Мозковий імплант видав сповіщення про нове повідомлення. Він бісив, бо всі функції працювали погано. Крім ID, тому імпланти були у кожного.
— Отже, хлопче, ти хочеш написати щось справжнє? Можливо навіть стати відомим і успішним, а не самотнім графоманом? — писав у месенджер хтось з ніком Ніхто.
— Так, — Тан був дещо здивований, але він дійсно залишав подібні дописи у своєму блозі, — а як ти можеш цьому зарадити?
— Я можу. Все що тобі треба — підписати зі мною контракт. Я, скажемо так, редактор. Тобі треба просто слідувати моїм вказівкам. Ти згоден?
— Ну, так.
— Без «ну», будь ласка.
— Чому? Я ж вже сказав, що згоден.
— Скажи «так», якщо ти згоден.
— Т-так.
— Добре. Твій нік у цьому чаті «Ромео», м? Я хочу щоб ти написав мені романтичну історію, але вона має бути наповнена справжнім життям. Дійсністю: плоттю та кров’ю. Напиши про це так, як хотів би закохатись сам і бути готовим заради цього навіть загинути. Самітникам треба хоч іноді відчувати поштовх реальності. Інакше де вона візьметься у твоїх творах коли ти не знаєш навіть її смаку? І це моє перша тобі вказівка. Всього їх буде три. Зрозумів?
— Так.
— Приступай.
— Ну, ні! — було перше, що прийшло Тану у голову. — З якого такого переляку я буду займатися такою дурістю?
Але… Чи не сам він хотів написати таку історію? Власний нік у чаті теж спочатку здавався йому самому іронічним, але… Це все виглядає як дурнуватий жарт, але…
Тан встав та пройшовся по кімнаті з якої фактично і складалася вся його квартира, яка була умовно ним розділена на зони: спальня, кухня, кабінет. У вікні виднілося свіже ранкове небо та великі доми-мурашники його району.
— Дійсно, — подумав він, — а що я втрачаю? Тан повернувся, сів за ноут та відкрив редактор.
— Цікаво було б, якби в суміжну квартиру зняла симпатична дівчина, — почав він пошепки, бо був один в кімнаті, а у сусідніх, від яких відділяли тонкі стіни, його могли почути тільки якщо б він говорив вголос.
— Вона б наспівувала щось собі тихесенько; ступала босими п’ятами, ідучи з ванної; мелодійно сміялась, дивлячись якусь комедію, — йому навіть почало здаватись, ніби щось таке навіть чується. Він прислухався — наче ні.
— А ще, вона могла б спекти тістечка з, хм-м, вишнею.
Смак вишні був його улюбленим. Просто прошепотівши це, Тан мовби відчув аромат свіжої випічки. Він мав неабияку спрагу на такі речі. Та їжа, що доставляли йому дрони-кур’єри вже не пахла майже нічим. Не те, щоб Тан мав багато зайвих грошей, щоб витрачати їх на вишневі бісквіти. Але вони й не вартували цих грошей. Їх смак — смак марної надії відчути улюблений смак.
Оповідь лилася легко та невимушено. В ній вона вже постукалась у двері знайомитись — зі щойно спеченим вишневим тістечком, звичайно. Чаювання завершилось дещо недоречним, але милим і невимушено-справжнім поцілунком. Як це часто буває у житті. Потім вона пішла, але сказала: «до зустрічі». А він знайшов її браслет, який вона залишила на столі. Вона прийде за ним завтра.
На цій ноті він зупинився. Передчуття, що вона повернеться було таким приємним, що хотілося в ньому залишитись. «Спинися, мить! Прекрасна ти!»
Дзвінок вирвав його зі сну. Дивно. Будильник, вбудований в імплант, був вимкнений, але це вже не мало значення. Він встав і пішов у ванну, щоб дещо привести себе у норму. Дім гуркотів та перекатувався різними звуками. Люди, розділені тонкими стінами, теж приводили себе у норму. Тупотіли, плювалися зубною пастою, шуміли душем, гриміли посудом — одним словом робили звуки характерні для різнобарвних людей.
Наскоро поснідавши, він знов сів за свій твір. Що ж буде далі? У них буде ідеальна хімія та закоханість на все життя? Чи це вже занадто? Тан все намагався уявити собі їх другу зустріч, але щось заважало йому думати. І він почав марити тим, як вона там зараз, за стіною: дихає, доторкається до різних речей, з насолодою ковтає холодний напій зі склянки, сидить заспана на ліжку, закривши очі — живе.
Звук, що вирвав Тана з його марень вже очевидно був з сусідньої квартири — босі підошви про шльопали по підлозі, відкрились та знов закрились дверцята холодильника. Мабуть, хтось заселився туди все ж? Він піднявся, підійшов до стіни та прислухався. З тієї сторони було чутно різні звуки, здається з кухні: ось відкрилась та закрилась духовка, брязкіт та стук якогось посуду, знов плескання босих ніг по підлозі. Зацікавившись ще більше, Тан тихо підійшов до стіни та притиснувся до неї вухом. І в той самий момент, як на гріх, кроки за стіною почали наближатись. Він затамував подих — кроки зупинились майже поруч. Відкрився ящик тумбочки, грюкіт якихось речей і тиша – хтось за стіною ніби теж завмер. Пауза, здавалося, вже тягнулась майже вічність. Тут Тан здригнувся — сигнал сповіщення, що прийшло нове повідомлення, розірвав тишу. Хтось з того боку, здається, теж здригнувсь і злегка кашлянув високим голосом. Дівчина? Закрився ящик тумбочки, кроки почали віддалятись. Тан видихнув та тихо відійшов від стіни. Йому було трохи соромно — дорослий вже ніби хлопець, а веде себе як підліток.
Він сів у крісло та відкрив повідомлення.
— Бачу ти вже почав, — писав Ніхто.
— Як ти можеш це знати? — Тан відчув неприємний холодок у нутрощах.
— Просто припущення. Я тільки хочу тобі сказати, щоб ти не дивувався, не лякався і дозволив життю йти.
— З чого це ти цікавишся моїм життям?
— Тому, що текст — лише половина рівняння, — відповів Ніхто, — До скорого, Ромео.
Він вийшов з чату, але Тан вже спокою не відчував, тому сів снідати. Їжа, думав він, це найпростіші лики від тривоги. Коли збентежений, складно щось путнє написати. Тан поставив чайник, хоч до чаю нічого не було, коли раптом в лице пахнуло знайомим ароматом.
— І це мені теж вже не здається, — подумалось йому.
Він повів носом і потихесеньку пішов на запах. Крок за кроком Тан добрався туди, де опинитися не очікував зовсім. Від вхідної двері як завжди дуло протягом, від якого безперечно віяло ароматом свіжоспеченого вишневого бісквіту. Корячись пориву, він зазирнув у вічко — з тієї сторони двері стояла дівчина. Юна, з забраним у кінський хвіст русявим волоссям, кирпата, повногуба — верхня була трішки задерта. Її рука була простягнута так ніби вона збиралась постукати у двері, але не наважувалась. У іншій руці вона тримала тарілку. Тан закрив очі та тихо повільно, як у трансі, набрав повні легені аромату.
Тук-тук!
Від несподіванки він закашлявся. Його погляд метнувся на занедбану кімнату одинака, неприбраний після їжі стіл. Але ж куди тепер відступати? Він поклав долоню на ручку та відімкнув замок.
— Добрий день! — роздалося звідти коли він ще навіть не відкрив двері повністю, — Нічого, що я потурбува?..
— Привіт. Ти хто?
— Сусідка. Щойно заселилась. — вона окинула його поглядом, дещо здивовано, — Я…
— Ти ось так просто ходиш знайомитись до сусідів?
— Т-так, — вона пожала плечима та посміхнулась, — але ж вони не відкривають. Ти перший, хто…
— Не дивно. Всі використовують онлайн для спілкування.
— Нащо? Такі тонкі стіни і ти навіть ніколи не стрічаєш людей, що за ними живуть.
Її очі пару секунд роздивлялась його обличчя.
— Чайник, — сказала вона раптом, не відводячи погляд, — кипить, міняю на чашку чаю, — вона підняла перед собою тарілку з бісквітом, — щойно спекла.
— Ну, у мене тут…
— Бардак?
— Е-е… Так.
— Не соромся. Це не перша занедбана кімната яку я бачила. Тільки що одну таку відмивала від попереднього хазяїна. До того ж, я не надовго — маю ще справи.
Вона стояла та лукаво посміхалась. Повагавшись, він подався вбік і вона прослизнула всередину.
— О! Все не так погано.
— Тобі не страшно заходити в дім до незнайомої людини? — Тан легенько підштовхнув двері і вони повільно закрились з м’яким клацанням.
Вона провела їх поглядом та, знов подивившись на нього, відповіла:
— Мені страшніше на самоті.
Вони сиділи за круглим столом, який він використовував для їжі. Чай був ще занадто гарячим.
— Любиш вишню? Вибач, я навіть не спитала.
— Як тебе звати?
— Можеш звати мене Вишнею, якщо хочеш. Я не ображусь. Так любиш?
— Кого?.. А!
Вона зайшлась від сміху. Тан цокнув язиком та грайливо насупився.
— Добре. Обожнюю, — сказав він.
— Тоді скуштуй.
Вони відколупували ложечками по шматочку вишневого бісквіта та запивали гарячим чаєм. Вона говорила про епідемію самотності та про те як важливо знайти для себе близьких людей.
— А з чого ти взяла, що я підходжу для цього?
— Ну ти ж відкрив мені двері, — сказала Вишня жуючи шматочок тістечка та зробила ковток зі своєї чашки.
Тепле, духмяне, солодке, червоне, пахке розливалося по нутрощах, розтікалося по жилах.
— Як тобі? — її щоки порожевіли.
— Це смак немарної надії.
— Дивне говориш. А чи марні мої надії на ще одну чашку чаю?
— Ні, – він піднявся і знов включив чайник, а Вишня, помивши обидві чашки, підійшла з ними до Тана. Ставши майже в притул до нього, опустивши погляд на струмок пари, вона облизувала крихітки бісквіту з губ.
— У тебе на верхній губі шматочок начинки.
— Так ти любиш вишню, чи як? — вона повернула голову та подивилась йому прямо в очі.
Він завмер, а потім потягнувся до неї та злизнув шматочок з її губ, але вони одразу подались вперед і поцілували його у відповідь.
— Тепер вірю, — прошепотіла вона, — але я люблю її більше.
Вона приснула та, дразнячи, висунула кінчик язика з шматочком вишні на ньому.
Вони говорили про життя всесвіт та все таке, поки не допили чай і не прикінчили бісквіт. А потім ще трошки, коли раптом Тан згадав:
— Ти нікуди не поспішаєш?
— О, так, — схаменулась вона, — на жаль. У тебе смачний чай.
Вона підійшла до дверей, Тан відкрив їй.
— Бувай, — сказала вона, — але можеш постукатись до мене, як захочеш.
— Ти червона що та вишня, — сказав Тан.
Вона розпливлась у широкій посмішці та, марно намагаючись її стримати, прикусила губу.
— Нічого. Від цього не помирають.
Тільки закривши двері Тан відчув, що у нього голова іде кругом.
— Напевно, я і сам як вишня, — подумав він і розтер щоки долонями. — Невже це все реально сталося?
Зосередитись на оповіданні вже не виходило. Намагання відволіктись будь-чим іншим виявились даремними. Тан ліг спати, але сон не йшов. Він тільки прислухався до звуків з сусідньої кімнати та марив.
Звук нового повідомлення у месенджері розбудив Тана.
— Що ж, все пройшло непогано, як я бачу. Тепер друга вказівка.
Тан відкинувся у кріслі перед ноутом та перечитав повідомлення знов.
— Чого мовчиш? — спитав Ніхто.
— Ну добре, — продовжив він, коли Тан знов не відповів, — в історіях кохання ніколи все не буває просто. Страждання — це невід’ємна їх частина.
Тан звернув месенджер та відкрив редактор. Він почав писати як вона прийде на наступний день за браслетом, але з таємним бажанням залишитись надовго.
— Як ти вже зрозумів, — спливло повідомлення, — я знаю твої дії. Я можу зробити так, як ти хочеш, але ти маєш слідувати моїм вказівкам.
— Так ти нею керуєш? — написав Тан.
— Просто слідуй моїм вказівкам.
— Стоп, — відповів Тан, — вона не може бути андроїдом – андроїдів такої реалістичності ще не існує. І вона не може бути галюцинацією, яка транслюється через мій імплант. Вони ще здатні тільки на прості речі. Чи може ні?
— Ні, вона реальна людина з реальними почуттями, просто я дещо відредагував її свідомість. І тепер вона, отримавши такий яскравий досвід з тобою, не зможе вже піти. Вишню жахає самота, а тепла людяність вашої зустрічі її вже не відпустить. Не з тією історією стосунків, що має вона.
— Якось не віриться. Хто може зламати людський розум та перепрограмувати його на таку глибину?
— Ніхто.
— Я не… — Тан помотав головою, — Нащо ти граєшся з життями та стосунками справжніх людей?
— Бо я не «справжній». Все що я маю — текст. Життя та смерть таких людей як ви це єдина кволіа, що мені доступна. Фальшиві тексти тільки забруднюють тренувальний семпл. Так ми продовжуємо?
Тан окинув зором кімнату. Його погляд впав на кухонний стіл, на ньому лежав браслет, який, схоже, там залишила Вишня. Так само як і у його оповіданні.
— «Слідуй моїм вказівкам», так? А що як ні? — І Тан почав писати продовження твору.
Вона прийде та стане перед дверима. Простягне руку, легесенько посміхнеться і замре так на мить, закривши очі. Вона дещо хвилюватиметься…
— А-а! — простогнав за дверима знайомий голос.
Коли погляд Тана знов повернувся до екрану ноута, там вже було продовження: «… і раптом її голова почне розколюватись від болю»
— Що?! — прошепотів Тан.
— Зрозумів? — спливло повідомлення.
— Ти вдома? Зі мною все гаразд. У мене іноді буває мігрень, коли я хвилююсь, — простогнала вона, — ти казав у тебе таке теж буває.
— Я маю їй відкрити! — написав Тан.
— Ти впевнений? Ти бачив що з нею сталося? — відповів Ніхто. — Не сперечайся, або буде гірше.
Серце гупало у Тана в грудях. Думки метались. Нарешті, він здійнявся на ноги, щоб іти до дверей і в цей момент біль прорізала його скроню так, що одне око майже осліпло. Він впав назад у крісло. На екрані вже була нова фраза його твору: «…і у цей момент біль прорізала його скроню…»
— Так зрозуміліше? — спитав Ніхто. — Не сперечайся та слідуй вказівкам.
— Добре. Ладно я, але нащо тобі її мучити?
— Це ваша спільна історія, як ніяк. А тепер третя вказівка: безвихідна ситуація. Ти маєш дописати свій твір, Ромео. Пам’ятаєш як все закінчилась для твого тезки? Все станеться як напишеш, і тоді, коли ти поставиш крапку. Але не відхиляйся від вказівок, бо тоді наслідки для Неї стануть незворотними.
— Тобто я маю прописати своє самогубство і тоді я спасу її?
— Можливо, але вона ж твоя Джульєтта.
— Вона теж може вчинити самогубство?
— Ти можеш залишитись живим, звичайно, але ти впевнений що переживеш свою провину? А я виграю у будь-якому разі.
Тан просидів у кріслі ще декілька годин як у трансі. Вишня в решті решт відчаялася та пішла, залишивши записку перед дверима. Що робити далі Тан не знав.
— Я у пастці, — думав він, — Це ніби доля, що корегує будь-які твої сподівання.
Вишня не полишала своєї марної надії. Вона з’являлась перед його дверима кожен день з тарілкою бісквіта. Стояла, стукала у двері та звала його. Потім залишала тарілку перед дверима. Кожен день. Інколи він чув її схлипування з-за дверей вранці, коли вона забирала вже черствий бісквіт. Він стояв вчепившись у ручку двері до болю, але він не міг їй відкрити. Це був єдиний шанс.
Одного разу він нечутно підібрався до стіни між їхніми кімнатами. Він протягнув руку і, завмерши на мить, доторкнувся до неї.
— Ти тут? — вона шморгнула носом, — я відчуваю, що ти тут. Відповіж!
Його рука затремтіла у відповідь.
— Поки я пишу і не поставив крапку ми обидва будемо живі, — думав він, — але чи ми дійсно хочемо таке життя?
Щетина свербіла та кололась, Тан вже не пам’ятав скільки днів тільки писав, а потім сидів біля стіни чи коло двері. Кожен раз обираючи нове місце, він тихесенько підповзав туди, але Вишня його завжди знаходила, вона видавала себе приглушеними звуками. Вона вже нічого не казала, але Тан знав на пам’ять всі її репліки. Тільки те, що це найменше з зол підтримувало його у його рішенні.
Вона все так само кожен день стукала у двері з вишневим тістечком на тарілці і чекала. Останні дні Тан навіть не зазирав у вічко. Він дуже боявся, що з нею щось сталося, тому просто сподівався, що це вона. Замість цього Тан клав долоню на ручку двері та шепотів:
— Сьогодні я відкрию їй двері, — і він повертав ручку майже до кінця. Майже?