Тримайся темряви

Вони зупинилися, заглибившись у темряву, де не було жодного променю світла. У повній пітьмі, відчуваючи лише на дотик, обережно торкалися, перевіряли, чи всі на місці. Повільно, майже безшумно, допомагали одне одному вмоститися, ретельно обмацуючи все навколо, щоби переконатися, що місце безпечне.
Їжа була поруч, саме тому вони вибрали цей притулок. Вона не була ситною, не могла відновити сили, але хоча б у роті було щось, що можна довго жувати. Сухі, солодкуваті стебла старої рослини, що колись засохла біля стежки, стали їхньою вечерею.
— Діду, розкажи ще раз, як це було, — запитав найменший з усіх.
Перед тим як почати розповідь, дідусь суворо попередив:
— Онуки мої, жуйте дуже ретельно. Від цього залежить ваше життя. Ця їжа не поживна і, якщо вона потрапить у шлунок без достатньої кількості слини, ви можете загинути. Тому жуйте повільно, щоби слини додавалося якнайбільше.
Старший онук буркнув, хитаючи головою:
— Я втомився від цієї їжі. Коли ми нарешті дійдемо?
— Не перебивай дідуся! — сердито втрутився найменший. — Хай розповість нам, як усе було!
Середній підтримав брата:
— Так, це дуже цікаво. Розкажи, дідусю!
Дідусь зітхнув, доторкнувся по черзі до кожного, аби перевірити, що всі на місці, і, поки вони жували, почав розповідь:
— Спочатку ліс охопив всю планету. Вона дихала повними грудьми. Кисню стало більше, і розвинулися дивовижні форми життя…
Раптом почувся тихий шурхіт. Усі напружились, завмерли, намагаючись розгледіти бодай щось у темряві. Найстарший онук обережно потягнувся в той бік, звідки долинав звук. Середній міцніше притулився до дідуся, ніби боявся, що в темряві зненацька спалахне світло. Найменший на мить затримав дихання.
Шурхіт вщух так само раптово, як і почався. Згодом з’ясувалося, що це уламок засохлої рослини, який вони посунули, коли шукали їжу. Усі полегшено зітхнули. Старший онук знічев’я буркнув:
— Не всі звуки небезпечні, не треба занадто лякатися. А що було далі з тим лісом, дідусю?
Дідусь намацав онука, заспокоюючи. Найменший, почувши продовження оповіді, обережно торкнувся дідуся в темряві, шукаючи в цьому дотику захист від небезпеки.
— Пожежі знищували все на своєму шляху, — продовжив дідусь. — Полум’я пожирало ліси, топило ґрунт, випалювало небо. Майже всі, хто був назовні, загинули. Вижили лише ті, хто пішов під землю. Вони були мудрими, але й серед них вижили не всі…
Середній онук ще дужче притиснувся до дідуся, ніби намагався уникнути жаху, що міг раптово з’явитися.
— А потім… — старший придушив у собі страх і намагався слухати далі.
— Потім настав лютий холод. Він поглинув світ, скував усе товстим шаром криги та попелу. Рослини загинули. Їжі не було. Ті, що ховались у підземних сховищах, вмирали один за одним. Майже всі загинули…
Найменший онук, коли почув ці слова, знову торкнувся дідуся, ніби перевіряючи, що той поруч. Дідусь відчув цей дотик і зробив паузу, неначе давав їм час обміркувати почуте.
— Але насіння лісу чекало, — врешті заговорив він далі, м’яко відповідаючи дотиком найменшому. — Воно дрімало під попелом і снігом, приховане глибоко в землі. Чекало свого часу. Так само, як і наші предки — маленька жменька тих, хто вижив у підземних сховищах. Вони жили в пітьмі, тремтіли від холоду, вчились існувати без сонця, бо його світло було смертельним.
Старший онук нахилився ближче, тепер слухав ще уважніше. Середній трохи розслабився, наполегливо пережовуючи їжу. Найменший продовжував торкатись дідуся аби почути решту історії.
— І коли знову настало тепло, ліс повернувся, — старий заговорив тихіше, наче боявся, що ніч раптово зміниться на день. — Насіння проросло, і зелені крони знову укрили землю, створивши тінь. Предки змогли вибратися назовні — не на відкриті рівнини, не під голе небо, а лише під захист густих крон. Вони жили в тіні лісу, ніколи не виходячи під відкрите сонце, бо його світло стало отруйним.
— А потім і ліс зник, так? — перепитав старший, який уже чув це.
— Так, — відповів дідусь. — Лісу не судилося довго жити. Його знову не стало. Цього разу назавжди. На його місці з’явилися скелі та гори — голі, безжиттєві, розпечені вдень і крижані вночі. Проте в їхніх надрах були печери, і вони стали новим домом для тих, хто вижив.
Дідусь помовчав, даючи час онукам усвідомити почуте. Темрява довкола була густа й безмежна, і лише їхній тихий шурхіт наповнював порожнечу.
— І ось тепер ми тут, — нарешті сказав він. — Серед цих стін ми знайшли наш притулок.
Онуки врешті доїли засохлі стебла. Їхні щелепи зводило від постійного жування, а в роті лишився терпкий присмак мертвої рослини. Дідусь підвівся першим, та ледь чутно зітхнув:
— Годі. Мусимо йти далі.
Він обережно намацав кожного, перевіряючи, чи всі поруч, і, переконавшись, що онуки його зрозуміли, рушив уперед у темряву. Стежка вела до відкритого простору, за яким височіла плоска гора. На її вершині можна було знайти їжу, але ризикувати настільки можна було тільки через безвихідь.
Старий знав, що надприродні істоти, злі боги цього світу, залишали там рештки їжі. Вони наче навмисне підгодовували тих, хто наважиться дістатися того місця. Водночас ці самі боги могли в одну мить знищити всі живі створіння, що побачать. Вони були джерелом життя і джерелом смерті одночасно.
Дідусь зупинився біля межі. За кілька кроків починалася відкрита місцевість, з якою виднілися чотири скелі-стовпи, що підпирали плоску гору. Тут не було де сховатися, і якщо світло вихопить їх, порятунку не буде. Старий повернувся до дітей, хоч у пітьмі це було майже непомітно, і тихо промовив:
— Онуки мої, слухайте уважно. За межею ми не можемо довго баритися. Там усе треба робити швидко. Якщо з’явиться світло, біжіть назад у темряву. Сонячне світло — то наша найбільша загроза. Коли воно приходить, з’являється і Тінь. То буде останнє, що побачиш у житті.
Старший онук насупився, згадавши про моторошні історії, які вже чув від дідуся:
— Діду, чому світло таке небезпечне?
Старий зітхнув і, готуючись рушити, пояснив:
— Боги викликають світло тоді, коли вони того хочуть. Тінь приходить одночасно, бо вона — продовження світла. Вона ходить разом зі світлом, немов мисливець. І якщо зустріти Тінь… уже ніколи не повернешся.
Середній онук, почувши слова про Тінь, непомітно притулився ближче до дідуся, щоби відчути його поруч. Найменший на мить завагався, перш ніж зробити крок, та все ж зібрався з духом:
— Але ж нам потрібна їжа, — прошепотів він.
— Так, — підтвердив дідусь. — І саме через це ми мусимо ризикувати. Треба буде бігти. Тримайтеся стежки — її проклали наші пращури. Вона буде спрямовувати вас. Біжіть так швидко, як тільки здатні, поки не дістанетеся скель!
Він відчув, як старший онук доторкнувся до нього, мовляв, готовий рушати. Середній навпомацки знайшов найменшого, а той зчепився з дідом. У четвірці вони витяглися вервечкою і ринули вперед, у непроглядну пітьму.
Стежка сама вела їх, немов рятівна аура спрямовувала всіх нею. Кожен крок був точним і швидким. Вони бігли так швидко, що вітер притискав дідусеві довгі вуса, мов намагався зірвати їх. Але зупинитися було неможливо, бо це б означало загибель.
Раптом земля під ними здригнулася, ніби від землетрусу. Усі відчули поштовхи, що ставали дедалі сильнішими. Онуки мало не втратили стежку.
— Швидше! — почувся приглушений крик дідуся. — То надприродна істота! Якщо не встигнемо до скель, ми пропали!
Вони пригнулися і миттю прискорили біг. Стежка, немов жива, спрямовувала їхні ноги крізь нерівний, кам’янистий ґрунт. Поштовхи то вщухали, то посилювалися, але родина не зупинялася на жодну мить — часу думати чи боятися вже не було.
Нарешті в пітьмі з’явилися темні громади скель-стовпів. Дідусь першим відчув їхній сутінок, зупинившись на мить, щоби притримати онуків. Ударні хвилі землетрусу віддалилися, розчинилися десь далеко, неначе надприродне створіння знайшло собі нову мету.
— Зупинилась… — прошепотів старший онук, намагаючись намацати старого.
— Мабуть, божественна істота не помітила нас, — проказав дідусь, доторкнувшись до скелі перед собою.
Усі полегшено зітхнули. Вони досягли сховку, а отже, жили далі. І хоча попереду на них чекали ще більші випробування, цей ривок дав їм надію: можливо, цього разу їм пощастить добути їжі та повернутися знову в безпечну темряву.
— Тут, на цьому місці, загинули ваші батьки, — тихо сказав дідусь.
Онуки завмерли. Середній напружено вдивлявся в темряву, наче намагався побачити те, що сталося тут колись.
— Як? — прошепотів він.
Дідусь мовчав, згадавши біль, що не полишала його вже багато часу.
— Вони прийшли по їжу, як і ми зараз. Але щойно ступили на скелю, все змінилося, — старий зробив паузу, ніби слова важко йому давалися. — Спочатку прийшла істота. Тиша розкололася з її появою. А потім… раптово з’явилося світло. Я побачив, як Тінь здійнялася, наче велетенська хмара. І тоді…
Дідусь намацав кожного з онуків, притуливши їх ближче до себе.
— Я втікав. Більше нічого не чув, окрім того звуку… гучного хрусту.
Найменший онук судомно ковтнув.
— Як же ми тоді зможемо це зробити, якщо навіть батьки не змогли?
Дідусь торкнувся його.
— Цього разу ми підемо іншим шляхом. Подивіться, на цій скелі є сходинки. Ними виберемось нагору. Ми не будемо затримуватись.
Дідусь перший обережно намацав виступи, а потім почав повільно підійматися вгору. Онуки, один за одним, повторювали його рухи. Темрява здавалася щільнішою, ніж будь-коли, поки вони рухалися догори.
Раптом вдалечині спалахнуло світло. Онуки завмерли. Дідусь теж застиг, бо відчув, як у грудях заклякла крига страху. Світло горіло кілька жахливих секунд, а потім… зникло. Вони не ворушилися ще кілька ударів серця.
— Йдемо, — шепнув дідусь.
Вони знову рушили, цього разу швидше. Коли останній виступ лишився позаду, родина опинилася на плоскій поверхні — вершині. Перед ними розкинулося поле, вкрите їжею, що чекала на них. Малі завмерли. Вони ніколи не бачили стільки їстівного. Те, що лежало перед ними, здавалося нереальним, казковим, неможливим у світі постійного голоду.
Попереду розлилося щось подібне до озера, але то була не вода. Густа, темна рідина трохи поблискувала, мов далекі зорі в безмежному мороці. Вона пахла дивно — солодко і хмільно, наче щось заборонене. Дідусь неодноразово розповідав про цю рідину: вона викликала екстаз, від одного ковтка голод і біль зникали, змінюючись відчуттям тепла, майже блаженства.
Далі, розкидані хаотично, лежали шматки хліба — темні, потріскані, з гострими краями, ніби шматки засохлої кори. Їх було багато, вони були справжні. Поруч височіли гори фруктів, які ніхто з них ніколи не бачив на власні очі. Вони знали про них лише зі слів старих: круглі, довгасті, м’які, блискучі. У темряві вони здавалися майже чорними, але дідусь колись розповідав, що вони насправді різного кольору.
Найменший підійшов до одного з них і обережно помацав. Шкірка його була дивно гладкою. Він вкусив той фрукт. Щелепи судомно стиснулися, бо мозок не міг одразу розпізнати відчуття. Сік вибухнув у роті, розтікаючись солодким нектаром.
— Їжте, але не поспішайте, — хрипко наказав дідусь. — В цей час світло ніколи не спалахує.
Старший онук мовчки почав жувати шматок хліба, мацаючи простір довкола — чи не виявиться це пасткою. Але хліб танув у роті, розм’якшуючись, залишаючи щось, що нагадувало смак спокою.
Середній наблизився до фігурного каменю, порожнього всередині, але в ньому щось було. Він нахилився і помацав ємкість. Це була справжня вода. Він відпив. Чиста, свіжа, без гіркоти, без солі, без гнилі.
Вони наїдалися вперше за життя. Смак. Насолода. Голод вивітрювався, зникав, випаровувався, як поганий сон.
І тут усе здригнулося. Спершу легкий тремор землі, схожий на далекий тупіт гіганта. Щось було не так.
— Припиніть! — дідусь підняв голову, витираючи вуса. — Не їжте більше. Слухайте!
Земля здригнулася знову, і за мить після цього спалахнуло світло. Не тьмяне, не далеке, не слабке. Різке. Сліпуче. Безжальне. Воно запалало, як блискавка, розрізаючи темряву. І всі завмерли.
— Біжіть! — закричав щосили старий.
Малі зірвалися з місця, кинувшись до стежки, що вела вниз. Їхні лапки ковзали поверхнею, але слухалися їх. І тільки серця билися так гучно, що, здавалося, навіть світло могло почути їх.
Дідусь намагався наздогнати онуків, але Тінь уже падала на нього. Вона рухалася як жива істота. Як затемнення, що стирає все на своєму шляху. Старий відчув свист вітру, що з’явився разом із Тінню. Потім навколо нього все змінилося.
Онуки, біжучи вниз скелею-стовпом, почули удар. Глухий. Жорстокий. А потім — гучний хруст хітинового панцира. Старого не стало. Як і їхніх батьків. Малі не зупинилися. Бігли, летіли, ковзали вниз, хапаючись лапками за нерівності, за виступи, за все, що могло врятувати їх від неминучої гибелі.
Проте світло не гналося за ними. Воно залишилося там, нагорі, де зник їхній дідусь. А потім пролунав різкий звук і світло зникло. На людську кухню повернулася темрява.
Коли вони нарешті дісталися підніжжя столу, їхні черевця судомно здригалися від швидкого бігу.
Вони були живі. І вони наїлися. Їжі вистачить. Можливо, на тиждень.
Таргани були в безпеці, ховаючись у темряві. Але щось змінилося. Тепер вони знали дорогу. Вони знали, де знайти їжу. І якою б страшною не була Тінь від капця, вони повернуться.