У пошуку

Коли зранку вперіщило не на жарт, Ляля злякалася, що буде зіпсовано головний день її життя. Але розвиднілося, і брат, який її підвозив, усміхнувся по-підлітковому:
— Не зможе погода завадити святу.
— Це ж чому?
— Бо на сторожі стоять солдати і гармати, готові щомиті розстріляти хмари впритул! А тепер не бійся і йди.
Ляля поправила мантію і берет. Нагадала собі, як довго йшла до мети, і що сьогодні доведе, чого варта. Чмокнула брата в щоку. Заледве стрималася, щоби не розревітися. Оце вже ні!
На площі збиралися випускники, викладачі, цікаві. Тинялися заблукалі туристи. Крутилося з рипінням старе оглядове колесо. Його часто пускали “танцювати” просто так, аби не заіржавіло. Височіли посеред площі руїни Старого ринку, врочисті, мовчазні. Гарячий вітер ганяв площею залишки крапель вранішнього дощу.
Випускників було більше, ніж торік, Ляля заледве знайшла своїх. Ось Оля Грецька продає витрішки фотографам, сподіваючись, що виглядатиме гарнішою і розумнішою за всіх довкола. Ось Маша Світ комусь щось розказує про політичну ситуацію і геронтократію. Богдасик Копченко, уособлена медитація, усміхнено височіє над натовпом. Антон Гаврош підкручує вуса, підморгує дівчатам (але не надто, бо ж — одружений мужчина), рипить чобітьми, золотить простір шиттям шатів.
На платформі для вручення стояли безсмертні: Ректор, четверо Деканів, доктори, служки. Ректор виголосив промову ламаною латиною. Він помітно підзабув мову Університету, але йому прощали і це, і тремтіння рук, і “е-е” замість імен співрозмовників: безсмертним дарується все. Пан Ректор згадав подолання світової кризи, сумлінність землян стосовно статевих зносин, і що четвертий рік поспіль на планеті — жодної великої війни. “Все це не лише завдяки мудрості керманичів, але й нашій сумлінній молоді, випускникам, їхній рішучості і самозреченості!”
“Старе дурило, — сказала Маша так, щоб чули свої. — Будь-яку різанину виправдати ладен!..”
Пані Декан кафедри Пошуку вісім разів одною з арамейських мов благословила пошуканців на далеку путь, сказала, що все має початок і кінець, і що не треба сумувати. Оля після цих слів естетично розрюмсалася, і Антон став її елегантно втішати.
Чекання тяглося, на площі ставало несамовито спекотно стояти в старовинних шатах. Колесо рипіло, промови лунали, вітер віяв, руїни дихали прохолодою — але туди Ляля не дивилася. Краще дивитися на Богдасика. Нічого не хоче, нікуди не прагне, не розбавляв пива сечею віслюка — взірець того, для кого Пошук — це все.
Нарешті доктор медицини Вировій блимнув на площу бровастими очима й почав гунявим голосом викликати випускників, аби вручити їм дипломи. Зміст свого Ляля, як і решта, знала заздалегідь: тип крові і шкіри, тиск, розміщення органів, дитячі борги, підліткова брехня, волонтерські здобутки, аналітичний розум, схильність до рефлексії. На відміну від Олі, яка вдруге розридалася в обіймах пані Декана, а потім розсміялася й помахала новачкам рукою, Ляля не робила театральних жестів. Дякую, хай щастить, хорошого безсмертя.
Площу затопило родичами випускників, безсмертним з адміністрації, запрошеними артистами, що тинялися туди-сюди в костюмах з довжелезними шлейфами й старовинних масках із глини. Пошуканці, не змовляючись, вирушили до Старого ринку.
Сіли на розбитих сходах чекати на близьких. Переважно — щоби віддати дипломи. До Антона приїхала дружина Наталя на пошарпаному старенькому таксі. Привезла різний непотріб: обереги, гітару, трохи харчів і вина. Хоча, вино, напевно, таки знадобиться, подумала Ляля, бо насправді вони бояться.
Сиділа на сходах разом з усіма. Чула, як долітають з-за ринку звуки концерту, відчувала шкірою вологий жар, дивилася на власну тінь. На залишки давнього даху сіла птаха, помахуючи широкими крильми. До Маші по диплом прийшло молоде парубійко. “Невже коханець?” — Здивувалася Ляля. — “От чого, а романтики за Марією не спостерігала”. Парубійко було пукате, голене налисо, з нахабним, але розумним обличчям. Вони стиха вели промову про вибух, розголос і те, що Маша має сто разів подумати. Хлопчина ледь не плакав, Маша зло всміхалася. Ця вже мені політика, подумала Ляля. Раптом закортіло маминого квасолиного супу з сиром.
Антон обіймав дружину, дивився туди, де пообіді з’являться перші ознаки надвечір’я. Наталя притискала до серця його диплом, наче то була найбільш важлива й ненависна річ на світі. До Богдасика прийшов родич — дядько чи дідусь. Диплом забирати не хотів, витирав носовичком у клітинку зашмаркане лице. Богдасик спокійно пояснював, що забрати треба неодмінно. Ніколи від Копченка Ляля не чула стільки слів.
Прийшов куратор, сів поруч із Лялею. Колись він нагадував їй цуценя лабрадора, симпатичне, дещо незграбне. Потім викликав відразу, потім сум, а тепер — нічого.
— А ваші де, Лялю? — Спитав. Ляля знизнула плечима: а я знаю? Посміхнувся: — Я так призвичаївся до ваших прізвисьок. А тепер знову відвикати від того, що Ляля — це Ольга, а Оля — Олександра…
Ляля знову промовчала. Птаха з руїн полетіла геть. Прийшла мама.
Їх просили нічого не приносити. Але ось він, знаменитий мамин супчик. Запах привернув увагу, мама роздала пластикові тарілки й ложки. Навіть кур’єр, який прийшов до Олі по диплом і речі (не друг, не коханець, просто носій у червоно-білій формі) спитав, чи можна і йому. Їли мовчки. Мама поклала свою сиво-золоту голову Лялі на коліна, і Ляля боялася, що зронить гарячу краплю їй на чоло.
Тоді куратор потер долоні і сказав, що час. Попросив усіх, хто лишається, піти на площу або деінде. Попрощалися коротко і незграбно, віддали дипломи, склали посуд і залишки їжі у сміття. Ляля переказала братові привіт. В останню мить Оля зняла свої смарагдові черевички на підборах і теж віддала носієві. На сходах блищали краплі квасолинного супу.
Їх лишилося шестеро. П’ятеро випускників і безіменний куратор. Той безсмертний, що брався довести пошуканців до випуску, тимчасово лишався без імені, щоб ніхто його був не прокляв. За всю історію Універститету, наскільки Ляля знала, не було жодної спроби заподіяти кураторам лихо. Але пересторога — річ важлива. Куратор сказав, що скучатиме. Він до останнього мав надію, що хтось із них зречеться чи, навпаки, обере долю провідника і ввійде в коло безсмертних. Тож нехай фізичні закони будуть до них поблажливими. Куратор запалив лантерну — і вони увійшли до Старого ринку.
На внутрішній площі було тихо. Вітер сюди не долітав, розбиваючись об залишки мурів. Лунала здаля музика і рипіння колеса. Трави, якими поросла площа, були сухі й мертві, як і все тут.
Завернули в одну з галерей. Речей із ними було небагато: Ляля мала “книгу мертвих”, Антон — пару пляшок вина, і ще одну змусив нести Богдасика. Маша несла якийсь пакунок — певно, якусь “революційну” священну книгу. В Олі руки були порожні, а ноги босі. Пахло медом, крейдою і землею.
Коли дійшли до сходів на нижні рівні, і сонячне світло перестало подразнювати очі, куратор сказав:
— Прощавайте.
Вони хором подякували. Ляля подумала, які в них гарні голоси. Їм би справді обірватися за кілька місяців до цього напівпримусового просвітлення — і скласти ансамбль. Їздити селищами, містами-примарами, літніми ночами дивитися на вистигаюче зоряне небо, а взимку знімати квартири за смішною ціною, аби лиш було де спати й проводити репетиції.
Пішли далі. Десь позаду Антон скаржився Богданові, що навряд чи зможе забути дружину, а той відповідав — усе прийде з часом.
— Чому ти з пустими руками? — Спитала в Олі.
— А що мені тут може знадобитися? — Відповіла та.
Дійшли до святилища. Поки йшла, Ляля думала про вагу власного серця. Пошепки бубоніла літанію. Вслухалася в шерхіт кроків. Потім Марія зникла за черговим поворотом. Ніхто не став її шукати. Наостанку здавалося, ніби сюди Ляля прийшла геть сама.
Святилище лежало просто під центром Старого ринку. Запилена кімната зі стінами, стелею й підлогою з чорного каменю.
Лялі здавалося, що, коли йшли, вона була попереду — але в коло вона сіла останньою. Довелося моститися між Марією й Богданом. Подумала, що сидіти незручно, та пересідати не стала.
Не пили, не співали пісень, і вже не говорилося. Хіба спитала:
— Машо, що було в пакунку?
А та:
— Обвал на біржі золотого мільярду.
Ото й усе. Десь угорі почалася несамовита злива і грім. Гуркотнуло так, що святилище здригнулося. Немов зупинилося старе оглядове колесо.
Тоді запала тиша. Ляля глянула на пошуканців. Зосереджені обличчя, стиснуті губи. Подумала, скільки святилищ по всьому світу. Чому серед безсмертних лишаються старі, а їм треба йти сюди. Або скільки років пошуканцям десь у Руанді чи Китаї. Помітила, що в Богдана розкуйовдилося волосся: воно в нього довге, забране в кінський хвостик. Але тепер хвостика не було. В Олександри зникли сережки, в Антона золото одягу мовби припало попелом. Відчула, що роззута.
Не змогла пригадати, як звуть Антонову дружину — а чи зміг би він? З відлунням цікавості побачила, яке в нього обличчя, коли немає вусів. І яке в Марії, коли на ньому нема рішучості. Взяла за руки сусідку ліворуч і сусіда праворуч.
Для святилища зовнішній світ плавився на первісний хаос, на палаюче штормове переджиття. Тут, залишаючи переконання, упередження і звички, сиділи душі, поки що огорнуті тілами. Ознаки й риси вислизали, пам’ять зникала зі скрижалей буття. Хтось колись знайшов це чи подібне святилище під центром свого міста. Дізнався, що місце забирає життя одним і подовжує іншим. Сказав: ось брама туди, де можна знайти відповіді на всі питання. Вирішив, що, коли людей правильно навчити, вони з власної волі підуть на пошуки бога, хоча ніхто з них ніколи не повертався назад. А їхні близькі радітимуть, бо ж сміливці йдуть у кращий світ за тим, чого нема на цьому. Вірячи, що, озброєні тоннами молитов, пошуканці вимолять у божества для всіх, хто лишається, — прощення і правдиво вічне життя.
Темну кімнату, де сиділо п’ятеро оголених істот, залило сяйво. Одна з істот востаннє розплющила позбавлені будь-якого виразу очі — і все потонуло у вирі білого полум’я.