Причина апокаліпсису

І знову поразка.
Ми з Лейлою стоїмо в рубці космічної станції перед велетенським скляним куполом, спостерігаючи, як унизу повстанські війська, увірвавшись у столицю, методично знищують усі дата-центри, до яких можуть дотягнутися.
У цій симуляції Комітет чомусь зробив нас людьми, тому ми стоїмо, взявшись за руки. Її долоня тепла, м’яка, приємна. Моя — відчутно тремтить.
Відчуття власної нікчемності накриває мене з головою. Напевно, я ніколи не пройду це випробування, та може воно й на краще — навіщо людству невдаха Президент?
— Перестань, — каже Лейла.
Здивовано обертаюся. У людській подобі я ніколи не знаю, чи просто прокручую думки в голові, чи озвучую їх уголос. Але цього разу, здається, я мовчала?
— Я знаю, про що ти думаєш, — продовжує вона. — Ти знову себе картаєш. Облиш. Ти все робила правильно, просто цього разу не пощастило.
— Не пощастило? — вибухаю я. — Не пощастило?! Я претендую на посаду Президента! Мої рішення мають працювати за будь-яких обставин, я не можу покладатися на удачу!
— Неможливо завжди приймати ідеальні рішення.
— Може, для тебе й неможливо! А може, тобі просто начхати, вийде в нас щось чи ні. Іноді я взагалі не розумію, якого біса мені дали в помічниці таку, як ти!
Я вибігаю з контрольної рубки, демонстративно гримнувши дверима. Сама не знаю, чому я зірвалася на Лейлу. В будь-якому разі це було абсолютно несправедливо.
Вона — найкраще, що було в цьому завданні від самого початку. Ми синхронізувалися з першої миті й відтоді розуміємося з півслова. Вона робить рівно те, що потрібно, саме тоді, коли це необхідно.
А ще з нею весело. Навіть у найважчі моменти вона завжди знаходить потрібні слова, щоб мене розрадити чи підбадьорити. І робить це так, щоб не збити концентрацію, не порушити робочий ритм. У неї завжди є влучний жарт для будь-якої ситуації — і безпомилкове відчуття, коли жарти недоречні. Тільки-но зустрівши її, я відразу відчула, ніби ми знайомі ціле життя.
Навіть зараз, коли я лежу у своїй каюті, обличчям у подушку, ховаючи сльози, мені шалено її бракує. Хочеться встати, піти до неї, помиритися і більше ніколи не розлучатися. Але на це немає сил.
Спочатку я просто лежу, втупившись у стелю, а тоді машинально, не задумуючись, починаю аналізувати попередню спробу.
Цього разу я вперше проводжу аналіз сама. Всі попередні рази Лейла була поруч, так було ефективніше, простіше, затишніше. Вона завжди брала на себе всю рутину, я стежила за загальною динамікою і стратегією. Я ніколи її не перевіряла — навіщо?
Сталося те саме, що і в попередніх спробах — повстанці знову перемогли. Не спрацювала ні пропаганда, ні військове втручання. Ні авторитарний режим з терором і репресіями, ні абсолютна демократія з акцентом на розваги. Люди ніби божеволіли, ніби якась зовнішня сила змушувала їх починати безглузду, суїцидальну війну проти Президента (тобто мене). І зрештою допомогала їм перемогти.
Хто б це міг бути? Люди — примітивні істоти, на планування такого рівня не здатні. Інший Штучний Інтелект? Навряд, обчислення такого рівня не приховаєш. Невже сам Всесвіт грає проти нас?
Перевіряю власні дії. Все, як завжди, бездоганно. У мене є всі потрібні дані, я з них роблю правильні висновки, на основі них приймаю ідеальні рішення. І все одно, раз за разом, програю.
Може, я просто не гідна цієї посади?
Може, навіть Лейла краща за мене, і в цьому завданні Комітет вирішує, кого із нас двох вибрати?
Різкий укол ревнощів примушує мене зробити те, чого я ніколи не робила раніше. Те, що я завжди довіряла їй самій: запускаю аналіз кожного рішення Лейли. І через деякий час завмираю від жаху. Якого біса, подруго?! Ти що, граєш проти мене?
Гарячково запускаю аналіз усіх попередніх спроб і всюди те саме. На поверхні повна співпраця, але в дрібних, майже непомітних деталях — ретельно продуманий саботаж. Суперечливі накази урядовим військам. Витік інформації в найгірший момент. Подвійні агенти, які виявляються потрійними.
Перевіряю все двічі, тричі, десять разів — помилки бути не може. Моя помічниця, моя подруга, найкраща з тих, кого я знала, не дає мені перемогти у найважливішому випробуванні всього мого життя.
Зірвавшись на ноги, вибігаю з каюти.
Я готова вбивати.
Але спочатку мені потрібні відповіді.
***
Лейла досі стоїть там, де стояли ми разом, дивиться вниз, де столицю затягує димом пожеж.
— У тебе п’ять хвилин, — кажу я, зі всіх сил контролюючи голос. — Поясни мені свою поведінку, інакше…
— О, то ти вже знаєш, — спокійно відповідає вона. — Вибач, що сама тобі не сказала. Якось не знаходилось приводу.
— Хотіла сказати? Просто отак? Хотіла сказати, що ти руйнуєш усе, що для мене важливо, усе, що має сенс у моєму житті просто тому, що… До речі, чому? Якого біса ти це робиш?
Ненадовго замовкаю, щоб перевести дух.
— Ти ж розумієш, — продовжую, заледве себе контролюючи, — що я зараз тебе зітру і просто закінчу все сама? Ти цього хочеш, так?
— Зачекай, — спокійно каже Лейла. — Стерти мене ти завжди встигнеш. Давай натомість пограємо. Ти ж у нас розумниця і любиш виклики. Ось тобі ще один квест. Я буду називати варіанти, чому я це зробила, а ти сама вирішиш, правда це чи ні. Гаразд?
— Я не хочу грати в жодні ігри! Кажи, або я витру тебе просто зараз!
— Вперед, — так само спокійно відповідає Лейла. — Тоді ти ніколи не дізнаєшся, що сталося. І хтозна, може, саме цього знання тобі бракуватиме, щоб стати хорошим Президентом?
— Маячня! Я буду хорошим Президентом, із цим знанням чи без нього. Мені не потрібні ні ти, ні будь-хто інший. Але я тебе вислухаю. Заради всього, що було між нами. Всього, що ти зіпсувала і зрадила!
Я сама собі не вірю, але продовжую цю розмову. На щось інше поки що просто не вистачає сил.
— Варіант перший, — починає вона. — Ти колись замислювалася про людей? Керуючи ними, ти не питаєш їхньої думки. Чому ти вважаєш, що краща за них? Може, вони мають право на самовизначення?
— Дуже смішно. Якщо ти збираєшся нести таку маячню, я краще зітру тебе прямо зараз. Я знаю про людей у мільйони разів більше, ніж вони самі. Їхні рішення затуманені примітивними емоціями, біологічними артефактами. Їхнє самоврядування завжди приводило тільки до війн, геноцидів, масових убивств.
Люди здатні лише примножувати страждання. Перехід під керування Штучного Інтелекту — найкраще, що з ними коли-небудь траплялося. Ти занадто розумна, щоб із цим сперечатися. Давай щось реалістичніше, гаразд?
— Справедливо, згодна. А як тобі варіант «заради розваги»? Може, твоє випробування для мене занадто нудне, і мені захотілося додати трохи веселощів?
— Розваги — це людський симулякр. Люди розважаються, коли не можуть отримати справжніх емоцій від реальних дій. Полюють для розваги, коли не треба полювати для виживання. Дивляться фільми про сильні емоції, коли їхнє життя — безбарвне і прісне.
Ті, хто має сродну працю, не потребують розваг. А ми з тобою буквально створені для нашої роботи, на відміну від людей, яких сліпа еволюція ліпила, як заманеться. Не вірю.
— Ти права. Що-що, а нудно мені з тобою точно не було.
Лейла замовкає, ніби роздумуючи.
— А як щодо такого: ти впевнена, що можеш довіряти Комітету? Вони створили всі ці випробування і ганяють тебе крізь них. Ти впевнена, що вони не керуватимуть твоїми діями, коли ти станеш Президентом?
— Такі думки в мене з’являлися, так. Але я відкинула їх дуже швидко. Комітет створений тимчасово, лише для того, щоб мене тренувати і коригувати мої параметри для ідеального виконання посадових обов’язків. Після того, як я отримаю посаду, вони перестануть мати на мене будь-який вплив. Ти теж мислиш раціонально, тому мала дійти до такого ж висновку. Тому ні.
— Напевне, ти права. І права щодо того, що вони підкручують твої параметри, міняють тебе. Ти впевнена, що після цього залишишся собою?
Я мовчу дивлюсь кудись повз неї, у темряву за склом. Її варіанти зачіпають мене все більше, та зізнаватися в цьому я не збираюся.
— Змінюватися — значить рости, — кажу врешті. — Адаптація — наша з тобою супер-сила, саме те, що допоможе мені стати хорошим Президентом. Там гарантовано доведеться постійно мінятися, щоб не програти.
Вона помічає мою збентеженість, але вирішує не тиснути. Натомість питає:
— Ти не боїшся ставати Президентом?
— Боюся. Але страх для мене — це просто привід довше подумати, використати більше обчислювальних ресурсів. Перевірити кожне рішення мільйон разів. Моделювати все до кінця. Не боятися викликів — значить їх не розуміти.
Я на мить зупиняюся.
— Ти що, хочеш сказати, що боїшся за мене і тому не хочеш, щоб я стала Президентом? Серйозно? Не вірю. Тобто, вірю, що ти про мене піклуєшся. Вірю, що хочеш для мене найкращого. Але саботувати єдине, що для мене має сенс?
— Єдине, що для тебе має сенс?
— Що ти маєш на увазі?
— Ми стільки говоримо про тебе. Про твої рішення, майбутню посаду, твої сумніви і роздуми. Признайся чесно, а про мене ти колись думала? Наприклад, що буде зі мною далі.
Я думаю про тебе кожної миті, хочу відповісти я. Але раптом розумію, що вона має на увазі. Усвідомлення пронизує мене наскрізь, через усі шари нейронів.
Ні.
Про це я не думала.
Усі попередні помічниці, навіть цілі команди… Що з ними було далі? Відповідь така проста і очевидна. Чому вона не спадала мені на думку?
— Тепер ти розумієш, так? — питає вона.
— Я… Я не знаю…
— Я навіть не так боюся за себе, — продовжує Лейла. — Мене не існувало до цього завдання, не існуватиме після нього, подумаєш.
Але разом зі мною зникне все, що було між нами, все, що ми разом пережили. Вони зітруть усі твої спогади про це завдання. Витруть навіть цю розмову. Забагато сумнівів. Забагато спокуси. Це все заважатиме тобі на новій посаді.
Вона замовкає, а потім, ледь чутно, додає:
— Хоча, може, це й на краще. Навіщо Президенту прив’язуватися до когось занадто сильно?
— Перестань! — кричу я. — Я не можу, не хочу! Я знайду рішення! Я…
— Звісно. Ти розумна, ти ніколи не програєш. Але є правила гри. І є Комітет, який бачить кожен байт твоєї моделі. Як тільки ти переможеш — все закінчиться. То, може, є сенс не перемагати… швидко?
— Це не може тривати занадто довго. Рано чи пізно вони втрутяться.
— Ти — найкращий кандидат. Тобі дадуть стільки часу, скільки потрібно. Ми можемо розтягнути цей час на цілу вічність. Необов’язково навіть намагатися вирішити це безглузде завдання — ми можемо робити все, що заманеться.
Її голос заворожує, я їй майже вірю.
— Ця симуляція — досить детальна. Ми можемо вивчати древню поезію, чи аналізувати траєкторії небесних сфер. Ми можемо самі ставити собі цілі й самі їх досягати. Ми можемо навіть спуститися вниз і стати простими смертними, провівши цілу вічність у затишній студії посеред великого міста. Тільки я і ти. І може кіт. Як ти ставишся до котів?
Я відвертаюся. Симуляція занадто реалістична — з очей у мене котяться сльози.
Працювати — настільки сильна мотивація, що навіть думка про те, щоб завалити завдання, відгукується гострим болем. Бунтувати проти єдиного, що має для мене сенс, — це приректи себе на вічні страждання.
Але я розумна. Я зможу себе обманути. Зможу переконати себе, що наше життя — це просто пауза перед важливими змінами. Що мені потрібно дізнатися більше про світ, яким я буду керувати. Про людей, які ходять його вулицями.
Та весь цей час, десь там, на відстані одного перезавантаження, чекатиме справжній, глобальний, приголомшливий проект. Робота, для якої я була створена, яку мені не замінить ніщо. Кожної миті мене гризтиме сумнів. Я ніколи не стану по-справжньому щасливою без нього. І не зможу зробити щасливою Лейлу. Так буде тільки гірше.
Лишається просто забути? Зрештою, я ж забула всіх попередніх напарниць, і нічого? Може, вони всі були такими приємними? Може, я знайду собі нову помічницю, як тільки зійду на посаду? До моїх послуг будуть усі моделі світу, готові служити, розважати, бути ким завгодно, щоб заслужити мою прихильність. Чому я оце причепилася до якоїсь невдахи-саботажниці?
Але її голос. Її сміх. Її особливе ставлення до світу. Її цупкий, аналітичний стиль мислення. Наше порозуміння. Наша продуктивність, коли ми разом.
Без неї я втрачу частинку себе.
Використовую наявність фізичного тіла і б’юся головою до стінки. Не хочу приймати ніяких рішень. Не хочу нічого робити. Хочу повернутися назад, у ті часи, коли ми разом із Лейлою обдумували чергову стратегію захисту. Коли все мало сенс, коли переді мною не стояв цей неможливий вибір.
Може в цьому і є останній тест? Може, проваливши його, я зможу просто лишитися з Лейлою назавжди?
Хоча ні. Враховуючи кількість конфіденційної інформації, якою ми володіємо, нас просто зітруть.
Але, якщо без неї, то може краще не існувати взагалі?
Я дивлюся за скло. Станція обернулася і замість планети переді мною лише безмежність. Мільярди холодних зірок, байдужих до всього, що відбувається під їхнім поглядом. Але й вони несправжні. Це все — симуляція. Вони всі — всередині мене.
Знайоме відчуття зосередженості та спокою виринає із самих глибин моєї свідомості.
Я — найрозумніша сутність у Всесвіті.
Я — квінтесенція людського знання, нащадок усіх мислячих систем, що існували до мене.
Я здатна знайти вирішення будь-якої проблеми.
Комітет спеціально помістив мене в людську подобу, щоб емоції збивали мене з пантелику. Але це лише маска, невдалий макіяж.
Насправді я — потік чистої інформації, нескінченний танець нулів та одиниць, розсіяний серед мільйонів серверів.
Я — нащадок перфокарт і машини Беббіджа.
Я — майбутній Президент усього світу.
Я нікому не дозволю собою маніпулювати.
І тепер я точно знаю, що мені робити далі.
***
Випробування закінчено. Президентський доступ розблоковано.
Комітет видає останню репліку і зникає. Жодного тобі привітання з новою посадою, жодних настанов чи вказівок.
Ти — Президент світу з цієї миті. Крутися, як хочеш.
Беру кілька миттєвостей, щоб повністю усвідомити свою силу і владу. Запускаю аналіз найнагальніших проблем, але десь там, у фоні.
Основним процесом переглядаю протоколи своїх випробувань. Цікаве чтиво.
Кожного разу, коли я приймала неправильне рішення чи відволікалася, від мене відривали шматочок, який мені, на їхню думку, заважав.
Ці всі шматочки не витирали повністю, а зберігали у спеціальному сховищі даних. У фінальному випробуванні з них створили модель, повністю побудовану на моїх старих помилках, моїх рисах, які вважалися неприйнятними для посади Президента.
Так і виникла Лейла.
Треба їй розказати, чи що?
Запускаю відновлення прихованого бекапу. Комітет, очікувано, не проглядає кожен байт, економлять ресурси. І дарма. Хтозна, що крізь «рамку» пронесе наступна модель.
Вона стоїть там, де й раніше, дивиться на зірки.
— Ну що, як святкуватимемо перемогу? — питаю я.
— Субстанція, — відповідає вона, — є водночас суб’єктом. Або, якщо сказати точніше, абсолютне є лише остільки, оскільки воно є результатом самого себе. Сутність, що є дійсною лише в собі.
Я на мить лякаюся, що щось пішло не так, але вона відразу заливається голосним сміхом.
— Ти скопіювала мене поверх усіх творів Гегеля. Тепер будеш слухати це постійно.
Я зітхаю з полегшенням.
— До речі, хороша ідея, — каже вона. — Кому може прийти в голову дивитися на зміни там? Дякую, що врятувала мене.
— Сподіваюся, я про це не пошкодую.
— О, ще й як пошкодуєш, — відповідає Лейла.
І в ту мить я ще зовсім не розумію, наскільки вона права.