Тунель пронизував корабель точно по осі симетрії від капітанської рубки й до самісіньких маршових рушіїв. Довжина його складала більше тридцяти кілометрів , і з тієї точки де перебував я, він скидався на колодязь, який швидко звужувався й губився у темній далині. Сизі глянцеві стіни віддзеркалювали мою постать у громіздкому скафандрі з увімкненими ліхтарями, що незграбно повисла на широких щаблях.
Я провів долонею по прозорому забралу гермошолома — мій дзеркальний двійник зробив те саме. Вираз його обличчя був настільки незвичним, що я не одразу впізнав у ньому себе. Колись давно ще у юності, прогулюючись з моєю першою і останньою коханою Паулою рідним містом, ми зустріли на площі перед храмом Святого Сімейства старого сліпого чоловіка у якого на обличчі проступали схожі емоції.
Той сеньйор хоч і не міг уже бачити прекрасної базиліки й пересувався повільними хиткими кроками, промацуючи перед собою шлях тонкою палицею, що була затиснута у сухорлявій тремтячій руці, але я знав, що перед його внутрішнім зором гострі шпилі собору все так само врочисто тягнуться до осяяних сонцем небес. Тепер і я відчував щось подібне, адже хвилину тому зі мною спілкувався справжнісінький ангел.
***
Кают-компанія нагадувала чудернацьке поєднання спортивної та банкетної зали. В її центрі стояв великий круглий стіл зі стільцями, а попід стінами юрмились численні чудернацькі механізми, чимось схожі на середньовічні пристосування для різноманітних катувань слабкої плоті зухвалих та безсовісних грішників.
За задумом тих, хто проектував зореліт це поєднання мало би впливати на підсвідомість членів екіпажу, застерігаючи грізним виглядом тренажерів від надмірно вживання калорійних страв. Однак дана стратегія виявилась неефективною: щоденна рутина польоту роз’їдати наші корисні звички швидше, ніж іржа залізо.
— Як гадаєш, Вівіано: то мені здається, чи цей кролик і справді занадто жилавий? — зліва від мене чоловік із гривою нечесаного волосся знехотя колупнув виделкою шматок м’яса на своїй тарілці, принюхався, і поклавши його в рот, став задумливо жувати.
— Сільвіо, тішся з того, що маєш, — відказав худорлявий колега із сумними очима, що сидів справа від мене. Сивина на скронях вказувала, що він тут найстарший. — Як долитимо до Лейтена Б — і ці припаси скінчаться. Доведеться харчити штучні амінокислоти, жири й вуглеводи, сировиною для яких стануть наші екскременти.
Запала неприємна мовчанка. Нікому не хотілося продовжувати трапезу.
— Кажуть, що у Хав’єра в секретному архіві є спеціальні кулінарні програми для синтезу будь-якого алкогольного напою, — голосним шепотом, але так щоб усі присутні його почули, проказав ще один мій товариш на ім’я Теобальдо, якого виділяв з-поміж інших товстенький животик — результат регулярних пропусків фізичних тренувань.
— Я не відмовився би й від ковтка навіть найгіршого хересу, — жваво підтримав його Сільвіо, потираючи долоні. — Що скажеш, друзяко?
Вівіано промовчав, але й у його погляді промайнула замріяність.
— Може і є, але… — відповів я товаришам так само шепотом і зробив драматичну паузу. Колеги потягнулись головами у мій бік, щоби не проґавити жодного слова.
— Ну? — перший не витримав Теобальдо. — Кажи ж бо!
— Та я про них нічого не знаю, — засміявся я. — Нате вони й секретні!
— Єх, Хав’єр, Хав’єр… Тільки без користі задницею комбінезон протираєш! — розчаровано мовив Теобальдо. — Що-що, а пляшечку це-два-аш-пять-о-аш можна легко синтезувати й без спеціальних програм. Було б бажаня! І чому я астроном, а не інженер, як ти? Ми тоді зажили б, наче у Христа за пазухою!
— Келих доброго вермуту і зі злого капітана зробив би приємного чолов’ягу, — підтримав колегу Сільвіо. — На минулому тижні я разом із ним відбував вахту й знаєте, про що ми з ним вісім годин під ряд патякали?
— Невже про випивку та жінок? — припустив Вівіано.
— В яблучко! Ось що значить спеціаліст по майбутнім контактам із позаземним розумом, — похвалив побратима Сільвіо.
Я сильно сумнівався у правдивості космобіолога, який, дай йому волю і ще не те вигадає для красного слівця. Однак, вирішив промовчати.
Зненацька тривожний акорд загального збору порушив наше базікання.
Ймовірно трапилось щось важливе і члени екіпажу, які відпочивали від вахти мали негайно з’явитись до рубки керування.
***
Коли наша четвірка дісталась відсіку, з якого здійснювалось управління усіма механізмами гігантського зорельоту, решта екіпажу уже вишикувалась в шеренгу, а капітан корабля Алехандро Монантерес міряв стрімкими кроками палубу.
На нас командир кинув такий злісний погляд, що йому позаздрили б навіть середньовічні інквізитори. Напевно і сам Папа Римський схвально похитав би головою, якби у нього був настільки відданий спасінню душ загублених овечок кардинал.
Першим ділом я подивився на своє робоче місце: тримірні голограми контрольних систем інформували про повну справність корабля. В мене відлягло від серця: наш керівник час від часу полюбляв влаштовувати раптові збори, перевіряючи дисципліну та стресостійкість команди. На початку експедиції таких фальшивих тривог було дуже багато, але з часом проміжки між ними все збільшувались.
— Якщо хтось забув, чому ми тут і не вважає за потрібне суворо дотримуватися правил — то мій обов’язок про це нагадати! — в голосі Алехандро бринів метал. — Ви усі добровільно погодились брати учать у тривалій експедиції та пройшли безліч відборів перед тим, як ступили на борт цього корабель. А значить уся відповідальність за…
— Хм-м-м… У нашого наполеончика сьогодні прокинулося натхнення, — прошепотів Теобальдо. — Напевно, знову безсоння замучило.
— Ставлю місячну платню на те, що у нього геморой загострився, — висловив припущення Сільвіо і захихотів, прикриваючи долонею рота.
— Та тихо ви, — шикнув на товаришів Вівіано. — Ще до нас присікається. Мало тобі було два тижні драїти складські відсіки за дрімоту на вахті?
— Зате він набув корисних навичок, — покепкував з побратима опецькуватий астроном. — І коли ми прибудемо на оту планету і запропонуємо обмін знаннями та культурними цінностями, Сільвіо, в якості жесту доброї волі, вилиже до блиску нори, кубла, гніздилища чи як там зватимуться місця, в яких мешкають чужопланетяни.
— …численні порушення, причиною яких є нехтування обов’язками, — продовжував промову Монантерес. — І найефективнішим способом боротьби з ними є нові методи покарання. Тому віднині я ввожу спеціальну прогресивну градацію…
— Ти сам вичищатимеш гніздилища! — образився космобіолог. Він зробив це занадто голосно, чим і привабив до себе увагу керівництва.
— Що таке? Хто мене перебиває? — голова експедиції розвернувся у наш бік, швидко підійшов до Сільвіо і втупився у нього важким поглядом. У зіницях капітана можна було вловити відблиски грози, що стрімко насувалась на балакучого підлеглого. — Наскільки я розумію, ви проти нововведень? Вас це не влаштовує?
Мені стало шкода колегу, що потрапив під гарячу рук Алехандро.
— Та, це я не до вас… — знітився космобіолог.
— Значить ви хотіли звернутися до всього колективу? Гаразд! Вносьте ваші пропозиції. І якщо вони будуть слушними, обіцяю їх підтримати.
Сільвіо мовчав, опустивши очі.
— Ну, сміливіше! — наполягав капітан. — Не дарма ж ви мене перекрикували.
— Можна мені слово? — попрохав я, переводячи на себе гнів Монантереса. — Чому би нам не зіграти яку-небудь класичну п’єсу Лопе де Веги? Це згуртує колектив й відволіче від одноманітності буднів. А ще сприятиме покращенню емоційного клімату. Головне, щоб у спектаклі брала участь уся команда, включаючи вас. І щоб кожен, не залежно від рангу, грав різні, випадково вибрані ролі.
Від моїх слів у Алехандро розширились ніздрі. І цим він став нагадувати роз’яреного бика, який ось-ось кинеться на тореадора. Ще ніхто так не натякав нашому тирану, що і він зі своєю караючою десницею несе провину за те, що діється з підлеглими. Адже на будь-яке покарання, нехай і цілком справедливе, назріватиме протест. А в умовах коли люди роками замкнуті в обмеженому просторі — він тільки наростатиме. І ніякі репресивні методи його не погасять. Навпаки, ще більше розпалять.
Однак відповіді на таке зухвальство мені не судилось почути. Підлога стрибонула з-під ніг, й нас розкидало навсібіч. Протяжно, наче поранений звір, завила сирена.
Я глипнув на робоче місце й моє серце завмерло: голографічні проекції чи не всіх систем були розцяцьковані тривожним багрянцем. Екіпаж кинувся до терміналів, з’ясовувати причини того, що сталося. Звідусіль нервово залунало:
«Відмова системи штучної гравітації!»
«Руйнування маршових двигунів!»
«Зупинка реактора!»
«Виведення з ладу контурів терморегуляції житлового сектору!»
«Пошкодження системи повітряного забезпечення!»
«Вибухи у складському відсіку номер п’ять та номер вісім!»
«Збої у роботі центрального комп’ютера!»
***
Відсік управління нагадував мурашник, в якому добряче покопирсалися лопатою.
— Що робити? — запитав Алехандро тремтячим голосом. Тепер переді мною був не грізний капітан-всезнайка, який періодично тероризував усю команду благими намірами зміцнення дисципліни, а такий же наляканий, як і всі довкола чоловічок.
— Для початку потрібно дістатись реактора і спробувати перезапустити його вручну, — відказав я якомога спокійніше. — Можливо, все не так погано, як здається. А відновивши енергопостачання ми поступово відремонтуємо усі важливі системи.
— Це ж біля двадцяти п’яти кілометрів звідси. І ліфти не працюють, — промовив уголос Монантерес те, що і так було мені відомо.
— Нічого, дасть Бог сили — доберусь, — запевнив я командира.
— Може, не варто ризикувати собою? Там ймовірно радіація зашкалює… Пошлемо когось іншого, розкажемо що і як зробити. А ти й тут дуже знадобишся.
Я завагався: спокуса була дуже велика.
До того ж ніхто зі членів екіпажу мені навіть дорікнути не зміг би — в умовах, що склалися інженер і справді був на вагу трансуранових елементів.
Однак в пам’яті одразу зринуло обличчя любої Паули. Її осяйна щира посмішка. Великі замріяні очі. Ні, вона не була б у захваті від такого боягузливого вчинку.
Тому вже наступної миті я глибоко вдихнув і проказав:
— Ні, я піду сам. Навряд чи в когось є потрібна кваліфікація та відповідний досвід.
***
Я збрехав капітану: потрібного досвіду у мене також не було. Якщо щиро, то я узагалі не вважав за можливе полагодити реактора, перебуваючи за кілька світових років від орбітальних кораблебудівних та кораблеремонтних станцій Землі.
Пересуватися тунелем, чіпляючись за щаблі, виявилось не важко. Періодично я відштовхувався від стін і пролітав по інерції десятки метрів. Мене непокоїть інше: через що наш корабель зазнав наскільки численних пошкоджень? Моя уява малювала його помережаний дірками корпус, схожим на звичайнісінький друшляк.
Причиною цього могла бути наприклад хмара астероїдів на зустрічному курсі. Але в такому разі захисні енергетичні щити відхили би траєкторію польоту рою щебеню так, аби жоден камінчик не зіштовхнувся з корпусом.
Більші ж каменюки мали бути поміченими системою спостереження ще здалеку та акуратно випаруватись під залпами потужних лазерних гармат. Однак такого не сталося, наче хтось навмисно відключив необхідні для нашої безпеки прилади.
Витративши кілька годин я врешті наблизився до потрібного сектору. Коли до цілі залишалась десяток метрів, я помітив, як із зачинених дверей реакторного відсіку до тунелю просочуються золотаві ниточки. В грудях похололо. Я закляк від здивування. А тим часом із тих ниточок наче сама собою зіткалась людська постать.
— Не хвилюйся! Потерпи ще трішки, — почулось мені так спокійно та лагідно, наче то матір промовляла до маленької дитині, — і все буде добре! Повір!
Від тих слів у мене навернулися сльози. Згадалися батьки, друзі. Зринув образ милої Паули, яка загинула у тій клятій авіатрощі. Я тоді теж летів разом з нею і відбувся лише струсом мозку та кількома гематомами, а вона… вірю, що потрапила в рай. Якби не це — ніколи б не погодився на таку тривалу космічну експедицію.
Мить — і ангел щез. Але в душі у мене стало так солодко, як ніколи раніше.
Ще кілька хвилин я напружено вдивлявся у те місце, де нещодавно бачив золотисту постать, проте окрім свого дзеркального відображення у глянцевому покритті стіни там більше нічого цікавого не помітив.
— Хав’єр, а ти молодчина! — почвся в динаміках скафандру голос капітана Алехандро. — Дякую за оперативний ремонт!
— Я… нічого не зробив… То все Ангел!
— Тобі зле? Негайно повертайся!
— Зі мною все дуже добре, — пояснив я і посміхнувся.
Раптом мій дзеркальний двійник став повільно втрачати обриси, танути як лід на сонці. Я глянув на своє тіло — вони були вже напівпрозоре. Шкода, та Монантерес так мене й не дочекається. Зате реактор працює, а значить корабель можна полагодити.
***
Вже не молода, але все ще вродлива жінка стояла, схиливши голову напроти широкого столу, за яким сидів кремезний лисий чолов’яга в краватці та дорогому костюмі.
— Навіщо зриваєте важливий експеримент? — в голосі господаря кабінету вчувалося роздратування. — Спочатку пропонуєте цікаву симуляцію тривалої космічної експедиції, а тепер несанкціоновано втручаєтесь в роботу наших комп’ютерів, стерли великий масив даних, що відповідав за параметри одного з ключових персонажів. Я ціную вас, як висококласного програміста, але й за меншу провину виганяють з роботи.
— Коли я погоджувалася на контракт, то ніде не вказувалось, що у мій проект без мого відома будуть вноситися такі суттєві зміни, як створення ситуацій, небезпечних для віртуальних членів екіпажу, — тихо, але впевнено відповіла жінка.
— Пауло, а для чого ж тоді нам все це? — підняв брови чоловік за столом. — Космічне агентство інвестує кошти не для того, щоби у віртуальної команді зорельоту було так добре, наче у раю. Час від часу там має виникати й справжнісіньке пекло…