Шахта на Місяці
До кінця зміни залишалося ще пару годин, тож Орися на хвилину опустила лазерний різак і видихнула. Треба сконцентруватися. Але рука вже починала зрадливо нити.
Уже другу годину довбаю цю стіну, а толку нуль – зітхнула Монік французька коліжанка Орисі.
– Поверни трохи різак вліво. Від кута нахилу залежить ефективність інструменту.
– Оляля. Працює. Звідки ти знаєш?
– В універі на опірматі проходили.
– Ти вчилася в університеті? Як таке велике цабе занесло в цю діру? – в тоні Монік почулася неприхована заздрість.
– Приїхала працювати на шахті. Хочу набути досвіду. – стримано відповіла Орися.
– Звідки?
– З України.
– Але ж ти вчилася в університеті. Можеш бути відразу шефингею. Я би так хотіла керувати. Сидиш в офісі, підписуєш папери, п’єш каву, командуєш підлеглими …
– Важко отримати керівну посаду без досвіду. У нас універ в шахтарському місті, а ми ту шахту один раз бачили на практиці. Та і то нам нічого не дозволяли чіпати, тільки знімати показники. Ніби ми діти малі, чесне слово. Хлопцям хоча б різаки дали потримати в останній день, а черговий зміни як мене побачив, то раптом згадав, що часу лишилося мало і вже пора на вихід.
– Чоловіки, – співчутливо хмикнула Монік.
– Уявляєш, у нас на головному корпусі електричне панно з бігаючим рядком «Майбутнє за гірничими інженерками» … Та перестань сміятися, таке архаїчне електричне. Встановили після великої війни, ще до 3д проекторів. І напис з тих часів. А віз і нині там.
– А я дуже хочу в університет – зітхнула Монік.
– А чого не вступаєш?
– Я вчилась в не дуже престижній школі в передмісті Парижу. Звідти потрапити в універ практично нереально.
– Ого. Я зі своєї львівської гімназії он аж в Донецьк вступити змогла.
– Вау, як круто. Я чула, що Україна – це країна можливостей. Але чому ти змінила напрям? Це ж дуже важко з гуманітарія в інженери.
– Є таке. Я закохалась в Донбас. «Відцвіли абрикоси Донбасу відтінками неба усіма». Це українська письменниця часів великої війни Любов Якимчук. У неї, до речі є вірш «Шахта французької мови»
– Що?
– Про те, що французи вимовлять р як ш в слові шахта.
– Що? Що?
– Блін, не можу пояснити через універсальний перекладач.
– Аааа
– Ну, Коротше. Донбас – це дивовижний край, який дав нам багато класних письменників Стуса, Сосюру, Жадана і Якимчук… Ну вони відомі в Україні. Так от, люди живуть там як на межі. Між небом і землею. Тому там шахти. Як прохід. Між мордором і живим світом…
– Мордором?
– Це ми так росію називаємо.
– Вона що, досі існує?
– Ні, там зараз купа республік. Донецька область, до речі межує з Білгородською та Донською республіками. Якби не наші мінерали, вони б уже давно загнулися.
– Так чого ти там не лишилася?
– Довго пояснювати.
Під час тої навчальної практики, половина Орисиних однокурсників отримали запрошення працювати на шахті. А вона четвірку. Для зануреної в книги і навчання інтелігентної дівчини зі Львова це стало ударом. А тут смішки за спиною, дивна місцева говірка, про яку подейкують, що вона схожа на ворожомову, поблажливі професори, які, мабуть, ще при Зеленському працювали. Орися усім єством відчувала свою неоковирність, коли кутаючись в пальто, чи шалик бігала між гуртожитком і навчальним корпусом. Дівчата тут всі як на підбір модні, довгоногі і, ніби, якісь задиристі. Вона один раз спробувала поговорити про Жадана, але наштовхнулась на стіну мовчання.
«Що я тут роблю? Куди іти далі? Та що я взагалі можу ?» – все частіше лунало в голові Орисі.
– Ну, а на Місяць ти як потрапила?
– До нас в універ приходили рекрутери з Космічного екстракційного конгломерату. Ну я і записалась. А ти?
– А до нас ці рекрутери приходили в школу. Тобі важко далася біообробка ?
– Норм. Я думала буде гірше.
– Пощастило. Я всі три дні блювала.
– Я думала, що мене з дипломом візьмуть відразу на щось круте. Ну там на Цереру, чи може, навіть, на Плутон.
– А на Касіопею не хочеш? – підколола Орисю Монік. – Це ж потогінка.
– Що?
– Потогінка. Ця корпорація набирає молодих людей і вижимає з них всі соки. Думаєш чого ми по дванадцять годин працюємо? На Місяць Земне законодавство не поширюється.
– Може хоч надвір пустять? Я би хотіла відвідати місце першої висадки.
– Ага, зараз. Вони ж кисень економлять.
– Що?
– Кажуть, що з міркувань безпеки не можна. Але, насправді, це через економію кисню.
Орися згадала, як прискіпливо начальник перевіряв їхні балони на початку зміни.
– Жмоти.
Орися уявила місячне небо, яке розглядала по дорозі на роботу у всюдиході. Земля блакитним півколом розкинулася на небокраї. Орися швидко пробігла поглядом по диску вишукуючи знайомі обриси континентів, а потім повільно повернулася назад розглядаючи завитки хмар і уявлячи під ними частини суходолу, які вони закривали. Занадто близько додому, щоб не сумувати.
Ну що, підемо увечері на сваре1? – почула в динаміках Орися.
Останнє слово прозвучало нерозбірливо через тремтіння стін, що віддавало в скронях. «Знову автоперекладач барахлить» – закотила очі Орися. «Скільки не лагодь його, не настроюй на літературну українську, все одно якийсь францизм тут, чи там проскакує. Рекрутери тільки те і говорять, що про повагу до всіх працівників, а елементарні мовні потреби забезпечити не можуть…»
Її міркування були перервані дивними шиплячими звуками. Зникло світло. Монік, яка працювала поряд, схопила Орисю за руку…
«Me… лайно, pu… бля… бордель …» – перекладач не встигав справлятися з потоком лайки, яка лилася з Монік.
Це, мабуть, генератор барахлить, – спробувала її заспокоїти Орися, – зараз запустяться резервні батареї.
Але нічого не відбулося. Орися увімнула запасний ліхтарик, який завжди тримала в робочій сумці і побачила як Монік нервово тисне кнопку виклику на потухлій панелі комунікації. Вони ще трохи постояли і почали оглядатися.
Прохід завалило і вони опинилися у вузькому тунелі два на 4 метри. Як і на Землі, місячні шахти розходилися кишками. Здавалося, що стеля нависає над головами. Орися спробувала перезавантажити панель, але та не реагувала і була тепер до одного місця.
Монік сіла на поверхню, обхопила шлем руками і покачувалась з одного боку в інший. Орися присіла біля неї:
– Зміна закінчується за 5 хвилин. Нас прийдуть шукати.
– В жопу нас прийдуть шукати. Знаєш чого вони так гарно платять? У них люди регулярно пропадають.
В світлі цієї інформації жарти старших колег про «свіже м’ясо» вже не видавалися такими смішними.
– Давай проведемо оцінку ресурсів – загадала Орися тренування з виживання на окупованих територіях, яке щорічно проводилося в Українських школах.
У них лишилася переносна панель керування нанопробами, лазерні різаки і рюкзак Орисі. Кисню залишилося на 2 години в Орисі і на 15 в Монік. «Офігенно справедливий розподіл ресурсів» – хмикнула про себе Орися. Різаки на гелієвих батареях могли працювати вічність. Їжі звісно ж не було. Під час робочої зміни шахтери отримували поживні речовини через шкіру за допомогою спеціальних скафандрів.
– Це може бути надовго. Як же ми протримаємося ? – голос Монік затремтів
– Ти що не маєш пігулок живлення? – брови Орисі стрибнули догори.
– Я на дієті.
Орися вгамувала бажання зробити фейспалм, витягла заникані у взутті пігулки і вклала одну до відділу живлення скафандру Монік. «Завжди носи із собою запас їжі і документи» – прозвучав у голові бабусин голос. Орися звичним жестом перевірила наявність ідентифікаційного чіпу на рукаві.
Монік принишкла всотуючи їжу, а Орися заходилася оглядати «кишку». Вони тільки почали освоювати цей рівень, отже за стінами ішов суцільний пласт породи. До завалу тунель продовжувався ще метрів на 5. Є шанс, що прорізати доведеться довго. Не факт, що вистачить повітря. Що зі стелею? Там має бути попередній рівень. «Мінус 5, чи мінус 7» – намагалася пригадати пояснення начальника Орися. «Якщо спробувати порізати стелю, то вона впаде прямо на нас з усім, що там над нами. Так собі перспектива». Їм і так пощастило, що гелій не вибухнув при завалі і скафандри лишилися цілі.
Орися уявила як родина отримує листа про доньку, що «героїчно загинула в перший день рудовидобувної операції на Місяці». Хоча вона ж не дід Дмитро, а Корпорація – не ЗСУ. Мамі доведеться робити запит через посольство, щоб дізнатися, куди вона пропала. «Бабусю це вб’є, вона зробила усе, щоб я вижила – військова підготовка для цивільних, такмед, курси пілотування дронів…»
Орися продовжувала автоматично водити ліхтариком по стінах.
– В цьому завалі є частинки, які чорніша за інші. Бачиш, Монік?
– Я не знаю, що то за фігня. Я хочу додому, я не вмію добувати руду. Я просто хотіла заробити грошей на навчання, – скиглила та.
Орися підійшла до завалу і почала обережно обмацувати нерівню поверхню. Опа, а оця частина досить рівна. Щось довге пласке трохи навіть гнеться. Ніжки дрону !!! Спритно орудуючи різаком, Орися відкопала пристрій. Отой. Класичний французький дрон. Орися бачила старі відео, де її предки кидали з дронів цієї компанії гранати в кацапські танки. Славетні були часи. Тепер і в неї такий є.
Орися притиснула свою знахідку до грудей і поставила на підлогу. Цей Отой 38 покоління був обладнаний гравітацій двигуном і переносив вибухівку в дальні частини шахти. Фактично як Мавіки… Орися згадала курси пілотів дронів, куди її в 15 років загнала бабуся. Панель управління виглядала знайомо. Орися натиснула кнопку запуску і дрон завібрував. На панелі висвітилось «appariement2». Ага, цим дроном можна керувати на відстані. Орися увімкнула у себе блютус. Але куди він полетить ? Орися втупилася поглядом у стелю і почала хаотично пригадувати вивчені в університеті характеристики різних порід.
Раптом у її голові з’явилась картина з минулого. До них на урок громадянського виховання прийшов заслужений працівник шахти «Надія» ветеран Великої Війни Дем’ян як-там- його…
– Ото, значить, прохід завалило. А вода піднімається потихеньку. Ну ми з напарником давай в стелю кирками лупашить. Годину вже б’ємо, всі впріли, вода вже по пояс підходить… Думаю, канець мені… Женя вже зовсім здох, ледве на ногах стоїть, ну і я кирку опустив, думаю, дай оддихну трохи. І тут чую – стук згори. А там Петрович зі своєю групою якраз зі зміни вертався. Так нас і витягли. Він мені тоді життя спас !!!
***
– Еврика, еврика, – Орися притисла дрона до грудей і почала кружляти по печері.
– Ти там як? Повітря закінчується? – стурбовано запитала Монік.
– Дивись. Дивись.
Орися підняла безпілотник до стелі, спрямувала носом вгору і змусила крутися навколо власної осі. Стеля тихенько завібрувала.
Вісь… обертальна вібрація… наступний рівень… – задихаючись пояснювала Орися.
Закінчивши, Орися присіла коло Монік. Вони пробалакали кілька годин. Орися згадала дитинство у Львові, велику бібліотеку батьків, пластунські походи. А вона усе це проміняла на сидіння в шахті десь під місяцем.
Життя Монік теж було цікавим. Дитинство в Марселі, потім сім’я переїхала в північні паризькі передмістя повні мігрантів.
– Ми ж, фактично першовікривачки. Перші на цьому рівні під місяцем, перші в цьому тунелі. Чи могли наші прапрабабусі уявити, що саме ми це зробимо? – завзято розмахувала руками Орися.
Раптом дівчата відчули сильну вібрацію і все навколо затряслося.
«Догралися в першовідкривачок» – пронеслося в голові Орисі і вона міцно обняла Монік. В цей момент завал ніби посунувся вперед, а з нього виліз бур.
***
– От придурок, – по дорозі назад у всюдиході Монік поклала свою руку на Орисину. – Ти нам життя врятувала, а цей козел Франк кричав як недорізаний, бо бачите бактерії для дрона йому жаль. Так тут цього літія завались. Копай – не хочу…
Орися слухала її у піввуха. Вона жадібно розглядала Землю і її погляд затримався на Європейському континенті.
«Десь там зараз Україна. Мама з бабусею саме снідають, а шахтарі спускаються на роботу… Що я тут роблю? Куди іти далі ? Та що я взагалі можу ?» – погляд Орисі ковзнув в те місце, де, на її думку, мала би бути Україна.
– А давай створимо профспілку, – вирвалося з її вуст.
– Що?
– Ну профспілку. Щоб нас не експлуатували і ми безпечно працювали.
– Та ну, шеф звільнить, як дізнається.
– Ага, як оце щойно звільнив. Ми на Місяці, наступні працівники прилітають через три місяці. Куди цей козел дінеться?
Орися поглянула на Монік і дівчата вибухнули змовницьким сміхом.
_____
1. Фр. вечірка
2. Фр, з’єднання