Моєю першою чашкою Петрі стала стара пляшечка для годування. Ми повернулися з батьками після відпочинку і я побачив на що перетворилися залишки мого улюбленого соку. Там, у глибинах прозорого пластику, був цілий різноколірний всесвіт. Захопливий і звабливий. Він кликав до себе… Мене одного. Бо мати побачивши пляшку у моїх маленьких ручках, з острахом забрала її та викинула у смітник. У той день я зрозумів дві речі: перше – я мав ближче познайомитись із цим неймовірним явищем природи, і друге – з мамою ми маємо зовсім різні вподобання…
Відтоді це стало моїм захопленням. Я вирощував бактерії у пластикових пляшках, ховаючи їх від мами, експериментував з різними залишками їжі і одного разу, навіть притягнув додому мертву мишу із захватом спостерігаючи як вона еволюціонує у щось надзвичайно красиве. Коли батьки подарували мені мікроскоп – це стало вибухом свідомості. Пліснява була схожа на химерні квіти, що поступово заповнювали пластиковий простір, а спори грибів здавалися планетами, що з часом формували неймовірні барвисті галактики. Я дав кожному зі своїх експериментів номер та ім’я… і намагався щодня розмовляти із ними, адже побачив у одному відео, що слова мають силу і впливають на енергетику живої тканини.
Єдиним мінусом мого захоплення був запах… пліснява та розпад різноманітних органічних структур перетворило мою дитячу кімнату на токсичну лабораторію, у якій неможливо було перебувати без спеціальних захисних засобів. І це стало проблемою не тільки вдома. Кислий аромат смітника чітко провів межу між мною і шкільною спільнотою і десь за два місяці директор провів із батьками дуже неприємну бесіду, яка мала для мене катастрофічні наслідки.
Я намагався пояснити мамі з татом, що запах – це ознака того, що мікроорганізми ростуть і це їх біологічна особливість… але, хоча вони й раділи тому, що замість поганих друзів я знайшов собі хобі, батьки висунули мені ультиматум: експерименти із бактеріями вдома мали закінчитися.
Я знав, що шлях справжнього вченого – це труднощі та розчарування. Але коли мама знову викинула на смітник всесвіти, що я так ретельно плекав, мені здалося, що з цими пластиковими пляшками та контейнерами вона викинула і частину моєї душі.
Відтоді експерименти стали моєю таємницею, а наші відносини суцільним лицемірством. Я знайшов одне занедбане приміщення недалеко від дому і там почав все наново. Контейнер за контейнером, всесвіт за всесвітом. Вони стали тими єдиними друзями, із якими я міг поговорити про все. Я радів їхнім успіхам і росту, а вони рятували мене від суцільної самотності.
Те що моїм життєвим вибором стане мікробіологія і медицина я навіть не сумнівався. В університеті я нарешті знайшов споріднені душі і зміг перенести моїх друзів з секретної будівлі у комфортні лабораторії. Мені здалося, що я потрапив у рай, а мої бактерії нарешті знайшли справжній дім. Проте це тривало не довго.
Темою своєї наукової роботи, я обрав «комунікацію», адже був певен, що мої друзі чули мене всі ці роки і мені лише варто було знайти спосіб, аби почути їх. Викладачі та студенти вважали, що я дарма витрачаю час, сміялися і називали мене «навіженим». Так я знову став вигнанцем навіть у спільноті однодумців. Нарешті побачивши, що я не з тих, хто легко здається, вони просто перестали звертати на мене увагу і виділили маленьку лабораторію у підвалі, якомога далі від сонячного світла та наукових ступенів.
Одним з основних засобів майбутньої комунікації я обрав воду та електричні імпульси. Я наливав у велику чашку Петрі суміш річкової води і колекторних скидів, поміщав туди частину з вирощених заздалегідь бактеріальних колоній, трішки ґрунту з невеличким вмістом мідної руди і два електроди. А далі давав їм волю і споглядав у мікроскоп як бактеріальні армії билися та еволюціонували. Ті, хто перемагав у мікроскопічних битвах переходили на другий рівень: там я починав розмовляти з ними, підключаючи їх середовище до комп’ютера за допомогою електродів, одночасно експериментуючи з рівнем температури, яскравістю освітлення, тиску і інших збудників…
І ось нарешті мої зусилля дали плоди. Через пів року я отримав перший сигнал. На моє аудіальне питання «чи комфортна температура?», я отримав у відповідь короткий електричний імпульс. Мовчазна стіна була зруйнована і це був найважливіший день у моєму житті. Той імпульс подарував мені надію і довів, що всі ці роки я мав рацію.
А далі все розвивалося із неймовірною швидкістю: спочатку ми спілкувалися в системі бінарного кодування і відповідей «так» чи «ні».
– Світло не занадто яскраве? – я ставив конкретне питання в голос.
– Ні, – приходив відповідний сигнал на комп’ютер.
Але поступово наші розмови ставали складнішими, глибшими і мені довелося розробити спеціальну нейромережу, що вивчала електричні реакції мікроорганізмів і інтерпретувала їх у слова. Натомість мікроби та бактерії вивчали мої слова, фіксували мозкові імпульси і вчилися спілкуватися з усім людством у моїй подобі. Це стало початком розробки неймовірного біоінтерфейсу, який нарешті дав голос величезній спільності.
Виявилось, що мікроби були чимось на кшталт глобального біологічного організму, який міг передавати інформацію іншим, забезпечуючи колективну еволюцію. Так наприклад вони отримували групову резистентність до антибіотиків та постійно вдосконалювались.
Наші вечірні розмови із ними стали тією розрадою, що я називав «цивілізаційним обміном». Ми разом дивилися фільми і телепередачі. Спортивні змагання та наукові конференції. Вони поглинали інформацію із жадібністю апологетів знання і часто ми полемізували із ними на теми «свободи вибору» та «індивідуальних рішень». Бактерії були впевнені, що навіть найсильніші індивіди в рамках соло-компаній не виживуть у довготривалій перспективі, але визнавали, що у нашій системі всесвіту саме одинаки ставали рушієм прогресу. Вони визнавали право сильного на успіх і вважали мене «Богом», мікробною Легендою, що подарувала їм неймовірні можливості та перспективи про які на Землі, на жаль, знав тільки я…
Кілька разів я намагався продемонструвати свої надбання ректору університету і навіть написав виняткову наукову роботу, під назвою «Біоінтерфейси та свідомість: мікроорганізми як нові суб’єкти цивілізаційного розвитку». Проте на захисті дисертації комісія з поважних професорів назвала усі мої дослідження «фейком» і замість наукового ступеня попросила звільнити лабораторію. Так нам із друзями вчергове довелося шукати нову домівку.
Я зняв маленький будинок у приватному секторі, на околицях міста і перевіз туди усі свої бактеріологічні колонії, звичайно забравши із собою не тільки матеріали досліджень, а й прототип біоінтерфейсу. Наша велика міграція завершилася за один день, адже особистих речей у мене майже не було.
– Чому люди не хочуть нас чути? – одного разу запитали мене бактерії. Я перемістив усі колонії у величезні пластикові бокси, адже для їх росту в звичайних чашках місця вже не вистачало.
– Люди взагалі не люблять слухати, – я намагався передати їм глибину проблеми, – Вони люблять говорити. І хочуть аби чули лише їх. І чим більше вони говорять одночасно, тим менше слухають.
– Але ж ти інший? – бактерії дійсно не розуміли, – ти слухаєш нас. Поважаєш.
– Я поважаю діалог і комунікацію, а люди поважають лише силу, – я не хотів говорити погано про свій вид, але людство само збудувало між нами стіну.
– Люди слабкі. Живуть у нашому світі, – зробили неочікуваний висновок мікроорганізми.
– Це кажуть мені бактерії, які я виростив у пластиковому контейнері? – я намагався зняти напругу нашого діалогу.
– Локація не важлива, – хоча організми могли зчитувати емоційний фон, вони і досі не розуміли що таке гумор і підтексти. – Ти один з них. Вони слабкі. Можна виправити. Знаємо як допомогти.
Прояв емпатії від них у той момент мене дуже розчулив. Я дивився на бокси, сповнені химерного життя і відчував що ми є справжньою родиною. Суспільством, в якому кожен стоїть один за одного.
– Аби щось змінити, треба змінювати всіх разом, – я посміхнувся. – Це неможливо. Люди не мають колективної свідомості.
– Ми допоможемо еволюціонувати. Ти наш друг. Подарунок другу. Довіряй.
– Хочете змінити світ? – зараз вони так нагадували мене у дитинстві. І я пишався своїми маленькими друзями, адже нарешті побачив неймовірний результат моїх зусиль.
І я дав згоду на те, що мікроорганізми називали «подарунком», просто довіряючи їм, хоча насправді навіть не уявляв, що вони задумали.
За кілька годин на Землі почалася жорстока пандемія. Невідомі бактерії захоплювали мозок, перетворюючи людей, на біороботів, які хотіли лише одного: почути голос одного невідомого мікробіолога з України. Наступного дня доля людства була вирішена.
Ввечері я побачив біля мого будинку величезний натовп. Люди скандували моє ім’я, вони чекали лише на мене. Коли я вийшов до них, вони впали на коліна, вітаючи мене немов єдиного Бога. Повна синхронізація дій і сотні очей, що прагнули бачити лише мене.
– Тепер ми чуємо тебе! – всі люди говорили одночасно, перетворюючи фрази у монотонний беземоційний фон. Вони не рухалися. Просто повторювали ці слова, як сомнамбули. І я чув звуки, що лунали все далі і далі, гучніше і гучніше, немов усе місто, або навіть планета, зараз говорила одночасно.
Дії й наслідки. Еволюція, яку я погодив.
І тоді я зірвався. Втратив контроль.
– Навіщо ви це зробили? – я кричав в обличчя натовпу. Напевно це вперше, коли я дуже розізлився на своїх друзів. – Навіщо ви знищили їх?
– Це подарунок тобі. Покращення, – один з людей вийшов вперед і я одразу впізнав ректора університету, що сміявся наді мною. Тепер за нього говорили бактерії, що контролювали його мозок. – Всі вони тепер чують. Ти ж цього хотів? Комунікація.
– Я хотів аби ми були рівними. А ви влаштували геноцид, – я дивився на людей, які посміхалися мені, але більше не були собою .
– Рівні не підкорюються. Найсильніші еволюціонують. Сильний перемагає. Ти нас так вчив, – мікроорганізми не розуміли мого гніву.
– Я просто хотів аби Вас почули…, – мої ноги стали неначе желе і я сів на землю. У той момент я хотів відгородитися від усього світу, але єдиний захист, що був мені доступний, це руки, що закривали обличчя.
– Нас чи тебе? – мікроби б’ють мене у саме серце і я починаю плакати. А люди з порожніми очима підходять і обіймають мене руками, в яких немає теплоти.
Так я знову залишився сам в викривленій мікробній реальності. Я Бог, бактеріальна Легенда, що дав голос мікроорганізмам. Свободу волі і зайву перевагу в новому світі, який я допоміг захопити та знищити. І тепер я єдиний з людей, кому ці малюки залишили власну свідомість… хоча я зовсім про це не просив.
Але ж друзі, мають поважати один одного, тож це цілком логічно.
Тепер я можу жити з комфортом у будь-якій точці планети. Обирати найкращі будинки з чудовим краєвидом. Спілкуватися із тисячами людей, які будуть в захваті від кожного мого слова. Але мені не потрібна така комунікація і ця химерна увага. Адже люди більше не контролюють себе. Вони біороботи. Величезні колонії мікроорганізмів, що мають колективну свідомість.
І найстрашніше, що я не знаю як це виправити. Не знаю як повернутися у своє дитинство аби попросити маму краще мити ці довбані пляшечки, щоб врятувати майбутнє від колапсу.
І ще одне: з мікроорганізмами ми більше не друзі.