Нудна поїздка

Поїздка з класом – обов’язкова у передостанній рік школи – обіцяла бути нудною.
Недовгий час допомагало потеревенити з приятелями із класу.
Ще трохи я дивився музику, але ретранслятори сигналу швидко лишилися позаду, Мережа зникла, а завантажити бажане, як завжди, забув.
Тож із розваг лишилося вигадувати всілякі ситуації. У них я неодмінно виявлявся героєм і всіх рятував. Утім десь між битвою із космічними піратами і очікуваним контактом з іншою цивілізацією я заснув.
Приятелі розштовахали мене, коли вже дехто вийшов, інші юрмилися біля виходу. Позіхаючи і масуючи м’язи шиї я теж поплентав за іншими.
Спочатку здалося, що мені зі сну двоїться в очах – однолітків назовні було явно більше, аніж у нашому класі.
– Що коїтсья? – спитав я у однокласника.
– А. Тут ще під’їхали, із іншої школи. І у них транспорт зламався. Повертатися будуть із нами. То вчителі, щоб потім не шукати і не чекати один одного вирішили об’єднати групи.
– Весело.
– Ага.
Я глянув на вивіску біля входу до непримітної будівлі: “Музей Першої висадки на Місяць” і зітхнув. Але на диво, експонати були досить цікавими. Всі оці деталі апаратів, відеозаписи, фотографії – все таке далеке від буденності. І одна справа бачити то в Мережі, а зовсім інша на власні очі. З макетами навіть можна було погратися. Ну а пульт керування – у сотні разів примітивніший за наші комунікатори – мене справді вразив. Як люди не боялися робити це все із такими ненадійними штуками?
Але про все це я миттєво забув коли побачив її.
Серед купки дівчат, тих що не з нашої школи, вона вирізнялася фіолетово-синім кольором короткого волосся, більшим за середній зростом і дещо осібною манерою триматися. Інші її приятельки перешіптувалися і тихо посміювалися, крадькома дивлячись у бік наших хлопців (які, до речі, поводилися не краще), а вона, здавалося, справді зацікавилася розповіддю екскурсовода та предметами у виставкових нішах.
Ніби оглядаючи експозиції я повільно наближався, аж поки не опинився на відстані витягнутої руки.
І завмер.
Ніхто мене не може назвати ні боягузом, ні навіть нерішучим. А тут як заціпило. Не міг нічого робити далі, хоч лусни. Просто стояв трохи позаду і збоку і витріщався.
Лише у переході до іншої кімнати, коли нас майже притисло одне до одного я врешті зважився:
– Привіт. Я Павло.
Синьоволоса глянула на мене з усмішкою:
– То оце ти стояв і дивився на мене цілих п’ять хвилин щоб представитися?
Я почервоніві вже хотів відійти, коли вона продовжила:
– А мене Селена. Рада знайомству. – і по дорослому подала руку.
Я не пам’ятаю якою на дотик була її долоня. І взагалі мало що пам’ятаю опісля. Ми обговорювали експонати, вже не звертаючи уваги на екскурсовода, сміялися час від часу, аж поки на нас не почали шикати, а тоді вже перемовлялися упівголоса, нахиляючи голови один до одного і це було з біса приємно!
Останнім приміщенням у музеї була кімната із купою реголіту посередині і відбитком черевика. Того самого черевика. Все обгороджено традиційним червоним канатом, але крім того ще й під скляним міні-куполом. Нам увімкнули запис переговорів астронавтів із Землею, на стінах екрани показували відео і фото синхронізовані з переговорами. Атмосфера справляла враження, принаймні усі затихли, а Селена чи то мимохіть чи навмисно взяла мене за руку і уважно слухала. На тих самих словах – ну ви знаєте, про маленький крок і так далі – вона аж до легкого болю стиснула мою долоню, мені навіть здалося, що у неї навернулися сльози.
Коли запис закінчився всі мовби поступово приходили до тями і рухалися до виходу. Мені було не до загального настрою, у моєму світі була тільки Селена. Я вже встиг дізнатися звідки вона і навіть обмінятися контактами.
Здавалося їй приємне моє товариство і знаєте, у такий момент легко все зіпсувати. Тому я намагався говорити якнайменше. Але все ж бовкнув дурницю, намагаючись виглядати крутішим, немов усе, що ми побачили було звичною справою.
– Ну, музей так собі, правда? Та й добиратися далеко…
– Тобі не подобається, що ми зустрілися?
Ох уже ці дівчата.
– Ну що ти! Подобається, ще й як. Я ж не це мав на увазі.
Вона трохи пом’якшила тон.
– Тоді ти просто не розумієш.
Я все ще намагався згладити гострий кут.
– Можливо. Поясни.
– Насправді це просто. Уяви, що цього б не відбулося. Не лише тоді, а взагалі.
– Як таке можливо? Люди завжди хотіли…
– Нічого люди не хотіли. Більшість вважали це непотрібним. Грошей не вистачало. Був період, коли майже всі космічні програми позакривали. Дісталися до Місяця і вирішили, що цього сліду вистачить.
– Не може бути.
– Хтось спить на уроках історії – вона лукаво примружилася.
– Ха-ха, ні просто якраз на тому уроці тоді трапився кумедний випадок…
Я смішив її, розважав історіями зі школи, її настрій знову був хорошим, лише це й важило.
Час летів непомітно.
Ось ми всі вже знову вмощуємося в салоні, звичайно ж я подбав, щоб ми сіли поряд. Вчителі провели перекличку і ми рушили.
За розмовами я все згадував її слова “Що, якби цього не відбулося?”
Дивився як віддаляється поверхня Місяця на екранах, а потім після розвороту з’явилася Земля. Колись, судячи із фото і відео, блакитна, а тепер коричнево-сіра в ядучій імлі, непривітна, покинута.
До Європи летіти кілька годин.
І цього разу я думав, що це надзвичайно добре, що є стільки часу.
Щоправда потім нам доведеться розлучитися, бо Селена живе на Іо, але якщо подумати це не так уже й далеко. Сполучення між нашими двома супутниками регулярне, то вам не до Плутону добиратися. Хоч якби треба було то полетів би до неї й на Плутон і навіть у Зовнішнє місто – станцію в хмарі Оорта. Та й Мережа в Юпітеріанській системі працює нормально – ми зможемо і переписуватися і телефонувати одне одному.
Ще я думав про слова Селени. Про її настрій у музеї. Про майже 10 мільярдів людей із яких лише невелика частка живе на Землі. І здається починав розуміти – можливо вперше в житті – значення того відбитку черевика.