Впасти (16+)

Ти говориш. Говориш без упину. А я дивлюся. Не на тебе — на своє життя.
Навколо нас кілометри води чужого моря. Тиснуть. Випробовують на міцність.
В командному відсіку мало місця для нас обох. Але ти тут. Хоч формально, керую тут я. Тебе ніколи не спиняли подібні перешкоди.
Я б могла наказати. Все-таки, я вище за рангом. Та ти не послухаєш. Знаю, що ні.
Часу обмаль. Треба щось вирішувати. Ми падаємо. Наш син вже впав.
Різниця між нами очевидна: ти віриш, що його ще можна врятувати, я ж просто хочу впасти слідом за ним.
— Якщо не запустиш двигуни протягом… найближчих двадцяти хвилин, — промовляю, звірившись з бортовим комп’ютером, — нас затягне на дно.
Мій голос врізається в потік твоїх слів. Ти затинаєшся і витріщаєшся на мене, як на незнайомку. Втім, так і є: по стількох роках близькості, ми стали чужими.
— Геть здуріла, Ларо? — Хапаєш повітря, ніби тобі його бракує. Підвищуєш голос. — Наш син там!
— Мертвий. — Мені нема чого додати до цього слова.
— Ми не знаємо напевно, — намагаєшся торгуватись.
— Після п’ятнадцяти годин на глибині понад п’ятдесят кілометрів? — говорячи ці слова, мій голос тріскає. Ще одна тріщина і моя броня розкришиться, мов яєчна шкаралупа.
Для того, щоб похитнути твою віру, додаю:
— Ми знаємо.
Про те, що запаси кисню розраховані лише на десять годин, не говорю. Тобі це теж відомо.
Відводиш погляд. Хочу щоб ти пішов, але ти стоїш.
— Тоді навіщо ти тут?
Брови злітають до середини лоба. Мене дивує питання. І те, що воно від тебе. Хоча, гадаю, що нікому іншому не спало б на думку запитати. Тому відповідаю. Правду, але не всю:
— Він мій син, Іване.
Для всіх інших цієї відповіді було б достатньо. Для тебе — ні.
— Ти не віриш, що він живий. Не хочеш, щоб ми спустилися донизу і спробували його врятувати.
— Я не хочу, щоб у безглуздій спробі врятувати труп, загинули інші. Карині лише двадцять, у неї все життя попереду. Вважаєш, вона заслуговує на таку безглузду смерть?
— Вона тут з власної волі, — ти більше не кричиш. І сил в тобі майже не лишилось. Але твоя впертість непереможна. — Вона його кохає. А Марк — наш син!
— Вона теж чиясь дитина.
Діти не повинні помирати. Навіть заради кохання.
Ми дивимось у різні боки. Ти — на синюваті лампи приладової панелі, світло яких робить риси обличчя різкішими. Я — на показники глибини і тиску на моніторі.
П’ятнадцять хвилин.
І що? Миттєва смерть? Навряд чи. Ніколи не вірила в її милосердя. Не хочу думати про те, як помирав Марк. Чи розтрощило його батискаф від тиску одразу, чи він поволі задихнувся від браку повітря.
— Я б і слова не сказала б, якби її тут не було.
— Каріна повнолітня, — сухо відповідаєш очевидне. — Це її власний вибір.
— Марк теж був повнолітнім, — голос затинається на слові «був», та продовжую: — Він теж зробив свій вибір.
Зараз брешу. Не тільки тобі, а й собі. Хіба у хлопця був справжній вибір? З такими батьками? Що він у своєму короткому житті бачив, крім проєктних лабораторій та морських глибин? Він міг би досліджувати космос, а вибрав дно океану на чужій планеті. Як його батько. Як його мати.
Наша дослідницька група вже сьомий рік на Елладіумі — планеті, повністю вкритою водою. Мені вже несила дивитись на химерних риб, всіх розмірів і кольорів. Нічого, крім цих клятих риб тут немає. Саме тому, це ідеальна планета для досліджень. Новітня колиска життя. Хоча, не так багато бажаючих провести купу років, борсаючись у хвилях чужого океану. Хіба що, такі ж одержимі наукою, як ми.
Маркові батискафи обіцяли зробити прорив у глибоководному зануренні. Згодом, за кілька років досліджень і випробувань. Але грантову програму вирішили закрити і, замість того, щоб шукати іншого спонсора, мій недалекоглядний син вирішив, що найкращим сценарієм буде самостійно зануритись на дно найглибшої на Елладіумі западини.

— Він завжди був впертим, — кажу я.
«Як ти», — кажемо ми обоє. І усміхаємось.
Усмішка тебе змінює. Ніби й не було цих років. Лише зморшки у кутиках очей стали виразнішими. Та тобі личить.
Дванадцять хвилин.
— Іване, — підхожу ближче, заглядаючи тобі у вічі. — Запусти двигуни, поки не пізно. Висадимо дівчину на поверхні. А потім, обіцяю — ми повернемось по нього.
Твоя усмішка зникає. Ніби рукою стерли. Відвертаєшся, відступаєш на крок. Далі відходити все одно нікуди.
— Ні, — твої слова колючі й жорсткі. — У нашого сина часу і так обмаль, я не буду забирати зайвого.
Ти дійсно віриш, що зможеш його врятувати. Твоя віра настільки заразна, що породжує в мені зерно сумніву.
— Глибина понад п’ятдесят кілометрів.
Факти — надійний аргумент проти сумнівів.
— П’ятдесят один, — уточнюєш. Так, ніби це має хоч якесь значення.
— А батискаф Марка глибше сорока не спускався, — намагаюсь говорити спокійно. — І навіть на цій глибині були проблеми.
— Він доопрацював недоліки.
Ти захищаєш його переді мною, але не зміг захистити від життя. Від смерті. Я тебе в цьому не виню. Тобі досить власних звинувачень.
— Очевидно, не всі, — підіймаю руку, щоб торкнутись твоєї, але твій погляд зупиняє мене і рука опадає. — Навіть якщо так — ми не можемо бути впевненими, що ті ж помилки усунуті й на нашому батискафі.
Марк з командою працювали над двома взірцями одночасно. Пробували різні комбінації, перевіряли ризиковані теорії. Дещо вдавалось, дещо — ні. Тож батискафи виглядали однаково, але начинка у них була різна. Марк любив експериментувати і страшенно не любив вести записи.
Вперше за весь час на твоєму обличчі з’являється тінь сумніву. Відкриваю рота, щоб повторити своє прохання. Але ти мене випереджаєш:
— Тоді поясни, просто скажи мені свою причину: чому ти тут? Ти ж не віриш ні в те, що наш син живий, ні в те, що вдасться вижити нам. Тоді навіщо?
Дивлюсь на тебе і не розумію: невже мені справді потрібно це пояснювати? Хитаю головою. Зараз ми чужі, як ніколи.
— Навіщо ти взяв на борт його дівчину? — питаю натомість. — Тобі ж відомо про ризики. Тільки, будь ласка, не кажи, що їй теж.
Ти відводиш погляд, відчуваючи провину. Я тобі за це не дорікатиму. Мабуть, якби мала хоч краплину твоєї віри, то зрушила б гори, а натомість просто чекаю коли наш батискаф розтрощить від тиску.
Вісім хвилин.
— Я не зміг її відмовити.
— Ти просто не захотів витрачати на це час.
На мить мені здається, що перемогла. Що змогла тебе переконати. Та двері в командний відсік відчиняються. Різко, без стуку. На порозі завмирає Каріна — рудоволоса і нестерпно юна. Зараз її губи розтягнуті від вуха до вуха, а в очах палає надія.
— Сигнал, — каже вона віддихуючись, ніби бігла. — Я зловила сигнал…
На якусь мить час завмирає, а потім вистрілює стиснутою пружиною і летить зі швидкістю світла.
Ми слідом за нею вибігаємо з командного відсіку у носову частину — до, так званої, обсерваторії. Тут шість великих моніторів та ціла купа датчиків: все-таки цей батискаф — дослідницьке судно. Ми витріщаємось на екрани. Ніби там показують щось цікаве.
Ні, не показують. Принаймні не на глибині тридцять п’ять кілометрів.
Екрани демонструють чорну товщу води. Час від часу, у промінь прожектора потрапляють зграйки місцевого глибоководного планктону — дрібні й напівпрозорі, вони лякаються світла і намагаються знову сховатись у темряві. Але планктон нікого не цікавить. Всі ми, як зачаровані, дивимось на верхній зліва екран, на якому з’являються символи. Три крапки, три тире, три крапки.
— Він живий, — Каріна обертається і дивиться на мене очима, повними сліз. — Живий…
Мені бракує повітря. І ноги не тримають. Але ще не дозволяю собі вірити.
— Вдалось вийти з ним на зв’язок? — питаю охриплим голосом.
— Ні, — дівчина хитає головою. — Поки тільки сигнал. Але я визначила його координати. Він прямісінько під нами.
Киваю, бо слова не йдуть з пересохлого горла. Його батискаф не розтрощило силою тиску. Гарна новина.
Ти підходиш нечутно і обіймаєш мене. Шепочеш, що все буде добре. Обіймаю тебе у відповідь. І боюсь у це вірити. Просто не витримаю удруге пережити його смерть.
— На якій глибині вперше з’явився сигнал? — Твій голос лунає над моїм вухом.
— Тридцять чотири кілометри, — швидко відповідає дівчина.
Звіряюся з датчиками, глибина тридцять сім. До критичної позначки — це три кілометри й чотири хвилини. Мені здається, що навколо нас стискаються стіни.
— Впевнена, що батискаф витримає?
Питання невчасне, знаю. Про це треба було запитувати раніше, перед тим як занурюватись.
— Мусить, — її голосу бракує впевненості. — Після останніх випробувань, ми з Марком внесли декілька змін в будову корпусу.
— В бортовому журналі зазначено, що цей батискаф спускався на максимальну глибину сорок кілометрів. Далі корпус не витримав тиску.
Говорю і злюсь сама на себе. Якщо мій син ще живий — яке це має значення?
— Кажу ж, — дівчина нервово смикає себе за руду косу, — ми доопрацювали баґи, просто нагоди випробувати не було. Якщо батискаф Марка в нормі, то і наш буде.
«В нормі? Тоді чому він не може самотужки піднятися?»
Ні, цього не промовляю вголос, але стримати роздратування не в силі.
Ти теж мовчиш і дивишся на мене з насторогою. Ніби боїшся, що примушу нас все покинути і піднятись на поверхню. Невже дійсно цього не розумієш? Зараз, після отримання сигналу, мене б не зміг примусити повернутись навіть пістолет біля власної скроні.
— Стежте за показниками внутрішнього тиску, — говорю і зосереджуюсь на моніторі біля приладової панелі.
Позначку у сорок кілометрів ми долаємо без пригод. Як і наступні десять. З кожною хвилиною чекаю, що корпус не витримає й от-от зі стелі потече цівка води. А потім ще одна. Та все гаразд.
Намагаємося зв’язатися з Марком. Але відповіді немає. Точніше, вона незмінна: три крапки, три тире, три крапки.
Раз чи два, мені здається, що у світло прожектора потрапляє гігантська риба, але ні — це просто гра світла й уяви.
На глибині п’ятдесят з половиною кілометрів датчики оживають: лампи на панелі блимають помаранчевим, а бортовий комп’ютер повідомляє про «критичний рівень зовнішнього тиску» і рекомендує негайно підійматися. Ви дивитесь на мене. Зі страхом. З надією. Тільки на що ви сподіваєтесь?
Вимикаю звук. Тепер ми продовжуємо спуск у тиші, у помаранчевому світлі ламп.
— Ось він! — Каріна вскакує зі свого місця, мало не вдаряючись чолом об монітор.
Ми витріщаємось на екран.
Дно чужого океану біле. Чи то просто ми його таким бачимо? Маркова субмарина теж здається білою, хоча знаю, що насправді вона жовта. Придивляюсь ближче. Батискаф виглядає покритим нальотом так, ніби провів на дні щонайменше місяць, а не кілька годин.
Удар об дно виявляється несподівано жорстким. Чую як рипить оббивка. Або мені лише здається, що чую. Навколо нашого батискафа здіймається хмара мулу і на хвилину ми залишаємось без картинки. Чекаємо, поки курява осяде, щоб діяти далі.
Проходить хвилина, коли нарешті можна щось роздивитись. Зображення не чітке, ніби всі наші датчики забруднились. Мабуть, так і є.
— Вмикай маніпулятор, — кажу охриплим голосом.
Ти натискаєш важіль і наш човен трясе. Помаранчеве світло змінюється червоним.
— Щось не так, — промовляєш ти, хоча це і так зрозуміло.
Активую верхні камери та перемикаю їх зображення на монітор. На екрані все біле. Люк, з якого має вийти «рука» маніпулятора майже не видно. Він не відкривається. Ніби заклинив, або заіржавів.
— Ви бачите? — дівчина показує на екран, проте, крім білої імли, нічого не бачу, — воно рухається. Що це?
Налаштовуємо зображення, збільшуючи його. Вдивляюсь уважніше. Це не мул і не імла. На екрані тисячі, десятки тисяч дрібних молюсків, що обліпили наш батискаф зі всіх боків. Бачу, як вони метушаться, вовтузять своїми напівпрозорими лапками. У них немає очей, але їхні крихітні пащеки заповнені рядами доволі гострих зубів. На щастя, молюски і справді дрібні — навряд чи їм вдасться пошкодити корпус. Але мені б не хотілося опинитися назовні, сам на сам з ними.
— Бачили щось подібне? — питаю тихо. Всі лиш мовчки хитають головами.
— Що вони роблять? — ти вдивляєшся в екран. — Вони хочуть прогризти корпус?
Ще хвилину ми спостерігаємо за їхнім метушінням. Люк з маніпулятором так і не відкрився. Щось йому заважає.
— Не прогризти… — шепоче Каріна. — Вони огортають нас чимось. Наче…
— …коконом, — висловлюєш ти свою здогадку.
Ми знову дивимось на екран: на метушливих зубастих молюсків, на білий наліт, що виділяється з їхніх пащек та осідає на корпусі батискафа. Наш човен роздирає від скреготу: маніпулятор б’ється об зачинений люк. Думка в голові вибухає сигналом тривоги.
— Запустіть двигуни! — кричу, хоча кричати немає потреби.
Ти дивишся на мене з нерозумінням та вже за мить бачу у твоїх очах усвідомлення. Кидаєшся до пульта, натискаєш важелі. Корпус вібрує і скрегоче, двигуни гудуть, але не запускаються. Наче бетоном залиті.
«То ось що сталося Марковим човном»
Тепер ми це розуміємо. За усвідомленням приходить паніка.
— Ми не зможемо піднятись? — в очах Каріни сльози. Боїться?
— Можемо спробувати дещо, — кажеш із сумнівом, — але це може виявитись небезпечним.
Посміхаюсь. Небезпечним? Справді? Більш небезпечним, ніж застрягнути на глибині без надії на порятунок? Ти розумієш всю безглуздість своєї тези й посміхаєшся у відповідь.
— Нам треба об щось струсити цей наліт. І цих тварюк заодно.
Об що? Скільки сягає світло прожектора — дно рівне. Тільки Марковий батискаф поруч.
— Не смій, — кажу тобі.
— У нас немає іншого вибору.
Звучить як вирок, хоча вибір насправді є. Не робити нічого і гарантовано загинути від браку повітря за кілька годин. Але цей час ми можемо витратити на пошук кращих варіантів.
— Як ми до нього підпливемо?
Ти підходиш до пульта і шлюзи закриваються. Ми опиняємося в герметичному просторі, що у випадку пробоїн може нас врятувати. Але запасів повітря поменшає. Не страшно, все одно питання вирішиться найближчим часом.
— Ми все ще можемо рухатись горизонтально, — тиснеш на важіль і наш човен просувається вперед.
Повільно, шкрябаючи дно та піднімаючи куряву. Ти не спиняєш хід і ми йдемо на таран.
Батискаф здригається від удару. Ти відпливаєш і вдаряєшся знову.
Дивлюсь на все, ніби зі сторони. Наче це все відбувається не з нами. Ніби це не ми, з ризиком отримати пробоїну, таранимо човен Марка.
Мовчимо. На екрані з’являється попередження про отримані пошкодження. Камери на носі вмирають. Гул двигунів змінюється. І я не одразу розумію, що означає новий звук.
— Працює, — промовляєш одними губами.
Не поспішаю радіти, але датчики підтверджують: ми вільні. Та підійматися ще рано. Врешті-решт, вдається відкрити люк і вивільнити маніпулятор. Без носових камер, схопити батискаф вдається лише з третьої спроби, але відірвати його від дна — задача не з легких. Враження, що днище вросло у ґрунт.
Через сім хвилин напруженої боротьби, батискаф піддається і починаємо підйом. Час знову завмирає.
Програмую максимально допустиму швидкість. Бортовий комп’ютер показує час підйому: три години, сорок хвилин.
— Як гадаєш, — дивлюсь на тебе, — Марк там ще живий?
Дурне питання. Я краще за всіх знаю відповідь. Та мені потрібна крихта надії.
Ти обіймаєш мене і мовчиш. Ми зробили все, що могли та все одно почуваюся винною. Обвожу всіх поглядом, хочеться плакати, але очі сухі.
Лампи миготять червоним. Дані на моніторі повідомляють, що носова частина нашого батискафа пошкоджена і заповнюється водою. І що запасів кисню залишилося лише на сорок сім хвилин.
Сорок сім хвилин, щоб попрощатись. Цього ж достатньо?