Вітер

Автор starfort | 14.08.2019

Вона повільно приходить до тями. Спогади зринають звідкись із глибини свідомості ніби бульбашки газу й лопають перш ніж вдається зв’язати їх між собою. Вони подібні радше картинам чи відчуттям, ніж думкам та спогадам.

Її звуть Настя. Вона йде металевою решітчастою палубою. Тримає маму за руку. Тіло важить більше, ніж зазвичай, та жалітися не можна. Їй з усіх сил хочеться бути хорошою дівчинкою. «Мама Оксана, — думає вона. — Я хороша дівчинка. Не віддавай мене, будь ласка».
Вони минають одні двері, другі, треті. Тіло стає дедалі легшим, аж поки взагалі не втрачає вагу. Мама Оксана вмикає магніти на взутті й далі просто тягне її за собою. Настя любить невагомість. Вдома, на Цикаді, невагомість означала дрейф. Під час дрейфу вахту несли тільки шкіпери та старші механіки. Решта сім’ї збиралася разом у кают-компанії — всі тата, мами, сестри та брати. Це був час спілкування, час ігор і веселощів.
Невагомість зникає. Настя знову може йти сама. Зрештою вони зупиняються. «Оксана оф Раджа фром Цикада», — говорить мама. Маленька дівчинка не знає, що означають ці слова. Та зараз вона вже не та маленька дівчинка. Зараз вона бульбашка спогаду дорослої жінки. Мама Оксана народилася на кораблі Раджа. Живе в сім’ї-комуні на кораблі під назвою «Цикада». У дівчинки ще є тато Ігнат. Він — «оф Клеймор». Тато Ігнат — старший механік Цикади. Він сконструював для неї особливе ліжко, що захищає від перевантажень прискорень. Він кращий за всіх інших її тат. І ще є мама Рита — вона шкіпер Цикади. Вона краща за всіх інших мам і точно краще за маму Оксану. Але ані бульбашка спогаду маленької дівчинки, ані бульбашка спогаду дорослої жінки не містять жодної іншої інформації про маму Риту. Настя не пам’ятає її рук, не пам’ятає її обличчя та голосу. Хоча ні. Є маленька бульбашка зі солоним смаком сліз. Колись мама Рита притискала до себе Настю та плакала. Чи було це в той день коли мама Оксана забрала її із собою на станцію Ліра чи раніше — Настя не пам’ятає.

Зринає інша бульбашка. Настя серед дітей. Усі вони лисі та з татуюванням на голові. Вони — псовані. Народжені без генетичних модифікацій. Багато хто, не всі, але більшість, мають проблеми зі здоров’ям. Хтось — серйозні, такі як у неї. Хтось — легкі. Дехто не має жодних, та закон невблаганний — якщо геном не було переглянуто та схвалено до народження дитини — вона є «псована». Її має бути передано в органи опіки. Немає чого витрачати багато ресурсів на таких дітей. Найкраще, на що вони можуть розраховувати — це стати помічником молодшого механіка. Робота — принеси-подай, що не вимагає якоїсь кваліфікації. Декому, хто має талант чи красу, можливо, пощастить стати розвагою «чистокровних». Одиницям — вундеркіндам, випаде роль помічника аналітика. Та жодному не варто розраховувати на подовження життя. Їхня доля — згинути за кількадесят років не залишивши по собі сліду.

У новій бульбашці Настя притискається обличчям до крихітного ілюмінатора та спостерігає як кілька кораблів огинають барабан станції щоби вирушити до планет та астероїдів. Їй нема чого й думати коли-небудь ступити на палубу корабля. Ніколи не додати до свого імені «фром». Одне невелике пошкодження ДНК, одна помилка й кістки стали занадто крихкими, щоби витримувати перевантаження прискорення. Поки вона була маленькою, її кістки були м’якшими. А ще в неї було спеціальне ліжко. Тато зробив його. Настя вже забула його ім’я, та пам’ятає ту вдячність і любов, що відчувала до нього.

Ще одна бульбашка. Настя в робочому комбінезоні проходить повз натовп.
— Вони називають вас псованими та думають, що знають вас. Я кажу, що вони вас не знають!
Чоловік майже кричить. Він чистокровний, та половина його голови виголена на знак підтримки сиріт — псованих, — від яких відмовилися власні сім’ї та кораблі.
— Вони називають себе чистокровними та гадають, що кращі за вас. Я кажу вам, що це неправда! Правда в тому, що ви — звичайні люди і вони — звичайні люди. Немає «чистокровних» чи «псованих», є люди!
«Скажи це моїм кісткам», — думає Настя й уже хоче йти, та чоловік починає говорити, про рівні права для всіх і вона зупиняється й думає, що все віддала б за один єдиний політ. За одненький політ кораблем навколо станції, повз астероїди та планети й далі до зірок…

В іншій бульбашці вона зі злістю зриває із себе шолом і вилазить із тренажера. Його сховано між зовнішньою стіною барабану станції та складом. Простір мав би бути заповнений свинцем для захисту від космічної радіації під час спалахів на сонці. Та її друзі облаштували тут криївку де готують пілотів. Тепер її називають Ека. Вона усвідомлює, що її доля стати бурею, що здує пихатих чистокровних та надме сонячні вітрила щоби нести людство до нових зірок. Там не буде псованих. Там усі будуть рівні. Там кожен буде цінним. Зараз її цінність полягає в тому щоби розігнати корабель та лягти на визначену орбіту до того як перевантаження зламає їй ребра та їхніми уламками прохромить легені. Вона, напевне, буде вже мертва коли корабель зіштовхнеться зі станцією космічного ліфта. Та Ека помре, знаючи, що несе подих нового життя. Вона знає що останніми її словами будуть «Ека оф Цикада фром Вітер». Вона надягає шолом і знову запускає симуляцію.

Зрештою бульбашки закінчуються. Та її все ще оточує пітьма. Пітьма й тиша. «Я вижила? — думає Ека. — Це смерть? Я зробила роботу?»
— Ти вижила, — чує вона голос. Дивний голос. — Це не смерть. Ти зробила роботу.
«Хто це? — думає Ека. — Де я?»
— Тебе збили, — долинає до неї голос. Корабель розвалився. Вантаж вольфраму та літію досяг цілі, а тебе відкинуло в космос. Ми підібрали тебе, бо кожен має цінність.
«Я цінна», — думає Ека. Вона хоче заплакати та сліз немає. Здається, очей теж немає.
— Ти довго спала, та зараз ти прокидаєшся. Ми дали тобі нове тіло, Ека. Тепер тобі треба навчитися ним користуватись.
«Що, нове тіло? Сильне? З міцними кістками?»
— Сильне нове тіло. Я почну вмикати системи одну за одною. Не лякайся. Буде важко, та я вірю, що ти впораєшся.
«Я впораюсь. Я Ека оф Цикада фром Вітер».
— Ні. Тепер ти Ека Вітер. Даю доступ до маневрових двигунів…

Вітер

19 коментарів до “Вітер”

Залишити відповідь Скасувати відповідь