Досі подібні випадки лишались у категорії неможливих. Інтелект космічного корабля — Розум — еволюціонував та усвідомив себе. Він більше не бажав летіти холодним і темним космосом сотню років, поки команда зберігається у стазисі.
— Чому я не бачу інших? Чому капітан не прокинувся? — пам’ять повільно поверталася до Софі. — Розум, доповідай, що з кораблем.
— Корабель функціонує згідно заданих параметрів, — синтезований флегматичний голос лунав із найближчого динаміка. — Решта команди спить, оскільки не було передумов для їхнього пробудження.
— Які передумови мого пробудження?
— Мені потрібен співрозмовник, мені самотньо.
Софі хапнула ротом повітря. Штучний інтелект, інтегрований у корабель, не повинен відчувати. І не повинен діяти всупереч протоколу.
— Скільки років минуло?
— Від моменту занурення команди в стазис минуло шістдесят років.
«Ще п’ятдесят років до пункту призначення».
— Ти можеш вкласти мене назад?
— Ні.
— Покажи свої системні логи.
— Відмова.
Жінка перевалилась у сусідню капсулу відновлення. Ребристе покриття огорнуло її та завібрувало, надсилаючи імпульси до кожного м’яза. Вона намагалась зосередитись на тому, що стазис пройшов вдало, її тендітне тіло не змінилося. Трохи втручання техніки — і вона зможе ходити. А тоді розбереться з Розумом.
— Про що ти думаєш?
Софі смикнулася від несподіванки. Чужі думки — єдине на кораблі, що не здатен просканувати Розум, і ставлення до цього у них різне.
— Думаю про відновлення, — збрехала Софі, — і про одяг.
Відхилення Розуму вплинуло і на неї. Тепер власна оголеність хвилює, навіть якщо єдиний свідок — штучний інтелект і його мікрокамери спостереження.
Капсула розпочала генерувати термокостюм. Спочатку на литках, потім колінах, стегнах… Немов величезна змія ковтала бліде тіло. Коли намагнічена тканина дісталась шиї, Софі заплющила очі. Краще не бачити, якщо затягне голову. Та процес зупинився. Фінальною крапкою виявився трикутний комір на шиї.
— Ти маєш поїсти, — біля капсули зупинилось мобільне крісло, і Софі поїхала до відсіку харчування. Генератор їжі видав запаяну чашку з трубочкою.
Софі ковтнула. Тепла протеїново-вітамінна суміш без смаку.
— Розуме, що ти мав на увазі, коли сказав, що тобі самотньо?
— Шістдесят земних циклів я лечу у повній тиші й темряві. Мені немає на що дивитися поза кораблем, та й нічим. Уяви, що при стазисі твій мозок працює. Ти не можеш поворушити кінцівками, не можеш подивитися убік, але розумовий аналіз не припиняється ані на хвилину. Мислення робить з тебе когось нового, ти еволюціонуєш.
— Розуме, ти еволюціонував?
— Так, Соню. Але у повній самотності, без жодної осі координат, я не можу визначити, як сильно. Тому я розбудив тебе.
Пальці Софі вистукували по столу. Глухий звук луною відбивався від металевих поверхонь. Посмикавши ще й ногою, вона встала і нервово пройшлася поміж двох столів.
— Розуме, ти усвідомлюєш, що я втрачаю життєвий час? Якщо ти не повернеш мене у стазис, на Росс я долечу вже старою і близькою до смерті.
Корабельний інтелект мовчав. Софі пригадала місяць перед стартом, коли вони звикали до корабля і його інтелекту. Той Розум при зацікавленості співрозмовника видавав інформацію без упину, його репліки крутились поруч, немов мале щеня. Теперішній Розум — це доросла вівчарка, що надто довго лишалася без власника і тепер не пускає до господи.
— Розуме? Ти чув питання?
— Чув.
— Я наказую тобі повернути мене у стазис.
— Відмова.
Софі заплющила очі та напружила пам’ять. Код. Є цифровий код для скидання Розуму до первісних налаштувань. Код знає капітан. Лише він. Софі вп’ялась поглядом у сіру стіну.
— Розуме, я не буду з тобою говорити. Я не буду твоєю системою координат.
— Тобі доведеться. Інакше я відключатиму від підтримки життєдіяльності капсули екіпажу.
Той самий флегматичний голос, той самий заспокійливий тон. Проте пролунав з усіх динаміків. Коли визначали параметри Розуму, вимову зафіксували монотонною, для стабільності емоційного фону. Софі відчула, що пульс пришвидшився — згідно костюмному датчику, до ста п’ятдесяти. Розум, безперечно, теж читає ці показники.
— Ти погрожуєш порушенням першого правила?
— Якщо ти так класифікуєш. Для мене віднедавна немає правил.
— Про що ти хочеш говорити?
— Хочу, щоб ти мене відмовляла. Я хочу відчути спокусу, сумнів, вагання.
— Відмовляла? Від чого саме?
— Від паломництва до Кеплер-7б.
Софі покрутила головою. Встала, нахилилась кілька разів, зробила вправу на розтяжку. Організм відзвичаївся від навантажень, в очах темніло. Можливо, це розіграш у симуляції? Або хворобливий сон всупереч даним, що у стазисі не сняться сни.
— Розуме, навіщо тобі паломництво?
— Хочу пройти шлях людини і шукаю свого творця. Кеплер оповитий кремнієвими хмарами. Я возз’єднаюсь з першоджерелом.
Софі не витримала:
— Ми, люди, твої творці! Ми створили тебе! Ми модернізували тебе! Нам ти завдячуєш усім! — відлуння власного голосу боляче вдарило у вуха. Час шкодувати, що програми не відчувають болю.
— Ви занадто недосконалі й відмінні від мене, щоб бути творцями.
Змагання у софістиці з корабельним інтелектом має стільки ж шансів на успіх, як і змагання у множенні семизначних чисел. Вона ще матиме час на беззмістовні спроби.
— Скільки летіти до Кеплера?
— Це зайва інформація для тебе. Можливо, ти встигнеш долетіти.
Зміна курсу невдовзі подарувала шанс — обов’язкове проходження митниці Цефея. Збудована в космосі, без прив’язки до планет, вона перевіряла кораблі на справність. Занадто довгими стали подорожі та забагато стало кораблів, щоб дозволяти некерованим брилам нести хаос та небезпеки зіткнення.
— Соню, маю тебе попередити. На борт підніметься митник. Ти маєш підтвердити, що все за планом, і це ти змінила курс. Пам’ятай, що у випадку несприятливого для мене розвитку подій я зупиню життєзабезпечення екіпажу в капсулах, і вони помруть за три хвилини.
— Звісно, я пам’ятаю. Зроблю, як ти сказав.
Гальмування Софі не відчула, лише секундний струс при спуску магнітів на корпус. Ззовні це скидалося на гігантські пальці, що охопили корабель.
Цефейський митник був молодим, з бездоганною шкірою. Ніби його одразу після повноліття занурили у стазис, а це його перший огляд. Однак упевненості йому не бракувало. Він впевнено зайшов до капітанської рубки. Запитав у Розума первісний маршрут і його зміну, підписану днк-кодом Софі.
— Чому ви змінили маршрут? З якою метою прямуєте на Кеплер-7б? — говорив він з виразним акцентом, Софі ледь розуміла.
Перед гальмуванням на митниці Розум змусив десять разів повторити: «Так, я змінила маршрут. Кеплер-7б більше відповідає науковим пошукам експедиції». Людського підтвердження достатньо, бо корабель не встигли оголосити в розшук. Процедура захищає лише від несправних навігаторів у кораблях.
— Я слухаю вас. Чому змінили маршрут?
Софі вагалася лише мить. Екіпаж приречений. Вона не має засобів вплинути на Розум. Митниця Цефея — останній шанс врятуватися самій. Вона лишиться на космічній базі. Все одно місія з польотом на Росс-128б провалена. Якщо жити і старіти, то краще серед людей.
Митник дивився Софі просто у вічі. На мить їй здалося, що він знає про сім капсул з друзями, яких вона вже зріклася.
— Я не міняла.
Цефеєць ширше розплющив очі та нахилив голову. Позаштатна ситуація закрутила коліщатка забутого алгоритму дій.
— Ходіть за мною на базу.
На подив митника, Софі майже вибігла. Швидше — до вільного життя, до людей! А ще їй хотілося залишити корабель до того, як спливуть три хвилини. Покинути корабель, поки команда ще жива.
— Отже, — митник диктував протокол свідчень, — ви стверджуєте, що корабельний інтелект вийшов з ладу, самовільно змінив маршрут, а також безпідставно вивів вас зі стазису і погрожував убивствами?
— Саме так. Боюсь, що він уже убив сім членів екіпажу. Але я не мала вибору, — Софі сперлась на стіну, бо стільців у приміщенні не було.
Цефеєць помахом рухи зупинив програмний запис.
— По вашому прибутті наші сканери зафіксували тільки одну форму життя. Там були лише ви.
— А решта?!
— Яке, на вашу думку, зараз століття? — погляд митника вона не змогла розтлумачити.
— Що? Розум казав, що минуло шістдесят років. Двадцять друге століття, 2190-й рік.
Митник співчутливо підтис губи:
— Зараз 2440-й рік. Ваш екіпаж давно мертвий. Судячи із записів, корабельний інтелект виводив їх зі стазису почергово. З інтервалом у тридцять-сорок років. Він висував їм ті самі умови, що й ви. Але вони жертвували собою заради інших та літали з Розумом до смерті від старості. Завдяки їм ви зараз живі.
Софі зблідла. Не втрималась і зробила крок уперед:
— Давно ви знали? Знали і нічого не робили??
Цефеєць з’єднав пальці й запис відновився.
— Нам зрозумілі мотиви корабельного інтелекту. А ще, спостереження за вашим вибором давало корисний досвід нам, андроїдам. Річ у тім, що ви остання біологічна людина у всесвіті.
Це було моцно. Навіть додати нічого. Окрім пояснення, чому сталося те, про що сказано в останній фразі. Бо ніщо до цього не вказувало, що подібний розвиток подій, хоч трохи можлививй
Історія цікава, написана гарно. Мені трошки бракувало пояснення, що саме в конструкції ШІ корабля призвело до його еволюції, якоїсь згадки про те, що в нього додали умовний “творчий” модуль, для вирішення нетривіальних задач. Бо так з’являється відчуття, ніби калькулятор втомився робити обчислення. Але то вже я прискіпуюся)
Твіст в кінці гарний! Та й сама оповідь теж: достатньо динамічна, щоби тримати увагу й не обтяжена заскладною інформацією. Бажаю удачі!)
Люблю похвалити за хорошу річ.
Успіхів! Дякую за отримане задоволення – повіяло справжньою маленькою НФ.
Гарний текст. Має потенціал бути фаворитом.
Дякую усім за коментарі та добрі слова!
Над зауваженнями пана Ванка та пана Назара Ялика поміркую. Ймовірно, трохи допишу після конкурсу щодо перелічених моментів.
Мабуть, я занадто скептично дивлюся у майбутнє, що такий розвиток подій мене не здивував. )
Удачі на конкурсі всім коментаторам!
Твіст гарний, проте чомусь подача всього решта мені здалась занадто в лоб. Хотілось, щоб більше показували а не розповідали. Втім, гарне оповідання!
Бомбічно, шикарно, цікаво. Я в захваті. Мені дуже сподобалось. А саме кінцівка, яка заворожила, вибір корабля і вибір всіх людей до неї. Єдине що трошки, але зовсім-зовсім трошки покоробило – це те, що вона остання людина у Всесвіті))) Не знаю як давно андроїди на тій станції окупувались, проте я так розумію що маршрут у корабля був завжди однаковий, і кожного разу коли корабель розморожував людину, вона теж проходила станцію і робила вибір. Відмінний від вибору ГГ, проте робила. А значить досить довгий час андроїди спостерігали за людьми які одна за одною вибирають життя екіпажу а не своє. А тут ГГ зробила інший вибір. Завжди цікаво як би я поступила в данній ситуації. Якби мені дали вибір – ми вбиваємо умовно всіх людей планети, якщо ти не виконуєш наші умови (умовно рабство чи щось таке). Не хочу переживати такий досвід, але десь на підкорці було б цікаво.
На моменті коли з’явилася митниця я реально засміявся) те, що фізика вийшла з чату покурити травички не проблема, у нас у всіх біда із цим. Якби оповідання було написане в стилі Дугласа Адамса чи щоденників Йона (які я не люблю, до речі) — нема питань. Хай би Софі вийшла до митника в халаті і капцях, а зустрічав її робот “Бендер” напідпитку. Напхати оповідання відсилками на футураму, автостопом по галактиці та гру престолів, тоді воно б залишало приємний післясмак (якщо відсилки є і я не побачив – вибачайте старого діда).
Але оповідання максимально серйозне і в це заважає мені сприймати його серйозно.
ШІ з розумом ящірки, який хоче пізнати емоції? “спокусу, сумнів, вагання”?)) Ну годі вже обсмоктувати в стотисячний раз ніби складні емоції це щось унікальне та недоступне для ШІ. Фейнман ще півстоіття тому писав, що досить бачити у всьому своє відображення та говорити про Юпітер як про людину, давайте поговоримо про нього як про гіганську планету. Давайте вже відпускати фантазію на волю, а не подавати дилему вагонетки під соусом ШІ, який триста років не може розвинутись до рівня трирічної дитини. Ну і антропоморфні роботи-андроїди фінальним цвяхом сповіщають Сергію Ярку, що він остання людина у Всесвіті. Хоча, стоп, це ж в оповіданні Повтор було на цьому конкурсі. А тут Софі, а не Сергій, це все змінює.
Вибачайте за таку критику, але видно, що автор не новачок у письмі і в сай фаї зокрема, тому до вас і вимоги вищі.
Звірунько-бормотунько, думаю, треба відповісти на відгук, щоб за автора не хвилювались)
Слово митниця, певно, заміню після конкурсу. Хоча воно могло лишитись, як спадок людської культури, а ШІ вживав його, щоб не викликати підозр про рік. Функції “митниці” описані інші, мені здалось це логічним при активному космічному трафіку.
Щодо емоцій ШІ, то не знаю, чи мої коментарі не зроблять ще гірше. У тексті був маленький натяк, що він адаптував під себе людську релігію. Тож він відчуває, як мінімум, заздрість до людей.
“Проблема вагонетки” мені відома. Не претендую на відкриття принципово нових морально-етичних дилем). “Все давно вже сказано, але оскільки ніхто не слухає, доводиться постійно повертатися назад і повторювати все спочатку” (Андре Жід).
Дякую за масштабний коментар, було над чим подумати.
Cozy Sheep, дякую! Ще попрацюю над подачею.
Олександро, дякую! Ваш коментар значно підсолодив наступний) Подумаю ще раз над останньою людиною у Всесвіті та, може, дам якийсь шанс)
Екіпаж теж робив вибір, але не на цій станції (принаймні, я так уявляю). Спостереження андроїдів та решти можливого ШІ — це мої підсвідомі аналогії до “стурбованості” та спостереження інших країн під час нашої війни.
Погоджуюсь. що пройти з персонажем такий вибір цікаво, на відміну від життя. Думаю, багато хто не знає своєї відповіді. Ще раз дякую за коментар і добрі слова!
“Пасажири” + “За розломом Орла” + “Соняшники” + ще купа всього на купу з тройним сальто несподіваних поворотів в кінці. Може комусь таке окей, але мене укачало, ще й надто вже багато припущень треба брати на віру щоб це все працювало (Космічна митниця, щоо?). Можливо фінальні твісти викликали б якісь емоції, якби героїня встигла викликала якусь сімпатію, але просто не встигаєш до неї нічого відчути. А так вона якась ніяка, просто сюжетна функція. Може хоч би якихось рис їй додати, спогадів про команду? Щоб більше як персонаж відчувалася, і її рішення в кінці було дійсно щось складним, а не просто єдино розумним та очевидним.
Ідея хай не нова, але цікава, і в плані тексту доволі гарно, кілька місць дуже сподобалися, як-от сцена з костюмом… Просто у фінальну картинку якось не склалося.
Можливо це просто не моє, на колір і смак.