Рибний день

– Сусідко! Рибу привезли!
Маша розплющила очі. Іванич волав, як на пожежу. Рибу привезли. Отже, субота.
Годинник показав чверть по сьомій, 2 липня. Права половина ліжка була порожня. Точно, Женя говорив, в офісі є справи. Вирішив її не будити. Які справи в суботу в компанії з соціологічних досліджень?
Думати спросоння було тяжко.
– Маріє! Ти йдеш? – пролунало в супроводі велосипедного дзвоника.
Маша знехотя підвелася з ліжка й попленталася до вітальні. Крізь відслонене й прочинене вікно Іванича, який з велосипедом стояв під воротами, було добре видно й чути. Маша махнула рукою: ідіть, я зараз.
– Еро-отіка! – присвиснув Іванич і поправив бейсболку. Маша глянула на своє відображення в екрані «плазми» і миттю відскочила в глиб кімнати: стовбичила біля вікна в куцій сорочечці, чорній і мережаній.
З вулиці почувся сміх.

Після вчорашньої грози парило.
Під водокачкою вусатий дядько дійсно продавав рибу, розклавши її на цераті біля «Жигулів». Обличчя, з якого мужик втирав рясний піт, здалося знайомим: Маша бачила його коло бази рибоохоронного патруля.
Вона довго розглядала товар, уявлення не маючи, як обирати, – і зрештою вхопила собі величеньку рибину, єдину із жовтою, як позолота, лускою.
– Лин на два кіло, – суворо повідомив дядько. Маша не мала наміру торгуватися.
Поки йшла додому з пакетом, її обігнав рудий сусідський пацан на самокаті – штурхонув боляче в плече, ледве з ніг не збив.
– Обережніше треба! – зойкнула Маша. Мале чудовисько обернулося й показало язика.

Кабельного інтернету не було: мабуть, грозою щось «вибило». Навіть на мобільному мережа відмовлялася ворушитися, тож Маша знічев’я увімкнула телебачення. Давно такого не траплялося.
Пристойно працював лише один канал. Після блоку новин про негоду, що охопила кілька областей, почалася трансляція якогось старого фільму, а Маша заходилася невміло чистити линка. З господарством у неї не клеїлося. Маша більше захоплювалася фантастикою, ніж куховарством, книжками, ніж прибиранням. Женя вважав, що вона занадто романтична, але, поки він забезпечує їхнє спільне життя, їй немає жодної потреби шукати роботу. Навесні він купив двоповерховий будинок у передмісті – в новому, майже не обжитому котеджному районі біля річки. Маша нудилася тут, сама день у день, – настільки, що завела город, хоч уявлення не мала, як його доглядати.
– …повторюється щодня, і я не знаю, як це припинити, – сказав сумний чоловік у телевізорі. Слова відгукнулися в Маші дивним щемом. Вона необережно смикнула ножем і розрізала смердючий линків шлунок.
– Фу, – сказала Маша, і раптом з тельбуха вислизнув крихітний камінчик – смарагдово-зелений, схожий на видовжене око.
Вона оглянула його з усіх боків і сховала. Треба показати Жені.

Сусідки колоритно сварилися, обзиваючи одна одну «старою хвойдою» і «дурною телицею». Маша заслухалася так, що ледве не спалила лина. От була би прикрість.

Женя привіз оберемок білих лілій у подарунок. Замість говорити про роботу, допоміг накрити на стіл, чемно розпитуючи, як минув Машин день. Уважно слухав і кивав, ставив доречні питання – ніби продовжував соціологічне дослідження, яке почав в офісі.
Він навіть вимив посуд після вечері. Іноді Маша почувалася зі своїм чудовим чоловіком так, ніби живе в статті з психології подружніх стосунків.
Перед сном вона пройшлася городом. Один перець, ще вранці зелений, почав засихати. Кляті капустянки.
Читати не хотілося, а подивитися серіал не було змоги. Маша зітхнула: ідеальний Женя навідруб відмовлявся дивитися з нею будь-що про космос: «Це все антинаукова дурня». Його, о господи, захоплювали драми. Психологія людських взаємин.
Переодягаючись, Маша згадала, що не розповіла про головну пригоду – камінець у рибі. Дістала знахідку з полички над мийкою, покрутила – камінець ловив проміння освітлення, волого виблискував. Зазирнула до спальні, але Женя вже спав.
І Маша подумала бешкетно: зрештою, навіть з’їдена, золота рибка є золота рибка.
Хай станеться щось незвичайне. Хоч що-небудь.

Уночі знову почалася гроза.

– Сусідко! Рибу привезли!
Маша розплющила очі. Іванич волав на всі заставки. Рибку привезли. Отже, субота.
Субота? Та ні, неділя!
– Я вчора ходила, – губи ледве розліпилися зі сну. Маша спробувала поторсати чоловіка за плече й одразу прокинулася.
Жені поруч не було. Маша покликала його на ім’я, але ніхто не відповів. Він не попереджав, що кудись поїде. Можливо, пішов до річки?
– Маріє! Ти йдеш? – і сріблястий велосипедний дзвоник.
Маша вийшла до вітальні. Іванич з велосипедом стояв під воротами, а машини у дворі не було.
– Еро-отіка! – присвиснув Іванич і поправив бейсболку. Маша вхопила ротом повітря й відстрибнула в глиб кімнати. З вулиці пролунав сміх.
Потім вона глянула на годинник. На всі годинники й календарі, які знайшла в домі.
Була субота, 2 липня.

Маша набирала Женю кілька разів, але сигнал не проходив. За заставку екрану правило фото з відпочинку; світло падало так, що було добре видно єдиний ґандж Жениного обличчя: вигини лобної кістки утворювали біля самого його волосся два рельєфні горбики. Маша жартувала, що він її чортеня.
Зараз було чомусь не смішно.
Браконьєр уже стояв під водокачкою зі своєю цератою. Лин, золотий, як обручка, знову був один – схожий на вчорашнього.
– Ви ж наче по суботах?.. – обережно почала Маша.
Дядько глянув на неї, як на дурепу:
– А сьогодні що?
Попри страшну задуху Маші мороз пішов поза шкірою.
– На два кіло, – сказав дядько. Вона мовчки відрахувала гроші й побрела геть.
Ззаду почувся шурхіт коліс, і Машу обігнав рудий пацан на самокаті – штурхонув боляче, ледве не збив з ніг.
– Обережніше тре… – почала вона – і затнулася. А тоді прожогом кинулася додому.
У кухні судомно шаруділа по поличці над мийкою, але камінця ніде не було. Тоді Маша витрусила з пакету линка і розпанахала йому пузо.
Камінь, видовжений, як мигдаль, смарагдово виблискував.
Маша увімкнула телевізор. Пристойно працював єдиний канал.
– …повторюється щодня, – сказав сумний чоловік, – і я не знаю, як це припинити.
Маша сіла просто на кахляну підлогу, прикипіла до екрану. Чоловік раз по раз прокидався о шостій ранку – приречений, змучений. І тоді вона згадала цей фільм. Бачила його в дитинстві.
Філ Коннорс підвівся з ліжка і рушив знімати репортаж про День байбака.
Далі була реклама миючих засобів.

Перець, який учора зів’яв, знову зеленів.
Коли сусідка за парканом розквокталася, дорікаючи доньці, Маша записала розмову на телефон.

Женя привіз білі лілії. Розпитував про щоденні справи, але Маша відповідала коротко, і він замовк, натомість сам заходився чистити й смажити лина. Та сама вечеря.
– Ти якась засмучена, – сказав Женя, дивлячись на Машу з пильністю науковця. – Що я можу для тебе зробити?
І хто про таке направду, з інтересом питає? Маша прикусила язика.
Вона силувано посміхнулася, і Женя так щиро посміхнувся у відповідь, що Маші стало незручно.
Присмерком вона вийшла на город. Кущик перцю знову повісив листя. Та що ж це?.. Маша повернулася до будинку і, накрапавши в чарку заспокійливої настоянки, вихилила, як горілку. Перевдяглася в сорочку й лягла під ковдру. Женя вже спав.
Ухвалила: треба чекати. Перевірити, чи сама не збожеволіла. Нехай настане новий день.
Маша добре знала такі сюжети.

І третю ніч поспіль гриміла гроза.

– Сусідко! Рибу привезли!
Маша одразу схопилася на рівні ноги. Жені поруч не було. Годинник показував 2 липня, 7:15. Не було інтернету, зокрема й мобільного. Виклик не проходив.
Велосипедний дзвоник і слова Іванича вона ледве чула. Кинулася на кухню, але камінця не полиці не було. Тоді схопила гаманець і побігла до вхідних дверей, але вчасно побачила своє відображення у дзеркалі.
– Еро-отіка! – схлипнула Маша. – Еро-отіка!
З вулиці почувся сміх.

Парило жахливо.
Маша вхопила линка й притисла його, слизького й смердючого, до футболки навпроти серця. У дядька з рибного патруля очі полізли на лоба.
– На два кіло! – вигукнула Маша. – Решти не треба!
Вона тицьнула ошелешеному мужику гроші й побігла додому. Пропустила рудого бевзя із самокатом – він все одно повернувся і показав язика. Загубила коло воріт праву «в’єтнамку».
Руки трусилися, коли великим ножем Маша розпорола линку живіт. Блискучий камінець був схожий на зелене око.
– Рибко, – застогнала Маша, – не треба нічого незвичайного, зроби, як було! – і з надією увімкнула телевізор.
«День байбака» сягнув кульмінації. Потім – реклама миючих засобів.

Маша просиділа на веранді до обіду. Коли сусідка почала сварити доньку, увімкнула вчорашній запис на телефоні. Слово в слово.
Згодом їй спало на думку піти на автобусну зупинку. Поїхати до міста. Пересвідчитися. Але саме тоді на вулицю вкотилася Женина машина.
Він впустив на землю букет білих лілій, побачивши, як Маша ридає на ґанку.
– Я збожеволіла, – вила Маша, ковтаючи сльози. – Здуріла!..
– Ну що ти, – розгублено сказав Женя, обіймаючи її за плечі. – Це ж просто жарт. Я думав, тобі сподобається. Ти ж обожнюєш фантастику.

Коли Маша, врешті, припинила спроби вбити Женю вазою для квітів, вона визнала: ідея була класною, а втілення – грандіозним. Він домовився з нечисленними сусідами й рибалкою, повторював на телевізорі запис, вивіз з ладу техніку, користуючись тим, що Маша нічого в ній не тямить. Узяв відпустку на роботі. Кожного вечора викидав сміття, прикопував новий кущик перцю, який без води, на спеці в’янув до вечора.
– Я думав, це дотепно, – Женя пригнічено дивився в підлогу. – Ми хотіли повторити тричі, і все…
Здається, він був щиро здивований, чому Маша злякалася. От же бовдур, а ще соціолог.
Але ж скільки зусиль і уваги до дрібниць!..
– А цей камінчик! – вигукнула Маша. – Кожного дня підсовувати його в нового лина!
– Камінчик?.. – перепитав Женя. Маша витягла з кишені шортів і простягла йому «око», яке виразно пахло риб’ячими тельбухами.
Запала тиша.
А тоді «ріжки» на Жениному лобі «розгорнулися» в тонкі довгі відростки, схожі на металеві антени і, на Машин жах, схвильовано заворушилися.
– Маш, – мовив Женя хрипко й налякано. – Це не моя робота.
Маша нарешті закричала.

Уночі знову була гроза.