Самотній космос

Я прокинувся на підлозі. Холодний метал обпікав обличчя, немов лід. Все тіло ломило. Кожен м’яз та кожна кістка. Боліло так, ніби я пробіг марафон, а потім отримав добрячий удар чимось важким.
Темрява огортала мене з усіх боків. Я навіть не міг зрозуміти чи мої очі відкриті. Повільно перевернувшись на спину, відчув, як щось м’яке та тепле лежить на мені. Те, що виявилося покривалом, затуляло мені вид. Під ним світло виглядало слабким та розмитим.
Осторонь пробивався невеликий червоний вогник. Його світло, розсіюючись через тканину покривала, створювало відчуття, ніби я перебуваю всередині туману. Витягнувши руку, я зняв покривало з обличчя і тоді виявив, що світло виходить із маленького червоного ліхтарика під стелею. Тепер світло було чітким і яскравим, воно вмить вдарило по очах, змусивши мене відвернутися.
Що сталося?
Я спробував вдихнути, але біль зупинив мене. Різкий присмак заліза заповнив мій рот. Я виплюнув згусток крові, а потім повільно вдихнув повітря. Воно є. Вентиляція працює.
Віддихавшись, я наважився піднятися на лікті. У голові загуло, неначе всередині встановили двигун, що ось-ось вирветься назовні. Я обережно торкнувся потилиці й скривився від болі. Липка кров на кінчиках пальців стікала далі.
Я примружився, намагаючись згадати.
Був удар.
Гучний сигнал тривоги.
А потім — темрява.
Чи сигнал тривоги, удар і темрява?
Можливо це все мені й наснилося. Я оглянувся. Це точно була моя каюта. Але чому я на підлозі та ще й у хаосі з розкиданих речей?
— Хт… — спробував вимовити я, але мене скрутив напад кашлю. Гіркий присмак крові знову заповнив рот. Я сплюнув і спробував знову. — Хто-небудь тут є?
Тиша.
Я завмер, намагаючись почути хоч щось — віддалені кроки, шум двигунів, шурхіт вентиляції. Але відповіддю була тільки гнітюча тиша. Всередині мене все скрутилося. Не від болі, ні, вона відійшла на задній план, а від усвідомлення — я один.
Потрібно щось робити.
Я повільно піднявся, хапаючись за край ліжка та стіни. Корабель хитнувся, мене повело убік. Пощастило, що тверда стіна з радістю прийняла мене в свої обійми. Усе навколо виглядало неправильно. Поламані кріплення шафок, розкидані речі та й саме світло — миготливе, тьмяне, аварійне. А ще привідкриті двері. Щілина була маленькою. Пройти ніхто не зможе, а ось поглянути вистачить.
Я обережно пройшов попід стіною до дверей і зазирнув у щілину. Коридор тонув у сутінках. Червоне аварійне освітлення кидало хижі тіні, що тремтіли при кожному мерехтінні ламп.
Натиснувши на пульт керування дверима, я завмер в очікуванні. Жодної реакції. Серце калатало в грудях, коли я спробував знову. Система була або пошкоджена, або відключена.
Схоже, що прийдеться відмикати їх вручну. Я опустив донизу механічний важіль розблокування. Двері скрипнули, відчиняючись вручну.
Я зробив крок уперед, відчуваючи, як під ногами хрустять дрібні уламки — можливо, пластик або скло. Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Червоне миготливе світло робило його схожим на безкінечний тунель, що веде в невідомість.
Двері в сусідні каюти були відчинені навстіж. Я зазирнув у одну з них. Всередині панував безлад, але не такий як у мене. Тут усе свідчило не про хаос, а про поспіх. Кілька сумок валялися на підлозі. Вони були заповнені речами, але не повністю, неначе хтось кинув це діло на півдорозі. Ліжко було зім’яте, ковдра наполовину стягнута на підлогу — ніби хтось схопив її і в останній момент передумав брати. Люди тікали. Намагалися встигнути. Але куди?
Я змусив себе рухатися далі, тримаючись ближче до стіни. Корабель ніби дихав разом зі мною — ледь чутний шум вентиляції, слабке потріскування електроприборів. Але чогось не вистачало. Двигунів. Їхнього постійного гулу, до якого всі давно звикли і не помічали. Але тепер я їх не чув. Я зупинився. Корабель стояв на місці.
— Агов! — крикнув я.
Луна мого голосу відбивалася від стін коридору. Мій голос здався незвично гучним у цій гнітючій тиші. Я чекав відповіді. Будь-якої. Але ніхто не відповів на мій крик.
Коли відлуння закінчилося, я вдарив кулаком об стіну. Різкий біль розтікся жаром до ліктя, але був кращим за цю тишу. По моєму обличчю стікали гарячі сльози, змішуючись з потом і пилом.
Я почав вдихати повітря ривками, немов ображена дитина. Кілька глибоких вдихів і я нарешті заспокоївся. Потрібно рухатися далі. Найкращим вибором буде перевірити рубку зв’язку.
Я обережно почав рухатися в сторону рубки. Коридори були порожні, не рахуючи розкиданих речей. Всі двері в каюти були відчинені, а картини всередині нагадували вже знайомий безлад від поспішного та незавершеного збирання. Мимохідь я торкнувся чогось, що звисало зі стелі й іскра ледь не вдарила мене в обличчя. Я відскочив, тяжко вдихаючи. Дві частини розірваного кабелю звисали по різні сторони коридору та світилися легеньким помаранчевим світлом. Незважаючи на біль, потрібно залишатися пильним.
Досягнувши рубки, я зауважив, що двері були щільно закриті. Не лише це мене здивувало, але й повністю функціонуючий пульт керування дверима. Хоча я не перевіряв інші пульти керування — мій чомусь не працював.
Натиснувши кнопку відкриття — двері повільно розкрилися зі звичним звуком. Я увійшов усередину з надією знайти відповіді на свої питання. Приглушене світло панелів керування відкидало м’яке мерехтіння на стіни та стелю. Деякі з екранів були розбиті та вимкнені, що створювало певні дірки в цьому світловому шоу.
Я підійшов до центральної панелі управління і активував основне освітлення. Вогні поступово розгорілись, висвітлюючи навколишній простір. Перші ж секунди були дуже інформативними: хаос та розкидані папери по всій підлозі, недопита чашка кави на одному зі столів, вказували на раптовий від’їзд персоналу. На одному з екранів блимав червоний напис “Аварійний стан”.
Я рухався далі по рубці, відчуваючи, що моє серце стукає все швидше. Досягнувши центрального комп’ютера, я почав шукати щось на кшталт повідомлення. І дійсно, воно було — записане дві години тому. Я відразу відкрив його. На екрані з’явилася лінія, а зовсім скоро чоловічий голос змусив її згинатися в такт звукових хвиль. Голос належав капітану, але з нотками страху — він тремтів.
— Ми втратили зв’язок із іншими екіпажами та головним кораблем, — через шипіння поміх звучав капітан. — Щось аномальне відбувається у цій зоні. Ми втратили зв’язок, можливість керування і…
Я слухав, як голос капітана продовжував розповідь. Його слова луною відлунювалися в моєму розумі, створюючи картину хаосу.
— І навігація стала неможливою, — продовжив капітан, його голос набував ще більшої напруги. — Загалом всі системи корабля частково або повністю відмовилися працювати. Я ніколи з таким не стикався, ні на теорії, ні на практиці. Тут немає нічого, окрім чорної матерії, але вона не здатна на таке…
У повітрі рубки відчувався холод. Не фізичний, а той, що проникає в самі кістки від безвиході ситуації. Світло від моніторів здавалося темнішим, ніби сам космос намагався поглинути кожну частинку світла, що залишилася. Капітан замовк на хвильку і моє дихання було єдиним звуком у цій мертвій тиші.
Капітан продовжив. Його голос тремтів, але слова були чіткі:
— Я віддав наказ, щоб усі збиралися біля евакуаційної капсули, ми покидаємо корабель за дванадцять хвилин.
Я слухав, але слова пролітали повз мене, залишаючи лише статичний шум у голові. Мій розум шукав відповідь лише на одне питання, яке кричало всередині: де всі? Не вірячи, що вони залишили мене тут, я змусив своє тіло рухатися, незважаючи на біль, що проймав кожен м’яз та кістку. Кров, що сочилася з рани на голові, змішувалася зі страхом, але бажання дізнатися правду, змушувало мене йти вперед.
Запис капітана обірвався, а разом із ним і освітлення всередині рубки згасло. На екрані з’явився новий напис “Енергозберігаючий режим активовано”. Часу обмаль.
Я швидко вийшов із рубки, занурюючись у темні коридори корабля. Кожен крок віддавав болем, але я не міг зупинитися. Повітря було наповнене запахом металу, що змушував відкашлюватися після кожного вдиху.
Минувши кілька кают з навстіж відчиненими дверима я побачив уже знайомі картини. А з одних тягнувся тонкий слід крові, неначе щось тягнуло тіло. Від неочікуваної знахідки серце було готове вистрибнути з грудей.
Я прискорив крок, намагаючись ігнорувати біль. Той слід крові тягнувся далі і супроводжував мене до зони евакуації. Але коли я побачив, що він закінчується у залізних дверях, де колись була капсула евакуації, моє тіло впало.
Капсули не було. Залізні двері були зачинені. Моє спасіння зникло. Я втупився у двері, намагаючись переварити побачене. Вони полетіли. Всі. Без мене. Моє дихання стало уривчастим, руки й тіло тремтіли. У голові не вкладалося: чому?
Поруч з дверима лежав комунікаційний пристрій капітана, завдяки якому він міг зв’язатися з будь-ким. Я потягнувся до нього по холодному металу. Піднявши пристрій, я відчув його важкість, як останню нитку до світу, що залишив мене позаду.
Увімкнувши його, я почув голос капітана.
— Тридцять три працівники вже в евакуаційній капсулі. Один має відкритий перелом ніг, він втратив багато крові, але ми робимо все можливе. На жаль, одна людина відсутня. Ми перевірили його каюту, він просто зник… — його голос затих, але потім продовжив із жалістю. — Ми покидаємо корабель. Часу більше немає. Ми привеземо підмогу, як тільки зможемо.
Голос обірвався, залишавши мене в тиші. Я не міг зрозуміти, як вони не знайшли мене у каюті. Я не міг повірити, що вони пішли, залишивши мене тут на одинці з космосом. Але злість і відчай не дозволяли зупинятися. Натиснувши кнопку передачі я викрутив радіус зв’язку на максимум:
— Це я! Чуєте мене? Я ще тут на кораблі! Відгукніться!
Тиша була єдиною відповіддю. Я відчув, як кожна частинка надії в мені починає розсіюватися в цій безмежній пустці. З кожною секундою, що проходила без відповіді, мій голос ставав все більш відчайдушним.
— Будь ласка, відгукніться! Я-я не хочу…
Мої слова згасали. Я почав розуміти, що допомога не прийде. Що це місце, цей корабель, стане моєю могилою. Сльози змішувалися з кров’ю в роті, створюючи гіркий смак відчаю. Я відкинув комунікаційний пристрій, який тепер був не більше, ніж металевим символом моєї самотності.