Так говорив Ґорс

Прямо зараз Всесвіт розширюється зі швидкістю, непідвладною людському розуму.
Так сказав мені тоді Ґорс.
Прямо зараз незліченна кількість галактичних скупчень невідворотно віддаляються від нас.
Прямо зараз народжуються і вмирають мільйони істот на мільйонах планет, і ніхто з нас не зможе побувати на жодній з них.
Певно, ми не заслужили на це. Ми недостатньо гідні.
Одночасно народжуються і згасають зорі, але це не так вже й суттєво – саме поняття одночасності є розмитим і умовним.
Він сказав, що світлу потрібно дванадцять хвилин, аби долетіти від найближчої зорі до нашого корабля. Якщо зірка згасне, ми ще дванадцять хвилин ніжитимемось у її променях.
Те ж саме стосується людей – коли вони помирають, якусь мізерну частку секунди ми бачимо їх живими. Це наше велике щастя – все приходить з запізненням. Нехай і незначним.
Ось, як тепер Ґорс бачить світ. Але в день, коли вони вирвали мене з лап жандармів, він ще був зовсім інакшим.
Ґорс був личинкою.

Історія, звісно, починається з моєї появи.
За відчуттями це не схоже на телепорт.
Ще мить тому я готувалась до жорсткого допиту на орбітальній станції жандармів, ось раптом стою на борту невеликого корабля незнайомої мені моделі.
– А вона гарненька, – гучно, перекрикуючи двигун, говорить жінка в синьому комбінезоні.
Шок відходить на задній план, і я бачу екіпаж корабля – жінку в синьому, чоловіка у скафандрі й змегрійця. Тобто, личинку змегрійця, звісно – ніхто досі не знає, куди йдуть ці істоти, коли досягають повноцінної зрілості. Ніде у Всесвіті Ви не побачите дорослого змегрійця – я вам гарантую.
Втім, відрізнити його від людини можна хіба що за зеленуватим відтінком шкіри, фанатичною любов’ю до татуювань і традиційній змегрійській мантії. В іншому – мужик мужиком.
– Гарненька, кажеш? – перепитує чоловік у скафандрі.
– Вісім з десяти, – відповідає жінка.
Вона смикає за важіль центральної тяги, я відчуваю прискорення корабля.
– А на скільки ж ти себе оцінюєш? – у голосі чоловіка я чую загравання.
– На десятку, звісно, інакше б ти зі мною не одружився, – відказує вона.
Вони говорять так, ніби мене тут немає. Заграють одне до одного, абсолютно ігноруючи мене. І тільки змегрієць підходить до мене та простягає руку:
– Мене звуть Ґорс, пані, – каже він. – А ці двоє нестерпних людців – Афіна та Фред. Як почуваєтесь після перенесення?
– Я не розумію, що сталось, – зізнаюсь. – Неможливо ж просто взяти й перенести людину з корабля жандармів. Їхні щити розсіяли б сигнал.
– Це тільки якщо переносити матерію по простору, а не за його межами, – пояснює Фред. – Але коли в твоєму екіпажі є змегрієць, нехай і личинка – ти можеш трохи побавитись з просторовими аномаліями.
Тепер я розумію. Я читала про це, але ніколи не бачила на власні очі – свідомість змегрійців пов’язана зі структурою часопростору. Але вони рідкісні, й майже ніколи не працюють з людьми – я бачила їх хіба що на міжнародних дипломатичних зустрічах.
– Тоді треба тікати, – кажу раптом я, оговтавшись, – ті паскуди мають шості Чайки – на них вони легко наздоженуть будь-який корабель.
– Ну, вони ж не одразу почнуть гонитву, – Фред усміхається і плескає мене по плечі. – Вони надто… Кохана, який там цензурний замінник слова опіз…
– Шоковані, – перебиває його дружина.
– Так, дякую, сонце. Вона трохи виховує мене. Так от, вони надто шоковані – ще кілька хвилин будуть тупити, не розуміючи, як таке можливо.
– А коли роздупляться, нарешті, буде пізно, – додає Ґорс. – Ми наберемо достатню швидкість, щоб я міг знову згорнути простір й закинути нас до Кірсонської системи.
– Все стає набагато простішим, коли замість стрибкового двигуна використовуєш мозок змегрійця, – сміється Афіна.
Я дивлюсь на них, намагаючись зрозуміти мотиви. Вони сміються, підколюють одне одного, абсолютно не бояться переслідування жандармів. Їхній корабель – такого я не зустрічала в жодному підручнику, невже саморобний?
– Ви працюєте на Кірсонський табір? – питаю.
– Що? – на мить мені видається, що Фред не зрозумів мого питання. – А, ні. Ми просто любимо паскудити плани руджівійських жандармів. Як дізнались, що вони захопили кірсонського дипломата – одразу ж вирішили заскочити й щось зіпсувати.
– Насправді він відмовлявся летіти по тебе, поки я не сказала, що ти – жінка, та й, певно, гарненька, – додає його дружина.
І вони знову сміються. Я ж починаю сміятись з ними.
– Ну все, – перебиває наш сміх Ґорс, – достатня швидкість. Я підключаюсь і переношу нас.
Ось тоді й починаються неприємності.
Змегрієць вже хоче надягнути навігаційний шолом, аж раптом підкошується і падає. Тієї ж миті один з оглядових терміналів вибухає блакитним спалахом, засліплюючи мене.
– Господи, – чую я голос Ґорса, – як же невчасно!
Коли до мене повертається зір, я бачу змегрійця, що лежить на металевій підлозі. До нього підбігають Фред з Афіною, нахиляються над ним. Термінал все ще охоплений блакитним полум’ям. Вся навігаційна зала корабля вібрує.
– Що за діла, друзяко? – кричить Фред. – Ти цілий?
– Так, але це тимчасово, – відказує Ґорс. – Я не зможу нас перенести, Фреде.
На мить його обличчя стає скривленим, ніби змегрієць з’їв найкисліший у світі лимон.
– Це метаморфоза, – пояснює він. – Я починаю перетворення імаго.
– Та ж тобі рано, ні? – питає Афіна. – Тобі ж ще й тридцяти немає.
– Це не завжди відбувається у тридцять, – крізь біль змегрієць усміхається. – Можливо наші ігри з простором прискорили процес – час нерозривно пов’язаний з простором.
Я нічого не можу вдіяти – лише спостерігаю.
– Тепер я не зможу нас нікуди перенести, – продовжує Ґорс. – Мій мозок уже не підходить для навігаційного шолома. Мені дуже-дуже шкода.
Фред з Афіною перезираються, а тоді розірваний термінал вибухає новим спалахом, і Афіна підходить до інформаційного екрана.
– Нас наздоганяють дві «чайки», – повідомляє вона. – Ще чотири на підході.
– Який там цензурний замінник слова піз…
– Гайки, наприклад, – якось відсторонено говорить Афіна.
– Ага, нам гайки. Але хай їм буде складно – ми ще повоюємо. Кохана, приймай ручне керування коритом, а я піду потренуюсь у стрільбі з гармат, гаразд?
Афіна йде до Фреда.
Постріл ворожої чайки змушує корабель здригнутись, і вона ледь не падає з ніг. І все ж підходить до чоловіка й цілує його в губи.
– Не дай їм взяти нас легко.
Він усміхається, цілує її долоню, тоді розвертається і йде до проходу до сусіднього відділення. Уже в самому проході він зупиняється й дивиться на мене.
– Мені шкода, пані, що все таке вийшло. Я думав, ми вас врятуємо.
Я сміюсь, але то істеричне. Фред зникає. Афіна натягує навігаційний шолом.
Відчуваючи себе абсолютно непотрібною, я підходжу до змегрійця, що важко дихає, лежачі на металевій підлозі.
– Це хоч не боляче? – питаю у нього. – Метаморфоза, тобто.
– Це ніби всередині мене росте дорослий змегрієць, – відповідає Ґорс. – І коли він буде готовий – розірве мене з середини та скине, ніби розірваний одяг. В моєму мозку народжується нова свідомість, набагато потужніша за теперішню. А двом свідомостям тісно в одному мозку – це тисне.
Мій вираз обличчя, вочевидь, виражає забагато страху, бо змегрієць заспокійливо сміється.
– Повертаючись до твого питання – так, трохи боляче, – продовжує він.
Його зелена шкіра роздувається, вкривається тріщинами.
– Довго це триватиме?
Ґорс раптом хапає мене за руку. Корабель здригається від нового влучання.
– Сучі діти, – гарчить Афіна, вирівнюючи посудину.
– Нічого, я збив одного, – лунає голос Фреда з динаміків.
– Пишаюсь тобою, коханий.
Змегрієць усміхається і я розумію, що йому приємно спостерігати за закоханими. Може тому він приєднався до них? Щоб бачити любов?
– Зазвичай це триває близько трьох годин, – каже він, – але зараз все чомусь відбувається швидше.
Тоді його голос міняється:
– Я відчуваю швидкість часу. Бачу, як він по-різному пливе в різних місцях. Я відчуваю місця, де час взагалі майже не рухається.
А тоді він багато-багато говорить про час, про простір і про Всесвіт. Він говорить про речі, які я завжди знала і велич яких ніколи не помічала. Він підкреслює дивовижність всього, що нас оточує. Ось якою стає його нова свідомість.
Корабель здригається.
– Чому ти плачеш? – питає у мене змегрієць, і я розумію, що це його старий голос. – Хіба він говорив не про чудові речі?
– Хто він?
– Дорослий Ґорс, – пояснює змегрієць.
– Я плачу, бо ти ніби зникаєш.
– Але ж це не смерть, бачиш? Це переродження. Знаю, іноді легко переплутати. Коли щось отримуєш, іноді треба чимось жертвувати. Але, повір, воно того варте.
Я намагаюсь вичавити з себе усмішку, але виходить жалюгідно.
– Я підбив ще одного, – кричить Фред.
– А він ледь не підбив нас, – так само гучно відповідає йому дружина.
– Дякую, що тримала мене за руку, – каже мені Ґорс. – Це важливо. Так мені легше.
І раптом шкіра змегрійця розпадається на сотні клаптиків, схожих на старі ганчірки. Він кричить двома голосами водночас, але старий голос швидко згасає, поступаючись новому. Під потрісканою зеленою шкірою, що тепер опадає на підлогу, я бачу нову шкіру – її колір нагадує колір місяця.
Ось як він виглядає – дорослий змегрієць. Він ширший у плечах, має яскравіше виражені м’язи. Живіт захищений якоюсь бронею, очі переливаються сотнями відтінків.
Перероджений Ґорс різко підводиться і знімає з Афіни навігаційний шолом. Він блискавично одягає шолом на себе і на мить усі ми зникаємо.
Поки ми несемось за межами простору, мені здається, я бачу світ його очима.
Складно сказати, скільки це тривало – за межами простору відсутній і час. Словами того не передати.
Я розумію, що знову існую, тому що на всіх оглядових екранах бачу Кірсон. Дім.
Ґорс, такий інший, такий дивний і дуже-дуже чужий, вклоняється нам.
– Для мене було честю провести дитинство з вами, пані та панове.
Фред стенає плечима:
– Я сподівався, ти лишишся.
– Це були славні часи, – спокійно говорить змегрієць, – але іноді настають часи, коли треба рухатись далі. Не застрягати.

Яку ж кінцівку люди хочуть почути?
Було б мило, якби я промандрувала з Афіною та Фредом все життя. Іноді я кажу людям, що так і було.
А втім, я більше ніколи їх не бачила. Чула, що вони загинули через два роки в битві під Кензом. Може це й неправда, хтозна.
Я ж пішла іншим шляхом.
Вирішила, що не варто застрягати десь.
Так говорив Ґорс.