Стрибок у вічність

Автор | 09.02.2025

Марк натрапив на лавку випадково. Він ходив цією стежкою сотні разів, але ні разу не помічав між стовбурами куце приладдя для сидіння, збитє до купи якимось божевільним лісничим. Іншим разом він би пройшов повз, але сьогодні після чотирьох годин полювання на білку в нього боліли ноги. Марк зморено всівся на вологу мертву деревину, яка ніби відкрила пори, щоб насмоктатися живильної енергії своїх братів і сестер, що досі тягнули лапи-гілки до сонця. Дістав з наплічника нотатник та олівець. По пам’яті накидав силует білки. Потім потягнувся за телефоном і перевірив, чи правильно вловив нахил голови, розгин передньої лапки і кут, під яким був складений хвіст. Вийшло ідеально! Не дарма він пролежав на мокрому листі дві з половиною години і спостерігав, як білка заносить у дім горіхи, гриби і пір’я. Це опудало має вийти неперевершеним! Нарешті колеги з Музею природознавства України оцінять його талант таксидерміста і відправлять на всеукраїнський конкурс!
Марк пригадав екземпляр, який він зробив у перший місяць роботи. То був лис, і виглядав він нічим не краще за “упоротого лиса”, який став інтернет-мемом на довгі роки. Хлопець посміхнувся, пригадуючи жалюгідне руде створіння, яке сиділо на сідницях, схрестивши задні і передні лапи, і винувато витріщалося на світ скляними очима. Його лис лежав на чотирьох лапах, але виглядав такою самою жалюгідною пародією на живе створіння, як і витвір британської таксидермістки Адель Морзе. Якби Марк жив у Лондоні чи у Відні, подібне бачення могло б сприйняти за «витвір мистецтва» чи «авторську інтерпретацію». Його навіть можна було б продати за 330 футів стерлінгів на eBay, як зробила це Адель. Проте в Україні це був «неліквід». То ж на цей раз з цієї грьобаної білки він зробить «ліквід».
Все дитинство Марк слухав, як за вікном гуркотять вантажівки. Часом вони чавили котів, курей і гусей. Якось вантажівка вбила його улюбленого Плямчика — помісь вівчарки і далматинця. То було те ще міксувате створіння, які незрозуміло як прибилося до забитого села. Біле волохате тіло з чорними плямами і куцим хвостом було чимось схожим на нього самого — смуглого хлопця зі світлими пігментними плямами по всьому тілу. Сільські собаки обгавкували Плямчика за несхожість, сільські діти знущалися з Марка за ту саму ваду. То ж не дивно, що вони потоваришували.
Коли Марк знайшов Прямчика на узбіччі, то ридав без упину всю ніч. Наступного дня він намагався оживити друга. Приставлял до хутра електрошокер, зроблений із двох маминих прасок, клав тіло собаки у миску з водою і кидав туди ввімкнений фен. На прохання батьків поховати собаку, кричав «ні» і зачинявся у кімнаті. Через три дні батько розтрощив двері у дитячу і відштовхнув Марка, який чинив опір, від ліжка так сильно, що роз’юшив йому носа.
— Ну й сморід! — Батько вигріб з-під Маркових речей окоцюбле тіло Плямчика і закопав мертвечину в гною.
Наступні роки Марк провів у сільській бібліотеці, де був єдиний у селі комп з квалим інтернетом. Коли побачив опудала тварин, сильно пошкодував, що не додумався зняти з Плямчика шкіру. Може з назавжди застиглим у статичній позі собакою він не почувався б таким застиглим і заскорузлим всередині?
Марк олівцем написав на лавці: «Мені так шкода, Плямчик», закинув телефон до кишені і пішов. На лавці залишився записник із малюнком білки.

***
Тая всілася на лавку і відкрутила протез від ноги. Він від’єднався від колінної чашечки зі звуком важкого зітхання. Декілька хвилин дівчина шукала слот для підзарядки. Лавка була так добре оздоблена «під старовину», що роз’єму не було видно. Їй довелося увімкнути пошук в теле-лінзі, щоб знайти дерев`яшку розміром з долоню. Дівчина повернула її у бік і вставила у слот верхню частину протезу. Той замигав зеленим світлом. Добре. Якби не ця лавка, довелося б їй тягнути на собі двадцять кілограмів заліза до самого дому. І чого вона зайшла так далеко у цей штучний пластиково-гумовий ліс з хімічним запахом хвої? Якого дідька попхалася сюди без запасного аккумулятора для протезу і провела тут свій єдиний вихідний?
Тая знала чого. Ось уже декілька тижнів вона зависала у Музеї Спогадів. Ходила, немов живий привід, серед випотрошених, набитих пінопластом тварин, які замість скелету мали металевий каркас, а замість очей — блискучі бусинки. Найдовше вона стояла біля експонату білки. Та застигла у стрибку між гілками, підвішена на тоненькій нитці. Спина напружена, хвост настовбурчений, лапи розслаблені, ніби вигнуті під вітром крила, погляд зосереджений. Тая почувалася як оте опудало: набитою зсередини залізом і пластиком, але зовні ніби живою. І ще цей погляд: білка точно знала, що дострибнє до гілки. А ось Тая не знала, чи доживе до наступного року.
Її тіло відмирало по частинам. Все почалося з середнього пальця лівої ноги, який відрізали, а потім замінили на протез. Через місяц мутований вірус піднявся по щиколотку і відгриз ступню. Рік тому до відмерлого коліна примонтували нижню частину ноги. Нещодавнє просвічування показало, що скоро міняти доведеться всю ногу.
Тая зітхнула і провела рукою по лавці. Поверхня була незвичною на дотик. Шершавою і вологою. Такого матеріалу вона раніше не зустрічала. Це що, дерево? Тая придивилася до лавки і зойкнула. І справді, дерево! Дівчина включила телелінзу і у правому оці висвітилося зображення смереки. Офігіти! Не встигнувши оговтатись, Тая запримітила річ, схожу на зошит-планшет. Взяла його у руки, розгорнула. Натрапила на предмет, подібний до олівця-стилуса, і зображення білки. Та сама витягнута поза, той самий впевнений погляд! Та щось це таке? Тая вивчала лавку сантиметр за сантиметром, поки не знайшла напис: «Мені так шкода, Плямчик». Спітнілими руками дівчина взяла тонкий предмет і вивела поруч: «Хто такий Плямчик?». Далі тим самим предметом намалювала на чистій сторінці зошиту свій протез. Залишила записник на лавці, вставила протез на місце і пішла геть
.
***
І як він міг забути зошита! До початку змагань залишилося два тижні, а йому ще треба зібрати каркас, залити його рідким швидкозастигаючим пінопластом, розморозити ту кончену білку, зняти з неї шкуру, замочити її на кілька днів у хімікатах і пральному порошку, висушити, а потім обережно, щоб не порвати, натягнути шкіру на каркас. На це піде тиждень, не менше. Ще кілька днів він витратить на виготовлення очей і вус, не менше трьох віддасть на розчісування і підфарбовування хутра, ще день піде на те, щоб вставити пузури у лапки. Клята білка! Набагато легше працювати з пташками чи рибами. Але у тому і стратегія: зробити найважче, щоб бути гідним представляти музей на всеукраїнському рівні. Він впорається, не дарма роками збирав біля доріг вбитих лисиць, їжаків та котів і дарував їм друге життя. Краще життя. Безсмертя.
Щоправда більшість з його перших опудал згнили або їх зжерли хробаки. Це вже зараз він знає, як поставити зламані годинники на вічну паузу. Бо смерть — це тільки початок. Після зупинки дихання у мертвому тілі розквітає життя. Бактерії у кишечнику починають хтиву оргію, розмножуючи себе мільйонами, до них приєднуються личинки, хробаки й мухи. Свято триває від місяця до року, залежно від розміру тварини, поки одного дня не залишаються самі кістки, пазури і зуби.
Марк узяв зошит і застиг. Щось було не так. Він розгорнув записник і втупився у зображення залізної ноги. Такого він не малював. Придивився уважніше до деталей і омлів від пластичності заліза, вигинів суглобів, охайності металевих пальчиків. Та хто ж це зробив? Хлопець почав роздивлятися лавку, поки не побачив новий запис під своїм «Хто такий Плямчик?» Марк облизав засохлі губ і написав знизу: «Плямчик — це мій пес». Потім зробив детальний малюнок білого пса з чорними плямами у зошиті, залишив його на лавці і пішов. Коли повернувся наступного дня, то побачив новий напис: «Який він на дотик?» і чудовий малюнок протезу у розрізі. Вивчав його до вечора, пока не заболіли очі і кожна деталь не закарбувалася у пам’яті. Потім швиденько написав на лавці «Пухнастий», трохи подумав і дістав з кишені клаптик вовчої шкури. Люди вважали його фріком через те, що він збирав і зберігав подібні речі. У рюкзаку хлопця завжди було повно котячих ікол, собачих кігтів і лисячих хвостів, а полиці і шухляди його кімнати займали сушені риб’ячі голови, скелети мишей і крила фазанів.
Марк зобразив у зошиті вовка і поклав на нього шматочок сірого хутра. Залишив зошит на лавці і чкурнув до музею, де на нього чекав каркас білки.
***
Тая схопила блокнот, розкрила малюнок вовка і зачаровано провела пальцем по хутру. Було лоскотно і так приємно, що на якусь мить вона перестала відчувати біль у коліні, до якого кріпився протез. Знеболювальне пришвидчувало мутацію вірусу, тому вона натискала на синю кнопку на протезі якомога рідше. Іноді їй вдавалося прожити без ліків цілий день, але вночі біль роздирав її так само, як, мабуть, оцей вовк роздирав оленя більше ста років тому. Дівчина намалювала схему кріплення протезу до оголеної кістки і поклала записник на лавку. Трохи подумала, розкрила зошит і забрала хутро. Вивела олівцем на деревині «Сподіваюся, ти не образишся».
Уночі, коли біль вгризався їй у коліно, Тая пестила сіре хутро і уявляла, що поруч лежить цілий і навіть цілком живий вовк. Вона проспала всю ніч і ні разу не натиснула синю кнопку.
***
Під очима у Марка проступили синці і тепер він скидався на опудало втомленого єнота. День він проводив у лісі, а вночі працював у музеї, по пам’яті відтворюючи малюнки у записнику. Металеві протези білки виходили куцими і недолугими, у порівнянні з тими, що малював для нього таємний хтось, але були неперевершеними у порівнянні з тими, що Марк робив до цього. Кращими, ніж створював будь який таксидерміст у світі!
За два тижні його білка похитнула усталений світ коллег. Точніше, рознесла у щент пихаті вирази на зоскорублих фізіономіях світових митців з мертвичини. Марк став знаменитістю і отримав запрошення працювати у Лондонському музеї природознавства.
Він нікуди не поїхав. Кожного дня хлопець приходив на лавку в лісі та приносив частинки тварин, а потім — цілі опудала. Вперше у житті Марк почувався не самотнім. Все частіше у його грудях муркотіло щастя.
***
Вірус досі був у ній. Тая відчувала його присутність, але щось не давало йому просуватися далі. Кожного дня дівчина приходила до штучного лісу, сідала на лавку і читала нове повідомлення. Потім подовгу роздивлялася малюнки тварин і пестила хутра бобрів, ховрахів і кротів. Одного разу між листками зошита вона знайшла опудало миші і спала з ним цілу ніч. Через рік на ліжку Таї сиділи цуценяти, коти, їжаки і лисиці. Дівчина міцно спала, поки скляні очі тварин пильно вдивлялися у темряву.
***
Ще ніколи Марк не почувався таким живим. Кожного дня він бігав до лавки і шукав нові написи. Він дізнався ім’я дівчини, яка їх залишає, але так і не зміг побачити її. Він малював створінь, про які питала Тая, і писав на лавці слова «тепла лапа», «шовковисте пір’я», «вологий ніс». Потім пожирав очима малюнки неймовірних металевих пристроїв, які малювала йому Тая у відповідь. Ось її нова рука, оце стегно, ось так теперь виглядають її живіт і плече. Оце гнучка металева шия, а це — ніс. Ось розріз скляного ока…
Одного дня Марк знайшов чистий клаптик деревини на лавці і написав: «У мене зараз 2020-й рік. Я стою посеред лісу, повного білок, їжаків і дятлів. Під моїми ногами шурхотить листя кленів і потріскують голки смерек, наді мною шумлять дерева».
Через день він прочитав: «У мене 2200-й рік. Я стою посеред штучного лісу, де немає нічого живого. Шум моїх кроків гасить гумова підлога, наді мною тарахкотить пластмасове листя. Воно буде тут завтра і цілу вічність. Моя ж вічність ось-ось закінчиться».
«Я хочу допомогти!»
«Скажи, чому твоя білка впевнена, що дострибне до гілки?».
«Вона ніколи не дострибне, хоча цього не знає. Я зобразив її у вічному польоті»
«Думаєш Вічний Політ існує тільки для білок?»
«Думаю у раю, або десь там, є свої таксидермісти, які зупиняють нашу вічність у найкращому для нас моменті».
«Дякую. Мені теж шкода Плямчика»
Марк приходив до лавки ще довго, але нових написів і малюнків у зошиті більше не було.

1 коментар до “Стрибок у вічність

  1. Спостерігач

    Не думаю, що для рибинок, пташинок, тваринок та людинок – велика приємність стати безсмертними у найкращому для нас моменті за допомогою зусиль чи то земного, чи небесного таксидерміста. Однак ідея цікава та заслуговує на увагу! І загалом оповідання незвичне, гарне, мені сподобалось, хоч автор не роз’яснив що то була за чарівна міжчасова лавка і чому у дівчини з протезом проходила біль від речей з минулого.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *