Живий відгук

Адам нерішуче дивився в екран. За п’ятнадцять років праці копірайтером він ще жодного разу не заходив на біржу відгуків.
Він би, мабуть, і не навідався сюди, якби не гостра потреба. Справи з роботою йшли дедалі гірше. В минулі часи досить було йому лиш зачепити своєю ідеєю бренд-директора – і вважай, що гонорар уже в кишені. Але з часом хід речей має властивість змінюватися. І найчастіше – в гірший бік.
За системами мікроплатежів і однокліковою торгівлею настав час великих даних та «розумної» маркетингової соціометрії. Тепер керівництво агенції точно вже знало: хто з копірайтерів дійсно може підбити клієнтуру на імпульсивні купівлі, а хто лише проїдає рекламні бюджети. Адам опинився серед останніх.
Гонорари стрімко падали. Мікроплатежі тепер автоматично перераховували їх у вигляді відсотка з продаж. Треба було терміново щось вдіяти, адже кредит за житло сам себе не сплатить.
Найголовніша халепа була в тому, що Адам ніяк не міг збагнути корінь проблеми. Може він з роками втрачав хватку? Чи перестав відучувати дух часу? Працював він дистанційно, тож всі контакти з керівництвом і колегами були вкрай формальні та нетривалі. Мешкав він на самоті, з сім’єю якось не склалося. А сусідів по височезному будинку він лише зрідка бачив у ліфті, й вони так швидко зникали, що Адам навіть не встигав спитати їхніх імен. До таких вже точно не підеш радитись: чому моя реклама так погано продає чіпси та жіночі трусики?
Свої роботи він зазвичай тестував за допомогою різноманітних онлайнових ШІ-оцінювачів. Нейромережі миттєво й часто зовсім безкоштовно аналізували новизну та правильність тексту, потенційну глибину впливу на цільову аудиторію. Їхні аватари завжди були підкреслено ввічливі, їх слова – грамотні, а оцінки – точні. Всі параметри начебто знаходились на належному рівні, але… Коли агентство запускало рекламу за цією ідеєю – на Адама чекав черговий провал. Живі люди вперто не хотіли на неї відзиватися. Проте що тут дивного: живучи таким відлюдником, Адам уже почав забувати, як виглядають справжні людські емоції – в реальності, а не у фільмах, відеоіграх чи на аватарі чергового патологічно ввічливого ШІ.
– А ти б спробував біржу відгуків, – якось нараяв йому в месенджері Марк, колега з яким Адаму зрідка вдавалось перемовитись трохи більше, ніж про поточне завдання. – Вона працює за принципом Убера. Там всі бажаючі продають власні живі реакції на що завгодно. Ти хіба ніколи про неї не чув?
Отак Адам і опинився перед оцим екраном вхідної сторінки біржі. Поклацавши навмання різні секції, він відзначив два моменти. По-перше, що більшість коментаторів тут були підлітками, хвала системам мікроплатежів, які вже давно не вимагали від клієнтів повноліття, та по-друге, що індивідуальні відгуки, а саме такий Адаму й був потрібен, коштували значно дорожче масових.
Повагавшись ще трохи, Адам клацнув першого ліпшого коментатора. Дівчинку по той бік екрану звали Лілі. На вид їй було років шістнадцять, але впевненості в собі – на двадцять п’ять з гаком. Вона була сама безпосередність.
– На цю годину я вся твоя! – хихикнула Лілі, смикаючи локон пофарбованого в рожевий колір волосся.
Дівчинка швидко продивилася останні начерки Адама по рекламі чіпсів і насупилася:
– Нє, чувак, постривай! – одразу взяла вона бика за роги. – Ти шо реально думав, нове покоління поведеться на цю полову? Це ж взагалі ні разу не круто!
– А як треба? – промимрив Адам.
Лілі замислилась, колупаючись у носі. Такого жоден ШІ-експерт вже точно не утнув би.
– Ну, не знаю. Спробуй щось свіжіше. Серіальчики молодіжні глянь чи що. Тільки не на ТБ, а на ТвічТубі – там самий жир! Чи хоч би у транспорті послухав, як молодняк розмовля! – вона знову втупилась у ескізи. – А то шо ти тут накарябав: «І аромат смажених крабів ще довго нагадуватиме вам про себе!..» Та такими словами навіть моя бабуся заповіт не писала!
Вона уїдливо захихикала. Адам похнюпився.
– Лади, чувак, ти так одразу не в’янь! – підбадьорила його Лілі. – Принось наступного разу свіжачка, й побільше. Може й виколупаємо звідти чогось смачненького!
Вона глянула на годинник, мило посміхнулась та вимкнулась.
Адам теж подивився на лічильник мікроплатежів у куті екрану. П’ятдесят доларів за годину. Дешевше до повії сходити, подумав він. Хоча тут-таки зрозумів свою помилку: роботизовані секс-ляльки могли б за значно скромнішу платню погодитись на найсміливіші фантазії, проте в них не було найголовнішого – живого емоційного відгуку на процес їх втілення.
Він вже хотів ляснути своїм лептопом та забути цей дурний експеримент, як у голові враз стрільнуло. Адаму привиділась реклама крабових чіпсів, над якою він як раз корпів напередодні, де на кислотно-жовтому фоні та сама Лілі – як є в дірявих колготках і з рожевим волоссям – привітно махала рукою та підморгувала. А зверху слоган: «Агов, чувак, постривай!» І забувши про все на світі, Адам кинувся строчити наступні варіанти.
Відтоді він зачастив до Лілі майже щоденно. Показники соціометрії покращувались, гонорари теж зростали. Адам вже більше не дивився на лічильник витрат у куточку екрана.
Він і не помітив, як його інтерес до Лілі ставав все сильнішим. Може, вплинула самотність. А може – відчуття фонтану творчої енергії, ключиком до якого вона стала. Але чималі більш Адам не міг не помічати, що відношення Лілі до нього зовсім не таке, як би йому хотілося. Вона уважно його слухала, лаяла, хвалила, кепкувала. Могла часом бовкнути щось поза робочими темами. Але щойно закінчувався час, вона щоразу вимикалася. І все. Без продовження.
Поступово Адам відчув, що його це все сильніше дратує. Йому хотілося більшого. Більше спілкування, більше живого відклику. Причому безкоштовно. І не тому, що жаль було грошей – до того часу його гонорари вже повернулися на докризовий рівень. Просто він почав розуміти, що відгук за долари – не зовсім живий. Принаймні в його з Лілі випадку. Невже гроші – це все, що їй від нього потрібно? Розум підказував йому – так, але душа чомусь противилась цьому очевидному висновку.
Злість і образа поступово зростали. І одного разу, коли Лілі знову сказала про розцінки, Адам не стримався і назвав її шльондрою.
– А що, хіба ні? Ти – маленька шльондра, що продає свої емоції за гроші! – йому чомусь враз стало так легко від того, що його переживання вирвалися назовні, що він уже не міг зупинитися, хотів побачити, яким буде її відгук, раз він уже все одно сплатив за цей час. – Ні! Ти навіть гірше за шльондри! Бо та хоча б тілом торгує, а ти – душею!
Лілі слухала його з нудьгою на обличчі.
– Ну що, виговорився? – спитала вона, коли потік Адамової жовчі ослаб. – А тепер послухай мою відповідь. А чого ти, власне, чекав? Це ж ти сам не навчився спілкуватися з людьми! Сидиш на самоті, а потім приходиш зі своїми грішми в те місце, яке сам же називаєш «емоційним борделем»! І ще тобі хтось інший у тому винен?! – вона дивилася на нього навіть не з докором, а з якимось гидливим жалем, мов на розтоптаного слимака. – Я могла б вимкнутися й не слухати всі ці соплі! Але ж я, на відміну від тебе, профі, хоча мені й не так багато літ. І батько у мене такий же слабак, як і ти! Втратив роботу, не знаходить собі місця, не просихає з горя. Але регулярно бити матір у нього сміливості чомусь вистачає! – вона закусила губу. – І знаєш, що найобразливіше? Йому насрати на мою реакцію й мої емоції! То краще вже я це комусь іншому викажу! Ще й зароблю на цьому, аби молодшому братові велосипеда купити, раз уже батько на це не здатен! І шмарклі при цьому не розпускаю! – очі Лілі зблиснули. – І мені не соромно за це, чуєш? Ані крихточки не соромно! Чи ти хотів, аби я в реалі пішла на панель заробляти?
Два дні Адам не міг нормально спати. Почуття провини і закоханості бродили у нього всередині жахливим булькаючим варивом, немов зіпсований у літню спеку компот. На третій день ця суміш оформилася у бажання зізнатися Лілі у коханні.
Але звично зайшовши на сайт біржі та натиснувши її контакт, він угледів лише напис: «Якщо ви бачите це повідомлення, значить, ваше замовлення мені з якихось причин не цікаве. Гарного вечора!» і пустотливий смайлик у кінці.
Ще тиждень Адам не міг прийти до тями. Невиказані емоції переповнювали його. Він навіть не пожалів грошей на пляшку віскі й випив її на самоті, хоча ніколи не любив цей напій. За цей час він провалив терміни за кількома проектами й не тільки залишився без відчутної долі гонорарів, але й отримав штрафи.
Якось вчергове марно зайшовши на сторінку біржі, Адам угледів у кутку запрошення для бажаючих стати коментаторами.
– А й справді! – неочікувано для себе подумав він. – Я ж можу й сам продавати відгуки! Навіть казали, що у мене язик непогано підвішений.
Швидко заповнивши анкету, Адам зупинився на виборі імені. Напевне Лілі насправді теж ніяка не Лілі, подумав він і забив у рядок «Злий Обзирач».
Буквально за десять хвилин з’явився перший клієнт. По той бік екрану перед вебкамерою несміливо м’явся прищавий юнак. Він хотів отримати відгук на свій текст нової ліричної пісні в стилі готичний ню-транс-метал.
Адам швидко пробіг очами кострубаті рядки куплетів.
– Так-так, молодий чоловіче, – зловісно сказав він, уже відчуваючи, як на язиці закипає отруйна жовч. – Зараз я скажу тобі все, що думаю про твій витвір…