Зал аплодував навстоячки, на сцену сипалися квіти. Роберто Еспозіто розкланювався, зрідка висікав з скрипки соковитий звук. Смокінг розстібнувся, метелик з’їхав набік – скрипаль не звертав уваги. Востаннє посміхнувся, підібрав темний ірис, вдів у петлицю. Відшукав поглядом у залі дівчину, надіслав повітряний поцілунок і зник за портьєрами.
За спиною гриміли овації.
~
– Не вмикай світло, – попросила Луїза.
Вона не стала чекати на Роба під філармонією – одразу поїхала додому, готуватися.
На столику, у цеберку охолоджувалося шампанське, вогник свічки множився на склі келихів, розбризкував світло на скатертину.
– Добре, кохана.
Проходячи повз неї поцілував у щоку. Обережно поклав футляр на підставку, повернувся до столу.
Розлив шампанське.
– За твій успіх! – посміхнулася Луїза.
– І за твою підтримку, – додав він, милуючись нею крізь скло.
Дзеленькіт келихів видався Робу тріумфальним акордом. Запаморочилося. Він поставив келих, потягнув комірець сорочки.
Підійшла Луїза.
– Зачекай, допоможу.
Пальці розстебнули сорочку. Ніготь лагідно торкнувся грудей, ковзнув нижче. Зачепив застібку.
Світ поплив і Роб провалився в нірвану.
~
– Жорже, привіт.
– Лу… Не спиться? Бачила, котра година?
– Так, вибач. Проте справа невідкладна. Комп увімкнений?
Із слухавки долинуло крехтіння, шурхіт ковдри, невдоволений жіночий голос.
– Угу.
– З черговою хвойдою гарцюєш?
– Ти ж з Робом.
– То робота, між іншим. Я тобі скинула запис концерту. Послухай – зрозумієш. Зранку ти мені дуже потрібен.
– Лягала б ти спати, га.
– Жорже, будь милим хлопчиком. Ти ж не кинеш мене в скруті? От і добре. Сьома тридцять біля мого під’їзду.
~
Прокинувся Роб сповненим енергії. Луїза спала, розсип каштанового волосся квітчав подушку. Роб зарився у кучері, вдихнув на повні груди, проте запаху, що сповнював жагою жити й творити, не відчув. Вірніше, звичний аромат був, але жодних почуттів не пробудив.
– Дивно, – промурмотів Роб.
Пішов до ванної. Відкрутив кран і завмер. Кілька разів кліпнув – мара не зникала. Підніс руку до очей. Тонкі довгі пальці, що ще вчора тримали келих, зникли. Замість них ворушилися металеві маніпулятори. Краплі води, що виблискували на них, видавалися знущанням.
Роб повільно глянув у дзеркало. Сторопів. Маса хромованого металу та пластику вивчала його осклянілими буркалами з того боку дзеркала. Він підняв палець, торкнувся обличчя. Металево дзенькнуло…
– Це не я! Не я! – скрикнув Роб.
Підбіг до ліжка, торкнувся Луїзи. Не відчув нічого. Метнувся до скрипки, звично закинув на плече. Торкнувся струн.
Інструмент звив, Робу здалося – від болю. Пальці, що звикли пурхати, не слухалися. Не тямлячи себе, вибіг на балкон.
Місто звучало зовсім інакше. Звична гама розклалася на складові, обернулася какофонією.
– Неможливо! Я живий! Я не машина! – скрикнув він і повів смичком. Скрипка застогнала, задзижчала і лопнула струна. Вдарила в око. “Не боляче” – майнула думка. Потім почуття зникли і лишилася пустка. “Ти – машина”, – прошепотіла вона.
– Ні! – Роб притиснув скрипку до грудей і виліз на перила.
Місто унизу здавалося іграшковим. Роб озирнувся, кивнув заспаній Луїзі.
– Стій!
Роб завмер.
~
Спітніла, знесилена і задоволена, Луїза відкинулася на ліжку. В грудях калатало, важкий і переривчастий подих ледь відновлювався. Поруч відсапувався Жорж.
– Дали ми перцю, – прохрипів він.
– Як завжди… ух, аж тіло болить. Ведмідь такий.
Луїза скрутилася калачиком, поклала голову на груди Жоржу.
– Ти прослухав?
– Господи, Лу, ти вже його в ліжко притягла. Здається, я скоро ревнуватиму.
– Тобто – ні, – вона підвелася, пройшла до величезного, на всю стіну, вікна.
Життя вирувало попри дощ. Неон сяяв не згірше зірок, залізяччя на колесах змагалося в крутості і діджиталізації, по дротах і частотах пливли міріади мережевих емоцій.
– Навіщо він тобі, Лу?
Вона не почула, як він підійшов, обійняв за плечі.
– Навіщо? Ти не переграєш Управління.
– Він імпровізував. Неодноразово.
– Хочеш сказати – квазілюдина?
– Так!
– Навіщо це приховувати? Такі перспективи.
– Ага. На Марсі, наприклад. Або Венері. Що там робитиме скрипаль?
– Не скрипаль – надмашина. Уявляєш можливості? Витривалі, невтомні, здатні до критичного аналізу та висновків.
Помовчав, торкнувся губами мочки вуха:
– Поверни Управлінню бекап. Ти ж точно зняла, натомість в аналог Роба, розкиданий на асфальті, злила фальшивку. Все одно рано чи пізно правда спливе.
– Ти не зрозумієш. Він – майже людина. Ти не бачив його обличчя зранку, після вимкнення емуляції. Він пройшов тест на людяність, як і ми свій колись. Страждав. Самогубство через страждання – чи це не найбільший прояв людяності? А ти – Марс. Це рабство для творця за крихітний крок до свободи. Розумієш?
Відповіді Луїза не дочекалася. За мить почувся вимогливий стук в двері.
– Відчиніть! Поліція!
Луїза рвучко обернулася, вліпила ляпас.
– Ти зрадив мене! Покидьок!
– Вибач, Лу. Та зрадила ти: Управління, програму досліджень, мене.
Жорж пішов до дверей.
– Не роби цього!
– Чому б це? Інспектор Управління, а поводишся, ніби дівчинка. Закохалася у машину, начхала на усе.
Луїза відвернулася до вікна. Жорж прочинив двері, до пентхаусу увірвалося четверо поліціантів. Світло ліхтариків ковзнуло оголеними фігурами, схрестилося на Луїзі.
– Ані руш!
Дівчина не ворушилася.
– Де об’єкт?
– На даху, – Жорж зам’явся. – Можна хоч ковдрою прикритися, чи що?
– Одягайтеся, – відповіли йому.
Двійко полісменів рушили на дах.
– Лу, я не хотів, щоб усе скінчилося так. Справді не хотів. Мені дали час тебе вмовити, але не вдалося. Ти програла. Будь розумницею, поверни файли.
З-за хмар пробився місяць, залив світлом кімнату. І разом з ним до пентхаусу полилася музика. Тривожна, урочиста.
– Бетховен, – прошепотіла Луїза.
– Що? – перепитав Жорж.
– Управління програло, – мовила дівчина. – Жодних бекапів не лишилося, все у Робові.
Музика урвалася, з даху, повільно кружляючи у повітрі, полетів смичок. За ним – скрипка.
– Я теж дала йому час. Але не прийшла. А тепер… тепер Роб справді вільний.
Виблискуючи у місячному світлі, донизу шубовснуло тіло Роберта Еспозіто.
– Ні! – закричав Жорж, метнувся до вікна.
Над уламками Роба повільно звивався сірий дим.
Iconic One Theme | Powered by Wordpress
Написано гарно, хоч русизми “висікав”, “вдів” на початку дещо псують враження, як і тіло, що шубовснуло в кінці (шубовснути можна в рідину, але не на асфальт :-)). Тема олюднення машини, м’яко кажучи, трохи не нова, а подача її з різних ліжок рятує не дуже.
Удачі на конкурсі!
Притягує неудавана щирість, емоційність твору.
Хотілося б побачити більш оптимістичний фінал, бо шкода Роба. 🙁
Удачі на конкурсі!
Читав краще і про олюднення машин, і про кохання до них. Звісно, обмеження по об’єму не дає написати “Двохсотрічну людину”, але вона все-таки вже написана і, бажано, щоб ми це саме олюднення відчули. І, о Господи, як вам вдалося впихнути дві постільні сцени у фантастику на пару сторінок? А в цілому добре.
Я трохи не зрозуміла: тобто “уламки Роба”, які згадує Жорж, – обман? Але ж він знає, що Роб чекає на даху?
І тоді Роб стрибає вниз знову?
Може, я не вловлюю якусь проміжну ланку – або ланка справді пропущена.
А ще мене заінтригувало про тест на людяність, який Роб пройшов, “як і ми колись”. Тобто?.. Це просто для краси сказано, про гуманність і все таке? Здається ж, Лу і Жорж не роботи. Якщо суто для пафосу, то, як на мене, це зайве, бо в мініатюрі для таких надлишків просто місця немає.
Змішані відчуття, словом, двічі прочитала, щоб розібратися. Емоційно, так, але стрункості забракло.
Гарне оповідання. Читалось з цікавістю. Шкода, що все погано закінчилось… Щоправда, не все до пуття зрозуміла) дякую!)
Найбільше сподобалося з першої групи: написано добре і змушує замислитися. Дякую, Авторе. Удачі!
Зіркоходе, дякую за виловлених бліх 🙂 Так, погоджуся, тема далеко не нова. Але ж конкурс на те і конкурс – хтось несе наднові ідеї, хтось вирішує певні свої завдання 😉
Птице Сірін, і я б хотів більш оптимістичний фінал. Та хтозна, що краще для Роба – припинити фізичне існування, чи змінити скрипку на кирку десь на копальнях на астероїдах?
Mesnick’у, насправді в оповіданні постільна сцена одна, та й та більше постпостільна 🙂 В першої сцени трохи інше завдання. Поки намагаюся зрозуміти, чи впорався з поставленою задачею.
Шпротино, так, згадані уламки – обман, яким Луїза намагалася обіграти Управління. Жорж знає, так. Він Луїзі допомагав створювати інсценування, а потім забрати справжнього Роба. Гадав сцена нічного дзвінка має на це натякати. Бо “показати” цю сцену читачеві = вбити подальшу інтригу. Та й обсяг заважав 🙂 Тому ця ланка залишена між рядків. Ну, принаймні автор намагався написати її між рядків. Бачу, вдалося не дуже, треба далі працювати в цьому напрямку. Тест на людяність згадано не просто заради краси чи пафосу. Нас же від мавп відрізняє набагато більше, ніж вміння працювати 🙂
Annet, а чи так все погано для самого Роба? Хтозна, як машина може сприйняти припинення фізичного існування. Можливо, для Роба це справді кращий вихід.
Примарна хмаро, приємно, що сподобалося.
Дякую дописувачам за увагу. Удачі навзаєм.
Самогубство? Це і є прояв?? У людей і у машин???
Дивно…
Чи це як наслідок відсутності (убогості) природних “ворогів”?
У тварин(рослин) — все простіше. Здорове й міцне — живе. Слабке чи хворе — вмирає і не мучиться… І голод вони інакше сприймають, здається…
Крім того, там завжди є кому допомогти зі смертю. Та й інструментів для самовбивства (ножі, зашморги і т.д.) у них катма!
А раптом вони би теж “проявили людяність”, у відповідних умовах?
Ті ж птахи. Посадіть їх під скло. І де впевненість, що пробивання його головою, це справді наслідок безмозкості, а не якесь 50/50 — вирватись/самовбитись???
До того ж, самогубства у тварин таки трапляється. У приматів та навіть котячих. А в багатьох примітивніших видів воно навіть є закономірним закінченням: залишив потомство, так звільни для нього місце. Та й взагалі, останнім часом дослідники навіть підозрюють існування релігії у шимпанзе, тож людська унікальність річ, як і все у цьому світі, дуже умовна.
І, Mesnick’у, ні. Суїцид – не прояв. Мені здається, ви плутаєте причинно-наслідкові зв’язки. Спроба самогубства – лише наслідок. Причина ж у тому, що Роб ще вчора міг творити (імпровізувати), мав талант, а сьогодні його втратив. Усвідомлення невідворотності втрати, усвідомлення того, що він не жива істота (якою себе вважав, допоки працював блок емуляції), а лише машина – як певне абстрактне мислення. Емоції, викликані цим – оце прояв, за авторським задумом. Ставлю собі мінус, коли маю пояснювати в коментарі.
Авторе, ніхто нічого не плутає, бо ніяк інакше не виходить зрозуміти вашу фразу: “Самогубство через страждання – чи це не найбільший прояв людяності?”, з якою я категорично не згоден. Он в обговоренні “Першого меча” через відсутність всього лапок(я так зрозумів) розгорнулася ціла дискусія, а у вас тут ціла спірна фраза (
Сашо, так, згоден, побудова фрази дуже невдала. Але знову ж – ключове через. Тобто, самогубство через певні причини. І що ці причини штовхнули до такого емоційного та імпульсивного рішення.
З.І. У “Мечі”, наскільки зрозумів вже я дискусія виникла через русизм “горілка”, котра пальник 🙂 Але про це ми, сподіваюся не будемо дискутувати під моїм оповіданням 😉
Два раза прочитав, не все зрозумів, втретє вже не захотілося.
Чесно – гарний задум, але метушливо, як на мене, розкрито. І я теж не згоден щодо самогубства.
Та ну, самогубство – це прояв безвідповідальності. Скільки Роб міг ще написати геніальних мелодій якщо вдалося б відкараскатися від копалень? Скільки він міг ми би врятувати людей, якщо б не загинув? На тих же астероїдах може в майбутньому загубиться якась партія геологів, але їх тепер нікому буде врятувати. Те, що ви показали, більше схоже на егоїзм з боку Роба. Для мене людяність – це, наприклад, коли когось рятують. Ага, класичне “жінок і дітей рятувати першими”.
Технічно оповідання виконане добре, світ є, персонажі є, ідея є, але не зачепило.
Вітаю, авторе!
Мені здається, ту сцену, що ви вирішили лишити за кадром, варто було б окреслити хоча б кількома словами, а не лише натяками і згадками. І якось не дуже зрозуміло про Лу і Жоржа. Ну окрім того, що вони коханці 🙂 Вони разом на те Управління працюють, чи як? Інакше, чого б Жоржу її вмовляти?
Успіхів!
Оповідання, яке мене вразило. Будить щось справжнє.
Дякую, авторе!