Шахівниця

Грати у шахи мене навчив дідусь. Мені було років п’ять і я доволі швидко для свого віку засвоїв правила гри. Програвав діду я років до семи, а потім вже ми помінялись місцями. Наступним серйозним супротивником, якого я не міг перемогти, став батько. Але теж ненадовго.

Шахи захоплювали мене. Я проводив час у шаховому клубі, де грав проти однолітків та шановних гросмейстерів. Мені було приємно так проводити час. Окремим задоволенням для мене були сеанси одночасної гри: коли один з шановних гросмейстерів грав проти десятка школярів. На них я завжди залишався останнім, і це відчувалося невеликою перемогою. Але потім я все одно програвав.

Поступово я закинув шахи, бо у школі ніхто ними не захоплювався. А ще у якийсь момент для мене шахи звелись не до боротьби між двома людьми, що аналізують кожен хід, а до того, хто пам’ятає більше партій. А пам’ятати всього іншого доводилось багато.

Скільки ж років я не сідав за шахову дошку… Десять? Двадцять? Вже й не згадаю. Які ж у мене шанси у цій грі?

Кілька років тому я заліз по вуха у борги. Спочатку мене звільнили з роботи. У цілому я очікував, що так станеться, бо доволі легко скоротити витрати на працівників та сказати, що це великий “успіх” фірми та всі власники акцій заслуговують через це на грошовий бонус. Класична ситуація, що створює класичні проблеми. Тішило те, що курс за яким я продавав години свого обмеженого життя був напрочуд непоганим, що дозволило мені мати трохи грошових запасів. Нам з дружиною повинно було б вистачити цих фінансів на десяток років, але сталося не так, як гадалося.

Ми вирішили влаштувати собі невеличку відпустку. Точніше моя дружина взяла відпустку, а я просто відпочивав. Ми могли спокійно злітати на Марс, пожити у купольному готелі, насолодитись низькою гравітацією… Чи просто злітати на орбіту Землі та плавати у невагомості. Але це все вже було.

Ми подзвонили у турагенцію та запитали, чи можуть вони запропонувати нам щось нове. І це нове було. Мандрівка віртуальною реальністю з повним зануренням свідомості. Це було дешево, різноманітно та ефективно, бо за тиждень реального часу можна було прожити рік у віртуальному світі. Єдине, що бентежило, так це те, що технологія все ще була експериментальною. У цілому, я не здивуюсь, якщо в якийсь момент фірми закуплять ці капсули сотнями, посадять у них своїх працівників, а тих, на кого капсул не вистачить – звільнять. Але зараз думки були лише про відпустку.

За цей “рік” ми побували у різних країнах, історичних періодах, ходили поверхнею Марсу без скафандрів… Багато всього було. Так, я розумів, що це все не реальне, але відчуття… Вони були справжніми. Під кінець я навіть задумався, а чи не продовжити нам цю відпустку. Саме це я хотів запропонувати коханій, коли виходив з капсули. От тільки вона так і залишилася у капсулі. Персонал сказав, що не може синхронізувати її уявний час та реальність, чи щось таке. Якщо чесно, то я вже не пам’ятаю. Я намагався судитись з ними, але корпорація, що була власником капсул, витратила доволі багато грошей на юристів, ще й у суді мені показали договір, що ми підписали перед “відпусткою”. Вони не несли відповідальності за ризики. Треба було читати. Уважно.

Мене запевняли, що вони вже працюють над виправленням цієї проблеми, але на цей час мені треба було сплачувати рахунки за роботу капсули та медичні консультації, щоб підтримувати стан дружини. Запасів ставало менше. Нормальну роботу знайти мені не вдалось, бо всюди спливає судовий процес, через що інші корпорації сприймають мене як ризикованого працівника.

Наші “непогані запаси” виявились доволі скромними. Звісно, що якщо кожен день оплачувати капсулу, а кожен тиждень – лікарів та ще й бути без нормальної роботи, то вистачить цих грошей явно не на десяток років. Я переїхав до дешевшої квартири та працював практично цілодобово на різних підробітках. Тільки щоб вистачало грошей. Не вистачило. Наступним кроком були кредити. Підробітків вистачало, щоб покрити відсотки, а корпорація постійно казала, що вона от-от знайде рішення. Не знайшла. В результаті, я фактично залишився без дружини, без грошей та без жодної перспективи, що ми вийдемо з цієї ситуації. Звісно, що я міг почати продавати свої органи, але наскільки б цього вистачило? Чи зміг би я продовжити працювати після цього? Я не знав, що мені робити далі. Ситуація була патовою.

Я сидів на вулиці та палив. Неонове світло та тисячі рекламних вивісок перетворювали нічне місто на щось “живе”. Усі кудись бігли, хтось сміявся, хтось справляв потребу в єдиному темному закутку. Тут вирувало життя, але я був не тут. Відчай не завжди змушує людину щось робити. Бий. Біжи. Вже добився. Вже добігався. Мат.

На одному рекламному табло я побачив пропозицію позмагатись у шахи з новим комп’ютером. Переможцю обіцяли неймовірну грошову винагороду. Ідіотська пропозиція, що розрахована на ідіотів: людина не могла перемогти комп’ютер у шахи ще до того, як я вивчив правила гри. Але чому б і ні? Кращої ідеї у мене все одно не було.

Коли я прийшов за адресою з реклами, то побачив черговий хмарочос. Висота його була близько шістдесяти поверхів, а зверху стирчав шпиль з черговою неоновою вивіскою. Зайшовши до будівлі я набрав номер в інтеркомі та пройшов до ліфта. Він почав підійматися. Другий поверх, третій, четвертий… Тридцять сьомий… Чомусь мені здавалось, що двері відчиняться лише тоді, коли поверхів більше не залишиться. Так і сталось.

У пентхаусі мене зустрів андроїд-дворецький. За його формою та й за пентхаусом було зрозуміло, що власник був багатою людиною. Він як раз сидів у кріслі навпроти панорамного вікна та курив сигару.

– Чого ви там стоїте? Проходьте до мене, – прозвучав голос власника.
– Доброго…
– …вечора. Не вдавайте, що ви вперше у такому приміщенні. Джоне, я знаю, що ви вже бували у моїх колег вдома, коли відмічали чергову успішну оборудку.
– Звідки…
– Мій помічник вже передав мені всю інформацію про вас. Якби ви були для мене небезпечним чи ще щось, то ліфт би сюди не доїхав. Шкода, що вас скоротили. І те, що сталося з Джесікою… Вона була доволі важливим працівником у моїй фірмі.
– Ви містер Аслін? Власник “Дженерал…”
– “… Роботікс”. Так, це я. Сідайте, зараз я розповім вам що буде відбуватись.

Я пройшов до другого крісла та сів. Здається за останній час я й справді відвик від того, щоб перебувати у вищих ешелонах корпоративного керівництва.

– Отже, Джоне. Сьогодні ви будете грати у шахи з моїм асистентом. Але є один нюанс. Це будуть не прості шахи, а п’ятивимірні.
– …
– Я вже бачу питання на вашому обличчі. Відмінність буде у тому, що ви зможете переносити свої фігури на інші дошки, котрі репрезентуватимуть попередні ходи. Тобто у якийсь момент часу ви на одній дошці матимете, наприклад, трьох коней. Так само ви зможете переносити ці фігури й на інші дошки. Таким чином кількість дошок буде поступово збільшуватись та гра триватиме до того моменту, коли ви або мій асистент не поставите мат хоча б одному королю на хоча б одній дошці. Начебто нічого не упустив.
– Тобто я можу перенести фігуру у попередній свій хід…
– Так. Але варто зауважити, що на наступний ваш хід вам треба буде зробити хід на кожній з дошок. Аналогічні можливості є у мого асистента. Вважайте це таким собі сеансом одночасної гри.
– Можна провести тестову партію, щоб зрозуміти.
– Чому б і ні.

Містер Аслін піднявся та ми утрьох пройшли до невеличкої кімнати. У кімнаті з полірованого металу був термінал віртуальної реальності та станція для андроїда.

– Прошу, сідайте у крісло. Не бійтесь, це перевірена технологія, яка не буде жодним чином впливати на ваше сприйняття часу, – сказав містер Аслін.

Я сів у крісло та надяг шолом. Переді мною була шахова дошка. Я зробив хід. Асистент містера Асліна зробив хід. Я взяв фігуру та перетягнув її часовою шкалою. Дошок стало дві. За десять хвилин партія скінчилась. Мат.

– Що скажете, Джоне? Зрозумілі правила?
– Так, але…
– Але ж людина вже дуже давно не може перемогти комп’ютер у шахи?
– Так.
– Спробуйте, вам все одно вже нічого втрачати. До речі, ви завжди гратимете білими.

Які ж у мене шанси у цій грі? Жодних. Навіть якби я був майстром… Комп’ютер неможливо перемогти. Я просто витрачаю час.

Друга партія. Спробуємо Каталонський початок. Перенести коня на кілька ходів назад. Ще один хід. П’ятнадцять хвилин. Мат.

– Містере Аслін, виходить, що моя спроба закінчилась.
– Джоне, десь було сказано, що ви маєте лише одну спробу? – сказав містер Аслін.
– Ми обидва знаємо, що це лише трата часу.
– Грайте. Мені все ще цікаво за цим спостерігати.

Цікаво йому. Дивитись на те, як колись успішний чоловік у своєму відчаї намагається перемогти машину у гру, в якій це неможливо. Він просто витрачає мій час. Але що корисного я можу зробити?

Третя партія. Двадцять хвилин. Мат. Четверта партія. Двадцять дві хвилини. Мат. П’ята партія. Тридцять хвилин. Мат.

– Продовжуйте, Джоне, ви вже встановили новий рекорд.

Шоста, сьома, восьма… П’ятнадцята. Мат.

– Я думаю, що вам варто зробити перерву, Джоне. Перекусити чогось, попити. На вас трохи боляче дивитись.
– Ще одну…

У мені прокинувся азарт. Навіть якщо я й не зможу перемогти цього клятого робота, то хоча б встановлюватиму рекорди до тих пір, поки мене не доведеться забирати звідси швидкій. Мені вже нічого втрачати.

Двадцята партія. Мат. Двадцять перша. Мат. Двадцять друга. Мат. Двадцять третя. Мат. Двадцять четверта… Чому я так довго чекаю на наступний хід? Вже минуло кілька хвилин. Дошок всього лиш тридцять. Комп’ютер може прорахувати таку кількість ходів за секунди.

– Містере Аслін, з вашим роботом все добре?
– Здається він розрядився. Технічна поразка. Ви перемогли.
– …
– Ви перемогли.
– …
– Ви перемогли, Джоне. Технічно ви перемогли. Тому приз ваш. Він повинен буде покрити ваші рахунки та відновити запаси.
– Це якось…
– Джоне, технічна поразка це теж поразка.
– Це нечесно.
– Йдіть.

Я встав з крісла. Асистент не подавав жодних ознак активності. Зарядний порт був у кількох сантиметрах від нього. З одного боку я “переміг” і тепер мої проблеми були вирішені на деякий час, а з іншого… Я був втомлений та спустошений. Я не переміг. Я не міг перемогти у цій грі та всі присутні це прекрасно розуміли. Це якось… Наче мені просто дали грошей. Наче жебраку. Я зайшов до ліфта та натиснув на перший поверх.

– АД3107, що ти собі здумав?! Навіщо було вимикатись посеред гри?
– Містере Аслін, я прорахував усі можливі сценарії розвитку подальших подій.
– І?
– Ймовірність того, що Джон Тюрінг продовжував би грати до стану повного знесилення складала дев’яносто шість відсотків. На сімдесят четвертій партії він би втратив свідомість та не зміг би продовжити гру. Ймовірність його смерті внаслідок цього складала двадцять шість відсотків…
– Тобто ти вимкнувся, щоб врятувати йому життя?
– …а ймовірний зріст прибутку від залучення його та його дружини до роботи на “Дженерал Роботікс” складає близько п’ятнадцяти відсотків, що перекриває витрати на “приз”.
– Хм… Добре.
– Я зв’яжусь з власниками “Нью Хорайзонс”, щоб узгодити і розв’язати питання з Джесікою.
– АД3107, наступного разу попереджай щодо таких розрахунків завчасно. І підготуй моє ліжко, день й справді затягнувся.