувати людство від генетичних хвороб, прискорити регенерацію тканин і навіть допомогти краще адаптуватися до життя в умовах космічних станцій. Тоді це звучало як диво, як порятунок для всього людства.
Ці наноботи працювали завдяки хмарному інтелекту, який координував їхні дії, обробляв дані та надсилав їм інструкції. Але після теракту, що знищив «Тек-Санктум» разом із обладнанням і серверами, ця система мала перестати існувати. Тільки я ніяк не можу позбутися підозри, що наноботи розвинули власну свідомість або завжди її мали, або десь усе ще існує інше джерело, яке дає їм змогу діяти.
Докторка Савич називала це «наступною ерою еволюції». Ми досягли деяких результатів, доки проєкт діяв: я позбулася астигматизму і гіпертонії, рани гоїлися за лічені години, в м’язах з’явилася незнайома і незвична міць — і це при мінімальних тренуваннях. Проте тепер, коли докторки Савич немає, а «Тек-Санктум» зруйновано, я лишилася наодинці з наноботами всередині себе. Вони ще тут. Вони чекають.
Мені нікого спитати, адже Савич більше немає, а решта фахівців з її команди або загинули, або змінили напрямок роботи, або сховалися так глибоко, що знайти їх можна хіба що з буровою установкою. Всі, до кого я зверталася, стверджували, що наноботи неактивні, можуть виконувати лише прості функції, як-от допомагати гоїти рани. І те, як мене запевняли, дія зійде нанівець менше ніж за рік.
Певно, тому я спочатку і не казала Артуру. Не хотіла турбувати його власними підозрами. А потім… потім наче і не могла. Наче щось у мені заважало, шепотіло, що це покладе край нашим стосункам, і я знову все зруйную.
Розробки «Тек-Санктуму» базувалися на технологіях, які вдалося створити вченим у поясі астероїдів, де працюють найкращі спеціалісти людства. Космічна експансія вимагала нових рішень: мікрогравітація, радіація, обмежені ресурси… Ті, хто жили й працювали там, віддали свої життя, щоб дати нам можливість жити за межами Землі. Але чи дійсно це життя призначене для нас усіх? Тепер я думаю, що наноботи не лише борються з хворобами, а й борються з нами самими, створюють не людей, а когось… іншого. І цей «хтось» зараз не дає мені спокою.
Я намагаюся не дивитися в дзеркала й не думати про те, чому у звичних страв змінився смак, а в моїх парфумів — запах. Якщо зробити вигляд, що проблеми немає, то можна переконати себе, що це дійсно так.
— Що з тобою? — питає Артур на одному з наших побачень.
Ми стали бачитися рідше. Він виглядає блідим і трохи виснаженішим, ніж це було б нормально для звичайного безробітного холостяка. Можливо, його залучили до якогось секретного проєкту, а може, він болісно переживає те, що чотири роки його життя вибухнули й осипалися попелом разом із «Тек-Санктумом» і більшістю його колег. Я не питаю, бо знаю, що він не відповість.
— Усе гаразд, — тільки і кажу на його запитання.
— Точно? Ти впевнена?
Я хочу розповісти йому про те, що бачу в дзеркалі, точніше — чого не бачу, бо я перестаю бачити у відображенні себе. Хочу нарешті поскаржитися, але ніби щось заважає. Стараюся не звертати на це уваги, думаю, що просто втомилася… Та й не варто Артуру знати, що відбувається зі мною. Він же не зможе допомогти, тільки засмутиться. Ще більше, ніж зараз.
Він досі відчуває провину за те, що втягнув мене в дослідження. Що сказав у той далекий день подати заявку у проєкт докторки Савич.
— Усе добре, — промовляю я, і він усміхається.
Ми ще говоримо про погоду й кулінарію, трохи про політику, але Артур здається розсіяним. Коли він цілує мене на прощання, я думаю про те, як легко його втратити. Причому саме зараз. Це дивно: ми вчилися разом, і тоді він зустрічався з іншими, проте мене сприймав не більше ніж подругою. Чи то лише мені так здавалося? Потім ми не бачилися роками, хоча я так чи інакше чула про його справи: у нас лишилося чимало спільних знайомих. Не знаю, як так вийшло, що ми почали зустрічатися роки потому; іноді мені здається, що це через мою наполегливість, а іноді — що йому просто було надто самотньо.
Але зараз ми ніби втратили ту нитку, яка нас пов’язувала, і Артур піде, навіть не помітивши, що я змінилася. Тому під час нашої наступної зустрічі я вирішую розповісти йому про свої страхи. Про всі свої страхи, починаючи з чужого відображення й закінчуючи тим, що втрачу його.
Але коли настає цей момент, я не можу вимовити жодного слова.
— Привіт, — каже Артур. — Я згадав, що сьогодні наш ювілей. Два роки разом? Правильно ж?
Він проходить повз мене до квартири, в одній руці тримає квіти, в іншій — пляшку шампанського.
— Усе гаразд?
— Так, — кажу я. Чи то щось, що росте всередині мене, наноботи і невідомий розум, що ними керує, каже моїм голосом і посміхається моїми губами. — Усе просто чудово.
Я намагаюся щось зробити: завадити, вирватися… намагаюся вдарити рукою по одвірку — біль може допомогти, відповісти Артуру, хоча б самостійно моргнути. Але мені не дають.
«Зникни» — це не слова, це навіть не думка. Це, наче сигнал, який я заледве можу сприйняти. І я перестаю відчувати себе тією, що стоїть перед дверима. Моє тіло ніби скрутили в джгут, а потім розтягнули; здається, що я чую, як хрустять, ламаючись, кістки. Якби це сталося насправді, я втратила б свідомість від больового шоку. Ця думка скаче наляканою білкою, поки все моє тіло, за відчуттями, не повертається в нормальний стан.
«Можемо повторити», — сміється те, що всередині мене.
Я розумію, що весь цей час моє тіло продовжувало мило спілкуватися з Артуром, переконуючи його, що все просто чудово, що я неймовірно щаслива його увазі. Він уже зняв куртку і черевики. Те, що захопило контроль наді мною, прийняло квіти й поставило їх у вазу на столі, а пляшку шампанського обережно залишило поруч.
«Іди до біса!» — кричу подумки.
У відповідь отримую яскравий спалах світла, такий сліпучий, що здається, очі ось-ось вибухнуть, і звук: скрип, свист і гуркіт, які розривають барабанні перетинки. При цьому я все бачу й розумію, що відбувається з моїм тілом. Розумію, що робить це «щось» із моїм тілом.
Поки воно катує мене зсередини, Артур говорить, вибачається, що останнім часом ми так рідко ходимо на побачення, говорить про те, як він не хоче припиняти їх, але інколи сумнівається, що і мені це потрібно… Те, що в моєму тілі, не дає йому договорити. Цілує його моїми губами й бере за руку.
Я знову намагаюся захопити контроль, б’юся, наче об стіну, розбиваючись до крові. Але це лише мій розум стікає уявною кров’ю, розриваючись на частини, тоді як тіло залишається чужим. Це «щось», що забрало контроль, сміється й одним внутрішнім поштовхом… Я відчуваю це майже фізично, наче мене струсонули, як комаху… відкидає мене далеко. Мій розум летить, ніби падає в киплячу лаву. Я відчуваю, як моє тіло обвуглюється, шкіра відлущується разом із плоттю, але я лишаюся у свідомості, кричу так, що, якби це були мої голосові зв’язки, вони давно б розірвалися. Потім мене ніби занурюють у лід, заморожують і розбивають на тисячі осколків.
Крізь біль я бачу уривки того, що відбувається з моїм тілом: бачу Артура, бачу, як його погляд затягує туман, як він усе більше втрачає себе, чую власний голос, що вимовляє щось чужим, іншим тоном.
«Зупинись! — кричу я. — Це не я! Це воно! Це вони! Це те, що підселила в мене Савич!»
Мене знову накриває хвиля болю: відчуття, наче кожен палець ріжуть шматок за шматком, ніби всі кістки ламають і збирають заново, ніби вени наповнюються отрутою.
«Через кілька годин ти зникнеш, — спокійно промовляє воно. — Припини пручатися».
Я завмираю. Воно знає мій найбільший страх: страх втратити себе, свій розум, перестати бути собою. Іронія в тому, що воно і є втіленням цього страху, і водночас ним же погрожує.
Я чую, як Артур говорить: «Я кохаю тебе», і розумію, що моя боротьба була приречена ще до того, як почалася. Вона була приречена ще в той день, коли я підписала документи і погодилася на під’єднання наноботів до хмарного інтелекту. Так, звісно, програма діяла: тіло стало витривалішим і тепер могло жити навіть в умовах постійних навантажень, які неминуче зазнало б поза Землею. Проте одночасно в цьому тілі вже буде не мій розум.
«Я буду замість тебе», — відповідає те, що в моєму тілі. Те, що тепер стане мною.
Можливо, це на краще. Бо я завжди була заслабкою.