Двері конференцзала захлопнулися.
Кондратенко здригнувся.
За сусідньою стіною зо два десятки науковців у будь-яку мить здійснять прорив століття, якщо не тисячоліття. Аномалії космічного гравітаційно-хвильового фону, шість сигм за шкалою статистичної значущості, переконливіше не буває…
— Ти сказав щось? — то німець за сусіднім компʼютером почув несвідомий стогін Кондратенка.
— Ні-ні…
Обробити ті самі проривні дані з космічної обсерваторії LISA, але не мати змоги працювати над ними через снобізм керівництва — це заслуговувало на рев до самих небес, тож Кондратенко ще непогано стримувався. Нобелівка вислизала прямо з під носа, просто тому що він не встиг здобути науковий ступінь!
Розчинити б ці двері, прокрокувати би повз засмучених теоретиків, взяти крейду і мовчки написати на дошці просте й красиве рівняння. Здивовані вигуки, комусь стає зле — але тепер усі бачать.
Теорія гравітації Кондратенка — це звучить…
— Я вже піду, — кинув він байдужому німцю, поспіхом зібрався і поплентався до ліфтів якраз повз зачинений конференцзал, де наукова команда невтомно працювала вже тиждень, з перервами тільки на сон і їжу. Одна людина ніяк не могла народити цілу нову фізику, але те саме сказали б і про патентного клерка Айнштайна.
Та в Кондратенка був козир.
Він повечеряв йогуртом з фруктами й шоколадом та випив зеленого чаю. Попри звичку скролити відео та новини, вимкнув телефон, щоб не відлякати сон синім пронизливим світлом екрана. Після теплого душу усівся на ортопедичному ліжку і дістав з тумбочки білий гладенький футляр з великою літерою М і підписом:
«Станьте генієм* з MendelAIv**»
На зворотному боці була ну дуже дрібна виноска:
«*мається на увазі приріст ментальної продуктивності від 0.32% до 163.5%, згідно з попередніми тестами».
Та, що з двома зірочками, ледь виднілася на ребрі футляра:
«**експериментальний продукт виключно для покращення сну».
Ці стартапи завжди балансують між вологими мріями клієнтів і нічними кошмарами адвокатів.
Він узяв з футляра тонесенький обруч, закріпив холодні контакти на скронях і улігся. Нічого не треба було вмикати — просто заснути.
Ну майже заснути.
Насправді Менделєєв побачив свою хімічну табличку геть не уві сні. Фаза швидких рухів очей хоч і сповнена мозкової активності, але непродуктивна. У її нісенітних мареннях мозок лише перетравлює, але синтезувати не здатен…
Стоп! Перед запуском він мусить думати про справу!
Кондратенко став пригадувати діаграми гравітаційно-хвильового фону з крапочками однакових піків, які спершу здалися всім артефактами вимірювання. Та кількадесят перевірок показали, що гравітаційні мікрополя — причому відʼємні! — проявляються незалежно від наявності мас та утворюють щось на кшталт кристалічної структури. Якщо влетіти в Уран, можна купатися в зелених діамантах…
Кондратенко мимоволі смикнув ногою і прийшов до тями.
Мозок під час засинання вважає, що тіло помирає, і надсилає сигнали в кінцівки, щоб перевірити контроль. Але саме ця ілюзія смерті зрештою і створює дуже короткий, але просто астрономічний пік електричної активності по всій корі. В цю «золоту секунду» нейрони спалахували так часто-густо, що одна мить розтягувалася в години субʼєктивного часу мозку. Так Менделєєв і склав свою таблицю, а потім пригадав лише її, забувши сам процес. Та обруч зі штучним інтелектом через сканування кори та її мʼяку стимуляцію робив це диво рутиною, але тільки якщо зловити золоту секунду вдало.
В перші ночі Кондратенко мав короткі спалахи неймовірної ясності. Крізь мозок наче пропускали струм цілої гідроелектростанції, тож він міг подумки порахувати число Пі до тисяч знаків після коми — та майже одразу прокидався, памʼятаючи лиш відчуття тієї свободи.
Тільки за тиждень Кондратенку вдалося зловити золоту секунду десь у пів години та організувати собі робочий простір. Велика кімната з темно-сірими стінами, щоб писати пальцем, мов крейдою, а замість вікна — екран, який звʼязував його через пристрій з базою даних в хмарі. Кімната виявилася стійким образом і не потребувала перестворювання.
Та коли Кондратенку нарешті вдалося щось суттєве, він майже нічого не памʼятав, зате в хмарі зʼявилася наукова стаття. Він витратив би на неї десяток годин реального часу, а тут вистачило золотої секунди.
Але то було раніше, і лиш текст для портфоліо, а заради цілої нової фізики треба було зануритися в золоту секунду глибше, ніж будь-коли. Уранова атмосфера схожа на желе, але проходить крізь пальці…
Є.
Кондратенко не гаяв часу, бо просто не знав, скільки його, і вивів на екран у сірій кімнаті дані з хмари.
Уявіть собі поверхню моря: великі хвилі — рідкість, здебільшого ви бачите крихітні брижі від незліченних взаємодій з вітром і течіями, і вони геть хаотичні. А тепер розкидайте всюди щось на кшталт печерних сталагмітів, на які можна накласти майже правильну квадратну сітку. Ці сплески так само утворені водою, але самопідтримуються попри природний хаос, що геть фантастично.
Та всі в обсерваторії були впевнені, що у просторі таких гравітаційних піків набагато більше, просто вони дрібніші й поза чутливістю LISA. Тож Всесвіт нагадував гравітаційного їжака, а радше мʼячик для гольфа з рівномірним патерном опуклостей. Схоже на довгоочікуване пояснення темної енергії — але як тепер пояснити це пояснення?
Все вказувало на квантову природу гравітації: вона сама по собі створювала поле малої інтенсивності, а масивні обʼєкти типу зірок та галактик лише заважали розпізнати цю топографію. Втім, патерни були настільки правильними, що за ними мало стояти дещо класичне, а не квантове — Айнштайн, а радше Ньютон замість Шредінгера і Бора. Та зʼєднати ці дві теоретичних системи не вдається вже сотні років — і тут раптом Кондратенко?
Він заповнив стіну рівняннями всіх дотичних теорій і навіть дістав з мережі кілька формул з кристалографії та гідродинаміки, бо як ще описати ту діаграму? Ніби статична електрика на одязі після прання.
Прання. Мийний засіб.
Аксіони!1
Це був ніби голос із неба, але в золотій секунді не було нікого, крім Кондратенка. Він сфокусувався.
Частинки, які поводяться немов класичні аксіони темної матерії, але, на відміну від них та гравітонів, не мають маси. В стандартній моделі квантової фізики це було б нонсенсом, але треба було мислити неординарно.
Робота пішла. Рівняння ніяк не хотіли зʼєднуватись чи бодай наближуватись, але не було жодної фрустрації, тільки холодна ясність думок. Золота секунда була Ніагарським водоспадом, який пропускав мільйони тонн води-думок крізь вушко голки. Та чи в Нептуна є суперкритичний океан?
Він сів на ліжку. Обруч грів лоба.
На ноутбуці, через хмару збереглася формула. Заскладна, громіздка, але це вже щось. Кондратенко багато віддав би, щоб знову поринути в розрахунки, але золота секунда траплялася лише при першому засипанні. Лишалося тільки чекати наступної ночі.
Вранці, на роботі до нього підійшов керівник — чи то француз, чи то бельгієць, не згадати.
— Треба прогнати одну формулу через статистичний аналіз. Неофіційно, для них, — він кивнув на закриті двері конференцзала. — Чергова гіпотеза…
Кондратенко поглянув на папірець і захолов.
Це було рівняння від аксіонів. Не те саме, яке він вимучив минулої ночі, а краще, бо набагато простіше! Тобто гірше! Наукова команда не те що наступала йому на пʼятки, вона була на крок попереду!
Кондратенко запустив статистичний аналіз так повільно, ніби ступав по мінному полю. Якщо формула підтвердиться хоча б на пару сигм, це прекрасні новини — але для них, бо він вже ніяк не зможе претендувати на відкриття. Лише клерк без ступеню, подай-принеси… Бісить!
На щастя, під вечір проявилися вади рівняння: при спробі квантувати поле у масштабі парсеків полізли нескінченності! Фух! Але це було надто близько — теорія гравітації ледь не обзавелася десятком прізвищ замість Кондратенка!
Він не міг дочекатися ночі, та коли нарешті розслабився з приладом… щось пішло не так.
Кондратенко точно зловив золоту секунду — обруч був гарячим! — але на екрані ноутбука майоріло повідомлення про помилку памʼяті. Та не міг же він заповнити терабайтне хмарне сховище!
Між тим голова гуділа від холодного думкоспаду так, ніби він прожив у золотій секунді ціле життя, як той японський монах із легенд. Залишилися уривки образів, щось космічне і гаряче і… Дідько!
На роботі Кондратенка змусили виділити всі піки вище певного рівня, хоча дельти там були мікроскопічні. Суперники явно шукали щось конкретне, але як йому збагнути, що саме, без пристрою?
Кондратенко так накрутився за день, що вночі потрапив у прокляте коло думок: він не встигне! — що вони там обговорюють? — треба скоріше заснути — про що саме думати зараз? — це квантування гравітації чи гравітування квантового? — він не встигне…
Кондратенко задрімав лише під ранок, тож мозок з розгону залетів одразу в швидкий сон. А наступного дня так хотілося спати, що він закуняв на роботі після обіду, та змарнував золоту секунду вже цієї доби!
Найбільші надії Кондратенко покладав на вихідні, але нервове безсоння вкорінилося. Він все усвідомлював, але не міг просто вимкнути тривожність, яка створила петлю зворотного звʼязку: спершу просто нервуєшся, потім нервуєшся, що не спиш, потім ненавидиш себе за те, що не можеш заснути і так далі. Снодійне — не варіант, так золоту секунду на місяць втратиш.
В понеділок спустошений Кондратенко обʼявився хворим, і його справді нудило від власної безпорадності. Ніч принесла ще більше страждань, тож у вівторок Кондратенко піддався відчаю, запхав білу коробку в смітник та взявся дивитися ідіотичні реаліті-шоу.
Та за пару годин він таки дістав прилад, відтер від гострого соусу до локшини та вдягнув обруч. Просто так. Ось він на дивані сидить, дивиться телик, спати не збирається, просто йому так подобається. З обручем.
Ця Марина вигадала теж — зустрічатися з тату-майстром, він же її всю розмалює потім. Набʼє на всю спину Юпітер, з Великою червоною плямою на хребті. Вона як соус зі смітника, густа і холодна…
Нарешті! Кондратенко аж підстрибнув у своїй сірій кімнаті.
Але щось було не так: стіна-екран показувала перешкоди. О ні! Він забув підʼєднатися до хмари! Без даних все було марно, та і не збережеться нічого. Це ж треба бути таким ідіотом!
Кондратенко загарчав і вдарив екран, але той не розбився. Просто відвалився.
З діри на нього дивилися Юпітер, Уран і Нептун, але вони були заблизько: менші гіганти вже розірвало б на межі Роша, не можна так… Вслід за цією думкою Уран і Нептун відлетіли та злилися з зірками.
Гм.
Кондратенко підняв руки й перетягнув їх до Юпітера знов. Крижані гіганти почали розтікатися в різні боки, як розчавлені еклери, і це було так ясно і реалістично… Він бачив гідродинаміку метану, гелію, аміаку, сірководню в реальному часі, немов у симуляції. Він покрутив пальцями, і час перемотався.
Оце так золота секунда! Невже так виглядає ідеальне занурення?
Кондратенко схопився за голову: ось його справжній компʼютер! І в ньому вже є всі дані!
Він дезінтегрував кімнату і зависнув посеред космосу. Зморгнув, і діаграма гравітаційно-хвильового фону зʼявилася в самому просторі. Кондратенко підлетів до одного з піків і спробував розірвати його, щоб подивитися, що всередині — але там закрутилася сингулярність, взулася в чорну діру, тож йому довелося одразу випарувати її, та вибух обпалив його обличчя.
Дідько, яке обличчя?
Якщо ніяк не розібратися, як гравітація працює зараз, є лише один спосіб. Кондратенко широко розставив руки, охопив весь космос і почав стискати його. Видимий Всесвіт, суперкластер Ланіакея, Вірго, Чумацький шлях, рукав Персея, Сонячна система, Земля…
Згодом в його долоні лишилася крихітна перлина, яка несамовито світилася в усіх діапазонах. Первинний атом, як казав Леметр.
Кондратенко дозволив перлині вибухнути і став спостерігати за гравітаційними хвилями. Це було схоже на шторм, повний хаос, але аномальні піки проглядалися вже тут. Отакої!
Всесвіту лише десять в мінус десятій секунд, ще не існує довбаних протонів, лише кварк-глюонна плазма — але вже є цей патерн? То його мозок галюцинує, чи все дійсно так?
Кондратенко вирвав гравітаційні піки з черева новонародженого Всесвіту, але за кілька миттєвостей, замість протонів і нейтронів сильна взаємодія зліпила з кварків планківські чорні діри, і Всесвіт згаснув, не народившись. Тобто його симуляція таки враховує гравітаційні аномалії… Але звідки вони взялися?
Кондратенко перемотував час і підривав первинний атом знов і знов, проте піки проявлялися просто з самого простору. Вони не були ні класичними, ні квантовими — ніякими, але буквально формували Всесвіт: він ріс навколо них, немов виноградна лоза уздовж решітки. Зрештою Кондратенко здогадався розітнути саму перлину Всесвіту, і овва — вона була нанизана на одну з цих гравітаційних голок!
Так, викривлення простору навколо мас, яке ми називаємо гравітацією, було тієї ж природи, але сам патерн існував… до Всесвіту? Під ним? Але ж тут немає вищих вимірів теорії струн…
Кондратенко роззирнувся як слід: кляті піки були всюди, лише бляклі, навіть коли Всесвіт поміщався на кінчику його пальця.
Він розсміявся.
Не можна відкрити ніяку нову фізику, коли її основа не належить до нашого Всесвіту. Одружити Айнштайна з Бором — теж, бо ця диявольська штука не має стосунку ні до топології простору, ні до квантових частинок. У задачі немає розвʼязання.
Та що як…
Принаймні приблизно описати цей вічний патерн через стареньку матричну механіку Гейзенберга, і присипати це константами з рівнянь Айнштайна, для відводу очей. Так!
Кондратенко хутко вивів формулу і нанизав її на кожен пік — як же її запамʼятати…
Кондратенко вривається до конференцзалу, біжить до дошки, хапає крейду і виводить просте й красиве рівняння.
— Хто це? Що це? — навперебій вигукують науковці. А потім бачать.
Теорію гравітації Кондратенка викладають усюди. Його осипають преміями, а Україну — інвестиціями в молоді таланти. Кондратенко ручкається з президентами та запускає спільний подкаст з Мічіо Кайку, а інженери на його формулі сподіваються винайти антигравітацію десь за кількадесят років.
Мабуть, тоді ж вони помітять крихітні невідповідності в теорії в масштабі кварків, але на долю Кондратенка слави вистачить.
Він обожнює розповідати, як заснув під тупе реаліті-шоу і побачив геніальну формулу. Оце гарна історія, а той факт, що Всесвіт не має математичного й фізичного розвʼязання — фактично хрест на наукових пошуках. Кому це потрібно?
Вже на смертному одрі Кондратенка оточують діти, онуки, і він хоче сказати їм останню мудрість…
І раптом — дежавю.
Тієї ж миті дружина Марина посміхається та оголює спину, а на ній — Юпітер. Велика червона пляма — прямо на хребті.
Кондратенко підскакує з одра, дивиться на руки, і вони більше не зморшкуваті, і все навколо зникає — лишається тільки космос з псевдогравітаційним патерном.
Це дійсно вже було! Останнього разу він замріявся та прожив таке саме життя в золотій секунді, але тоді його вибило з помилкою памʼяті: хмарне сховище не могло зберегти стільки даних. Та зараз воно не підключене.
Немає обмежувача.
Відкинувши перлину Всесвіту, Кондратенко вивів ще одну формулу щодо середньої швидкості квантових взаємодій в його мозку.
І обчислення за нею йому не сподобалось.
Ідеальна золота секунда Кондратенка субʼєктивно триватиме 31 600 023 443 роки.
___________
1Аксіони названі на честь мийного засобу