Перший крок

Дівчина стояла на краю прірви. Вітер грав її довгим русявим волоссям. Холодний морський вітер притискав її до монолітної стіни, що тисячі років слугувала краєм відомого світу, далі був лише океан. Безкінечні морські хвилі наперебій марно намагалися розбити цю скелю впродовж століть. Але колись час візьме своє, як він завжди і робив.
Невеликий майданчик здавна слугував місцем проведення ритуалів. Батько казав, що раніше обряд проводили не частіше, ніж раз на десятиліття, аби задобрити Океан. Але це було дуже давно. Ритуали забулися.
Але в останні кілька років Океан незлюбив людей і почав надсилати на прибережні поселення високу воду, що змивала все на своєму шляху і вбивала всіх, хто не встигав втекти.
Боги ночі – рожевощокий Лель та синьоока Полель, що приходили на зміну Ярилу та освітлювали ніч своїм лагідним сяйвом, з кожним разом ставали все ближче, аби з притаманною богам байдужістю краще роздивитися, як Океан поглине людей.
Сьогодні настав час відродити давно забуті традиції та повернутися до завітів пращурів. Жертва повинна задобрити розгніваний Океан.
Весняна стояла на краю прірви і, примруживши очі, вдивлялася в далечінь. Безкінечні хвилі бурхливого Океану постійно перекочувалися, ніби м’язи велета, що готується до двобою.
Діви-провидиці, вимальовуючи коров’ячою кров’ю таємничі візерунки, готували її тіло до ритуалу.
Плем’я стояло осторонь самотньої скелі і мовчки споглядало за дійством. Вождь стояв ближче всіх до краю безодні і не відводив очей від доньки, намагаючись запам’ятати все до останньої дрібниці.
Втомлене сонце повільно поверталося назад до одвічної чорної безодні, що потайки ховалася за горизонтом. Останні відблиски змарнілого світила вайлувато перескакували зеленими хвилями, що неслися до краю світу, а потім спадали в безкрайнє ніщо. Вітер, відчувши безкарність ночі, щомиті набирав сили. Приготування були завершені. Провидиці залишили дівчину одну. Останні хвилини життя вона має провести на самоті в молитвах далеким богам.
Але цей ритуал мав ще кількох незапрошених свідків. На висоті польоту дорослого поморника вітер наштовхувався на невидиму оку перепону. П’янке марево висіло посеред неба без руху. Захисна система рефракції ховала науково-дослідницький човник «Водомірка-4» від стороннього погляду. Дві пари очей уважно стежили за священним дійством.
– Олено Іванівно, ситуація набирає загрозливого характеру – пілот звернувся до керівника експедиції. – Я, звичайно, не науковець, але, здається, вона збирається стрибати.
– Ви праві. Це один з найдавніших обрядів як на цій планеті, так і на Тері – добровільне жертвоприношення.
Пілот мить вагався, але таки спитав:
– Хіба ми можемо спокійно споглядати як люди, нехай навіть і дикуни, справляють такі жорстокі обряди.
Жінка уважно вдивлялася в монітор, і, думаючи про своє, відмахнулася від вояка.
– Кодекс планетарних досліджень забороняє вступати в контакт з примітивними формами життя, в тому числі і гуманоїдними – сухо процитувала жінка.
Пілот поглянув на керівника експедиції ¬– професорка хоч і не мала військового звання, проте була головною в експедиції, її слово – було законом, але відчуття неправильності не давало спокою.
– А у військових контакти все ж таки інколи трапляються – прошепотів чоловік, мимоволі торкнувшись лівої щоки, що представляла собою стандартний лицьовий імплант. Вчений зробила вигляд, що не почула докору в голосі солдата.
– А хіба ми не можемо врятувати цю дівчинку? – військовий трохи завагався. – Я маю на увазі, все одно програма «Ковчег» передбачає порятунок цих дикунів від катастрофи, що насувається. То чому б нам не почати зараз?
Керівник експедиції, астробіолог з сорокарічним досвідом роботи на десятках планет, уважно подивилася на капітана. Молодий хлопець, не старший тридцяти, чотири бойові операції, дві гуманітарні місії – досвідчений пілот Федерації, а піддається почуттям як дитина.
– Ми все одно не зможемо врятувати всіх…
– Але ж….
– Не перебивайте. – Металеві нотки в спокійному голосі вченої примусили ветерана замовкнути. – Всіх ми не врятуємо. Втручатися у хід їх історії ми не маємо жодного морального права. Нав’язувати свою систему цінностей, розуміння добра і зла – цей етап нашої історії залишився далеко позаду. Ми дослідники і не маємо права посягати на чужу свободу.
Жінка перевела подих і додала:
– Але і кидати напризволяще безпомічних аборигенів ніхто не збирається. Програма «Ковчег» вже запущена. За кілька днів збирачі дістануться цього планетоїду, тоді всі ці люди будуть врятовані.
– А дівчина? – пошепки спитав пілот, зачаровано споглядаючи через монітор, як вітер висушує сльози на ніжному блідому обличчі дикунки.
Олена Іванівна звіряла дані таблиць, лиш краєм ока спостерігаючи за ритуалом, що майже добіг кінця, і монотонним голосом підвела підсумок.
– Все буде логічно і у відповідності з віруваннями варварів. Судячи з вбрання та почестей, вона – донька вождя, пожертвує собою. Звістка про це рознесеться серед племен. За кілька днів прибудуть збирачі і, під виглядом богів, заберуть всіх дикунів до себе, аби вберегти від гніву Океану. Перенесуть на іншу планету. Порвата-1 – має ідентичні природні умови та ідеально підходить для переселення. А у фольклорі цих аборигенів з’явиться ще одна легенда про божественний порятунок всього їх роду ціною життя мучениці. Наш вплив буде мінімальним і з часом зітреться з пам’яті.
Вчена глянула на монітор:
– Їй залишилося зробити лиш крок на зустріч своїй долі.
Пілот уважно стежив за дівчиною. Молода дикунка набрала повні груди повітря та, зробивши кілька кроків назад і замруживши очі, з розбігу стрибнула у прірву.
– Ви праві, Олено Іванівно, треба зробити крок на зустріч долі. – Пілот швидко навів приціл на падаючу ціль і ввімкнув захоплювач.
Тепла хвиля підхопила дівчину. Падіння зупинилося. Натовп на скелі подався вперед, аби краще бачити. Здалося, навіть вітер притих від такого нахабства.
Молодий чоловік, що вже був старим ветераном, повернувся до науковця:
– Думаю, богам доведеться з’явитися трохи раніше…