Сергій Ярко поглянув на лічильник часу на зап’ястку. До приземлення залишалося тридцять хвилин. Сергій заплющив очі і відчув, ніби кам’яні брили впали йому на повіки.
«Як же ж я втомився!»— подумав він, і знову поглянувши на пристрій, зрозумів, що загубив хвилину.
Зв’язок із Землею було втрачено, екран комп’ютера перед очима чоловіка миготів кривими лініями. Маленький зореліт віддалявся все далі та далі від міжорбітальної космічної станції «Фотон-2».
Але сповнене жаху лице все ще дивилося на Сергія з-за скла і він розумів, що це видиво переслідуватиме його до кінця життя: спочатку нерозуміння, потім розпач і нарешті – жах, і навіть, якби Сергій не вмів читати по губах, він безпомилково вгадав би ті два слова, які викрикували тонкі, бліді, аж до білого, губи: «Випусти мене!»
Сергій спробував відновити зв’язок з Землею і коли до посадки залишалося якихось десять хвилин…
«Випусти мене!» – губи беззвучно ворушилися на наляканому обличчі.
Кому належало це лице? Сергій не міг пригадати.
… екран нарешті припинив миготіти і з’явилося обличчя. Обличчя хорошенької дівчини, одягнутої в блискучий комбінезон кремового кольору, приязно дивилося на нього.
Він хотів запитати, куди ж подівся Панехідін, керівник місії, але часу на це вже не було.
— Приготуйтеся до посадки! Розслабтеся! Все буде добре! Вас чекають вдома!— сказала гарнюня аж занадто солодкавим голосом і зникла з екрану. Натомість висвітився час прибуття.
Ярко поглянув на цифри на екрані:
— Святе гімно! — він, рвучко вхопивши повітря з кисневого балона, змусив себе заспокоїтися.
«Якщо ти не можеш це змінити, то спостерігай і отримуй задоволення!» — було його кредо.
«Вас чекають вдома» – це було неправдою, його ніхто не чекав. Ніхто не чекав його вдома навіть сто років тому, а тепер і поготів.
«Випусти мене!»…
Думки плуталися, але він знав, що має пройти деякий час, перш ніж мозок впорається з цим.
Його готували до форс-мажорів, тож він налаштувався прийняти обставини, що склалися – принаймні намагався.
Сергій розслабився, як і радила гарнюня.
Бути космонавтом Сергій Ярко хотів ще з дитинства. То не був період злету космонавтики, коли кожен другий хлопчак мріяв стати космонавтом. Його дитячі й юнацькі роки припали на час, коли діти хотіли бути бізнесменами, блогерами, або тупо ніким. А Сергій марив космосом. Він збирав тематичні книжки, п’ятнадцять разів передивився Чужого, крутився на каруселі, як на центрифузі, доки не забивало памороки. Подорослішавши, хлопець усвідомив нереалістичність своєї дитячої мрії. Та все ж продовжував старанно вчитися, бо хтось колись сказав, що тільки відмінників беруть у космонавти, і підтримував гарну фізичну форму. Якось на уроці біології вчителька розповіла про першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка.
«Біолог може стати космонавтом!» – як ідея фікс запало Сергієві в голову. Того ж дня він записався на гурток юних біологів, а в старших класах взявся за поглиблене вивчення зоології та генетики. І, як і раніше, марив небом, зірками – космосом.
***
На космодромі панувала незвична тиша. Сергій запам’ятав це яскраво освітлене приміщення, битком набите апаратурою, сповненим стерильної білизни і метушні. Тепер же лише вряди-годи в стерильному просторі сновигали люди і нікому не було до нього діла, ніхто не біг його зустрічати, не витріщався на нього – всі займалися своїми справами, ніби прибуття зорельота було буденністю. Сергій спостерігав за ними з кімнати крізь скляну стіну.
Згідно з інструкцією до трапа зорельота після посадки прибула капсула і Сергій, також послуговуючись інструкцією, увійшов до неї. Всередині капсули його продезінфікували, зробили необхідні виміри життєвих показників. Потому в тій же ж капсулі, схожій на золоту кулю, його переправили по рейках в ізольований відсік. Там він зміг вийти з капсули, в якій почувався неначе в труні, трохи розім’яв ноги і йому здалося, що минула вічність, поки до його відсіку підійшов молодик в комбінезоні.
— Нарешті! — Сергій встав з крісла і одразу ж сів, ледь не впав у нього – біль в крижах від різкого вставання зігнув його.
— Оце стартонув! От холера ясна!
На диво молодик, який підійшов, одразу ж увійшов до нього, хоча не мав на собі захисного скафандра.
«Що ж, інструкція, та й технології могли змінитися,— подумав Сергій,— Безумовно, вони змінилися за цей час».
— Як почуваєтеся? — запитав юнак, вродливий, з правильними рисами лиця.
«Прямо фотомодель» —Сергій пхикнув, а в голос сказав:
— Так наче мене висрали з дупи світу. І голодний як пес.
Юнак не посміхнувся.
— Після відновлюючої терапії вам полегшає. Через 2-3 дні ви зможете харчуватися звичним способом. Поки що вам рекомендовано крапельниці і зонд для відновлення роботи шлунку. Перші обстеження показали негативні результати аналізів на хвороботворчі організми, але ми все ж рекомендуємо вам зробити всі необхідні щеплення.
— Добре.
— Ви хочете поговорити з психологом про позаштатну ситуацію?
— Ні!
Хоча потрапляння в часову бульбашку й було «позаштатною ситуацією», але про теоретичну можливість проходження через так званий «космічний бермудський трикутник» Сергієві було відомо і він почував себе морально готовим до цього.
Одна хвилина, яку він втратив на зорельоті, виявилася сотнею років на Землі. Та він нічого не втратив, бо нічого й не мав, нічого й нікого – за статутом космонавти не повинні були мати родин на Землі.
— Ви не хочете поговорити про причини ліквідації міжорбітальної станції?
— Станцію ліквідували?
«Випусти мене!»…
— Ви активували функцію самознищення станції. Я думаю, у вас були причини. Хочете поговорити про це?
На біологічний гурток ходили лише дівчатка, і він. Була серед них німа дівчинка, діти постійно придивлялися до її губ, щоб зрозуміти, що вона говорить.
Ще була повновида дівчина з пишним рудим волоссям…
***
Психологом виявилася жінка років двадцяти п’яти, темношкіра, приємної зовнішності, одягнута як і інші в блискучий комбінезон, волосся кумедними пружинками спадало їй на лоба.
— Що останнє ви пам’ятаєте? — запитала вона.
«Випусти мене!»…
— Сергію Володимировичу, якщо вам важко зараз говорити про це, ми можемо відкласти нашу розмову на деякий час.
— Все гаразд.
— Добре, тож, що останнє ви пам’ятаєте?
— В голові все наче переплуталося. Я пам’ятаю, як намагався зв’язатися з Землею. Пішов сигнал, почався зв’язок. Потім,— він провів долонею собі перед лицем,— Якась срань!
— Не хвилюйтеся! Ваш стан в межах норми. Після проходження часової бульбашки людському мозку потрібен час для адаптації.
— Гаразд.
— Ви не пам’ятаєте, що сталося на станції? Чому ви покинули її завчасно? Виникли якісь проблеми?
Сергій потер скроні.
— Я тільки пам’ятаю як Лія з Агатою сварилися.
Психолог зосередилася на комп’ютері. Комп’ютер, схожий на грифельну дошку для малювання, лежав у неї на руках. Вона гортала його, не торкаючись, очима. Сергій вирішив, що вона керує комп’ютером силою думки, чи можливо він підключений до її нейронів.
«О часи, о звичаї!» – подумав він, ховаючи посмішку.
— Лія з Агатою? — перепитала психолог.
Вона назвала своє ім’я, представившись, але прозвучало воно якось химерно, як і імена інших, з ким Сергієві довелося спілкуватися після приземлення, тож він його просто не запам’ятав.
— Так, Лія і Агата. Я пам’ятаю, що вони постійно сварилися, я намагався це залагодити. Але…
Психолог підняла на нього великі, карі, аж чорні очі.
— Не пам’ятаю далі.
— На станції не було людей з такими іменами.
— Не було?
— Василь Григоренко. Магда Батута. Ви пригадуєте ці імена?
Він похитав головою.
— Ми можемо почекати, доки ваша пам’ять відновиться. Але це займе від тижня до року часу. Я радила б вам пройти сеанс нейронного відновлення.
— А скільки часу це займе?
— Тридцять хвилин.
Дівчатка завжди сварилися. Сергій розбороняв їх, він розумів, що всі їхні сварки просто гра, але одного разу це зайшло за межі.
***
На Сергія одягнули шолом, до пульсуючих точок на руках і ногах прикріпили дроти. Сергій занурився в темряву. Голос психолога супроводжував його.
— Зосередьтеся на подіях на станції.
«Випусти мене!»…
Сергій багато часу проводив у лабораторії. Він досліджував вплив позаземної атмосфери на розвиток людського зародку.
Василь і Магда (старший інженер-енергетик та комп’ютерщиця) підтрунювали з нього (між ними очевидно починався роман і Сергій почувався зайвим в цій компанії), дражнили татусем.
Поступово напруження зростало. Вони скоса зирили в його бік, шепотілися за спиною.
Коли місія майже була закінчена – їхня команда запустила супутник з потужною сонячною батареєю і залишалося підключити її до батареї на іншому супутнику, щоб створити ланцюгову реакцію для передачі сонячної енергії на Землю – їхні стосунки вкрай загострилися.
Вони змовлялися проти нього. Вважали його роботу на станції нікчемною. Він чув їхній шепіт у себе за спиною, а коли різко обертався, бачив уривки слів на їхніх губах.
…татусь….
…заважає…
А потім: вбити!
Він знав про негативний вплив замкнутого простору на людську психіку, отже намагався їх уникати. Та якось, під час спільної вечері, він прочитав на губах Магди:
«…Сьогодні зробимо це…»
І його понесло! Сергій забрав контейнер з заплідненими яйцеклітинами і покинув станцію в зорельоті. Передав сигнал на космодром на Землі.
Поглянув на часомір, заплющив очі…
«Випусти мене!»
— ТИ ВСЕ ЗРОБИВ ПРАВИЛЬНО! – обізвався незнайомий голос з темряви.
***
Прибувши на третю від малої зорі планету, вони прозондували атмосферу й літосферу.
— Навіть після великого вибуху кількість звільненої радіації нікчемно мала. Ця планета не годиться для існування. Потрібно визнати – всі зусилля були марними.
Вони поглянули довкола: фотони гарно відбивалися від рослинності, створюючи ефект приємного заспокійливого світла, створена над землею атмосфера розсіювала промені захисним куполом.
Біологічні форми білкового походження переміщалися в тривимірному просторі.
— Що ж, хоча б знищили тих велетенських рептилій.
— Так, і що це нам дало?
— Є ще один спосіб,— перший підкликав до себе кошлату довгопалу істоту.
— Тільки не говори, що ти хочеш спробувати знову. Ти ж знаєш, вони полетять шукати нас,– він поглянув на купол над собою: над сукупністю дрібних краплинок і пилу проступав супутник, обриси на ньому нагадували морду кошлатої істоти…
— Хто це ?! Хто говорить зі мною?! — Сергій відчував, що сидить в кріслі в зорельоті, та в той же ж час йому здалося, ніби він перебуває ще десь – в темряві.
— Ти ж шукав цього спілкування,— озвався голос.
— Позаземна форма?! Іншопланетяни?
— Раніше ви називали нас богами.
— І демонами,— до першого голосу додався другий,— Та байдуже. Як би ви не назвали нас, ви завжди намагалися нас знайти.
— Це не ваша хиба. Це побічний ефект вашого творення.
— Якого чорта?! Що вам потрібно?! — Сергій намагався виборсатися з оціпеніння, але його тіло ще міцніше притиснулося до крісла, а розум ще глибше занурився в темряву.
— Ти останній представник свого виду.
— Тому ми вирішили приділити тобі трохи часу.
— Останній представник виду?!
— Так, рівно тридцять земних років тому всі білкові людиноподібні організми на вашій планеті було знищено вірусом.
— Що?! Вірус?!
— Поки ти повернешся на третю планету, вірус мутує і не буде шкідливим для тебе.
— Ви запустили цю срань, цей вірус на Землю?
— Ми активували його.
— Навіщо?!
— Людство пішло хибним шляхом. Відмова від атомної енергії. Польоти в космос.
— Яке вам до цього діло?!
— Ми залишили вас для того, щоб ви створили потрібне середовище для нас.
— Ви залишили нас?
— Так, ми змінили генетичний код істот, яких ви називаєте мавпами. З найкращими з вас ми вступали в контакт і навчали…
Одного разу, коли вчителька попросила їхню трійцю прибрати в теплиці і полити квіти, дівчата почали сварку. Агата розізлилася на щось і пішла. Лія закурила. Сергій хотів потушити цигарку і вибив її з руки дівчини. Лія штовхнула його. Падаючи, Сергій зачепив стелаж з препаратами, велика пляшка зі спиртом розбилася і рідина потрапила на недогарок на підлозі. Розгорівся вогонь.
Лія злякалася й кинулася тікати.
***
— Навіть якщо ви знищили людей на Землі, залишилися люди на станції.
— Подивися на свої руки,— сказав перший голос.
Сергій з зусиллям повернув голову, його палець торкався червоної кнопки.
— Я не зроблю цього!
— Ти вже зробив це,— відповів другий голос.
— Чорт! Ви використали мене, це була омана, там на станції, правда?
— Навіювання.
— Що буде зі мною? Чому ви не знищили мене?!
Голоси не відповідали.
Сергій побачив, що загубив хвилину.
«Як же ж я втомився!»
Він поглянув на психолога, вона уважно дивилася на екран комп’ютера.
— Як почуваєтеся?— запитала вона, побачивши, що Сергій розплющив очі.
— Норм.
Психолог допомогла йому зняти електроди з зап’ястків і шолом.
— Хто ви? — запитав Сергій
— Я андроїд п’ятого покоління з вбудованим штучним інтелектом з системою самовідновлення, АППоШІСиСа.
— Святе лайно!
Сергій спробував погасити полум’я, але вогонь розгорався. Синювато-червоні язики піднімалися на стелажі, охоплюючи учнівські зошити й старі книжки. Зрозумівши, що не впорається, Сергій побіг до виходу, але двері виявилися зачиненими. Лія, вискочивши з приміщення, заклацнула дверний замок.
***
Істоти вийшли до велетенського водяного виміру.
— Як ми затримаємо їх на цій планеті?— запитав другий у першого.
— Вони самі будуть себе затримувати: спочатку боятимуться згоріти. Потім отримають хибне уявлення про структуру землі і вбиватимуть тих, хто відкриватиме істину.
— Ми залишимо для них знання, які триматимуть їх на цій планеті, навчимо їх боятися істини і ненавидіти.
— А коли вони переростуть рівень обмежень?
— До того часу вони вже вивільнять потрібну кількість радіації і знищать себе.
— А якщо ні?…
Після карантину і повного відновлення Сергію на його прохання виділили андроїда-помічника, лабораторію і будинок в Космічному містечку.
— Ось те, що ви замовляли, професоре,— андроїд, з виду гарний хлопець азійської зовнішності, вкотив велику клітку на колесиках до лабораторії.
—Ану-ану,— Сергій потер з нетерплячки руки.
Андроїд зняв запинало з клітки.
— Що ж, період виношування малюків у них дещо відрізняється від людського, але можна буде дотримати дитину в інкубаторі.
— Неси шприц,— Сергій звернувся до андроїда і дістав контейнер з заплідненими яйцеклітинами з морозильної камери.
— Що ж, дівчинко, я назву тебе Євою.
Мавпа довірливо дивилася на людину.
Сергій стукав і кричав, його налякане лице відображалося на скляних дверях.
«Випусти мене!»
Випусти мене!!!…
Випусти…
***
Ввечері, після роботи в лабораторії, Сергій Ярко спускався в бібліотеку, там в тиші, серед великих фоліантів він писав книгу. Сергій не хотів друкувати на комп’ютері, бо все ж не довіряв технологіям, які всеціло залежали від енергоносіїв.
Він хотів залишити попередження людству про небезпеку космічних подорожей.
«Випусти мене!»
Ставало гаряче, вогонь підбирався.
Сергій схопив стілець і, розбивши скло, вибрався з палаючого приміщення…