Зворотний механізм

Він дивиться на сцену й не вірить своїм очам.
Стефан геть й не помітив, у яку саме мить вечірка при Академії наук перетворилась на щось навіжено дивакувате. Можливо, все пішло неправильно ще з тієї миті, коли він вирішив одягнутись у свій кумедний зелений костюм, абсолютно недоречний на науковій конференції. Може він помилився ще раніше – коли вони почали розробляти ЗТМ. Початком проблем могла бути невдала зустріч з колишньою дружиною, під час якої він впустив келих шампанського прямо на її шикарну сукню.
Хтозна. Але тепер Стефан бачить, що справді шаленим вечір стає тоді, коли на сцену у великій колонній залі, заповненій захмелілими науковцями, виходить Адольф Гітлер, озброєний двома шестиствольними кулеметами.
Він впускає свій келих. Вдруге за один вечір. Помічає, що половина голови Гітлера – кібернетичний протез.
Келих розбивається, але цей звук тоне у набагато гучнішому – розлітається величезне вікно, прикрашене мозаїкою. Крізь розбите вікно до зали ввалюється жінка у важких металевих обладунках. В її руках пара дивних мечів, підозріло схожих на лазерні. Стефан сам не розуміє, чому впізнає її, але він впевнений – це Жанна д’Арк.
Парадні двері вибухають, і з куряви повільно виходить постать Юлія Цезаря, обвішаного гранатами. Стефан подумки відмічає, що в його уяві легендарний кесар не був таким огрядним.
Прямо в центрі зали зі спалахом синього сяйва матеріалізується Сталін з катаною в руках. На столах, що знаходились поруч, загораються скатертини. Для повноти картини обвалюється величезна люстра.
Кіборг-Гітлер усміхається живою половиною обличчя і говорить щось німецькою. Стволи кулеметів починають обертатись, не проходить й півсекунди, як натовп науковців отримує потік свинцю.
Шок трохи відходить, і Стефан розуміє, що вся справа у ЗТМ. Кумедно, бо запустити його вони планували завтра. Значить таки працює.

ЗТМ. Це Стефан придумав назву. Зворотний темпоральний механізм. Вперше свою ідею він пояснює ще двадцять років тому, будучи молодим аспірантом.
Стефан стоїть перед великою аудиторією, повною студентів. Всі вони дивляться на нього з недовірою, як це часто буває з молодими викладачами. Втім, ігноруючи погляди та жарти студентів, аспірант починає впевнено говорити:
– Кажуть, людина є ковалем свого щастя. Що кожен наш крок визначає подальший шлях. Кажуть, будь-яка подія має наслідки в майбутньому. Це ми називаємо причинністю.
Стефан робить паузу, кидає погляд на привітну студентку Ларису. Навіть не здогадуючись, що колись вона стане його дружиною.
– Але мій задум полягає в розробці механізму, що своїми діями спричинятиме наслідки не в майбутньому, а в минулому. Якщо уявити час рікою, то мій механізм пускатиме хвилі проти течії.

Тепер Стефан думає, що якщо уявити час рікою, то його винахід перемішав її, влаштував пекельний шторм, випарував усю воду.
І все це він зробить в майбутньому, увімкнувши прилад. А наслідки видно уже зараз – кулі Гітлера збивають з ніг шокованих вчених. Одна з них влучає у груди колишній дружині Стефана. Лариса падає на підлогу, заливаючись кров’ю. Стефан чує несамовитий крик Антона – свого колишнього кращого друга. Нинішнього чоловіка Лариси.
Жанна д’Арк вибиває з рук Гітлера кулемети й уже збирається відтяти йому голову, але їх в різні боки розкидає вибух гранати, кинутої Цезарем.
Чоловіки та жінки у дорогих костюмах панічно бігають залою, кричать та помирають під перехресним вогнем.
Стефан різко стрибає вперед, збиваючи з ніг Антона. І саме вчасно – над ними пролітає снаряд з гранатомета, випущений Наполеоном.
– Ти розумієш, що все те означає? – питає Стефан у свого колишнього друга.
– Твоя машинерія працює, ось що! – горлає Антон, намагаючись перекричати стрілянину. – Ти створив часове збурення!
Прямо біля них падає мертва королева Вікторія, вбрана у бронежилет «Корсар» і озброєна дивним футуристичним обрізом. Стефан хапає зброю, оглядає її і говорить:
– Певно, знадобиться. Питання в тому, як тепер зупинити роботу моєї машинерії!
– А просто розтрощити її не можна? Якщо ми це зробимо, все повернеться назад? Вона житиме?
– Хтозна, – Стефан витирає з обличчя кров мертвої британської королеви. – Ми не можемо знищити машину, тому що я її ще не вмикав. Якщо зруйнуємо її – наслідок скасує причину, а значить не буде й наслідку – ми не зруйнуємо машину. Так не можна.
– Давай доберемось до ЗТМ-у, а тоді уже будемо над цим думати!
Стефан киває на знак згоди. Жестом він показує Антону напрямок, в якому треба бігти. Вони різко підводяться й одразу біжать до невеликих дверей, що знаходяться за сценою. Біля самих дверей дорогу їм затуляє Гітлер, що якраз прийшов до тями. Кулемети починають розігріватись.
Постріл, спалах.
Рука Гітлера, разом з кулеметом, падає на підлогу. Фюрер несамовито горлає від болю, з розірваного передпліччя валить багряний водоспад. З обріза, що його тримає Стефан, виходить фіолетовий дим. Антон хреститься.
Стефан підходить ближче до Гітлера і говорить йому прямо в обличчя:
– Читав твою книгу. Нічого особливого – підліткова філософія.
Фюрер щось питає німецькою, на його обличчі суміш страху та подиву.
– І картини твої не мають жодної художньої цінності.
Після цих слів учений націлює обріз на шоковане обличчя Гітлера і натискає на гачок. Голова кібер-нациста розлітається на друзки, вкриваючи одяг оточуючих новим шаром суміші крові та мізків.
А Стефан з Антоном вриваються до невеликого приміщення, де стоїть ЗТМ. Машина виглядає схожою на великий міксер з купою антен та випромінювачів. Величезна прозора циліндрична камера, оточена металевими блоками.
– А що, як запустити її зараз? – питає раптом Антон.
– Тобто?
– Ми не можемо зруйнувати її, поки вона не створить часове збурення. Отже, якщо ти увімкнеш її зараз і покалічиш час, ми зможемо її знищити і «вилікувати» послідовність подій.
– Тобто, знищимо причину і наслідок одним ударом, не створюючи парадоксів!
– Саме так!
– Ти геній, друзяко! Стань біля тієї панелі й запускай по-черзі всі перемикачі, починаючи з третього. Я зайду до камери й налаштую систему антитемпоральної регуляції. Коли вийду – тягни за великий важіль. Цим запустиш апарат.
Антон нічого не відповідає, а одразу кидається до терміналу. Стефан тим часом заходить до циліндричної камери і нахиляється над невеликим приладом, прикріпленим до дна. Він намагається налаштувати регулятор якомога точніше. Ось він – епіцентр всіх подій.
Підводиться і бачить, що двері камери чомусь зачинені. За ними хижою посмішкою виблискує Антон, тримаючись за великий важіль:
– Я тут подумав, – говорить він, – що якщо ти, друзяко, будеш під час запуску в епіцентрі збурення, то при відновленні часової лінії ти зникнеш. Тобто, я можу водночас повернути Ларису і позбутись тебе.
– Я й подумати не міг, що ти мене так ненавидиш, – якось на диво спокійно відказує Стефан. – Навіщо це тобі?
– Ревнощі, друже мій – страшна річ, – Антон посміхається і стенає плечима.
Ось, як воно буває – ще півгодини тому ти успішний вчений, а тепер – жертва власного винаходу. Стефан раптом розуміє причину всього, і йому стає смішно. Ось чому збурення пішло неправильно – в камері знаходиться людина. Якби не це – експеримент би пройшов правильно. ЗТМ має бути порожнім – камера призначена виключно для зіткнення частинок, не для людини.
Найкумеднішим Стефану видається те, що якби експеримент пройшов нормально, то він би не опинився у цій камері. Тобто, причиною проблем у збуренні є…
Проблеми у збуренні!
– Ось вам і парадокс, малята… – сам до себе говорить Стефан.
Його роздуми перериває Антон, смикаючи важіль. Все навколо стає фіолетовим, тоді – синім, а потім – темним.
Стефан відчуває, як розпадається на мільярди частинок та розсіюється по тканині часопростору.

Він розуміє, що не помер, коли знову відчуває запахи. Тільки, здається, це всі можливі запахи водночас. Розплющує очі. Кімната з білими стінами. Досить широка. Біля каміна, в якому потріскує різнокольорове полум’я – два крісла. В одному з них сидить підстаркуватий усміхнений чолов’яга з дуже-дуже добрими очима.
Стефан дивиться на старого й розуміє, що впізнає його. Й одразу почувається розгубленою дитиною, що натрапила на дуже мудрого дорослого.
– Це справді ви? – питає він.
Старий чоловік усміхається й киває.
– Пане Ше…
– Най краще зватимеш мене Робертом, – відказує чоловік.
Голос у нього м’який і приємний.
– Роберте, де ми?
– Технічно, всюди. Ми охоплюємо своїм існуванням весь простір і весь час. Тебе розчинило твоїм апаратом. Ти у кожній точці Всесвіту, з чим тебе і вітаю. Своїм перебуванням тут ти створюєш світ – бо ж частина тебе потрапила у перший момент, спровокувавши розширення Всесвіту.
– Тобто, те, що мій друг розчинив мене, стало причиною Великого Вибуху?
Роберт знову усміхається своєю коронною добротою і киває.
– А що тут робите ви, Роберте? – питає Стефан.
– О, я тут іноді відпочиваю. Ти творець, тому й опинився тут. Всі ми, творці, тут іноді відпочиваємо.
– А ви, безумовно, один з кращих творців у історії.
Говорячи це, Стефан підводиться й протягує руку. Роберт також встає й відбувається міцне й водночас м’яке рукостискання.
– Дякую, – відповідає нарешті старий. – Я завжди боявся, що роблю щось неправильне.
– А стали легендою. Скажіть, Роберте, а чи врятував я усіх тих, кого вбив мій винахід.
– Хтозна. Це, на жаль, не моя історія – вона твоя. Я не визначаю долю твоїх персонажів. Але, думаю, тобі варто повертатись до світу. Ти ж уже відпочив, правда?
– Я би ще трохи посидів.
– Не варто творцям надто довго відпочивати.
Вони ще раз тиснуть руки.

Стефан прокидається і розуміє, що лежить на вологій бруківці. Його обступив натовп кумедно одягнених людей. Судячи з костюмів – століття вісімнадцяте. Всі говорять французькою.
Він думає: гратись з часом дуже шкідливо.
Він думає: цікаво, якщо я напишу колись про цей день оповідання, мені повірять?
Він думає: Роберт повірив би.
А більше й не треба.