На станції запала тиша, яку не порушував звичний, а тому вже майже непомітний для вуха, монотонний гул бура, що вгризався алмазними зубами в кору планети. Кожен займався своїми справами, хоча справ на цій богом забутій планетці особливо ніяких і не було.
Хімік вкотре перевіряв на атомно-емісійному спектрометрі склад зразків видобутої породи. Лікар вкотре перечитував “Вітри зими” на старенькому покет-буку. Механік грав в шахи з комп’ютером, бо всі інші члени команди давно втратили інтерес до цієї архаїчної гри, і кращої компанії у нього не було. Капітан сидів, втупившись в порожній аркуш бортового журналу на моніторі – складно вести журнал, коли практично нічого не відбувається.
Раптом ззовні почувся скрегіт, далі короткий виск, а потім все затихло. І тільки тепер усі відчули тишу, що стала абсолютною.
Чоловіки мовчки перезирнулися.
– Хоч би бур не зламався, цей – останній із запасних, – нервово скинувся Хімік та подивився на Капітана, – довго ще чекати на замовлення? Оказія, оказія, в цей сектор майже ніхто не літає!
– Нічого, – хмикнув Капітан, – як почнемо видобуток іридію у промислових масштабах, відбою від кораблів не буде.
– Можливо, коротке замикання, знов іскра проскочила. Піду подивлюся, – важко зітхнув Механік і поволі піднявся зі стільця. Дуже вже йому не хотілося відправлятися в цю моторошну темряву. Підійшовши до стійки зі скафандрами, він став неквапливо споряджатися.
З шипінням відчинився шлюз, і Механік вийшов у непроглядну пітьму, пітьму проти якої не те, що його ліхтарик, а й потужний прожектор був би безсилий. Кожен фотон світла на цій планеті поглинав усюдисущий оксид титану, що хмарою густого чорного пилу постійно висів у повітрі. Уздовж спини неприємним холодком побігли “мурахи”.
– Щось його задовго немає, – нарешті підняв голову Хімік і стривожено поглянув на Капітана. Той і сам вже деякий час нервово крутив у руках ліхтарика, намагаючись приховати занепокоєння.
– Йдемо, перевіримо.
Майже навпомацки повільно пересувалися один за одним, тримаючись за страхувальний трос. Капітан, що йшов попереду, раптово зупинився, і Хімік ледь не налетів на нього.
Хімік запитально качнув шоломом скафандра. Капітан показав на трос, що тримав у руці – той помітно провисав.
Намагаючись рухатись якомога швидше в суцільній темряві, вони невдовзі дісталися до обірваного кінця. Капітан підніс кінець тросу впритул до скла шолому під слабке світло потужного налобного ліхтаря. Трос був не розірваний, графенове волокно не рветься. Він був навіть не перерізаний, а наче перетертий…
Крізь шипіння та тріск Хімік почув, як Капітан знов і знов викликає Механіка по радіозв’язку.
– Він не почує! – крикнув Хімік.
– Але він має бути десь поруч!
– Не почує, – повторив Хімік, – клятий пил глушить сигнал вже за кілька метрів. Ми один одного ледь чуємо.
– Але він точно десь тут! – Капітан підвівся з землі, тримаючи в руці ключ на сімнадцать. – Дивись!
Капітан продовжував марне гукання, тим часом Хімік повзав навколішки, намагаючись знайти хоч якісь сліди зниклого товариша.
– Сюди, швидше, – долинув його розпачливий крик крізь тріскіт в ефірі.
Капітан нахилився над Хіміком та його знахідкою і не повірив своїм очам, що не раз вже підводили у цій мерехтливій темряві.
– Негайно повертаємось. Лікар має це побачити.
Хімік та Лікар продовжували сперечатися, схилившись над величезним пером, що лежало між ними на столі.
– Цього просто не може бути, – вкотре повторював Лікар. – Загадка не в тому, що це за істота або чи здатна вона літати, загадка – як взагалі на цій планеті могло розвинутись життя. Основою існування будь-якого життя є фотосинтез, а для того, щоб фотосинтез був можливий, необхідно світло, а його тут немає. Чи ви вважаєте, що місцева фауна харчується виключно зальотними астронавтами?
– Світло – не єдине джерело енергії у Всесвіті, – не здавався Хімік. – Первинні продуценти біомаси можуть живитися вулканічною енергією або енергією розпаду радіоактивних елементів.
– І як же ви собі уявляєте таку екосистему? – іронічно усміхнувся Лікар.
– Я звісно геолог, а не еколог… Ну, припустимо, мікроорганізми конвертують енергію вулкану, навколо якого вони живуть, в енергію хімічних зв’язків, перетворюючи неорганічні сполуки в органічні, збільшуючи свою біомасу, а малорухомі багатоклітинні організми споживають цю біомасу, постійно знаходячись в зоні мешкання мікроорганізмів, тоді як високомобільні хижаки пересуваються від вулкану до вулкану та їдять цих, так би мовити, «травоїдних», тим самим підтримуючи їхню чисельність на постійному рівні…
– Та є одне «але». Як ці «хижаки» знаходять собі їжу у цілковитій темряві? Не за допомогою ж нюху, правильно? Яким чином вони знаходять наступний вулкан, якщо ні видимий спектр, ні інфрачервоний, ні рентгенівські промені у цій атмосфері не поширюється, ніщо не може пробитися через цей титановий пил, навіть наші рації на відстані не працюють!
– А звук! Так, жоден вид електромагнітних хвиль через оксид титану не поширюється, але поширюються звукові хвилі. Хижаки можуть почути звук, що створюють вулкани, на відстані багатьох кілометрів. Але це лише теорія, адже ми не знаємо, чи взагалі є на цій планеті вулкани, чи ні, бо орбітальне спостереження виявилось неінформативним.
– І що ж ця «пташка» забула біля нашої станції? – не вгавав Лікар. – Вулкану в нас тут точно немає.
– Його увагу міг привернути звук нашого бура.
– Але зараз бур не працює, – раптом пролунав голос Капітана, – а отже єдине джерело звуку на багато кілометрів навколо… наш житловий модуль.
Лікар та Хімік синхронно повернули до нього голови. На якусь мить запала гнітюча тиша. Тиша, яку несподівано розірвав сигнал тривоги.
– Пробоїна в генераторному відсіку! Всі до скафандрів! – закричав Капітан.
Замиготіло і згасло світло. Майже навпомацки Хімік добіг до свого скафандра і почав швидко одягатися. Поруч з ним сопів, споряджаючись, Лікар. Аж раптом у виск сирени втрутився скрегіт… У спалахах аварійних червоних лампочок вм’ялась і тріснула перегородка між генераторним та житловим відсіком. Щось велике та чорне з’явилося у проломі. Хімік затамував подих, стискаючи в руках шолом скафандра. Нервово перебираючи пальцями, він випадково увімкнув ліхтарик, і смуга сліпучого світла вмить прорізала приміщення. В ту ж секунду чорна потвора зі стогоном відскочила у темряву. Але там її зустрів нашоломний ліхтарик Лікаря.
– Воно боїться світла, – закричав Лікар, заганяючи істоту в куток. –Дивіться, у нього від світла опіки!
Тварюка спробувала вивернутися, втікти в темряву, але потрапила під світло ліхтаря Капітана. Чорна потвора, вкрита довгим пір’ям, забилася в куток, шкребучи підлогу кігтями усіх шести кінцівок та сліпо крутячи на всі боки лисою витягнутою мордою, на якій вже набрякали пухирі. Між її величезних кривих ікл застряг помаранчевий клапоть скафандра.
– Воно з’їло Механіка! – розпачливо закричав Хімік.
– Але ми йому не по зубах! Тут його влади немає! – відповів Капітан. – До зброї!
– Зараз ми його прищучимо! – підбадьорював Лікар застиглого від жаху Хіміка.
– Оточуємо, оточуємо, заходь правіше, – командував Капітан, відхаркуючись від пилу.
Титанового пилу, що просочувався в житловий модуль через пробоїну, несучи за собою іншопланетну пітьму. З кожною секундою все слабше і слабше світили ліхтарі.
– Зброя! У підсобці механіка у сейфі зброя! – ще раз крикнув Капітан, надягаючи шолом на голову.
– Я до підсобки, – крикнув Хімік.
Потвора припинила шкребти підлогу і, спершись на всі кінцівки, нахилила голову, хижо прислуховуючись у пошуках здобичі, поступово зливаючись з мороком.
На станцію повільно заповзала непереборна темрява. Хімік біг вузькими коридорами станції навипередки з пітьмою, намагаючись на бігу натягнути шолом, промінь ліхтарика стрибав у такт крокам. Незграбно перечипишись біля самої підсобки, з розгону налетів на кут, незакріплений шолом злетів, покотився. Ліхтар згас. Десь тут двері підсобки. Намацав ручку, увірвався всередину. Навпомацки просувався Хімік у пітьмі. Десь тут сейф зі зброєю. Гучно дзвеніли металеві стелажі під руками Хіміка. Десь тут, має ж бути десь тут. З низьким гулом відгукнулися дверцята сейфа на поштовх долоні. Ось він, порятунок. І відгукнулася пітьма на цей звук скреготом пазурів.
Все навколо поглинула титанічна темрява.