Карина слідом за лікарем потрапила у медичний відсік станції. Завдяки зниженій силі тяжіння рухи тут нагадували швидше плавання, ніж ходьбу, тому на поворотах Карина трималася за поручні, спеціально розміщені у небезпечних місцях. Цей відсік, нещодавно переобладнаний у реанімаційну палату, був невеликий, тож Карина одразу побачила ліжко. Від нього тяглися трубки та проводи, апаратура тихо попискувала, відображаючи показники життєдіяльності, – усе свідчило про тяжкий стан пацієнта.
– Ну от, – Дмитро зупинився збоку від ліжка. – Ми розмістили вашу сестру тут, ближче до центру станції, бо тут менша сила тяжіння. Так легше за нею доглядати, поки вона в комі, і менша небезпека пролежнів.
Карина теж наблизилася до ліжка – тепер вона бачила обличчя сестри. Нижню половину приховувала дихальна маска, очі були заплющені, бліді руки лежали поверх ковдри нерухомо.
– Ми проводимо всі необхідні процедури, – швидко заговорив Дмитро. – Масаж, стимулювання м’язів, щоб не атрофувалися. Загалом її показники стабільні, проте вивести її з цього стану не вдається.
– Це ви вже розповідали, – перервала його Карина. – Як я зрозуміла, саме тому ви викликали сюди мене. Я бачу стан сестри, розумію: ви побоюєтеся, що Яна перебуватиме в комі, можливо, роки. Але що її спричинило? І як я можу допомогти?
– Може, ви хочете побути із сестрою наодинці?
Карина глянула на безживне обличчя Яни – повіки ледь здригнулися, а взагалі лице нагадувало алебастрову маску. Дівчина доторкнулася до руки сестри – та була ледь тепла і безвольна, наче в ляльки.
«Навіщо?» – хотіла запитати Карина, але стрималася – лікар міг сприйняти це як прояв байдужості.
– Я прийду сюди пізніше, – сказала Карина. – Спочатку хочу дізнатися більше. Давайте поговоримо десь в іншому місці, може у вашому кабінеті.
Дмитро кілька секунд мовчав, дивлячись то на пацієнтку, то на відвідувачку, а потім повільно промовив:
– Гаразд, ходімо до мене.
– Ви ж знаєте, чим займалася ваша сестра? – розпочав лікар розмову вже у своєму кабінеті.
– Ну звісно – планетологією. Вона писала, що бере участь у вивченні поясу астероїдів.
– Так, але це не все… Є деякі подробиці. Сестра не казала вам, що…
Паузи, які робив Дмитро, дратували Карину, проте вона стримувалася і чекала продовження. Лікар же тягнув, наче сподівався, що співрозмовниця сама про все здогадається.
– Нещодавно з’явилася можливість узяти участь у дослідженнях безпосередньо в поясі, з висадками, з власним флаєром…
– Для Яни? Але ж вона ніколи не керувала флаєром!
– Так, вона не була готова. А вилітати треба було незабаром. Ваша сестра дуже хотіла встигнути саме на це дослідження. Тому вона погодилася пройти прискорений курс керування флаєром.
Дмитро зупинився і кілька разів шумно вдихнув і видихнув.
– Сестра нічого не розповідала про нове дослідження і про курс навчання. Ну не тягніть, будь ласка! Сталася аварія?
– Так. Хоча не зовсім так. Яна проходила експериментальний курс підготовки, коли навички формуються не тільки довгим тренуванням, а й за допомогою електричної стимуляції мозку.
– Їй що, вживляли електроди, як піддослідній миші? – Карина схилилася ближче до лікаря. – І пошкодили мозок?
– Ні-ні. – Дмитро спробував заспокоїти дівчину, поплескавши її по плечу, але одразу ж прибрав руку. – Електроди ми не вживляємо, це вже в минулому, взагалі не потрібна операція. Це не механічне пошкодження. Тут усе складніше…
Дмитро знову замовк, поглянув на прилади, що передавали показники життєдіяльності, пошукав щось у кишені, потім на столі й нарешті промовив:
– Давайте я вам покажу.
Він розгорнув екран, і на ньому з’явилося зображення людського мозку. Деякі ділянки засвітилися.
– От бачите – це активність мозку пілота, коли він керує флаєром. А це маневри, які він робить.
Поряд виникло зображення флаєра, який облітав астероїд, приземлявся, маневрував у поясі астероїдів.
– А от як ми стимулюємо ділянки мозку людини, котра ніколи раніше не пілотувала космічний апарат. – З’явилося третє зображення, на якому ділянки мозку були підсвічені так само, як на першому. – У цей час піддо… пробачте… учасник програми бачить маневри і може керувати кораблем на тренажері. І навички виробляються набагато швидше.
Дмитро договорив і швидко згорнув екран.
– Дуже пізнавально, лікарю. Але що сталося з моєю сестрою? Якийсь збій під час навчання? – спитала Карина.
– Так, саме збій. Ви правильно зауважили. – Дмитро ковтнув повітря, ніби збирався пірнути. – Сталося так, що збудження у корі головного мозку Яни – як вам пояснити… – ніби закільцювалося. У неї постійно збуджені певні ділянки, а решта мозку – загальмована. Увесь мозок наче глибоко заснув.
– Нічого собі заснув! Вона ж у комі. Навіть дихати не може сама!
– Так, на жаль, цей стан найближчий до коми. Але такого раніше ніколи не траплялося. У нас немає досвіду в лікуванні…
– Ви бодай щось робите? Проводите обстеження, огляди фахівців?
– Так, ми збирали консиліум. Викликали і невропатологів, і психіатрів. І професор Розен висловив цікаву думку, що стимуляція викликала якийсь давній травматичний спогад і Яна тепер переживає його ніби знову і знову. Як би це… Ну це як страшний сон.
Карина деякий час мовчала, розглядаючи зображення на екрані, який показував палату інтенсивної терапії – у цей час якраз було видно обличчя пацієнтки. Потім відірвала погляд від нього та тихо запитала:
– Тобто Яна зараз знову і знову переживає той самий кошмар і ніяк не може звідти вибратися?
– Так. Ви це так… образно описали.
Дмитро відвернувся і став щось роздивлятися на моніторах.
– Як їй можна допомогти? Є ідеї?
– Так, професор вважає, що той випадок, травматичний, відбувся в дитинстві або в ранній юності. І якби дізнатися, що тоді сталося, і відтворити обставини, це могло б дати поштовх, розблокувати… Тому нам необхідна ваша допомога. Ви, Карино, можете згадати, таку ситуацію? Коли ваша сестра сильно злякалася чогось або пережила втрату? Може, вона після того не розмовляла ні з ким деякий час, була загальмована, хворіла?..
Карина помовчала, перебираючи спогади.
– Я не можу нічого подібного пригадати, щоб сестра колись не розмовляла чи хворіла через стрес. У нас було звичайне дитинство. Правда, ми жили на космічній станції, поки батьки досліджували планети. Але ми з ними спілкувалися, у нас були хороші вихователі, друзі на станції. – Карина стенула плечима. – Звісно, і лякалися, і сумували, але щоб не говорити… Такого не пам’ятаю. А так можна довго перебирати різні випадки…
– Є спосіб дізнатися якщо не точно, то з високою ймовірністю, – Дмитро трохи пожвавішав. – Але він може бути небезпечний для вас.
– Кажіть, прошу вас, ми ж не будемо все дитинство перебирати і відтворювати.
– Провести вам ту саму стимуляцію – меншої інтенсивності, нетривалу. Можливо, вона викличе у вас ті самі спогади. Ми запросимо найкращих фахівців, будемо дуже обережні. Проте ви самі розумієте…
***
Кирило зазирнув у кімнату дівчат і змовницьки підморгнув:
– Ну все, я розблокував двері, ходімо.
Карина завмерла, не відриваючи очей від обличчя сестри. Вона боялася попросити, щоб її взяли із собою, але Яна і так усе зрозуміла.
– Гаразд, ходімо, тільки тихо. – Яна приклала палець до губ.
Карина підхопилася з ліжка і навшпиньки пішла за сестрою. Вони проминули кілька напівтемних коридорів і спустилися до шлюзового відсіку. Тут уже чекали Тоні та Анджела.
– А малу ти теж візьмеш? – прошепотіла Анджела до Яни. – Не боїшся?
– Та нехай. – Яна поглянула на сестру: – Вона обіцяла триматися біля мене і нікому не казати.
Карина у відповідь спочатку кілька разів кивнула, а потім заперечно похитала головою.
Кирило тим часом приклав руку до дверей шлюзу, і вони відчинилися.
– А нас не спалять? – спитав Тоні.
– Нє, у кібербезпеки зараз узагалі нема зв’язку зі шлюзом, а датчики показують, що все гаразд.
Зайшовши до шлюзу, Карина одразу підбігла до стендів зі скафандрами:
– А я вмію сама надягати, можна? Я проходила інструктаж.
– Ну гаразд. – Яна відволіклася від розмови з однолітками і кивнула. – Тільки я потім усе перевірю.
Карина витягла зі стенда скафандр свого розміру та заходилася надягати, пригадуючи інструкцію.
– Швидко всі у шлюз! – покликав Кирило. – У нас на вихід сорок хвилин. Ще треба все позачиняти і прибрати сліди.
Карина з підскоком побігла за старшими до шлюзу. Перед входом сестра оглянула та обмацала її скафандр і шолом, перевірила кріплення фала.
– Виходимо по двоє, я залишаюся на підстраховці, – крикнув Кирило.
Карина стрибнула разом із сестрою, тримаючись за Янину руку. Зірки одразу її заворожили. Вони тут виглядали зовсім не так, як з ілюмінатора: світилися близько, наче ялинкові гірлянди, їхнє сяйво огортало з усіх боків, перетворюючи їх із сестрою на чарівних істот. Карина глянула на Яну – та у зоряному світлі нагадувала казкову принцесу.
– Тобі не страшно? – спитала Яна.
– Ні, тут класно! А ти така гарна! Я можу спіймати зірку. Ти яку хочеш?
Яна засміялася:
– Усі, сьогодні вони всі наші!
– А от для вас музика, – прозвучав у навушниках голос Кирила.
Карина, почувши мелодію, закружляла в танці. Зірки та станція танцювали разом з нею. Зробивши черговий пірует, Карина побачила, що станція та друзі віддаляються надто швидко. Вона відчула, що її ніщо не тримає, спробувала підплисти ближче до шлюзу, але закрутилася і втратила орієнтацію. Станція відпливала все далі, а безодня космосу ставала дедалі ближчою. Карина покликала сестру і спробувала наблизитися до неї. І майже одразу побачила Яну поряд із собою. Сестра вже міцно тримала її за руку, намагаючись підлетіти до станції. Карина побачила перелякане обличчя сестри, почула її крик: «Тягни нас назад!» – і незабаром вони опинилися у шлюзі…
***
Карина закінчила розповідати про випадок з дитинства, який пригадала під впливом стимуляції, і відвернулася до ілюмінатора. Кілька хвилин помовчала, роздивляючись зірки, і додала:
– Я тоді навіть не встигла по-справжньому перелякатися. Ніхто про нашу витівку так і не дізнався, але ми більше не виходили зі шлюзу на станції. Я взагалі ніколи після того у відкритий космос не виходила. А на Яну це, виходить, так сильно подіяло… Що ж, повторити цю вилазку з нами двома нескладно.
– Ви готові? – спитав Дмитро. – Тоді я звернуся до керівництва станції по згоду і підготую вашу сестру.
***
І от Карина знову пливе у невагомості, з’єднана зі станцією лише пуповиною фала. Її оточує темрява, всипана блискітками зірок. Тут навіть гарніше, ніж під час їхньої дитячої вилазки. Звідси видно далеку галактику, яка сяє яскравою плямою, посилаючи світло мільярдів зірок. Поруч пливе Яна, запакована у скафандр із приладнаним апаратом штучного дихання. Карина бачить крізь скло її безживне обличчя із заплющеними очима. Навіть музика в навушниках лунає, здається, та сама. «Ну і що? – думає Карина. – Усе наче відтворено правильно, але це нічого не дало». Карина стискає руку сестри, проте та не реагує. «А тут так гарно! Можна було б залишитися і назавжди. Як шкода, що Яна всього цього не бачить… А може, нічого і не побачить більше. Ну, Яно, давай прокидайся! Я не знаю, чи зможу вмовити керівництво на другу спробу». Музика змовкає, зі станції повідомляють, що вихід завершиться за десять хвилин. «Що ще можна зробити? Невже це все? Зараз ми повернемося, я поїду додому, а Яна так і залишиться знову і знову переживати свій давній страх. Як їй зараз? От вона бавиться у невагомості, от бачить, як я віддаляюся, от намагається спіймати мене… І не може? Ну тримай же мене!»
Карина відстібає фал і кілька секунд пливе поряд із сестрою. Нарешті відцентровий рух робить свою справу, і Карина починає потроху віддалятися. От вона на відстані простягнутої руки від сестри. І тієї ж миті бачить розплющені очі Яни та відчуває, що та стискає її руку.