Особливість цього сміттєзвалища полягала у тому, що воно було космічним. Рідко траплялися шкурки від банана, гнилі яблука чи помідори. Пошарпані супутники, крила космічних кораблів та порвані від них інструкції просто валялися під ногами.
— Поглянь, — дівчина дістала ржаву трубу та витягнула її перед собою, — з цього ми зробили тобі очі.
Дівчина з дивним ім’ям Доремі стояла на купі ще не перебраного металу. Звали її так, бо єдине, що вона може наспівати це — ноти, й то не всі. Поряд стояв невеликий саморобний робот. Він частенько допомагав на сміттєзвалищі. Допомога була не така вже й суттєва, але ніхто ніколи в цьому не зізнається. Як-не-як, це їхній дім, тому варто підтримувати чистоту.
— Не хвилюйся, ось розгребу цю купу та підемо шукати щось тобі цікавеньке, — Доремі погладила робота по “голові”, — очі з лазера не обіцяю, але колеса нові точно знайдемо.
Він задоволено заплющив свої металеві очі. Інколи здавалося, що в нього емоцій та співчуття більше, ніж в деяких людей. Доремі створила його разом зі старим космічним піратом Жераром, налаштовував його талановитий хлопчина Лі, але він давно пішов шукати свого щастя далеко за горизонт сміттєзвалища. Тепер залишилися вони утрьох. Але це не означало, що робота припинили менше любити.
— Доремі! — почулося з іншого боку сміттєзвалища. — Повертайтеся вже назад.
Дівчина вигукнула у відповідь, що скоро повернуться. Кликав їх Жерар. Сьогодні він відповідав за обід. Почувши його, робот чимдуж попрямував назад. Шкода, що неймовірно швидким він був лиш у своїх думках.
Доремі приховано посміялася з нього. Йти не поспішала, вирішила дати невелику фору. Краєм ока, у купі сміття, помітила щось блискуче. Це було старе радіо, можливо, навіть робоче. Це було б не погано, бо вечорами буває дуже нудно. Дівчина вирішила забрати його з собою, якщо вдасться полагодити — чудово.
Колись у неї було радіо, правильніше сказати те що від нього залишилося, бо зняла зі старого автомобіля. Але працювало не довго, лише кілька хвилин. Але пісня яка там грала — зачарувала. Й зараз в голові награє ті мотиви, але не співає. Можливо тому, що була перша та остання пісня в житті яку чула.
На сміттєзвалище потрапила ще маленькою. Свого життя до цього не памятала. Та й байдуже, своїм життям насолоджувалася та ні про що не шкодувала. Жерар теж. Минуле залишилося у минулому. Він до речі дуже добре готував. Доремі любила те, що чоловік готував, через це й не могла вибрати улюблену страву.
Дівчину зустрів невеликий металевий стіл. Він завжди стояв на одному місці, бо був заважким. Сьогодні сонячний день, тому Жерар накрив рябою скатертиною, щоб не нагрівався. Робот вже допомагав — переносив тарілки. Вони голосно цокотіли, коли він їхав по камінцях, але ніколи не билися. За цим уважно слідкували, на новий витрачати було нічого.
— На обід щось смачненьке, авжеж? — запитала, хоч давно почула смачний запах.
— Все як ти любиш, — мимо, кремезний, але неймовірно добрий чоловік, проніс тарілку наповнену локшиною.
Сама ця локшина була несмачною, але Жерару вдавалося надати їй особливого смаку. В дитинстві Доремі та Лі змагалися хто швидше з’їсть повну тарілку. Шкода, що тепер це лиш спогад, а локшина, як одна зі згадок про нього. По суті вони чужі люди зі своїм минулим та майбутнім, але це сміттєзвалище стало для них найріднішим місцем.
— Думаєш про Лі? — запитав Жерара. — Я завжди сварився на вас коли швидко їли.
За кілька секунд на столі стояло дві тарілки з гарячою локшиною та одна порожня, для робота, щоб не почувався покинутим.
— Звичайно, я рада за нього. Лі дуже талановитий, зможе вигадати щось, що покращить наш світ, але й сумую за ним. Хоч і минуло вже кілька років, — засумувала дівчина, а потім згадала про радіо, — поглянь до речі, що знайшла.
Доремі швидко побігла по радіо. Жерар поглянув на локшину, він теж сумував, бо як діти йому були, але варто було б тепер переконати Доремі, що прогаяти все життя на сміттєзвалищі — погана ідея. Така молодь не має просто так загнивати.
— Ось, сподіваюся, що полагодити ще можна, — промовила дівчина. — Я дуже хочу почути ще хоч одну пісню.
Жерар пообіцяв, що спробує, але чи натраплять на пісню — не відомо. Це вже як пощастить. Дівчина радісно заплескала в долоні. Чоловік швидко з’їв свою порцію та, як обіцяв, сів лагодити радіо. Все одно була перерва. Доремі не терпілося вже послухати, давила в собі всі питання та не відвертала від роботи. Поряд, зацікавлено крутився робот, він частенько позирав на новий прилад.
— Ніби все готово, — невпевнено сказав Жерар, — залишилося — сигнал впіймати.
Чоловік поставив радіо на стіл та Доремі зацікавлено підсунулася ближче. Їй неймовірно цікаво було побачити, що з цього вийде. Чекала ніби мала дитина й ось, нарешті, чоловік сказав, що все готово. Дівчина з роботом радісно вигукнули, заплескали у долоні та подякували.
Ще трішки покрутивши та налаштувавши, Жерар увімкнув радіо. Кілька хвилин воно просто шипіло. Доремі почала вже нервово позирати на чоловіка, але він здається знав, що робить, тому заспокоїлася. Згодом, заговорило. Дівчина та чоловік підсунулися ближче, що б краще чути. Радіо говорило з порушеннями, але суть можна було впіймати. Через кілька хвилин — замовкло.
— Жераре? Це ж незвичайне радіо? — здивовано промовила.
— В нас сміттєзвалище наповнене супутниками та іншим космічним сміттям. Не дивно, що це радіо потрапило саме до нас…
— Що тепер робити? — Доремі підперла голову руками.
Важкі думки наповнили голову. Замість гарної мелодії, радіо розповіло про кінець однієї планети. Їхньої планети. А статися це мало вже завтра.
Жерар покрутив, щоб знайти якісь надписи, але це було звичайне радіо, що випадково перехопило сигнал. Чому так сталося — сказати не міг. Тай чому саме вони про це дізналися — теж. Дівчина відійшла від столу та стала розглядати небо. Якщо вірити, то в небі має бути видно світло. Великий метеорит, який наближався.
Цей день не став таким звичайним, як всі… Тай, що зробити могли? Попередити людей… А сенс? Якби жорстоко не було, але вже запізно щось робити. Залишалося лише вірити, що це все дурний жарт.
— Якщо все ж правда, то я хочу перепросити тебе, Доремі, — підійшов ближче Жерар. — Лі, напевне, вже здійснює свої мрії, а ти…
— А я — щаслива, — посміхнулася дівчина, — в мене немає мрій. Але я живу щасливе життя.
Чоловіка здається це не переконало, хоч і помахав головою, ніби погодився. Та Доремі говорила правду. Їй і справді подобалося разом з ними. Тут було спокійно, та почувалася потрібною, а все інше знати не хотіла…
— Ну, якщо це й справді наш останній день, то що хотіла б зробити? — не здавався.
Дівчина задумалася. Озирнулася навколо та застигла. У вічі впали саморобні шахмати. Вони зробили їх дуже давно з того, що знайшли. Ввечері завжди грали. Доремі майже ніколи не вигравала у Жерара, але дуже цього хотіла. Звичайно, що почути мелодію теж хотіла, але справжні шахмати — більше. Грали б ще частіше і завжди, бо вони лише могли загубитися.
— Я хочу справжні шахмати, — відповіла, — а ще — хоч раз зустрітися з Лі.
Вислухавши Жерар сказав, що раз завтра кінець світу, то сьогодні варто провести так, щоб не пошкодувати про прожите життя. Зібравшись за десять хвилин та назбиравши з усіх усюд гроші — сіли на автобус до міста. Робота взяли з собою. В нього теж має бути “насичене життя”, а не лише сміття перед “очима”. Дорогою написали листа до Лі та віднесли на пошту з позначкою “важливо”. Домовилися зустрітися, а чи захоче — то його бажання.
За вікном пробігали дерева, зелені поля та білі хмарки. А в тому блакитному небі — метеорит. Як потемніє, то можливо буде краще видно, а зараз… Доремі вирішила не думати про погане. Навіть, якщо вони як дурні повірили в таку дурницю, то нехай цей день буде все одно найкращим.
Жерар відволікав розмовами тому дорога минула швидко. Дівчина була вперше у великому місті, очі розбігалися від краєвиду. Багато авто, високі будинки та мало природи. Трави майже немає, так само як і дерев. Лише за кілька хвилин тут, Доремі зрозуміла, що хоче повернутися пошвидше додому. Занадто гамірно та людно. На щастя Жерар знав де можна купити шахмати, тому містом майже не блукали. Одразу поїхали у потрібне місце.
Крамничка продавала багато різних дрібничок. Багацько сувенірів. Доремі хотіла всі забрати собі, але поглянувши на ціну — зрозуміла, що не так вже сильно і хоче.
— Погляньте ось сюди, — промовив продавець, — в нас великий асортимент. Є з чого вибрати.
Чоловік показав кілька видів шахмат. Різна форма та колір. Різна і ціна. Розглядаючи їх дівчина не знала на що звертати увагу. Поглянула на Жерара, щоб допоміг. Чоловік сказав, що різниці немає, тому нехай обирає ті, які подобаються.
— Не шкодуватимеш? — запитав Жерар, а коли вийшли, запитав ще раз: — точно не шкодуєш?
Дівчина, з посмішкою, сказала що ні. Був і справді багатий вибір, але обрала звичайні. Й не шкодувала. Лише щасливо посміхалася забувши про кінець світу. Зараз мала бути зустріч з Лі. Він саме мав отримати листа. Домовилися зустрітися у парку. До найближчого автобуса залишалося кілька годин.
— Гадаєш прийде? — запитала дівчина розглядаючи шахматну дошку. Вона всю дорогу не випускала її з рук, хоч Жерар не одноразово пропонував допомогу. Робот — теж.
— Не знаю. В нього, напевне, багато роботи…
Не встиг чоловік договорити, як застиг вдивляючись кудись в далину. Дівчина простежила за ним. В кінці вулиці йшов хлопчина. Вона ледь впізнала його в діловому костюмі. За роботою Лі змарнів, схуд та виглядав виснаженим, але посміхнувся коли їх побачив.
Доремі побігла на зустріч.
— Я й не впізнала б навіть. Геть інший став.
Лі посміхнувся, видно що він багато працює:
— А ви геть не змінилися. Лиш ти можливо підросла трішки.
Хлопчина часто жартував про зріст, тай взагалі багато, але жарти завжди в нього були добрими та необразливими. Побачивши робота — одразу забув про Доремі. Він обожнював роботів, а цей можна сказати, був одним з перших.
Жерар та Доремі розповіли про радіо та те що чули. Хлопчина, хоч і був їх радий бачити, але не повірив. Вони теж це розуміли, тому не образилися. На жаль, зустріч вийшла не такою як хотілося. Лі повернувся дещо засмученим, бо відірвали від важливої роботи такою дурницею. Змінився…
Дорогою додому — мовчали. Говорили дуже рідко. За вікном сідало сонце. Наступав вечір. Тепер метеорит у небі було гарно видно. Переконавшись у правді Доремі не засмутилася. Їй сподобався цей день. Вона отримала шахмати, які так хотіла, зустрілася з Лі, а поряд були Жерар та робот. Інші люди прожили цей день як звичайний. Можливо Жерар та Доремі вчинили як егоїсти, але що вони могли? Вони ж не казкові герої з надприродніми силами, що врятують світ.
Приїхавши додому, майже вночі, біля свого маленького будинку розстелили ковдру на м’яку траву. Поряд лежала купа космічного сміття. Все як завжди. Коли темно — робот був ходячим ліхтариком. Він уважно стежив за грою у шахмати. Вперше, Жерар піддався та Доремі виграла. Звичайно, дівчина була безмежно щаслива.
Зорі освітлювали небо та землю. Ліхтарик майже був не потрібний. За грою час минув швидко. Здавалося, що сьогодні Доремі сміялася більше ніж завжди.
— Я б давно вже виграв, — почувся голос позаду. — Я подумав, що…
Поряд стояв Лі. Він був як примара, бо ніхто не розумів, як потрапив сюди. На ньому ще був робочий костюм та втомлений погляд. Жерар та Доремі здивовано поглянули на нього.
Хлопчина сів поряд на ковдрі та продовжив:
— Я подумав, що геть заробився та забув про свою родину… І якщо це й справді останній день, а я перевірив що це й справді він, то я хочу провести його з вами.
Його словам довго не могли повірити. Лиш згодом Доремі кинулася його обіймати, а Жерар говорив щось потішне. Тепер вся родина була разом. Навколо було багацько сміття. Навіть вони для когось були непотребом. З такого сміття, разом утрьох, створили ще одного члена родини. У велике місто Лі поїхав саме з цією думкою, що з будь-чого можна створити щось прекрасне…
Падали зірки, а вечір був літній, теплий. За кілька годин настане новий світанок. А ще за кілька на цю землю впаде великий метеорит, який все змінить. Та зараз їх хвилює лиш нова партія у шахмати.