Метушня на сьомому поверсі робочого блоку F дослідницької станції корпорації Куаркомі зовсім мене не бентежила, часу було обмаль щоб на це відволікатись. Я швидко йшла довгим коридором, проте смакувала кожен крок. Я хотіла запам’ятати цей день в усіх деталях. Сьогодні мій перший виліт у відкритий космос.
Зовсім недавно я пройшла відбір до команди космічного корабля, що входить у флот обслуговування корпорації. Посада інженера з життєзабезпечення хоч досить скромна, проте давала мені унікальну можливість втекти від станційної рутини. Але зараз, забарившись у своєму старому помешканні, я мала всі шанси цю можливість втратити. Моя команда, яка складалась з майже сотні осіб, отримала сьогодні перше завдання і за півгодини ми вже мали би вивести корабель з доку станції.
Все сталось так швидко, що я не встигла перенести речі і зараз бігла коридором, несучи в руках коробку зі своїми скромними пожитками і більшу частину з них займали раритетні лего-квіти, яким не потрібен полив і сонячне світло. Дуже зручно, я вам скажу, коли живеш в космосі. Мені їх подарували, як згадку про те, що у Всесвіті будь-яка річ прекрасна і його ніколи не потрібно сприймати як рутину.
До цього моменту моє життя було іншим у всіх сенсах, але ніби не моїм зовсім. Передчуття майбутнього мене не лякало, навпаки, уява захоплено генерувала картинки, де я успішна і незалежна капітанша особистого космічного корабля. Життєзабезпечення на борту трохи нудна робота, як на мене, але для початку мені було вдосталь місця, щоб розкрити весь свій потенціал.
“Недобрий знак, що ти так спізнилась. Можливо, тобі не варто було летіти”. Моя сестра, яка вірила у всілякі прикмети, розхвилювалась, коли я їй розповіла, що мало не спізнилась на свій перший виліт. “Хто не ризикує, тому не посміхається удача, – розсміялась я їй у відповідь. – Якщо все життя сидіти на станції, сенс сподіватись на щось хороше в житті?”
Який шанс під час першого ж вильоту полетіти на рятувальну місію? Досить високий. А серед врятованих виявити об’єкт своїх симпатій? Абсолютно мізерний. Але мені дивно щастить цей раз, всупереч думці сестри. Ми натрапили на рятувальну капсулу, коли вона вже пролетіла добрячу третину шляху нам назустріч. В середині неї виявили п’ятьох абсолютно цілих та неушкоджених науковців. Двох серед них я знала. Алекс, тихий і мовчазний, завжди, де б я його не зустрічала, слухав через великі накладні навушники дивну музику і відповідав неохоче. Ладимир же був більше привітний. Не тільки до мене, а й до інших. З ним можна було поговорити на будь-які теми. Ми кілька разів пересікались на корпоративних святах і часто обідали разом, розмовляючи про все на світі, але більше про його дослідження з рослинами. Саме він подарував мені ту іграшкову орхідею.
Після недовгої розмови з науковцями капітан скликав команду і дав вказівки для другої частини рятувальної операції. Наступним кроком було оглянути їх корабель. З розповіді вчених ми дізнались, що він зненацька почав вести себе як окрема жива істота. Скрізь саме вмикалось і вимикалось світло, раптом виявлялись зачиненими двері відсіків, система життєзабезпечення час від часу давала збій, в деяких частинах корабля було відсутнє повітря, що спочатку викликало деякі незручності, але в загальному не заважало. А одного разу ситуація стала такою критичною, що команду вчених одразу ж евакуювали і запустили сигнал SOS. Що сталось з іншою частиною екіпажу, не знав ніхто. Науковці зробили припущення, що капітан міг віддати наказ скористатись іншими рятувальними капсулами, а на зв’язок не виходити через несправності. Але ні візуально, ні на радарах ніяких інших об’єктів облизу не виявилось.
– Рано робити висновки, поки все не з’ясувалось, – підсумував капітан нашу невелику нараду. Ми саме підлітали до корабля науковців і готувались до нашої невеликої місії. Скоріше за все, думала я собі, ми застанемо на їхньому кораблі одну з двох ситуацій: або команда справді скористалась рятувальними капсулами і там зараз нікого нема, або вони потрапили в одну з непередбачуваних “пасток” системи життєзабезпечення і нам доведеться підготувати для транспортування їх тіла. Можливим, був і той варіант, що вони живі-здорові зустрінуть нас, схвильовані і радісні, тиснутимуть руки і обійматимуть, і щиро дивуватимуться, як нам вдалось їх знайти, якщо на кораблі були проблеми зі зв’язком. Але був ще четвертий варіант, який я точно передбачити не могла.
Коли ми зістикувались з кораблем, шлюз не зреагував на зовнішній запит відчинитися. Проте через кілька секунд з динаміка ми почули запитання: “Хто ви і з якою метою до нас прилетіли?” Після дещо напруженої розмови, під час якої Ярош, наш старпом, кілька разів повторив причину нашого візиту, люк розблокувався і ми зійшли на борт.
В коридорі за дверима шлюзу нас зустріла група людей. Мені одразу здалось дивним, що їх набагато більше, ніж описали врятовані науковці. Після короткої розмови двох старпомів, нас провели в кают-компанію, де до всіх приєднався їх капітан.
– Вітаю на борту “Хороброго”, мене звуть капітан Сіменс. Мені доповіли, що ви прилетіли нас рятувати, – він не приховував здивування.
– Так, – йому відповідав наш старпом, як найстарший по званню від нашої команди, – десь з тиждень тому на станції нашого базування вловили сигнал SOS з цього району і нас відрядили на пошуки.
– Але у нас все гаразд, – капітан Сіменс здавався ще більш спантеличеним. – Ми маємо справді незначні пошкодження обладнання, наразі не функціонує зв’язок та навігаційні системи, але техніки працюють над цим. Пробоїну в корпусі полагодили майже одразу…
– Пробоїну? – настала черга дивуватись уже Яроша.
– Так, вона маленька зовсім, розгерметизувалось кілька відсіків, але на щастя, ніхто не постраждав. Лагодити закінчили недавно.
– Але, якщо все виявилось не так вже й критично, навіщо ви зсадили науковців у рятувальну капсулу?
– Кого?
– Групу науковців. Ми підібрали їх на шляху до вас.
– Але ніхто не покидав корабля, окрім як для ремонту обшивки.
Ми всі здивовано переглянулись.
– Але ж, – Ярош прагнув істини, – кілька годин тому наш капітан прийняв на борт п’ять науковців з вашого корабля.
– Це дуже дивно чути, особливо враховуючи те, що крім вашого шатлу, в радіусі кількох десятків кілометрів нема жодного корабля, – після цих слів їхній старпом віддав наказ по внутрішньому зв’язку перевірити наявність всіх членів команди.
В кімнаті запала тиша. Ми переглядались одне з одним, намагаючись усвідомити цю новину. Нас покинули? Дивлячись на вираз обличчя Яроша, я зрозуміла, що справи кепські.
– Мені доповідають, – порушив тишу старпом “Хороброго”, – що всі науковці перебувають на борту.
– Я намагався зв’язатись з нашим кораблем вже кілька разів, – холодно звернувся Ярош до капітана Сіменса, – але безрезультатно. Подумав, що є якісь перешкоди, про які дізнаюсь від вас.
Після недовгої паузи старпом продовжив:
– Чи можливо, що радарна система теж вийшла з ладу і дає неправильні результати?
– Цілком.
– Чи можемо ми особисто провести візуальний огляд найближчого космічного простору?
– Думаю, це можливо, – капітан підвівся і вказав на високого виструнченого чоловіка праворуч від себе, – мій старпом Адамс керує всіма процесами. Надалі доручаю вас йому. Якщо виникнуть питання чи потрібна буде допомога, сміливо звертайтесь до нього.
Після цих слів капітан та старпоми вийшли з кімнати, а решта нашої команди залишилась для отримання інструкцій щодо розміщення і обговорення можливості нашої участі в налагодженні несправностей.
Якщо вірити корабельному годиннику, на зовнішні роботи пішло кілька днів. Коли всі антени були полагоджені і встановлені на свої місця, команда техніків продовжила роботу з обладнанням на містку. Коли системи зв’язку відновили роботу і було отримано першу відповідь зі станції прописки, Ярош був теж присутній на містку. Згодом він зібрав нас в кают-компанії і повідомив дивну звістку.
– Зі станції повідомили, – розгублено почав він, – що дійсно не посилали нікуди рятувальної команди…
– А ми хоч живі ще? – зіронізував дехто з техніків.
– Не бачу приводів для жартів, – скоса глянув на нього старпом.
Всі ми замовкли і мовчали деякий час. Ярош наважився порушити тишу:
– Дозволяю собі озвучити одне припущення. Схоже ми якимось чином потрапили в петлю часу чи щось подібне.
Це видавалось чимось з ряду фантастики, важко було в таке повірити тільки тому, що ніколи нічого подібного не ставалось. Принаймні, відомих фактів не озвучувалось, а якщо хтось і потрапляв в таку ситуацію, ретельно це приховували. Тепер, за нових обставин, рятувальна місія знову ставала рятувальною, але потерпілими в ній вже були ми.
– Цікаво, коли це сталось? – порушив мовчанку один із техніків.
– Враховуючи, що зв’язок з кораблем розірвався, коли ми намагались зійти на борт, на рівні стиковочного шлюзу.
– Яка вірогідність, що ми повернемось назад, коли покинемо корабель?
– Не відомо, – знизав плечима старпом.
“Хоробрий” продовжив йти своїм курсом, займаючись дослідженнями, а за нашою командою вислали інший рятувальний корабель від іншої корпорації. Звістки від нашої команди так і не було, а командування Куаркомі гадки не мало, як ми опинились в цьому районі космосу. Варіант, що ми дістались сюди самотужки на шатлі, відкидалась одразу, бо нам не вистачило б ресурсів самим долетіти. За тиждень ми мали покинути науковців і або повернутись в наш час, знову пройшовши крізь шлюз, або продовжити жити в цьому часовому завитку.
Однак ми не поділились своїми здогадками з командою “Хороброго”. Вже за кілька днів по завершенню ремонту команда продовжила займатись своїми рутинними справами, а ми перестали бути сенсацією, тож проводили час на свій розсуд. Наприклад, я переважну більшість часу тинялась кораблем, шукаючи щось цікаве. Одного разу я потрапила на палубу з лабораторіями, де розводили живі квіти. Неабияка розкіш у космосі, але це був дослідницький корабель, і схоже це й було предметом їх досліджень. Я навіть зраділа такій знахідці. Здивувало інше.
В одній з кімнат, яка як і інші була за склом, порався чоловік в білому комбінезоні. Я спостерігала, як він змінював горщики під рослинами. Коли він закінчив і почав розкладати їх на полиці, його обличчя відкрилось мені і я впізнала в ньому Ладимира. Він зупинився посеред кімнати з квіткою в руках і в білому комбінезоні, дивився на мене і посміхався. Потім поклав горщик і жестом показав, що невдовзі звільниться і вийде до мене.
У всій цій метушні я абсолютно не надала значенню тому факту, що капітан Сіменс сказав про науковців. Весь час, відколи ми зійшли на борт, Ладимир був тут.
– Дуже радий тебе бачити, – щиро посміхаючись, він підійшов майже впритул і обійняв мене, – скучив за нашими спільними обідами.
Цю версію майбутнього і так було важко сприймати, а тепер в ній з’явився Ладимир і все полетіло шкереберть. Як зазвичай, між нами одразу ж виникла розмова про квіти і його роботу тут, але мене не покидала думка, що це все нереально, що цього не повинно бути і не варто до нього звикати.
Скільки я не намагалась не давати волю почуттям, Ладимир став більше наполегливішим. Якось, за кілька годин до прильоту рятувального корабля, він наздогнав мене в одному з коридорів і почав розпитувати, чому я його уникаю, наполегливо намагався обійняти і поцілувати. Але, коли я попросила облишити мене, раптом схопив за зап’ястя і притис до стіни. Наші очі зустрілись і від того, що я в них побачила, мене пройняло жахом.
Ладимир був закоханий. По-справжньому. В мене. Нарешті ми опинились в ситуації, про яку я мріяла більше року. Але мрія ця була нездійсненною. Усім серед нашого з ним оточення було відомо, що він кілька років зустрічався з екзотичною дівчиною на ім’я Люсінда, яку я, одначе, ніколи з ним не зустрічала. А тепер ми тут разом віч-на-віч, дихаємо в унісон і тільки наявність скрізь камер відеоспостереження стримує нас зірвати одне з одного одяг.
– Я мріяв про цю мить вже кілька місяців, – прошепотів Ладимир не відволячи погляд. Потім відпустив мої руки і обійняв за плечі. Його дихання стало приривистим, здавалось, він хоче щось сказати, але не наважується. Врешті він зробив глибокий вдих: – Я… кохаю тебе… залишайся зі мною тут, не повертайся на станцію.
Відповісти він мені не дав. Схоже, Ладимир бачив сумнів в моїх очах і спробував переконати мене палким поцілунком. Хвиля пристрасті накрила нас і я врешті здалась на милість долі. Єдине, що не давало мені повністю піддатись емоціям, був невдоволений образ Люсінди, який не зникав у мене з-перед очей.
– Я не можу, – мені вдалося трохи відхилитися, щоб запитати, – а як же твоя дівчина?
– Хто? – його подив був щирим.
– Люсінда.
– Яка ще?.. Ахах… Хто тобі таке сказав?
– Ти зустрічався з нею до вильоту, це всі знали.
– Але ж… – Ладимир був спантеличеним, – я не знаю нікого з таким ім’ям. І я ні з ким не зустрічався. Весь цей час я був закоханий у тебе.
Це справді була інша реальність. І у ній була моя доля зустріти своє кохання. За кілька годин прилетять рятувальники і, якщо я пройду через шлюз, все може змінитися знову. Я стояла перед вибором і він схилявся в бік Ладимира.
– Зоряно! – рявкнув Ярош, коли я сказала йому, що хочу залишитись. – Жінко, ти з глузду з’їхала?
– Я лише…
– Ніяких “лише”! Я не збираюсь полишати свою команду будь-де. Яка любов, яке кохання? Це не наш Ладимир. У нього тут є своя Зоряна, яка чекає на станції. Як ти будеш з нею розбиратись? Як думаєш, кого він вибере, коли дізнається правду? Ооо, заради безмежного Всесвіту, тільки не починай плакати.
Ні, я плакати і не збиралась. Просто Ярош повернув мене до реальності. Я стояла посеред його каюти не зі сльозами на очах, а з повним розумінням своєї безвиході. Ярош підійшов до мене і поклав руки на плечі:
– Правильно, він вибере не тебе.
В його словах було раціональне зерно. Справді, в цій реальності могла бути інша я, в яку якраз і був закоханий Ладимир.
– Одягай скафандра і давай забиратись з цієї підозрілої посудини, – кинув мені в слід старпом, коли я виходила з каюти, – в будь-якому випадку ти зустрінеш це своє кохання. Якщо припущення про часовий завиток підтвердиться, Ладимир чекатиме тебе на нашому кораблі. Якщо ж ні, зустрінетесь пізніше на станції. Все буде так, як повинно бути.
Об 11:05 ми відстикуватись від “Хороброго”. Коли внутрішні прозорі двері шлюзу зачинились, Ладимир сперся об них руками, розчаровано дивлячись нам у слід. Я ж була тверда в своєму рішенні. Як і сказав Ярош, пізніше я зустріну його в будь-якому випадку.
Об 11:07 Ярош раптом вигукнув:
– Хвала богам всіх галактик! У нас вийшло!
Після цього він увімкнув гучний зв’язок і ми почули голос нашого капітана.
Що ж, треба подумати, як позбутись Люсінди.