Вона повільно приходить до тями. Спогади зринають звідкись із глибини свідомості ніби бульбашки газу й лопають перш ніж вдається зв’язати їх між собою. Вони подібні радше картинам чи відчуттям, ніж думкам та спогадам.
Її звуть Настя. Вона йде металевою решітчастою палубою. Тримає маму за руку. Тіло важить більше, ніж зазвичай, та жалітися не можна. Їй з усіх сил хочеться бути хорошою дівчинкою. «Мама Оксана, — думає вона. — Я хороша дівчинка. Не віддавай мене, будь ласка».
Вони минають одні двері, другі, треті. Тіло стає дедалі легшим, аж поки взагалі не втрачає вагу. Мама Оксана вмикає магніти на взутті й далі просто тягне її за собою. Настя любить невагомість. Вдома, на Цикаді, невагомість означала дрейф. Під час дрейфу вахту несли тільки шкіпери та старші механіки. Решта сім’ї збиралася разом у кают-компанії — всі тата, мами, сестри та брати. Це був час спілкування, час ігор і веселощів.
Невагомість зникає. Настя знову може йти сама. Зрештою вони зупиняються. «Оксана оф Раджа фром Цикада», — говорить мама. Маленька дівчинка не знає, що означають ці слова. Та зараз вона вже не та маленька дівчинка. Зараз вона бульбашка спогаду дорослої жінки. Мама Оксана народилася на кораблі Раджа. Живе в сім’ї-комуні на кораблі під назвою «Цикада». У дівчинки ще є тато Ігнат. Він — «оф Клеймор». Тато Ігнат — старший механік Цикади. Він сконструював для неї особливе ліжко, що захищає від перевантажень прискорень. Він кращий за всіх інших її тат. І ще є мама Рита — вона шкіпер Цикади. Вона краща за всіх інших мам і точно краще за маму Оксану. Але ані бульбашка спогаду маленької дівчинки, ані бульбашка спогаду дорослої жінки не містять жодної іншої інформації про маму Риту. Настя не пам’ятає її рук, не пам’ятає її обличчя та голосу. Хоча ні. Є маленька бульбашка зі солоним смаком сліз. Колись мама Рита притискала до себе Настю та плакала. Чи було це в той день коли мама Оксана забрала її із собою на станцію Ліра чи раніше — Настя не пам’ятає.
Зринає інша бульбашка. Настя серед дітей. Усі вони лисі та з татуюванням на голові. Вони — псовані. Народжені без генетичних модифікацій. Багато хто, не всі, але більшість, мають проблеми зі здоров’ям. Хтось — серйозні, такі як у неї. Хтось — легкі. Дехто не має жодних, та закон невблаганний — якщо геном не було переглянуто та схвалено до народження дитини — вона є «псована». Її має бути передано в органи опіки. Немає чого витрачати багато ресурсів на таких дітей. Найкраще, на що вони можуть розраховувати — це стати помічником молодшого механіка. Робота — принеси-подай, що не вимагає якоїсь кваліфікації. Декому, хто має талант чи красу, можливо, пощастить стати розвагою «чистокровних». Одиницям — вундеркіндам, випаде роль помічника аналітика. Та жодному не варто розраховувати на подовження життя. Їхня доля — згинути за кількадесят років не залишивши по собі сліду.
У новій бульбашці Настя притискається обличчям до крихітного ілюмінатора та спостерігає як кілька кораблів огинають барабан станції щоби вирушити до планет та астероїдів. Їй нема чого й думати коли-небудь ступити на палубу корабля. Ніколи не додати до свого імені «фром». Одне невелике пошкодження ДНК, одна помилка й кістки стали занадто крихкими, щоби витримувати перевантаження прискорення. Поки вона була маленькою, її кістки були м’якшими. А ще в неї було спеціальне ліжко. Тато зробив його. Настя вже забула його ім’я, та пам’ятає ту вдячність і любов, що відчувала до нього.
Ще одна бульбашка. Настя в робочому комбінезоні проходить повз натовп.
— Вони називають вас псованими та думають, що знають вас. Я кажу, що вони вас не знають!
Чоловік майже кричить. Він чистокровний, та половина його голови виголена на знак підтримки сиріт — псованих, — від яких відмовилися власні сім’ї та кораблі.
— Вони називають себе чистокровними та гадають, що кращі за вас. Я кажу вам, що це неправда! Правда в тому, що ви — звичайні люди і вони — звичайні люди. Немає «чистокровних» чи «псованих», є люди!
«Скажи це моїм кісткам», — думає Настя й уже хоче йти, та чоловік починає говорити, про рівні права для всіх і вона зупиняється й думає, що все віддала б за один єдиний політ. За одненький політ кораблем навколо станції, повз астероїди та планети й далі до зірок…
В іншій бульбашці вона зі злістю зриває із себе шолом і вилазить із тренажера. Його сховано між зовнішньою стіною барабану станції та складом. Простір мав би бути заповнений свинцем для захисту від космічної радіації під час спалахів на сонці. Та її друзі облаштували тут криївку де готують пілотів. Тепер її називають Ека. Вона усвідомлює, що її доля стати бурею, що здує пихатих чистокровних та надме сонячні вітрила щоби нести людство до нових зірок. Там не буде псованих. Там усі будуть рівні. Там кожен буде цінним. Зараз її цінність полягає в тому щоби розігнати корабель та лягти на визначену орбіту до того як перевантаження зламає їй ребра та їхніми уламками прохромить легені. Вона, напевне, буде вже мертва коли корабель зіштовхнеться зі станцією космічного ліфта. Та Ека помре, знаючи, що несе подих нового життя. Вона знає що останніми її словами будуть «Ека оф Цикада фром Вітер». Вона надягає шолом і знову запускає симуляцію.
Зрештою бульбашки закінчуються. Та її все ще оточує пітьма. Пітьма й тиша. «Я вижила? — думає Ека. — Це смерть? Я зробила роботу?»
— Ти вижила, — чує вона голос. Дивний голос. — Це не смерть. Ти зробила роботу.
«Хто це? — думає Ека. — Де я?»
— Тебе збили, — долинає до неї голос. Корабель розвалився. Вантаж вольфраму та літію досяг цілі, а тебе відкинуло в космос. Ми підібрали тебе, бо кожен має цінність.
«Я цінна», — думає Ека. Вона хоче заплакати та сліз немає. Здається, очей теж немає.
— Ти довго спала, та зараз ти прокидаєшся. Ми дали тобі нове тіло, Ека. Тепер тобі треба навчитися ним користуватись.
«Що, нове тіло? Сильне? З міцними кістками?»
— Сильне нове тіло. Я почну вмикати системи одну за одною. Не лякайся. Буде важко, та я вірю, що ти впораєшся.
«Я впораюсь. Я Ека оф Цикада фром Вітер».
— Ні. Тепер ти Ека Вітер. Даю доступ до маневрових двигунів…
О, так!
Надзвичайно!
Бунт нормалів, бунт природи!
Все чудово, може бути епілогом до чудового роману.
Тільки “решітчату” може варто замінити на “гратчасту”?
О, так!
Надзвичайно!
Бунт нормалів, бунт природи!
Все чудово, може бути прологом до чудового роману.
Тільки “решітчату” може варто замінити на “гратчасту”?
Теж різанула око «решітка», та вікі каже, що це синоніми.
Цікаво, але коли насилля хоч щось змінювало? Чому життя не може бути змінене через творчість та креативність? Що заважало героям вибороти таку можливість? Чим їм допоміг тероризм? Більше питань ніж відповідей. Пригадалося “Не відпускай мене” Кадзуо Ішіґуро, де тема творчості та власне нерівності піднята більш гостро.
Успіхів.
Це дійсно може бути частиною більшого твору. Де власне й стане відомо, що [спойлер].
Спочатку не сподобалося, не сподобалося, потім закінчення, і сподобалося. І то добре.
Непогано. Добре промальований світ і вдача персонажа. Атмосферно, хоч атмосфера досить понура.
Написано добре. Раз є решето, значить, є й похідні від нього, тож решітчастий має право на існування :-).
Але все одно таке враження, що твір перекладено з російської: подекуди нема кличної форми, Ігнат замість Гната, і оті химерні псовані (якщо так перекладено “порченные”, то тут доречніший варіант “ґанджовиті”). Втім, на якість твору це сильно не впливає (ага, такий от рідкісний випадок 🙂 ).
Удачі на конкурсі!
Дякую.
Не переклад.
«Український космос» — добра штука, але я гадаю, що він буде все ж інтернаціональний. З усякими Шеріл, Ігнатами, Свамі та Норбу.
Ґаджовиті — гарне слово, але хотілось придумати саме нове, бо ж це майбутнє… Міняється соцальний устрій, мова, мораль.
Згубив кличну форму коли переіменовував персонажа.
Шкода, що не можна виправляти.
Вони пошматують старий світ, це нескладно, коли є зброя і фанати ідеї. А чи збудують новий? Невідомо.
Як такий сюжет досить поширений у фантастиці. Бракує незвичної точки зору.
Удачі на конкурсі!
Дуже нагадало “The Expanse” за духом і деталями, зокрема, оці кілька батьків у дитини, як у головного героя, Джеймса Голдена. Фішка з невідредагованим геномом нагадує фільм “Gattaca”. І, як і його гг, Ека не лишає собі шляхів для відступу.
З огляду на те, скільки асоціацій викликає основна лінія, сюжет сприймається вторинно. Але фінальний твіст мені сподобався. Тепер у неї є міцне тіло, рада за дівчину.
Теж подумала про Gattaca, але там якраз ГГ доводить помилковість дискримінаційного підходу. А у цій історії тіло героїні і справді не може впоратись з навантаженням. То в чому тут дискрімінація – в тому, що їй не дозволяють померти в польоті? Насправді мені шкода дівчину – спочатку її використали, як камікадзе, а потім запхали в залізяку, вочевидь, також для подальшої боротьби з модифікованими. Але це, добре, що твір викликає якісь емоції. Сподіваюсь, вона візьме приклад з володарки Ночельота і покаже, хто там головний 🙂
От і виросло покоління, яке не бачить відсилок до Стерлінга
Загалом, сподобалося. І підхід до викладу, і героїня, і сам сюжет. Революціонери з’явилися для мене дещо несподівано, але нехай.
Питання до фантприпущення: якщо в них розвинена генна інженерія і є певний технологічний розвиток, то чому вони не могли виправити “кришталеву хворобу” після народження дівчинки? Дискримінація дискримінацією, та зробити їй життя простішим було б реально, мені так здається.
Люди дивні. Китай запускає кораблі на місяць, але якщо жінка народжує двійню — одну дитину вбивають.
Саудівська Аравія — одна з найбагатших країн, але до жінок ставляться як до тварин.
Ділитися ресурсами з псованими? Фу.
Вітаю, авторе!
Загалом, сподобалося. Атмосферно, історію світу, його соціальний устрій “видно”. Не дуже зрозумів, хто ж врятував Еку і дав їй нове тіло. Що за третя сила?
До згаданих The Expanse, Gattaca, Стерлінга додам ще Гайнлайна з “Пасинками Всесвіту” та расу кваріанців з всесвіту Mass Effect.
Ідея твору дійсно вторинна. Форма подачі, на мій смак, не дає можливості поспівчувати ГГ. Розумію, що цю історію, навряд можна було подати у мініатюрі інакше, окрім як спогадом. От у більш розлогому вигляді було б цікаво почитати.
Успіхів!
Пасинки у цьому списку зайві, а от решта так, на місці 🙂 Гадаю нас усіх нас надихають книжки прочитані раніше.
Абсолютно не співчуваю ГГ. На мою думку тероризм залишається злом незалежно від цілей.
Та зло має бути показано переконливо. Не бездумною ордою яка нищить все на своєму шляху подібно пожирачам у Світляку — це непереконливо. Треба пам’ятати, що зло часто має «благородну» мету і є злом саме тому, що не рахується з жертвами на шляху до її досягнення.
І якщо говорити про ту ж Експансію — взяти хоча б оповідання The Vital Abyss про становлення доктора Кортазара. Можна йому співчувати? Дуже важко. Він там головний герой не для того, щоб йому співчували, а для такого щоби показати інший бік «барикад».
Нехай буде трансгуманізм!
Головний плюс цього оповідання – його об’єм. Я геть не згоден, що треба великий твір з нього робити. Тому що тоді оці всі Гаттаки енд Ко виграють без шансів.
А як мікс ідей в одній мініатюрі це працює. Я просто не встиг почати плюватись, що “десь це все було”. Тому дякую за калейдоскоп, було цікаво.
О!
І знову про гемеошок.
Яка знайома тема… 🙂
Якщо всі вже бачили фільм Гаттака і читали це оповідання, то чи може хоч хтось пояснити причини гноблення “інВалідів” (“InValid”)?
Хоч убийте 🙂 – а зрозуміти такі явища я не можу…
Селекціоновані ембріони, або й узагалі з генною корекцією – кращі. То нащо би вони створювали додаткові перепони для життя, праці, та й навіть розмноження “інВалідів”?
Де тут логіка?? Якщо вони й так вже кращі!
А якщо такі дивні явища й дійсно будуть, то будь-які заходи спротиву “нормалів” – цілком моральні. Будь-які форми тероризму, хай хоч як тут автор лякається (створивши бойовий корабель :)).
А що має робити тварина (вид), якщо їй навіть спокійно вимерти не дають, заганяють в куток, знущаються, цькують…
А ще більше мене дивує, що людство впритул не бачить скорого, але тихого, повзучого наступу гемеошок.
Он вже навіть китаєць скористався новою західною технологієї і виготовив пару гемеошок – а лише трохи покричали. І все стихло.
Та як стихло – просто більше не говорять.
Але майбутнє у нас вже є – найбагатші корегуватимуть собі дітей, і ті будуть (колись) майже богами, а всі інші, некореговані (бо дорого), відповідно – майже рабами. От як у книзі “Телек” Джека Венса.
Так гарно як у “прекрасному новому світі”, де діти були, власне, і нічиї (чи “колгоспні”) – у нас, схоже, не буде.
Як вам сподобається, що ваші діти, внуки, правнуки… від народження раби? А отим дітям, внукам, правнукам…?
Раніше у всіх(!) був шанс в генетичній рулетці. І генії народжувались у найвіддаленіших селах.
А тепер вже все. Всі природні генії – у кращому випадку тягнутимуться до рівня гемеошок.
Я пробував писати про це в оповіданні “Гемеошки” роки два тому (на Зор.Фортеці і на Азимуті).
Причому – у мене терор почався просто від усвідомлення, що така гра в одні ворота – зовсім нецікава. І що роль раба – таки неприємна (особливо, якщо людина змалку наполегливо вчиться і сподівається чогось домогтись).
А тут терор спричиняє абсолютно невиправдане пригноблення “нормалів”.
То як же ж уникнути терору?
Хіба не простіше прищеплювати дітям, ще змалку, думку про вирішальну роль IQ (чи чогось такого). І про їхні можливості та місце у світі? І хай ростуть собі в своїх сім’ях…
А про засилля гемеошок вгорі харч.ланцюга – просто, мабуть, і не говоритимуть. Так як от і нині не говорять.
А коли соц.ліфти зупиняться остаточно, то “нормали” легко зможуть привчитись до режиму “одна родина – одна дитина” – і років за 500 майже вимерти. Навіть якщо 3 покоління на століття, то 15-ти разове зменшення населення в два рази – залишить 214тис.людей з 7млрд.
А може гемеошки винайдуть вірус, який унеможливить другу дитину у “нормалів”?