Тяжко бути дроном

Олександр Іванович присів під зеленими стеблами кукурудзи, тримаючи в руках віртуальний екран.
– А щоб його, – бурмотів він собі під носа, проскролюючи текст та інтерактивні відео.
Зненацька хтось гукнув його і від того Олександр Іванович ледь не впустив додолу свого улюбленого багатопроцесорного компаньйона.
– А, Петро, це ти, – прошепотів він, оговтавшись від переляку.
– Здоров, Івановичу, оце я тебе знайшов, – чоловік у солом’яному брилі з сонячною батареєю на маківці, махав своєму сусіду через паркан. – Що ти тут никаєшся?
– Тихіше, бо він почує, – сказав Олександр Іванович, приклавши вказівний палець до губ.
– Хто «він»?
Пан Олександр нічого не відповів, а лише показав рукою кудись вперед.
Там, над соняхами, кружляв дрон. Він нервово перелітав з місця на місце, підіймався то вище, то нижче, ніби щось шукаючи.
– Найняв собі помічника? – прошепотів Петро.
– Ага, бв-шного дрона від Нвіда 278, – сказав Олександр Іванович.
– Ого, шикарна машина! Тільки застаріла модель, – сказав Петро. – Перевстановлював систему?
– Еге ж, встановив йому вчора фермерську програму. Щоб брав проби землі, води, обприскував, повна програма догляду.
– Ну, ясно, ясно, – сказав Петро, киваючи і перекладаючи з однієї руки в іншу механічну сапку, під’єднану до бриля.
– Тільки коли його перевстановлював, щось в ньому йокнуло. Пам’ятаєш, вчора світло вимикали?
– Ага, а сьогодні води нема, – підтакнув Петро.
– Так він тоді саме перезавантажувався. І щось наче зірвалось у нього всередині. Він відкрив очі, подивився на мене і я зрозумів, що щось тут не те. Вранці випустив його в город, а він не сканувати ділянку пішов, а ось, – сказав Олександр Іванович, показуючи сусідові свій віртуальний екран.
На ньому була відображена інтерактивна бібліотека повна фотографій соняхів. І, схоже, вона постійно наповнювалась.
– Йокалемене! – сказав Петро, вклавши у цей вигук всю свою життєву мудрість. – Що ж це він робить?
А тим часом дрон Нвіда 278 працював на повну свою потужність. Тільки, на жаль, замість програми «Добрий фермер», яку йому намагався прищепити його новий власник, безпілотний літальний об’єкт запустив свої старі схеми. І тепер, немов ностальгійний дідусь, що жив лише своїми спогадами, дрон Нвіда 278 намагався робити точно те саме, що робив чотири роки тому.
– О, красунечко, які в тебе вигини! Давай трошки більше пристрасті! – вигукував він, кружляючи навколо великого соняха. – Злегка усміхнись, це додає таємничості. Бездоганно! Які кадри!
Облишивши свою модель, дрон подався до гурту інших, дрібніших соняхів.
– А тепер сімейне фото! Так, мамо, візьміть на руки малечу. Чудово! Знімаю панораму! Ви – прекрасні! Я ще ніколи не бачив дивовижнішої родини! А тепер селфі на згадку! Усі кажемо «Каааадр із надр».
– Що таке «Кадр із надр»? – спитав Петро, який вже встиг перелізти через паркан і разом Олександром Івановичем засісти в кущах смородини, спостерігаючи за диким дроном в дуже природному середовищі.
– Це назва фотостудії, на яку він раніше працював, – відповів Олександр Іванович, переглядаючи промо-відео на сайті й підписуючись на всі сторінки «Кадру із надр» в соцмережах. – У них на сімейну фото сесію зараз знижка 50%.
– Клас, а там роблять фото на документи?
– Так.
– Скинеш мені лінк, – сказав Петро.
Саме в цей час сенсори дрона Нвіда 278 зафіксували рух вказівного пальця Олександра Івановича за кущами смородини.
– Агов, – закричав дрон, поспішаючи до своїх нових моделей. – О! Це просто чудово! Фотосет для пари!
– Ми не пара, шановний! – рішуче запротестував Олександр Іванович, виходячи зі свого сховку.
– Так, ви нас з кимось сплутали, – сказав Петро.
Дрон підлетів до нього й почав кружляти навколо, роблячи кілька нових світлин за секунду.
– Який матеріал! Які риси обличчя! Вам ніхто не казав, що ви маєте аристократичний ніс? – спитав він у Петра.
– Ем…Ні, – розгубився той. – А що, маю?
– Безперечно! Яка грація у ваших ніздрях! Ви не інакше барон у двадцять п’ятому коліні!
Петро подумки погодився з цією думкою, він чого його обличчя почало нагадувати помідор сорту Раджа, який так любив вирощувати Олександр Іванович. Тож маючи у своєму парнику саме такі зразки плодів, як голова його сусіда, пан Олександр просто не міг змовчати, коли його власний дрон почав співати пісні на честь «невеличкого рум’янцю» Петра.
– Ну це вже взагалі неподобство! – сказав Олександр Іванович. – Я вимагаю припинити ці безглузді фотосесії! У мене скоро місця в сховищі не вистачить, щоб всі ці ваші кадри зберігати!
– Не хвилюйтеся, пане. Я використовую для зберігання світлин сховище нашої компанії «Кадр з надр», яке на даний момент має понад 1054 вільні ГіперБайти.
– Але ж, твої фото приходять сюди, поглянь, – сказав Олександр Іванович, тицяючи свій екран дрону в обличчя.
– Я скидаю вам, як замовнику, лише найкращі кадри. Усі решта записані у сховищі нашої компанії і будуть доступні після невеличкої професійної обробки.
– Який жах! – підсумував Петро. – Це ж скільки він там наклацав! А скільки ще наклацає!
– Це неподобство! Це порушення мого приватного життя! Я не хочу, щоб мене чи мій город фотографували!
Насправді Олександр Іванович найбільше переймався останнім, адже за фотографіями можна було визначити розмір його земельної ділянки, яку він отримав дуже тяжко і не зовсім чесно.
– Петре, це треба припиняти! – сказав він, штурхнувши сусіда, який тонув у дронових компліментах і навіть всерйоз розмірковував над тим, щоб кинули сільське життя й піти в модельний бізнес.
– Так-так, Івановичу, зараз. Я цей-во…Не треба мене більше клацати. У мене ще так багато роботи! Щойно вийшов картоплю полоти, а в таку пригоду втрапив. Вибачте.
Петро переліз через паркан, взяв свою механічну сапку до рук і вже хотів було йти у справах, коли дрон закричав, мов навіжений.
– Яка грація! Які тонкі лінії! Красуне, як ваше ім’я? Здається, я знайшов королеву цього знімального майданчика!
Петро озирнувся, шукаючи неземну красуню, про яку говорив дрон, та потім збагнув, що вона весь час була в його руках.
– А, ти про TPF 300? Це просто механічна сапка. Вона не така розумна, як ти, але дуже гарно вириває бур’яни.
Здавалось, дрон пропустив слова Петра повз свої сенсори, бо підлетів до сапки і почав ніжно говорити до неї.
– Я ще ніколи не зустрічав такого прекрасного металевого відблиску!
– Олександре Івановичу, що будемо робити? – спитав ніяково Петро. – Може, вирубити його якось?
– Я намагався, але він надто швидкий. А заряду в нього вистачить на добрі двадцять годин, тож навіть не знаю що тут можна зробити.
– Я візьму тебе з собою у небо, де сонце світитиме на наші з тобою батареї, – продовжував дрон.
– Мені ж полоти треба, розумієте? – сказав Петро, не наважуючись відпустити свою єдину механічну сапку у мандри небесами.
– Почекай, здається, я маю план. Давай сюди свою сапку, – сказав Іванович. – Не переймайся, я тобі її потім поверну.
Петро обережно простяг сапку сусідові через паркан і відпустив її тільки після того як впевнився, що той тримає її міцно обома руками.
– О, прекрасна квітко, серед органічної пустелі! – співав дрон, пролітаючи над своєю коханою.
Олександр Іванович разом з сапкою пішов до свого гаражу. Там він закинув її в машину і перед тим, як закрити дверцята сказав:
– Анжеліко, вези її в сервісний центр Нвіди.
Потому Олександр Іванович вийшов на ґанок свого будинку, де на нього вже чекав Петро. Двоє сусідів стали на сходах і мовчки спостерігали як машина Олександра Івановича везе механічну сапку у сервісний центр, а безнадійно закоханий дрон летить слідом за нею.