Символічно. Хоча спочатку подумав про кота, якого за традицією треба першим запускати в нову домівку. Але то я просто котолюб. Удачі на конкурсі!
Зіркохід
Гарно написане оповідання з малозрозумілим (для мене) фіналом. Тому елегантність рішення оцінити не можу, хоч перечитав твір кілька разів. Як бузьки корелюються з “любовним безумством”? От якби мова йшла про кролів… 🙂
Ну і кораблі зі зміною поколінь – це такий же бородатий енефний релікт, як і мандрівка на Місяць у снаряді. Втім, автору видніше, звісно :-).
Удачі на конкурсі!
Відсутній конфлікт. Майже три чверті оповідання – класична розтлумачка. Тільки наприкінці з’являються більш-менш живі персонажі. Щодо використання лелек – так, із точки зору читача це, можливо, елегантне рішення. Але з точки зору героїв це не так. Уявить собі, що багато поколінь нічого не бачили, крім корабля, не знали інших законів, крім тих, що було встановлено декілька століть тому. В їхніх мізках відсутній зв’язок між появою лелек і інстинктом розмножування.
Конфлікт відсутній в оповіданні, бо він геть відсутній в нас – ми теж звикли до смерті. Коли на початку війни проводжати загиблих воїнів виходили тисячі, то зараз збирається заледве півтораста чоловік. Ми теж звикли до смерті. Щоденні новини не б’ють по живому і не підштовхують до дій. Тепер смерть норма. Наївний автор вважає, що це можна вилікувати. Знаю, що не можна, але дайте хоч помріяти.
Це не так, ми не звикли до смертi. Я кожного дня бачу фотографії загиблих у стрічці, й мені страшно, що буде далі. Але кожного дня я також бачу навколо себе людей, які колись теж знали, що таке лелеки. А тепер вони на іншому боці. Подивіться, де я живу. Проте будемо сподіватися на краще. Тут я з вами згодна.
Наті
Тут, скоріше, справа у тім, що смерть припадає на конкретний вік. Тобто, всі знають кінцеву дату і все життя обертається на очікування цієї дати. Стосовно самого оповідання – воно вимагає більшої розробки. Занадто стиснуто і через це виглядає недоопрацьованим.
Людина в капелюсі
Бажання ввімкнути магічне мислення зарази продовження людського роду — це вже частина магічного мислення. Цікавий парадокс. Дякую за історію 🙂
Електроскат
Чесно кажучи, не дуже зрозуміла, що в цьому рішенні саме елегантного. І чому в людей, які, як справедливо зауважили вище, не бачили тих лелек сотні років, мають з їхніми образами зберегтися якісь стійкі асоціативні ланцюжки щодо продовження роду, ба більше – “любовного безумства”.
У мене загалом ключова гіпотеза не викликала довіри: люди, для яких є чіткий ліміт життя, надзвичайно організовані й дисципліновані до того ж, будуть, як на мене, навпаки, спішити жити й виконувати своє призначення, зокрема щодо репродукції, бо треба вкластися в час фертильності й не вийти в демографічний мінус. Але я не претендую на знавця, це просто міркування. Я взагалі гуманітарій, у мене лапки))
Від історії про далеку-далеку подорож багатьох поколінь на зорельоті ностальгійно повіяло фантастикою 70-80-х (недавно перечитувала оповідання Бережного, оце достоту ніби одна з його тем, помножена на лайт-варіант якого-небудь “Зеленого сойленту”). Але не можу сказати, що це погано, до речі. Навіть симпатично.
Автор
Щодо елегантності. Коли життя підпорядковане кінцевій даті, то щойно ви усвідомлюєте це – подальше життя перетворюється на тривале умирання. Можна вимуштрувати всі людські потреби, включно з потребою завжди мати вибір, але ви не примусите людей жити. Тим більше розмножуватися (навіть з ЕКЗ). Не уявляю, як можна розмножуватися через силу. Але. Є в житті такі рішення, які наче укол в нервовий вузол, можуть знеболити, знизити чутливість, чи стимулювати значні ділянки шкіри, не впливаючи на масу рецепторів на її поверхні. Або в політиці, або в сім’ї, або в соціумі. Поставити одне питання, показати один образ. Дати мрію. Покажіть, як теба мріяти. Покажіть людям гордих птахів і нехай люди поцікавляться, чим вони відомі, нехай перекажуть один одному почуті в дитинстві байки та перекази (чи гадаєте на кораблях не стануть розповідати дітям казок, що когось приніс лелека), нехай прийдуть поглянути на них: на їхні танці, на побудову гнізда, на розкриті дзьоби вічно голодних пташенят, на перший політ молодих бузьків. На мій погляд, не потрібно буде жодного примусу, чи агітації. Хіба ж не елегантно? 🙂
Казки і легенди, споглядання природи будитимуть в людях первісне і справжнє.
Зізнаюся, зовсім не хотілося б маринувати рештки людства в скаженій бляшанці, але виходив з тих технологій, якими на сьогодні володіє людство. Тобто, крім електроніки, ми мало чого досягли в плані вивчення людини і подолання простору.
Електроскат
Дякую за відповідь. Я не зовсім згодна з цією концепцією, але мені було цікаво її прочитати.
Автор
Наті та Людина в капелюсі, дякую за ваші відгуки. Звісно потрібен більший формат, бо описати масовий ПТРС синдром, на прикладі корабля, як цілої країни, не так просто.
Щодо магічного мислення – можливо, саме так воно і працює, хоча я волів подати, наче спрацював якийсь психологічний механізм.
Дякую за вашу увагу.
Символічно. Хоча спочатку подумав про кота, якого за традицією треба першим запускати в нову домівку. Але то я просто котолюб. Удачі на конкурсі!
Гарно написане оповідання з малозрозумілим (для мене) фіналом. Тому елегантність рішення оцінити не можу, хоч перечитав твір кілька разів. Як бузьки корелюються з “любовним безумством”? От якби мова йшла про кролів… 🙂
Ну і кораблі зі зміною поколінь – це такий же бородатий енефний релікт, як і мандрівка на Місяць у снаряді. Втім, автору видніше, звісно :-).
Удачі на конкурсі!
Відсутній конфлікт. Майже три чверті оповідання – класична розтлумачка. Тільки наприкінці з’являються більш-менш живі персонажі. Щодо використання лелек – так, із точки зору читача це, можливо, елегантне рішення. Але з точки зору героїв це не так. Уявить собі, що багато поколінь нічого не бачили, крім корабля, не знали інших законів, крім тих, що було встановлено декілька століть тому. В їхніх мізках відсутній зв’язок між появою лелек і інстинктом розмножування.
Забула додати – удачі на конкурсі! )))
Конфлікт відсутній в оповіданні, бо він геть відсутній в нас – ми теж звикли до смерті. Коли на початку війни проводжати загиблих воїнів виходили тисячі, то зараз збирається заледве півтораста чоловік. Ми теж звикли до смерті. Щоденні новини не б’ють по живому і не підштовхують до дій. Тепер смерть норма. Наївний автор вважає, що це можна вилікувати. Знаю, що не можна, але дайте хоч помріяти.
Це не так, ми не звикли до смертi. Я кожного дня бачу фотографії загиблих у стрічці, й мені страшно, що буде далі. Але кожного дня я також бачу навколо себе людей, які колись теж знали, що таке лелеки. А тепер вони на іншому боці. Подивіться, де я живу. Проте будемо сподіватися на краще. Тут я з вами згодна.
Тут, скоріше, справа у тім, що смерть припадає на конкретний вік. Тобто, всі знають кінцеву дату і все життя обертається на очікування цієї дати. Стосовно самого оповідання – воно вимагає більшої розробки. Занадто стиснуто і через це виглядає недоопрацьованим.
Бажання ввімкнути магічне мислення зарази продовження людського роду — це вже частина магічного мислення. Цікавий парадокс. Дякую за історію 🙂
Чесно кажучи, не дуже зрозуміла, що в цьому рішенні саме елегантного. І чому в людей, які, як справедливо зауважили вище, не бачили тих лелек сотні років, мають з їхніми образами зберегтися якісь стійкі асоціативні ланцюжки щодо продовження роду, ба більше – “любовного безумства”.
У мене загалом ключова гіпотеза не викликала довіри: люди, для яких є чіткий ліміт життя, надзвичайно організовані й дисципліновані до того ж, будуть, як на мене, навпаки, спішити жити й виконувати своє призначення, зокрема щодо репродукції, бо треба вкластися в час фертильності й не вийти в демографічний мінус. Але я не претендую на знавця, це просто міркування. Я взагалі гуманітарій, у мене лапки))
Від історії про далеку-далеку подорож багатьох поколінь на зорельоті ностальгійно повіяло фантастикою 70-80-х (недавно перечитувала оповідання Бережного, оце достоту ніби одна з його тем, помножена на лайт-варіант якого-небудь “Зеленого сойленту”). Але не можу сказати, що це погано, до речі. Навіть симпатично.
Щодо елегантності. Коли життя підпорядковане кінцевій даті, то щойно ви усвідомлюєте це – подальше життя перетворюється на тривале умирання. Можна вимуштрувати всі людські потреби, включно з потребою завжди мати вибір, але ви не примусите людей жити. Тим більше розмножуватися (навіть з ЕКЗ). Не уявляю, як можна розмножуватися через силу. Але. Є в житті такі рішення, які наче укол в нервовий вузол, можуть знеболити, знизити чутливість, чи стимулювати значні ділянки шкіри, не впливаючи на масу рецепторів на її поверхні. Або в політиці, або в сім’ї, або в соціумі. Поставити одне питання, показати один образ. Дати мрію. Покажіть, як теба мріяти. Покажіть людям гордих птахів і нехай люди поцікавляться, чим вони відомі, нехай перекажуть один одному почуті в дитинстві байки та перекази (чи гадаєте на кораблях не стануть розповідати дітям казок, що когось приніс лелека), нехай прийдуть поглянути на них: на їхні танці, на побудову гнізда, на розкриті дзьоби вічно голодних пташенят, на перший політ молодих бузьків. На мій погляд, не потрібно буде жодного примусу, чи агітації. Хіба ж не елегантно? 🙂
Казки і легенди, споглядання природи будитимуть в людях первісне і справжнє.
Зізнаюся, зовсім не хотілося б маринувати рештки людства в скаженій бляшанці, але виходив з тих технологій, якими на сьогодні володіє людство. Тобто, крім електроніки, ми мало чого досягли в плані вивчення людини і подолання простору.
Дякую за відповідь. Я не зовсім згодна з цією концепцією, але мені було цікаво її прочитати.
Наті та Людина в капелюсі, дякую за ваші відгуки. Звісно потрібен більший формат, бо описати масовий ПТРС синдром, на прикладі корабля, як цілої країни, не так просто.
Щодо магічного мислення – можливо, саме так воно і працює, хоча я волів подати, наче спрацював якийсь психологічний механізм.
Дякую за вашу увагу.