Святість без вибору (16+)

— Так, це я вбив лікаря Пітерсона, — з полегшенням видихнув Адам.
— Повторимо, громадянин Адам Одінсон, ваша халатність, злочин рангу Ґ, — вимовляючи “Ґ”, з-під вус офіцера бризнула слина, — спричинила смерть д-ра Пітерсона. Визнаєте свою провину?
Адам обперся об холодне перило автомагістралі. Бетонні хмарочоси міста були прикрашені голографічними вивісками, мов сірі могили — пластиковими квітами. Він подивився на нейтралізатор, щойно закріплений на руці. Цифри пульсували червоним: 00:58:38. Час спливав. Імплант розширення свідомості в оці вже заніс нейтралізацію в календар.
Важко видихнувши, Адам спробував пояснити знову:
— Я вбив його! Вбив! — він ступив уперед. — Роздрукував на 3D-принтері пістолет і вистрілив в обличчя. Тричі.
Офіцер схилив голову, обробляючи рапорт ШІ.
— Схоже, підозрюваний марить, — байдужим тоном — Потенційна причина — можливий психічний розлад через недавній нещасний випадок із дружиною.
Очі пусті мов вицвілий білборд повернулись до Адама — Громадянин Одінсон, не верзіть дурниць. Останній гомоцид стався 40 років тому. До блокування насильства на технічному рівні.
Адам стиснув кулаки. Щось у ньому луснуло.
— Придурок! — його тіло сколихнулось, ОС зафіксувала викид адреналіну. — Халатність? Халатність?! — його голос зірвався на крик. — Моя дружина… Вона лежала там, її серцебиття слабшало, доки її дитина тихо задихалася! Вона бачила це, ти розумієш?! Останнє, що вона побачила перед смертю, — власне мертве, посиніле немовля!
ОС Адама: Гучність голосу знижено з 132 дБ до 90 дБ, щоб уникнути пошкодження голосових зв’язок.
— І ти називаєш це халатністю?! — Адам вказав на сумку, що тулилася в авто поліції. — Поверни мій рюкзак, і я покажу тобі, що таке халатність!
— Громадянин Одінсон, заспокойтеся. ШІ зафіксував підвищену ймовірність втечі, — офіцер нахилив голову, і на його обличчі з’явилася усмішка, мов тріщина в асфальті. — У випадку втечі, коли нейтралізатор дійде свого часу, ви втратите свідомість, і ми знайдемо вас. Однак до цього у вас є шанс: повернутися і співпрацювати зі слідством відповідно до статті 113-Н-2 Кодексу Гуманізму.
— Втеча? — Адам підняв одну брову. — Але я не збирався тікати.
— Що… — офіцер не встиг виплюнути літеру «Щ», як кінчик меча врізався йому в щелепу. Пластиковий шолом тріснув, розсипаючись по асфальту.
З-під автомагістралі виринув чоловік у старомодному спортивному костюмі. Відполіроване лезо його меча блиснуло у світлі фар машин, що мчали позаду.
— Це ти застрелив акушера. Як ти обійшов блокаду насильства? — погляд мечника, гострий, як його клинок, впився в офіцера, який, здається, вже знепритомнів. Але говорив він до Адама.
— Зламав… — пробурмотів Адам.
— Зламав, як баг знайшов, чи зламав — ВЗЛАМАВ?
— Знайшов, як здобути доступ суперадміна. Імплант свідомості в оці.
Блакитні очі мечника спалахнули, мов полум’я газового паяльника. Він сховав меч та простягнув руку.
— Адаме, ми давно шукали таких, як ти. Я чую сирену, наступний патруль поруч. Хапайся.
— Ми? — Адам повернувся до реальності. — Хто «ми»?
— Кіберталієри, Адаме. Ти йдеш? — мечник простягнув руку ближче. Пальці — в шрамах, ніби він грав «Квітку» Океану Ельзи на тертці, а не на гітарі. — Подумав — вирішуй. А вирішивши — не думай. Чуєш сирени?
Мечник різко смикнув його до себе.
— Я, до речі, Рафаїл. Клич мене Раф. — Безтурботна усмішка, жодних вагань.
Він стрибнув з автомагістралі, тягнучи Адама за собою. Холодне повітря шмагало обличчя, поки ОС Адама верещала про загрозу смерті. Неймовірно, та Раф, схоже, насолоджувався моментом. У польоті він видихнув, різко махнув ногою й відштовхнувся від поштового дрона, змінюючи траєкторію. Поліетилен лагідно шурхнув під ними, коли вони гепнулися в купу сміттєвих пакетів із позначкою «Біо».
— Приємно познайомитися, — засміявся Раф.
— І мені, — прошепотів Адам, запускаючи вприск кортикостероїдів, щоб приборкати вибух адреналіну. — Раф, ти божевільний?
— А що таке «нормальний» у цьому божевільному світі? — Раф підвівся, ляснув по пакету. Крізь напівпрозору плівку виднілися людські частини: акуратно відрізані, але недбало складені — кінцівки та інші шматки плоті, що плавали в біорідині. На вигорілій етикетці значилося: «Замінено на кіберімпланти. Утилізувати».
Раф повернувся до Адама. — Ти йдеш?
Адам покрокував за ним сірою алеєю. Ліхтарі мерехтіли, мов діоди, що от-от віддадуть останній подих. Крізь тріщини в асфальті пробивалася трава, вікна будинків були наглухо закладені цеглою.
Раф йшов грайливо: зірвав листок з дерева та гладив його пальцями, мов відчував у ньому биття прихованого життя. Він ловив відблиски світла в калюжах, зачіпав траву, справді радіючи всьому навколо.
— І який план? Чекати, поки нейтралізатор мене не вирубить? А далі що — віддаси мене на мессу у свою кіберцеркву? — погляд Адама зупинився на руків’ї меча, що висів у Рафа за спиною. На металі було гравірування: уроборос, вписаний у шестерню з хрестом у центрі.
— Я знаю, що ти думаєш. Що ми фанатики, що ми хочемо хаосу в цьому стерильному світі. Але скажи, чи цей світ насправді добрий? — Раф сів на стару автобусну зупинку, що поросла бур’яном.
— Немає вбивств, ні насильства. Навіть крадіжки зникли. Церква мала б тільки радіти. Навіщо тобі спосіб обійти блокаду насильства?
— Батько Гітлера теж отримав благословення Папи Римського на шлюб, адже одружувався на кузині. Бог не знищив зло, просто спостерігав, як воно зростає. Так само, як зараз. — Раф провів пальцями по облупленій мозаїці.
— Але люди більше не грішать, — з іронією сказав Адам.
— Ні. Вони просто не можуть цього зробити фізично. Ти коли-небудь читав, що вони пишуть на своїх форумах?
Адам відвів погляд убік.
— Я читав. І мене нудило. Не про добро пишуть. Вони пишуть, як би вони ґвалтували, як би вони вбивали чи катували. Але система не реагує. Бо вона знає: вони не можуть. І знаєш, що вони відчувають, коли пишуть це?
— Це просто слова, — відрізав Адам.
— Це задоволення. Вони знають, що ніколи не втілять це в життя, тому їм дозволено думати що завгодно. І вони дозволяють собі найгірше. Це добро без вибору, це святість із заламаними руками.
— Але ж ніхто більше не страждає!
— Ніхто більше не живе, — констатував Раф. — Людина, яка не може зробити вибір між добром і злом, не добра — вона просто функція. ШІ вже керує всім: рахує твої гроші, вітає твоїх родичів зі святами, навіть контролює серцебиття. Що далі? Візьме на себе функції душі?
— Але що буде, якщо цей світ стане вільним? Ти сам казав, що вони мріють про найгірше. Думаєш, вони почнуть будувати храми? — хитав головою Адам.
— Буде кров. Буде біль. Буде гріх. Але це буде їхній вибір. Воля Божа не в тому, щоб людей стерилізували морально. Воля Божа — дати їм вибір і подивитися, що вони зроблять.
— Тобі не страшно?
— Страшно. Та я не раб.
— Але ж у тебе є меч? Навіщо ж тобі більше?
— Поглянь на цю пляму. — Він вказав на білу крапку у зіниці. — Ритуал прийому в лицарі. Голкою випалюють сліпу зону в кришталику. Наводиш її на ціль — і блокатор не спрацьовує. ШІ, як і я, просто не «бачить» там нічого. — Він повернув голову, у правому оці темніла пляма, схожа на напівпогаслу лампочку в холодильнику. — Це баг. Тимчасовість. А твоє рішення універсальне. Права суперадміна над власним тілом зроблять всіх вільними! — його очі засяяли захопленням. — Ти перший за 40 років, хто обійшов систему.
Раф перевів подих.
— Гаразд. Дивись.
Він витягнув з кишені потертий телефон. На прямокутному екрані заграло відео.
«А на даху найбільшого вузла даних континенту відкрили парк з голографічними сакурами. Вони навіть пах…»
— Це що? — Адам примружився, вдивляючись у розмитий екран.
— Інфовузол, тут поруч. А на даху — термінал. Там ми й…
— Та знаю я про термінал! Я про цей крінжовий звук і анімацію!
— Ти про відео? Що, забув, як це? Лише споживаєш готові логи і згенеровані емоції?
— Чорт, я такого не бачив… навіть не знаю, скільки років. Як ти це дивишся? Воно ж… повільне.
— Це життя, Адаме. Його не пришвидшиш запитом.
Шуми, сира картинка, лаги — все це дратувало Адама.
— Чорт, я навіть не можу сформулювати думку, поки не побачу все цілком.
— Ти вважаєш це дрібницею. Але це твій мозок. Вони не просто заборонили людям битися — вони «продали» нам спосіб мислити. І залишили лише його.
Адам глянув на нейтралізатор: 00:28:22. На мить поринув у мережу й видихнув.
— Навіщо тоді це все? Навіщо жити у світі, де будь-якої миті можуть убити? Уяви, ти ростиш дитину. І щодня, щоночі не знаєш, чи повернеться вона додому. Це твоя свобода?
— Навіщо народжувати дітей, якщо вони навіть не житимуть по-справжньому?! — уперше Раф підвищив голос. — Боятися смерті — це нормально. Але знаєш, що страшніше? Страшніше — ніколи не жити.
ОС Адама: Вигрузку закінчено. Будую маршрут втечі.
LED-лампи на стінах спалахнули, мов десятки маленьких сонць, розсипалися іскрами та загорілися від перевантаження. Раф, захоплений зненацька, закляк, вчепившись в очі. Сльози потекли самі собою.
— Та щоб тебе! — закричав він.
Адам не чекав. Він уже мчав до наступного провулку. Мов щур у лабіринті, петляв між бетонними кварталами індустріального рівня. 00:16:10. Нейтралізатор підступно відраховував секунди. Адам не спинявся — йому потрібен офіцер поліції. Стаття 113-Н-2 Кодексу Гуманізму гарантувала виправні роботи — єдине покарання, яке ще існувало.
ОС Адама: Нервові закінчення в лівій руці відключено. Уникнення больового шоку.
— Дідько, що за?.. — Адам притиснувся до цегляної стіни за кутом. З рани на руці струмила кров.
По інший бік кута наближався поліцейський дроїд.
— Суб’єкт є шкідливим елементом для стабільності системи. Ліквідація дозволена.
Спокійний, навіть приємний жіночий голос смертельно налаштованої машини змусив Адама сильніше втиснутися в стіну.
— А як же гуманність? Лайно. Треба бігти!
Він різко підвівся, активував підвищений кровотік у ногах і кинувся вперед, у бік інфовузла.
— Не будуть же вони стріляти там, де людно, — думав Адам.
00:12:42 на нейтралізаторі нагадували — часу обмаль.
Та вмить усе зникло в яскравому світлі фар. Адам навіть не встиг зреагувати. Різкий удар — і його тіло підлетіло в повітря від удару капотом. Важка маса машини виштовхнула його вбік, і він, мов мішок з борошном, врізався в цегляну стіну та відскочив униз.
Асфальт зустрів його жорстко, з хрустом, мов замерзла калюжа під черевиком, вибивши з легень усе повітря.
ОС: Численні забої. Перелом ключиці та лопатки.
Біль завирував, прошиваючи тіло гарячими голками. Нервові закінчення були частково відключені, але цього не вистачило, щоб заглушити шок. Потрібно було бігти, але він не міг підвестися.
Двері автівки грюкнули. Двоє офіцерів у повному обмундируванні вискочили назовні.
Один уже тримав Адама на прицілі. За дзеркальним забралом шолома світилися червоні імпланти — аналізували, оцінювали та чекали.
— Дідько, все життя мріяв когось убити, — видихнув другий із насолодою. — Але просто постріл… це ж так швидко. — Він сховав пістолет, витягнув кийок. — Треба це посмакувати.
Кийок хряснув по нозі Адама. Біль, мов сама литка вибухнула, сколихнув його тіло. Адам закричав, судомно зігнувшись, вчепившись у розбиту кінцівку.
Нейтралізатор: 00:09:10.
— Давай, кричи. Всім байдуже, — офіцер упивався своєю владою.
Він знову підняв кийок, але удару не сталося.
З тіні вирвався силует — мов примара, блискавично. Це був Раф. Його меч розітнув повітря, метал зустрів плоть із глухим хрустом. Лезо пішло вглиб, розсікаючи офіцера навпіл.
Коп встиг лише коротко видихнути, перш ніж дві частини, що раніше були його тілом, гепнулися на асфальт.
Другий коп розвернувся. Пістолет миттєво зафіксувався на Адамові — цілі завдання.
Гучний постріл, а за ним іще один, і так ціла серія.
Але Раф уже був там. Він кинувся вперед, підставляючи себе. Заряд ударив у його бік, відкинув назад, та він зміг встояти. Важко дихаючи, зціпивши зуби від болю, повільно повернув голову до Адама.
Усмішка — кривава, зухвала — заграла на його обличчі.
— То що, Адаме? Все ще боїшся жити? Вирішуй!
Коп смикнувся, намагаючись перезарядити зброю.
Та було запізно. Раф уже був перед ним. Одним рухом меч розітнув горло, заглушивши останні слова офіцера, які той так і не встиг вимовити.
Передсмертні стогони копа перебило дзижчання дронів та сирени, що пронизали повітря. Поліцейські екіпажі наближалися.
— До інфовузла, хутко! — крикнув Раф, стискаючи бік, з якого яскраво, мов іржа, що повільно пожирає метал, стікала кров. — Я знаю, ти боїшся. Але зроби це — інші Кіберталієри побачать тебе! Вони прийдуть!
Він схилив голову, шепочучи майже нечутно:
— Хто вірує в Тебе, той і померши житиме.
Після цих слів Рафаїл гордо випростався, підняв меч та, не чекаючи відповіді, кинувся несамовито в бій.
Насилу піднявшись, Адам помчав. Крізь біль кульгав, але, не озираючись, біг. Страх душив його зсередини. Він боявся кулі, боявся побачити, як помирає Раф, боявся не встигнути.
Попереду розкинувся парк. Скляне покриття виблискувало під сонцем, відбиваючи голографічне листя сакур, що «хиталося» на вітрі. Люди йшли, не озираючись. Вони забули, що таке реальність. Навіть коли Адам, залитий потом і кров’ю, мчав крізь натовп, із дронами на хвості — їх це не турбувало. Лише кілька з них невдоволено цокнули, коли ОС змінила їхній маршрут.
Нейтралізатор: 00:01:32.
Безлюдний термінал інфовузла вже відкрив порти, чекаючи. Адам скомпілював код. Один запуск — і його злам розлетиться по всіх форумах, сайтах та мережах. Будь-хто зможе завантажити його та стати вільним.
Та раптом дзижчання, а потім різкий біль зупинили Адама. Поліцейський дрон вдарив його, прибивши до землі.
ОС: Стан критичний. Численні переломи. Внутрішні крововиливи.
— Та як же так?! — видихнув Адам.
Він потягнувся до порту. Пальці торкнулися поверхні. Але цього було мало.
— Дідько… оком не дістати!
Калюжа крові розтікалася навколо. Він був прибитий до підлоги, мов цвяхом. Біль сковував тіло. Повернутися стало неможливо.
Нейтралізатор: 00:00:21.
— Вирішивши — не думай. Так, Рафаїле? — Адам істерично посміхнувся, задихаючись від болю.
Він втупився в небо, зціпив зуби.
— Гаразд… На три.
Він важко вдихнув.
— Один. — Пальці зімкнулися на очниці.
— Два. — М’язи напружилися, тіло злякано здригнулося.
— Три!
Нелюдський крик вирвався сам собою. Пальці врізалися в м’яке тіло, рвали нерви, істерично шукаючи точку відриву. Конвульсії пронизали руку.
З хрустом око вирвалося з черепа, тягнучи за собою волокна, що обірвалися, розбризкуючи кров.
Адам, тремтячи, втримав імплант у долоні та різким рухом вставив його в термінал.
— Активація. — Сповіщення терміналу. Тон рівний, як пряма лінія кардіограми.
Раптом для Адама все змінилося. ОС замовкла. Холодний вітер шепотів у волоссі. Світ ожив. Адам чув звуки, яких давно не чув — спів птахів, шелест голографічного листя, гул метро десь під землею. Кров на губах мала смак. Синтетичний запах сакур здавався таким справжнім.
Адам забув, як це — відчувати. Колись, мабуть, ще в школі, він вимкнув ці відчуття, як і багато інших, щоб не відволікали. Але зараз… Все мов мало сенс.
Біль не зник. Але тепер він був реальним. Як і страх.
— Шкода, що мав так мало часу, щоб відчути, — прошепотів він.
По щоці скотилася сльоза.
— Завдання виконано. — Просигналізував термінал.
— 00:00:00. — Нейтралізатор зупинив відлік.
Очі Адама заплющилися назавжди.