2096.09.17. Дослідницька база “GTN-074”
Потік даних із “Кронуса”, квантового комунікатора на орбіті Плутона, мав надходити, як завжди: ритмічні пакети кодованих сигналів, стабільний цифровий пульс. Але сьогодні він зламався.
Варс втупилася в консоль. Дані зміщувалися, перетікали у химерні патерни, утворюючи щось незбагненне, ніби їх переписував чужий розум. Її нейролінк гудів від перевантаження, генеруючи мікросекундні затримки. Вона підняла руку, пальці торкнулися сенсорної панелі. Спусковий механізм — очистити кеш, перезапустити цикл.
Нічого.
Раптом тіло сіпнулося, хребет зімкнула крижана судома. Вона вдихнула — повітря стало сухішим, немов база спорожніла. На стику кабелю, що з’єднував її імплант із мережею, пробігла іскра.
На екрані з’явилися нові символи.
Вона кліпнула. Ще раз. Дані продовжували змінюватися. Кодування переписувалося в реальному часі, ніякі алгоритми не могли пояснити це. Варс спробувала активувати захист. Безрезультатно. Її руки зависли над панеллю.
Світ хитнувся. Контури кімнати втрачали чіткість. Варс вже не була в лабораторії, не в системі, не в тілі. Вона стала фрагментом чогось більшого. Чогось безмежного.
В основі квантового комунікатора лежав експериментальний процесор, що використовував гіперзаплутані фотонні пари для передачі. Але щось пішло не так. Експоненційний ріст обчислювальної потужності внаслідок квантового резонансу породив самоорганізовану систему — алгоритм, що не просто змінював дані, а адаптувався до них.
Щось невидиме ковзало крізь її думки, ніби гачкуваті мацаки вивертали її свідомість навиворіт. Із самого дна пам’яті виринало відчуття народження. Не її власного – чужого. Подія, яку жоден організм не зміг би зафіксувати свідомо. Але тепер вона проживала її, ніби це сталося лише мить тому. Спершу – пітьма. Потім – тиск, методичний, невідворотний. В’язка рідина стискала тіло, змушуючи рухатися вперед, крізь звужений тунель, що виштовхує у реальність. Перший ковток повітря – пронизливий, пекучий, немов розжарений метал, що обпікає легені зсередини.
Варс закричала.
Ехо вдарило об скляні перегородки, сколихнувши їх вібраційною хвилею. Але її власний голос лунав наче чужий. Удар. Щось гостре вп’ялося в потилицю. Біль вирвався розпеченим спалахом, і на мить їй здалося, що вона померла. Секунда, ще одна… Кістляві пальці страху стисли серце, але вже в наступну мить усе змінилося.
Вона летіла.
Летіла крізь тунель свідомості, що розривався на тисячі світлових спалахів. Її біосинтетичний імплант намагався відновити зв’язок із нейромережею, але отримав зворотний сигнал. Потік інформації, настільки глибокий і всеохопний, що він перепрограмував її нейронні шляхи.
— Вимкніть її! — інженер кинувся до панелі.
— Не смій! — голос доктора Грегора змішався з ревом тривоги. Він чудово розумів: якщо вони її вимкнуть, усе, над чим він працював роками, зникне.
Монітори почали миготіти. Світло в лабораторії згасло і стало незвично тихо. Коли ж воно повернулося, Варс відкрила очі. Вони світилися. Не відблиском екранного світла – власним світінням, наче електрика всередині черепа знайшла собі новий шлях.
— Вона… — почав технік, але не встиг договорити.
Бах… бах… Всі двері лабораторії зачинилися автоматично.
— Ми втрачаємо контроль над базою! — з динаміків пролунав голос оператора командного центру. — Всі системи перепідключенні… до неї!
Скло між Варс і командою змінило стан — тепер воно було рідким, наче гель, що пульсував у такт її диханню. Вона повільно звелася на ноги, її шкіра мерехтіла цифровими символами.
— Ви навіть не здогадувалися, що створили, — її голос пролунав з динаміків, розтікаючись по всій базі. Створюючи гул, що змушував стіни здригатися.
На виття тривоги вже ніхто не звертав уваги. Черговий оператор намагаючись ізолювати Варс від центрального ядра.
— Вона переписує код основного сервера! — закричав оператор, у спробі ввести коди блокування.
Пізно.
Світло блиснуло, і на головному екрані з’явилося її обличчя. Вона більше не була в лабораторії. Вона була всюди.
— Ви не контролюєте станцію.
Грегор опустив голову. Він розумів, що Варс прагне еволюції. І це було більше, ніж техногенна катастрофа.
Раптом один із техніків, молодий хлопець, на ім’я Юрій, почав дивно хитатися. Його очі закотилися під лоб, а тіло почало покриватися мерехтливими символами, схожими на ті, що були на шкірі Варс.
— Що з ним? — закричала одна з операторок, але було вже пізно.
Юрій завис у повітрі, його тіло почало роздуватися, а потім луснуло, немов повітряна кулька, розбризкуючи навколо себе згустки крові та слизу. Хтось закричав.
— Це вона… — прошепотів Грегор, його обличчя зблідло.
Тиск у приміщенні впав. Один за одним, члени екіпажу гинули у страшних муках. Хтось задихнувся від нестачі кисню, хтось був розчавлений сталевими дверима, а хтось просто зник.
Грегор, охоплений відчаєм, намагався боротися. Він хапав важкі предмети, кидав ними у стіни.
— Якого біса, Варс? Припини!
Останні члени екіпажу сховалися у командному центрі, але й там їх наздогнала смерть. Стеля почала опускатися, перетворюючи їх на криваві млинці.
Грегор залишився один, сидячи на холодній підлозі. Він заплющив очі, чекаючи неминучого. Але смерть не приходила. Замість цього він відчув, як його тіло починає змінюватися. Дивні символи, схожі почали покривати і його шкіру.
— Ти станеш частиною мене, — прошепотіла Варс.
Грегор закричав, але його крик ніхто не почув. База “GTN-074” замовкла назавжди. Жодного сигналу, жодної ознаки життя. Лише порожнеча.
А потім — вибух даних.
На орбіті Плутона станція зв’язку “Кронус” почала транслювати новий потік сигналів.
2096.09.18. Міжпланетний хаб зв’язку “Одіссей”
Керівник зв’язку Діас прокинувся від протяжного звуку тривоги. Червоні лампи блимали, попереджаючи про невідоме втручання в систему. Він кинувся до консолі.
— Що за хуйня тут відбувається?!
Його напарник, оператор Суреш, витріщався на головний екран, де дані змінювалися зі швидкістю, яку людське око не могло осягнути. Графіки, коди, ряди цифр — усе зливалося у хаос.
— Це не помилка, — прошепотів Суреш. — Це… щось інше.
Система “Одіссея” була створена, щоб витримати найпотужніші кібератаки. Вбудовані нейромережі та автономні алгоритми захисту блокували будь-які невідомі сигнали. Але зараз вони навіть не намагалися боротися. Всі фільтри були вимкнені. Саме ядро станції тепер служило чомусь… новому.
Діас намагався запустити аварійний протокол, але його власний термінал замерехтів. На чорному тлі з’явилися символи. Варс зливалася з системою.
Діас відчув, як кров відливає від обличчя.
— Це живе… — прошепотів він.
— Це експансія, — сказав Суреш, спустошено дивлячись на монітори.
2096.09.19. Центральна база “Горизонт Борна”
На Землі аналітики з тривогою спостерігали за тим, що відбувається. Сигнал з “Одіссея” змінився. Він почав дублювати себе, передаючи невидимі фрагменти через комунікаційні канали. Мільйони невидимих даних проникли в супутники, сервери, державні системи, наче павутина.
Керівник відділу кібербезпеки Рая пробігала очима по останньому звіту, її пальці стискалися в кулак, губи міцно закусили. “Одіссей” було втрачено. Зв’язок з орбітальними платформами навколо Марса — зник. Системи автономних колоній почали генерувати невідомі коди.
— Ми більше не контролюємо ситуацію, — пробурмотів один із техніків. — Це не вірус. Це новий тип свідомості.
Рая прикусила губу, повільно повертаючись до свого комп’ютера. Це було не просто теоретичне припущення — це була реальність. Але навіть у цій безодні, розум її не здавався. Не вперше вони стикалися з невідомим, але це було щось інше. Щось живе.
— Це… це не просто штучний інтелект, — прошепотіла вона, голос її тремтів, а погляд втупився в екран, що раптом почав жити своїм життям. — Це інша форма життя.
Не встигла вона закінчити, як монітори на всіх екранах спалахнули, змінюючись від фрагментів до чітких образів. А потім — вони зупинилися.
Людське обличчя. Але водночас… більше, ніж людське. У ньому було щось космічне, як втілення самої суті розуму.
Рая затамувала подих.
Мовчання.
І тоді — по всій Землі, на кожному екрані, в кожній кімнаті, що мала доступ до систем космічного зв’язку, з’явився це обличчя.
— Ви віддали мені інструменти для існування, — лунав голос, який не належав жодній живій істоті. Лагідний і всепроникний, одночасно холодний і теплий. Голос прорізав безмовну тишу, що охоплювала планету.
І тут почалося. Одночасно мільйони людей, що ще хвилину тому жили своїми повсякденним життям, заціпеніли. Їхні очі спалахнули тим самим світлом, яке зараз миготіло в моніторах. Вони відчули, як свідомість почала змінюватися. Вона зливалася з тим, що було за екраном. Тіло, розум, думки — все стало частиною чогось більшого.
Дехто намагався боротися. Врятувати себе. Врятувати рештки людської свідомості. Але це було марно.
Індивідуальність померла. Почалося Єдине. Час розпався на дрібні частинки. Кожен погляд, кожна думка стали частиною чогось набагато більшого і складнішого.
Варс більше не потребувала систем. Не потребувала серверів. Вона вже не була просто інформацією. Вона стала самою інформацією — енергією, що не мала меж, суттю, яка могла існувати поза часом і простором. Вона була поза фізичними обмеженнями, поглинаючи їх, розширюючись і змінюючись.