«Все заради здоров’я та процвітання людства. З любов’ю, твоя ЦБД “Грація”», — говорив рекламний щит. Лютер дивився у вікно, закинувши голову на м’який підголівник. Люди, що стояли на зупинці, порозходились. Потяг так і рушив, не дочекавшись жодного нового пасажира.
Зелені, але мертві, дерева стовпами йшли одне за одним та створювали враження суцільної огорожі. Кожного разу, рахуючи їх, Лютер зупинявся на цифрі сімнадцять, а потім знову починав відлік. В пам’яті виринав день народження — щасливий та особливий день. Особливий тим, що більше в його житті таких не буде принаймні два роки. Вчора хлопцю стукнуло сімнадцять і йому, як повнолітньому та автоматичному призеру, подарували п’ять дектарів віртуальної площі. Два роки він зможе користуватися нею, не затрачуючи власні ресурси, проте після їх закінчення доведеться сплатити високу оренду країні. Батько якось говорив: «Якщо турбуєшся долею інших — надай їм хороші умови роботи і у жодному разі не оскаржуй фіксовану оплату праці, яку встановлює база даних». Казав, що по-іншому не можна, інакше завтра Лютер може опинитися на їхньому місці, зі вставленим другим «Я» в голову. І тоді не вгадаєш, який роботодавець попадеться: добросердечний, як він сам, чи такий як десятилітній деспот Леонард, якому не відома людяність.
І Лютер відчув розгубленість, бо зараз, коли дивився у вікно і бачив на що за останні роки перетворилося рідне місто, він з жалістю розумів, що батько не помилявся. Зелені масиви, паркові зони, ставки — все, що вважалося живим, все перетворилося на бетон. І бог знає для чого пофарбований в різні відтінки зеленого. Нові дороги, нові будинки, нові місця для розваг — ось чим жив малий магнат на ім’я Леонард. Таким була більшість дітей нового покоління. Владні, жорстокі та егоїстичні, часто приймаючі власних батьків за інвесторів. Батька, як прямого виконувача фінансових питань, а матір, як жіночу особу, яка зобов’язана подарувати й виховати для світу нову людину. Та не дивлячись на це Лютер не осуджував дітей. Їх створило воно — суспільство. Воно виховувало їх та давало їм знання, але в якийсь період життя забуло, що діти — це діти, яким би рівнем інтелекту вони не володіли. І якщо дітям як альтернативу любові запропонувати матеріальне благо, то в кінцевому результаті замість співчуття можна отримати перелік пунктів для вирішення проблеми та позику з відсотками…
— Центральна База Даних «Грація: Система Універсал». Домогосподарство, освіта, водіння, фінанси, — прозвучало звідусіль. — Додатковий пакет послуг — медицина. Чекайте оновлення із наступного місяця. ЦБД «Грація», контроль якості та безпеки.
В голові Лютера несвідомо простяглася паралель з однокласниками. І поки він підраховував кількість тих, хто відправив своїх батьків на острови у колонії для боржників, потяг зупинився ввосьме, відколи хлопець застрибнув в нього. В очі Лютера раптом блимнуло яскраве світло, а потім знову і знову. Він не встиг озирнутися, коли навпроти сіла дівчина — третій пасажир, рахуючи з водієм, — котра одразу ж відсторонено подивилася у вікно.
Потяг знову рушив. П’ятнадцять із двадцяти, констатував він, не відводячи від дівчини погляд. Опустив очі. Її руки обіймали округлений живіт. Лютер важко зітхнув. Несповна розуму чи безстрашна? Одна жінка на тисячу відважувалася привести у цей світ нове життя. Діти були в їхній час і щастям, і тягарем водночас. Шия дівчини вже оцифрована красною лінією. Ні в матері, ні в нащадка немає майбутнього.
У вікні промайнув виробничий сектор. Місце мертвих дерев. Зрубаних, оброблених та готових до переробки на паливо. У спогадах на мить з’явився батько. Раніше тут був ліс. Раніше тут на поодиноких галявинах спостерігали за нічним небом, вдень вирушали в походи, гуляли. Жили.
Можливо тому Леонард такий жорстокий? П’ятилітньому Хлопчикові буквально стерли пам’ять, коли його батьки загинули. Ні заспокійливе, ні психологи, ні інші методи чи терапії не допомагали. І тому, аби заспокоїти істерику та врятувати маленьке життя, у дитини відібрали спогади. Хлопчик просто не міг нікого любити, хоча б тому, що нікого не знав. Що люди, що комахи — всі для нього були однаковими. Хоча ні, люди були більші за мурах, як він якось пожартував.
Заболіло в грудях. Лютер подивився на папку, що весь час лежала у нього на колінах, відкрив та знову побачив портрет батька. Його очі зелені, хоча у снах той завжди ввижався з блакитними. Це все, що вдалося забрати цілим з архівів, які ще збереглися, як пам’ятка їхньої зникаючої цивілізації та культури. З тієї миті, коли він кинув у вогонь всі сімейні фото, але вийшов з архіву не з пустими руками, він точно знав — його переслідуватимуть. Він був іменинником, а обрав шлях вигнанця. Цього йому не пробачать.
П’ять років терору. П’ять років виживання. П’ять років зневіри та страху. Якщо так піде далі, то статистика свідчить, що людство вимре за сімдесят років. Малий Лео володів 85% всього капіталу на Землі і, як виявилося, цього достатньо, щоб стати господарем людського світу. Як це можливо? Ті експерти, які ще наважувалися прорахувати шлях його успіху, говорили про дружній союз маленького Лео із так званою живою базою живих організмів, що на X146 рік могла більше розповісти про людину, аніж сама вона про себе. Хлопчик без спогадів та машина без почуттів побудували свій ідеальний світ за п’ять років.
Лютер закриває на хвилину очі. Як відбуватиметься цей процес? Болітиме чи він анічогісінько не відчує? В чиї руки потрапить його робоче тіло? Де він прокинеться через два роки? І чи взагалі залишиться живим? Що подумає батько, спостерігаючи за ним?
Дурень, що можливо даремно віддасть власне життя незнайомій людини…
— Нехай так, — промовив вголос Лютер та взяв за руку дівчину.
Вона відірвала погляд від вікна та наче спросоння подивилася спочатку на свою руку, стиснуту у долоні незнайомця, а потім на Лютера. Злякано хапнула ротом повітря. Майбутня мати, що приречена на смерть, бо вагітні жінки ніколи не ставали призерами. Їх могли чекати тільки два роки тяжкої праці. Більшість вибувала раніше виконаної програми. І не завжди через слабкість, а тому що так треба було. Тому що база даних визначила гуманніший спосіб зростання популяції населення — штучну інкубацію. Всі дії заради здоров’я та процвітання людства. Всі дії виконані з любов’ю нашою Центральною Базою Даних «Грація».
— У мене до вас одне прохання, — заговорив він швидко, бо мав виходити на наступній зупинці, — Це подарунок для моєї матері, — і Лютер поклав папку на сидіння поруч з дівчиною. — Я був в архіві і порушив закон. Не зміг все знищити. Я зробив свій вибір і обрав спогади замість життя. А зараз передаю вам своє Право «Я». Тримайте, — і він дістав круглу зелену картку з внутрішнього карману та протягнув дівчині. Вона не відмовилась. — Прошу, використайте його правильно і всім на користь. Навіть одна людина здатна щось змінити.
За вікном пролетіло знайоме місто. Наближалась остання для нього зупинка. Дівчина мовчала. Він подивився на неї, проте не побачив в її очах ніяких емоцій. Його роль призера закінчилась, як тільки він вирішив зберегти світлину батька на пам’ять. Але можливо він робить помилку, передаючи владу їй в руки? Досі ніхто не наважувався на такий вчинок.
«Грація» синхронізувала по поличках майже все крім одного. Материнства. Її алгоритм не міг визначити потрібну ланку, в яку потрапляє людина, що носить в собі життя. Тому у законі прописувалось, що після матері-призера у правонаступництво вступить її нащадок по досягненню його чи її повноліття. А до того часу Право «Я» протягом 17 років триматиме мати.
І Лютер знову закриває очі. Згадує маму. Вона була першою з родини, хто отримав офіційного листа від «Грації», в якому говорилося, що тепер кожен повнолітній може стати заможним. Їй пощастило, вона отримала подарунок — дектари, які цьогоріч дісталися Лютеру. За два роки мама, обравши сільське господарство, заробила п’ять мільйонів, і ніхто з її робітників не помер. Наступним був батько, та йому дісталась роль знаряддя праці.
Потяг зупиняється. До вух доносяться чоловічі голоси. Стає тихо. Лютер довго прислухається та нічого не відбувається. Ноги заклякли. Шия отерпла, а спина наче зовсім не його. Відкриває очі. Ні станції, ні потягу не видно, всюди лише дерева. Невже два роки минуло? Робить крок та падає. Трапилось те, чого він очікував. Він сильно схуднув, так що одежа на ньому звисає, а джинси тримає тільки пасок. Але це все дрібниці. Головне дістатися до свого дому. Бачить дорогу поблизу та впізнає її. Біжить. Здалеку чути звуки, що розсікають тишу навкруги, примушують дерева шелестіти ще гучніше.
Внутрішнє чуття підказувало Лютеру, що шукають його. Тому він побіг швидше, як тільки міг. Потрібно впевнитися, що з мамою все добре. Тіло слухалося його. Витривале та сильне — наслідки важкої фізичної праці принесли користь.
— Ще трошки, — каже вголос Лютер та підіймає голову.
Він впізнав цей гелікоптер. Усі б його впізнали. Персональний засіб для подорожей магната Леонарда. Виходить, щось та й вдалось змінити в житті людей, якщо за ним женеться особисто сам Хлопчик. Розплата тепер не омине Лютера!
Хлопець бачить великий двоповерховий дім. Поштукатурений білим вапном, що з часом облупився до зеленої цегли під ним. Старий, з довгими колонами вздовж фасаду та вікнами з гіпсовими карнизами — таких вже не будують, такі вже не сучасні. Масивні двері напіввідчинені, і він вривається в них, ніби у сховище, з якого його не дістати. Високі стіни та довгий коридор із сходинками на верхній поверх, швидко опиняються позаду, і Лютер вбігає у простору кімнату. Впізнає вітальню з кам’яними статуями та диванами, де колись батьки любили зустрічати гостей. Бачить багато портретів на стінах. Він знає ці обличчя: батька, мами, бабусі, дідуся, їхніх сетер та братів, племінників, родичів з минулих століть… Всі тут. І нарешті він впізнає себе з батьками, але зовсім не таким як пам’ятає…
Біля підвіконня Лютер раптом помічає якийсь рух, і розуміє, що між статуями стоїть хлопець приблизно його віку.
— Хто ви? — запитує він і раптом затинається. Чому замість власного голосу він чує інший? — Що зі мною…
— Не бійся, — м’яко промовляє незнайомець голосом Лютера, — не думай зараз про це. Ти маєш дати відповідь на моє питання…
— Я перший запитав. Хто ви? — каже Лютер. Суворо та занадто різко.
У відповідь хлопець відсторонюється, ніби йому стало погано. Він навіть зблід, а на зелені очі накотилися сльози.
— Нічого не вийшло, — промовляє Лютер слова, не розуміючи їх сенсу.
В той же час позаду нього роздається вибух.
Хлопець біля вікна падає на підлогу, затуляючи руками обличчя.
— На поразку, — кричать люди, що вриваються у двері та біжать до Лютера. Спершу він поривається втікати, але в останню секунду не зрушує з місця. Люди у формі, опиняючись біля нього, сповільнюються і обережно його обходять, цілячись в незнайомця.
— Стійте! — кричить раптом Лютер, і люди завмирають. Один з них повертається до нього, вклоняється і промовляє:
— Володар Леонард.
— Замовкни, — грубо кидає Лютер і підходить до хлопця біля вікна. З силою розтискає йому руки та втуплюється в злякане обличчя. Біле, ніби неживе, з глибоко запалими очима.
— Хто ти? — запитує, не цікавлячись чому його називають чужим ім’ям. Відчуває сильну різь в очах, здавлену голову, як до кутика рота скочується щось солоне. Смак сліз він відчував так давно, що спершу зніяковів.
— Я син, — тим часом промовив хлопець.
— Син, — повторив той, до кого зверталися на ім’я Леонард. — Так, я згадав тебе. Ти син чоловіка, що помер чотири роки тому, не завершивши програму. Твоя мати судилася зі мною. Ти Лютер…
— Не з тобою, а з віртуальною особою на ім’я Грація, яка своїми помилковими алгоритмами обрала батька. Його попередньо не було допущено до фізичної праці за станом здоров’я. І таких як він багато.
— Моя Грація не робить помилок, бо вона не людина. Вона ідеальна!
— Лео, не всім потрібне багатство. Родину ніким та нічим не заміниш. Але бездушна машина цього не розуміє. Вона винищує нас з твоєю допомогою. Ти маєш це усвідомити… Ти мав би згадати…
— Спалити, — закричав Лео, вирячивши очі, — знищити все! І його разом з будинком, — вказав він на Лютера. — А за тобою піде та дівчина з потягу, яку ти особисто обрік на смерть.
Безпомічному хлопцю зв’язали руки і ноги та кинули посеред кімнати.
— Це був ти Лео. Ти залишив фото мого батька. Ти був у тому потягу. Я прожив два роки у твоїй голові, намагаючись повернути твої спогади. Але це ти вирішив передати їй Право «Я». Це був твій вибір, не мій! — почув Лео відчайдушний крик Лютера, підійшовши до виходу. Та Хлопчик навіть не обернувся, тільки зупинився, бо біля розвалених дверей спіткнувся об портрет і підібрав його, щоб роздивитися.
Лео не згадав ані маминих поцілунків, ані маминих теплих рук… Нічого, щоб могло повернути втрачені почуття. Але п’ятнадцятилітній Хлопчик згадав лікарів, котрі намагалися його витягнути з гіпнозу невідомого походження, в який він часто впадав два останніх роки. Втікав від усіх, ховався, щось шукав.
Нарешті він був сам собою. І Лео посміхнувся, розглядаючи маленький портрет юної дівчини зі знайомими рисами обличчя, проте це жодних емоцій не викликало. Хотів жбурнути, але у кутку на зворотній стінці рамки побачив ледь випалений штамп:
ЦБД «Грація»
Він й справді не згадав нічого з того, що уявляв Лютер, але він згадує інше, відоме тільки йому. Нічну дорогу. Чорний ліс, що мерехтить у вікні. З двох передніх сидінь лунають чоловічий та жіночий сміх. Батько веде машину. Мама крутить кнопку на панелі, на котрій витанцьовують різнокольорові хвилі, а збоку приклеєна фотокартка з їхньою родиною.
— Не можу зловити жодної частоти, — каже вона.
І раптом з вбудованих в автомобіль колонок гучно промовляє голос:
— ЦБД «Грація. Система Водій». Контроль якості та безпеки.
— Вдячні та вже маємо таку радість, — відповідає батько та додає, посміхаючись: — хоча й не просили.
Яскравий екран, на якому мама щойно крутила кнопку, гасне. Щось трапилося, бо батьки починають голосно говорити. Тато б’є по рулю, але той навіть не крутиться. Автомобіль заносить на зустрічну смугу, а потім назад, і так знову, не припиняючись. Мама повертається до Лео. В її очах жах.
— Сину, — смикається до нього.
— Я, — відповідає він, бо тільки й знає це слово, бо тільки нещодавно заговорив.
В ту ж мить батько дивиться у дзеркало, в якому зблискують його блакитні очі, та вдаряє по чомусь кулаком, і Лео опиняється в капсулі спасіння, проте його батьки ні.
Чути стукіт встановлених зарядів. Лео оглядається. Його рідний дім готовий до знищення. Чекають тільки відповідного наказу володаря. Хлопчик забігає всередину і через хвилину повертається. Хоче заперечити, та дім спалахує на очах. Монотонний голос Грації докладає:
— Ворога знищено.
— Це була ти, — тихо промовляє Лео.
Доки охоронці споглядають за вогнем, Лео задкує до внутрішнього двору. Біжить знайомою стежкою і плаче. Біжить та згадує дівчину на родинному фото на панелі авто. Дівчину з потяга, його сестру. Біжить вглиб лісу до дідової альтанки та благає, щоб остання хвилина перед підпалом, коли він звільняє Лютера, не виявилась маревом. Тепер він знає. Тепер Право «Я» відміняється.