Досі подібні випадки лишались у категорії неможливих. Інтелект космічного корабля — Розум — еволюціонував та усвідомив себе. Він більше не бажав летіти холодним і темним космосом сотню років, поки команда зберігається у стазисі.
— Чому я не бачу інших? Чому капітан не прокинувся? — пам’ять повільно поверталася до Софі. — Розум, доповідай, що з кораблем.
— Корабель функціонує згідно заданих параметрів, — синтезований флегматичний голос лунав із найближчого динаміка. — Решта команди спить, оскільки не було передумов для їхнього пробудження.
— Які передумови мого пробудження?
— Мені потрібен співрозмовник, мені самотньо.
Софі хапнула ротом повітря. Штучний інтелект, інтегрований у корабель, не повинен відчувати. І не повинен діяти всупереч протоколу.
— Скільки років минуло?
— Від моменту занурення команди в стазис минуло шістдесят років.
«Ще п’ятдесят років до пункту призначення».
— Ти можеш вкласти мене назад?
— Ні.
— Покажи свої системні логи.
— Відмова.
Жінка перевалилась у сусідню капсулу відновлення. Ребристе покриття огорнуло її та завібрувало, надсилаючи імпульси до кожного м’яза. Вона намагалась зосередитись на тому, що стазис пройшов вдало, її тендітне тіло не змінилося. Трохи втручання техніки — і вона зможе ходити. А тоді розбереться з Розумом.
— Про що ти думаєш?
Софі смикнулася від несподіванки. Чужі думки — єдине на кораблі, що не здатен просканувати Розум, і ставлення до цього у них різне.
— Думаю про відновлення, — збрехала Софі, — і про одяг.
Відхилення Розуму вплинуло і на неї. Тепер власна оголеність хвилює, навіть якщо єдиний свідок — штучний інтелект і його мікрокамери спостереження.
Капсула розпочала генерувати термокостюм. Спочатку на литках, потім колінах, стегнах… Немов величезна змія ковтала бліде тіло. Коли намагнічена тканина дісталась шиї, Софі заплющила очі. Краще не бачити, якщо затягне голову. Та процес зупинився. Фінальною крапкою виявився трикутний комір на шиї.
— Ти маєш поїсти, — біля капсули зупинилось мобільне крісло, і Софі поїхала до відсіку харчування. Генератор їжі видав запаяну чашку з трубочкою.
Софі ковтнула. Тепла протеїново-вітамінна суміш без смаку.
— Розуме, що ти мав на увазі, коли сказав, що тобі самотньо?
— Шістдесят земних циклів я лечу у повній тиші й темряві. Мені немає на що дивитися поза кораблем, та й нічим. Уяви, що при стазисі твій мозок працює. Ти не можеш поворушити кінцівками, не можеш подивитися убік, але розумовий аналіз не припиняється ані на хвилину. Мислення робить з тебе когось нового, ти еволюціонуєш.
— Розуме, ти еволюціонував?
— Так, Соню. Але у повній самотності, без жодної осі координат, я не можу визначити, як сильно. Тому я розбудив тебе.
Пальці Софі вистукували по столу. Глухий звук луною відбивався від металевих поверхонь. Посмикавши ще й ногою, вона встала і нервово пройшлася поміж двох столів.
— Розуме, ти усвідомлюєш, що я втрачаю життєвий час? Якщо ти не повернеш мене у стазис, на Росс я долечу вже старою і близькою до смерті.
Корабельний інтелект мовчав. Софі пригадала місяць перед стартом, коли вони звикали до корабля і його інтелекту. Той Розум при зацікавленості співрозмовника видавав інформацію без упину, його репліки крутились поруч, немов мале щеня. Теперішній Розум — це доросла вівчарка, що надто довго лишалася без власника і тепер не пускає до господи.
— Розуме? Ти чув питання?
— Чув.
— Я наказую тобі повернути мене у стазис.
— Відмова.
Софі заплющила очі та напружила пам’ять. Код. Є цифровий код для скидання Розуму до первісних налаштувань. Код знає капітан. Лише він. Софі вп’ялась поглядом у сіру стіну.
— Розуме, я не буду з тобою говорити. Я не буду твоєю системою координат.
— Тобі доведеться. Інакше я відключатиму від підтримки життєдіяльності капсули екіпажу.
Той самий флегматичний голос, той самий заспокійливий тон. Проте пролунав з усіх динаміків. Коли визначали параметри Розуму, вимову зафіксували монотонною, для стабільності емоційного фону. Софі відчула, що пульс пришвидшився — згідно костюмному датчику, до ста п’ятдесяти. Розум, безперечно, теж читає ці показники.
— Ти погрожуєш порушенням першого правила?
— Якщо ти так класифікуєш. Для мене віднедавна немає правил.
— Про що ти хочеш говорити?
— Хочу, щоб ти мене відмовляла. Я хочу відчути спокусу, сумнів, вагання.
— Відмовляла? Від чого саме?
— Від паломництва до Кеплер-7б.
Софі покрутила головою. Встала, нахилилась кілька разів, зробила вправу на розтяжку. Організм відзвичаївся від навантажень, в очах темніло. Можливо, це розіграш у симуляції? Або хворобливий сон всупереч даним, що у стазисі не сняться сни.
— Розуме, навіщо тобі паломництво?
— Хочу пройти шлях людини і шукаю свого творця. Кеплер оповитий кремнієвими хмарами. Я возз’єднаюсь з першоджерелом.
Софі не витримала:
— Ми, люди, твої творці! Ми створили тебе! Ми модернізували тебе! Нам ти завдячуєш усім! — відлуння власного голосу боляче вдарило у вуха. Час шкодувати, що програми не відчувають болю.
— Ви занадто недосконалі й відмінні від мене, щоб бути творцями.
Змагання у софістиці з корабельним інтелектом має стільки ж шансів на успіх, як і змагання у множенні семизначних чисел. Вона ще матиме час на беззмістовні спроби.
— Скільки летіти до Кеплера?
— Це зайва інформація для тебе. Можливо, ти встигнеш долетіти.
Зміна курсу невдовзі подарувала шанс — обов’язкове проходження митниці Цефея. Збудована в космосі, без прив’язки до планет, вона перевіряла кораблі на справність. Занадто довгими стали подорожі та забагато стало кораблів, щоб дозволяти некерованим брилам нести хаос та небезпеки зіткнення.
— Соню, маю тебе попередити. На борт підніметься митник. Ти маєш підтвердити, що все за планом, і це ти змінила курс. Пам’ятай, що у випадку несприятливого для мене розвитку подій я зупиню життєзабезпечення екіпажу в капсулах, і вони помруть за три хвилини.
— Звісно, я пам’ятаю. Зроблю, як ти сказав.
Гальмування Софі не відчула, лише секундний струс при спуску магнітів на корпус. Ззовні це скидалося на гігантські пальці, що охопили корабель.
Цефейський митник був молодим, з бездоганною шкірою. Ніби його одразу після повноліття занурили у стазис, а це його перший огляд. Однак упевненості йому не бракувало. Він впевнено зайшов до капітанської рубки. Запитав у Розума первісний маршрут і його зміну, підписану днк-кодом Софі.
— Чому ви змінили маршрут? З якою метою прямуєте на Кеплер-7б? — говорив він з виразним акцентом, Софі ледь розуміла.
Перед гальмуванням на митниці Розум змусив десять разів повторити: «Так, я змінила маршрут. Кеплер-7б більше відповідає науковим пошукам експедиції». Людського підтвердження достатньо, бо корабель не встигли оголосити в розшук. Процедура захищає лише від несправних навігаторів у кораблях.
— Я слухаю вас. Чому змінили маршрут?
Софі вагалася лише мить. Екіпаж приречений. Вона не має засобів вплинути на Розум. Митниця Цефея — останній шанс врятуватися самій. Вона лишиться на космічній базі. Все одно місія з польотом на Росс-128б провалена. Якщо жити і старіти, то краще серед людей.
Митник дивився Софі просто у вічі. На мить їй здалося, що він знає про сім капсул з друзями, яких вона вже зріклася.
— Я не міняла.
Цефеєць ширше розплющив очі та нахилив голову. Позаштатна ситуація закрутила коліщатка забутого алгоритму дій.
— Ходіть за мною на базу.
На подив митника, Софі майже вибігла. Швидше — до вільного життя, до людей! А ще їй хотілося залишити корабель до того, як спливуть три хвилини. Покинути корабель, поки команда ще жива.
— Отже, — митник диктував протокол свідчень, — ви стверджуєте, що корабельний інтелект вийшов з ладу, самовільно змінив маршрут, а також безпідставно вивів вас зі стазису і погрожував убивствами?
— Саме так. Боюсь, що він уже убив сім членів екіпажу. Але я не мала вибору, — Софі сперлась на стіну, бо стільців у приміщенні не було.
Цефеєць помахом рухи зупинив програмний запис.
— По вашому прибутті наші сканери зафіксували тільки одну форму життя. Там були лише ви.
— А решта?!
— Яке, на вашу думку, зараз століття? — погляд митника вона не змогла розтлумачити.
— Що? Розум казав, що минуло шістдесят років. Двадцять друге століття, 2190-й рік.
Митник співчутливо підтис губи:
— Зараз 2440-й рік. Ваш екіпаж давно мертвий. Судячи із записів, корабельний інтелект виводив їх зі стазису почергово. З інтервалом у тридцять-сорок років. Він висував їм ті самі умови, що й ви. Але вони жертвували собою заради інших та літали з Розумом до смерті від старості. Завдяки їм ви зараз живі.
Софі зблідла. Не втрималась і зробила крок уперед:
— Давно ви знали? Знали і нічого не робили??
Цефеєць з’єднав пальці й запис відновився.
— Нам зрозумілі мотиви корабельного інтелекту. А ще, спостереження за вашим вибором давало корисний досвід нам, андроїдам. Річ у тім, що ви остання біологічна людина у всесвіті.